Українська правда
Історична правда

Про "Велику Вітчизняну" та інші міфи радянської доби

21.05.2012 _ Олександр Ткачук
Версія для друку

Українці-червоноармійці були мобілізованими солдатами чужоземної держави, столиця якої знаходилась далеко за межами України, а, отже, для них ця війна за визначенням не може бути вітчизняною. Вони просто чесно виконували свій солдатський обов‘язок.

Про термін "вітчизняна війна" і коректність його застосування

Зазвичай, як тільки хтось вимовляє словосполучення "Друга світова війна", збоку одразу чуємо: "Не Друга світова, а Велика Вітчизняна!". І це кажуть не лише владні цензори, а й колеги з наукового або з журналістського цеху.

Перед нами постає очевидна суперечність різної інтерпретації одного і того самого явища різними людьми. Щоб розв’язати її потрібно спочатку вияснити, від якого суб‘єкта історичного процесу походить означення "вітчизняна".

Це, здається, нескладно і будь-який школяр вам скаже, що прикметник "вітчизняна" походить від іменника "вітчизна", ‒ країна, держава, і в перекладі на звичайну мову означає загальнонародна війна.

Всі матеріали за темою "Друга світова війна"

Історична наука стверджує, що суб’єктами історичного процесу є держави (державні нації), або поневолені нації, що ведуть боротьбу за створення національних держав. У нашому випадку йдеться про українську та російську (у розумінні "русскую") нації, які, власне, мають наповнювати конкретним змістом поняття "вітчизняна війна".

Отже, перед нами постає два, здавалося б, простих на перший погляд питання: чи була Друга світова війна для українців вітчизняною? І те саме стосується наших північних сусідів: чи була вона для росіян вітчизняною, тобто, загальнонародною?

Попри намагання кремлівських пропагандистів війна не стала загальнонародною. Частина народів СРСР споробували були вести власні національно-визвольні війни

Українці під час війни були бездержавною нацією, вони воювали на два фронти: українці-червоноармійці проти нацистів, а українці – вояки УПА і проти нацистів, і проти більшовиків.

Українці-червоноармійці були мобілізованими солдатами чужоземної держави, столиця якої знаходилась далеко за межами України, а, отже, для них ця війна за визначенням не може бути вітчизняною. Вони просто чесно виконували свій солдатський обов‘язок.

Друга частина українців, вояки УПА, воювала на два фронти – з нацистами та більшовиками – за звільнення власного народу з неволі. Всенародна підтримка визвольної боротьби УПА створює ілюзію можливості застосування терміну "вітчизняна війна" до їхньої боротьби. Та обмежений ареал бойових дій УПА – лише Західна Україна – унеможливлює легітимно, тобто науково, застосувати цей термін щодо цього явища, хоча за духом вона була саме такою.

Це була, безсумнівно, національно-визвольна боротьба, але не вітчизняна.

"Нацисти і українці в 1941 році: визволення чи окупація" (лекція німецького історика)

Щодо росіян – теж не все так просто, як здається на перший погляд. СССР довоєнного періоду і періоду війни був інтернаціоналістською (космополітичною) державою, що маніфестувала одним із головних своїх завдань ліквідацію усіх націй як політичного явища. Росіяни не становили у цьому правилі якогось винятку.

Навіть майбутній диктатор Адольф Гітлер у "Mein Kampf" вражено вигукнув у середині двадцятих років, що убивство більшовиками двох мільйонів кращих російських людей робить їх дикою, виразно антинаціональною, антиросійською силою. Про вплив цієї бойні на свідомість росіян, які критично ставилися до більшовиків, годі й говорити.

Тому участь героїв російської "білої гвардії" (Андрій Шкуро, Петро Краснов та ін.) у Другій світовій війні на боці нацистів була не випадковим колабораціоністським союзом, а логічним продовженням їхньої попередньої боротьби за визволення Росії з-під більшовицької окупації. Боротьби, яку підтримала переважна більшість білої еміграції, зокрема, канонічна "тихонівська" РПЦ (за кордоном). Також схвально поставилась до формування добровольчих частин переважна більшість російської інтелектуальної еліти, наприклад, видатний російський релігійний філософ Іван Ільїн.

До речі, Іван Ільїн певний час популяризував фашизм взагалі і російський зокрема, бачачи в ньому дієвий інструмент подолання комунізму. Згодом його ставлення до фашизму змінилося. Сьогодні Ільїн є улюбленою історичною постаттю Володимира Путіна. За сприяння нинішнього президента РФ тлінні рештки видатного філософа були перевезені до Росії та з державними почестями перепоховані у Донському монастирі в Москві, поруч із могилами генерала Антона Денікіна та письменника Івана Шмельова.

Володимир Путін вшановує ідеологів і вояків Білої Росії

Путін, вшановуючи Ільїна і йому подібних, намагається подолати історичний розкол російської нації. Розкол, що існує із 1917 року і до сьогодні. У цьому ж ключі потрібно розглядати його підтримку нинішнього процесу возз’єднання РПЦ. Все це, разом узяте, опосередковано підтверджує нашу тезу про наявність громадянського конфлікту в Росії періоду війни.

Напрошується простий і переконливий висновок: якщо одна частина російського народу добровільно, з патріотичних мотивів, починає боротися проти сталінської Росії у спілці з Німеччиною, а друга частина бореться проти них і їхніх союзників у лавах Червоної Армії, то цю війну можна назвати по-різному, у тому числі і радянсько-німецькою, і громадянською, і класовою, і революційно-визвольною, і тотальною, і світовою, але тільки не вітчизняною.

Українське життя в умовах німецької окупації (1941-1944 рр.)

Комунізм – два етапи, дві природи одного процесу

Я поділяю думку тих істориків, які бачать у єдиному явищі "комунізму в СССР" два принципово різних етапи. Настільки різних, що в деяких основоположних питаннях вони стають антагоністичними.

Перший період радянської влади можна назвати "інтернаціоналістським (космополітичним) комунізмом". Його хронологічні рамки охоплюють період від революції 1917 року до смерті Йосипа Сталіна. Характерними ознаками цього етапу були богоборство, глобалізм (ідея світової революції), політика фундаментальної перебудови соціально-економічного життя людства на засадах колективізму тощо. Готовність заради реалізації цього проекту убити половину людства, щоб інша, як вони вважали, зажила щасливо.

Характерним рисам другого періоду радянської влади відповідає назва "російський (русский) комунізм". Його межі простягаються від "розгрому" структур МВД Лаврентія Берії міністерством оборони СССР, очолюваних маршалом Георгієм Жуковим і секретарем ЦК КПСС Нікітою Хрущовим, до горбачовської перебудови.

ХХ з’їзд КПСС (1956 р.) у цьому перевороті лише легітимізував зміну векторів розвитку системи.

Російському комунізмові притаманна поступова елімінація (видалення) ідеї світової революції, або, точніше буде сказати, трансформація її у національну. Одночасно важливо пам’ятати, що СССР залишався універсалістською державою, яка домагалася світового панування. Але прагнула цього панування вже як протонаціональна держава у комуністичній обгортці.

Що ж спричинило такі радикальні внутрішні зміни системи? Першою причиною, як на мене, став безоглядний тотальний терор, влаштований "полум’яними революціонерами" всередині країни. Він "викосив" не лише великі соціальні верстви населення, але й значну частину партійного космополітичного середовища, що становило основу більшовизму того періоду. Біля Сталіна залишилися лише непомітні, але слухняні посередності.

Друга причина мала зовнішню природу: невдалий перебіг початку війни, провал наступальної воєнної доктрини змусив Сталіна шукати додаткових ресурсів для протистояння ворогу. Єдиним ефективним засобом у тих умовах була ідея звернутися до глибинних національних почуттів російського народу. І він це зробив.

Запровадження мобілізаційних принципів керування державою зняло перепони для входження до владних структур нових людей – військових, технічних, господарських спеціалістів. Космополітів-більшовиків суттєво потіснила російська народна стихія. Наголосимо, що ці нові кадри теж не виходили за межі комуністичної ідеології, але за "природою" були іншими.

Третю причину мутації комуністичної системи назвав видатний російський філософ і літературознавець Сергій Авєрінцев у статті "Подолання тоталітаризму". Він стверджував, що основною причиною еволюції комунізму кінця 1950-х − початку 1960-х років стала зміна поколінь.

Злиття цих трьох чинників в один історичний процес дозволило новій, "не космополітичній", партійно-військовій адміністрації після смерті Сталіна перехопити владу у свої руки і розвернути розвиток Росії в принципово інший бік.

У період російського комунізму соціальні експерименти змінюються процесами впорядкування здобутого, що поступово переростає у згасання комунізму як явища. Волюнтаризм більшовиків вироджується у банальне споживацтво їхніх спадкоємців.

Замість "апокаліптичних бісів" до влади прийшла егоїстична і безпринципна "лакейська прислуга", яка хотіла лише пожинати плоди здобутого. Зрозуміло, що зовнішня форма системи (тоталітаризм) як спосіб утримання влади партійно-бюрократичною класом залишається незмінною, але природа її змінюється.

Комунізм 1960–1980-х років все більше і більше еволюціонує в бік відродження російських традицій. Комуністичні погляди чим далі тим радикальніше інтерпретуються в дусі "русских" національних інтересів.

Незважаючи на ці зміни, "російський комунізм" так і залишився в політико-соціальній історії перехідним, незавершеним трансформаційним процесом. "Історичною істотою", подібною до кентавра, яка втратила тваринну моторику попередників, але так і не набула людського вигляду сучасників.

Сучасні міфи як форма маніпуляції масовою свідомістю

Сильною стороною тоталітарних систем є їхня світоглядна і структурна завершеність. Коли ж хтось пробує їх змінити з метою вдосконалення або лібералізації, то такі дії, як правило, приводять до руйнації – не обов’язково одномоментної, але невідворотно обов’язкової.

Еволюція інтернаціоналістського комунізму у його російську подобу була зумовлена не внутрішнім розвитком марксизму-ленінізму, а зміною природи керівництва країни. З погляду теорії марксизму, це був однозначний крок назад, тому новому керівництву партії та держави потрібно було вмотивовано пояснити радянському народові, чому потрібні такі радикальні зміни.

Поясненням став міф про "культ особи Сталіна". Він стверджував, що певні дії керівництва держави останніх десятиліть були відхиленням від основ ленінізму, а, отже, їх потрібно виправити. У свою чергу, "повернення до основ" дозволяло новому керівництву на свій розсуд планувати розвиток держави, легітимізувало початок змін політичної системи.

Щодо відхилення Сталіна від ленінізму, то це очевидна вигадка. Сталін був найпристраснішим і найпослідовнішим ленінцем – можливо, більш послідовним, ніж Троцький, Бухарін і Хрущов разом узяті.

Це не значить, що говорячи про міф "культу Сталіна", ми заперечуємо його вплив на формування терору в країні, ні, звичайно, просто якби не було Сталіна, а був Троцький, то був би "культ особи Троцького". Інтернаціоналістський комунізм був терористичною, вождівського типу системою, яка постійно продукувала своїх "фюрерів". Насильство випливало не з особистих вад керівника, а з природи інтернаціоналістської тоталітарної системи.

Другим і ближчим до нас маніпуляційним проектом став міф про "правий і лівий ухили в КПСС" періоду Горбачова. Коли політика "перебудови" почала проявляти своє, явно не комуністичне, нутро, а в номенклатурі партії розпочалася кристалізація досить впливової опозиції (Лігачов та ін.), "прораби перебудови" створили міф "про політику перебудови як повернення до ленінських принципів будівництва партії і суспільства".

За цим міфом "перебудовників" назвали "лівими", а їхніх опонентів таврували "правими ревізіоністами", − хоча все, насправді, було діаметрально протилежним.

Горбачов вів країну до капіталізму, а Лігачов прагнув її залишити в "соціалістичнім раю". Казуїстичний виверт з "ліво-правими" був потрібен тодішньому керівництву КПСС, щоб утримати під ідеологічним контролем консервативну, шаблонно мислячу партійну масу, яка рефлексувала на завчені штампи, а не на реальні процеси. І міф гранично ефективно виконав покладене на нього завдання: КПСС − згинула, СССР – розпався.

За подібною методикою сконструйовано міф про "Велику Вітчизняну війну".

Відштовхуючись від величезної трагедії світової війни, що зачепила на європейському терені СССР чи не кожну сім’ю, виявила крайні суперечності, які до цього здавалися начисто стертими, – наприклад, масове відродження Православної Церкви на окупованій території, спалах національно-визвольних рухів прибалтійських та українського народів тощо, − радянські ідеологи, творячи міф, прагнули нівелювати ці суперечності, намагалися інтегрувати суспільство навколо КПСС як основної умови цієї перемоги. І, відповідно, насильство, застосоване до національних, релігійних, демократичних рухів європейських народів, зникало під пафосом трубних фанфар про велику перемогу над нацизмом.

Історична наука ставала інструментом досягнення суто політичних цілей.

Тривалий час міф по "Велику Вітчизняну війну" існував у двох різних підвидах: перший бачив на чолі перемоги Сталіна і партію, другий – партію і радянський народ.

Сьогодні в Росії частина російських шовіністів (редактор газети "Завтра" Олександр Проханов та інші), намагаючись полонити свідомість патріотично налаштованого населення, популяризують міф про "Сталіна і велику перемогу". Їхня мета – максимально підігріти реваншистські настрої населення, здійснити внутрішній переворот масової свідомості до відродження Великої імперії − СССР.

Сталіну в цьому міфові відводиться роль великого рятівника Росії. Він, як стверджують апологети, звільнив Росію від "космополітичного іга" соратників по партії, привів до найбільших успіхів у її історії. Одним з підтверджень подібних ідей нібито виступають слова Сталіна, сказані на прийомі в Кремлі перед командуючими військами Червоної Армії (24 травня 1945 року), де він проголосив тост "за великий русский народ" як головного переможця у цій війні.

Сучасний православний мислитель і художник Ілля Глазунов зауважив, що не варто так голосно радіти цим словам, бо дуже скоро той самий Сталін висловився, що "русский элемент − это отработанный материал; вот китаец, азиат – это настоящий солдат революции". І ці слова відбивають справжню сутність Сталіна, бо він був комуністом-інтернаціоналістом, а не російським державником. Як геніальний тактик він вдавався до обманних маневрів, привертаючи на свій бік попутників або менш небезпечних на той час ворогів, щоб розправитися спочатку з великим ворогом, а потім і з малим. Для більшовиків така поведінка була традиційною.

Пригадаймо, як Ленін, щоб запустити "мертву" економіку країни, після терору періоду "воєнного комунізму" дозволив НЕП (тобто діяльність буржуазної стихії), а згодом, коли економіка запрацювала, весь приватновласницький елемент пішов під ніж.

Переконаний, що якби Сталін прожив трохи більше, він спочатку довів би до логічного завершення "сіоністське питання" (початком була "справа лікарів"), а згодом взявся б і за "російських шовіністів".

Другу світову війну Сталін виграв не заради російського народу, а заради торжества Світової Комуністичної Революції. Виграв, у тому числі, непомірними жертвами українського та російського народів.

Солдатську масу Сталін взагалі не вважав за людей, для нього це була біомаса, що мала будь-що виконувати його плани. На насильство нацистів він відповідав удесятеро більшим насильством − у цьому криється філософія його перемог. І це теж з арсеналу більшовиків-ленінців.

У 2000 році вийшла книжка "В.И. Ленин. Неизвестные документы. 1891-1922 гг.", у ній наводиться телеграма і лист до Троцького. У телеграмі Ілліч пропонує розстрілювати командирів частин, які відступають; а в листі повідомляє,що не може перекинути на Північно-Західний фронт підкріплення, бо на Півдні готується великий наступ білих, а військ у них не вистачає.

Далі він просторікує, що більшовикам диявольськи важливо покінчити з Юденичем. І пропонує для відбиття атак мобілізувати 20 тисяч робітників і 10 тисяч буржуїв. Перед боєм розстріляти декілька сотень з-них перед строєм, а решту, поставивши одного між двома робітниками, погнати у бій.

Хіба не з цієї "філософії" народилась ідея "заградительных отрядов", що стріляли у спини своїх товаришів по зброї − червоноармійців, які з різних причин, у тому числі цілком тактично виправданих, мусили відступати? Такого аморального способу ведення війни не знала жодна армія світу. І в цьому сенсі зло перемогло зло.

Звичайно, у Червоній Армії того часу перебувала більшість українських чоловіків − наших дідів та батьків. Ми не можемо уникати цього факту. Вони наші герої, так само, як і герої воїни УПА. Більше того, ми пам’ятаємо, як колишні солдати і офіцери Червоної Армії − Левко Лук’яненко, Микола Руденко, Петро Григоренко та інші – зразу ж після закінчення війни вступили у боротьбу з комуністичною окупаційною владою за незалежність України.

А деякі українці − офіцери та солдати Червоної Армії – встигли повоювати і лавах УПА. Є й такі факти.

"Міфи Другої світової війни". Без виправдання і засудження

Який же випливає з цього висновок?

Перший: термін "Вітчизняна війна" у його застосуванні до перебігу воєнного конфлікту на терені колишнього СССР виявляє невідповідність форми та змісту − постулюючись як "загальнонародна", насправді охоплює громадянський конфлікт, коли по обидві сторони фронту воюють представники одного і того ж народу, − тому такий підхід є логічно хибним, науково недопустимим.

Другий: так як історія комунізму в СССР поділяється на дві частини – інтернаціоналістську та російську, − а Друга світова війна припадає на інтернаціоналістський період, коли стратегічною метою комуністичної влади було знищення українського та російських народів як історичного явища в інтересах сил, що далеко виходили за межі цих народів, − то за метою і характером рушійних сил ця війна не може бути визначена як вітчизняна, тобто загальнонародна.

Єдино правильним виходом із цієї внутрішньо суперечливої ситуації є відмова від радянської історичної термінології та перехід на світову історичну практику, тобто називати цю війну "Другою світовою війною". Скрізь і всюди.



Олександр Ткачук
Історик (Київ).
Головний спеціаліст Українського Інституту національної пам'яті (2008-2011)

Теми: Друга світова війна, XX сторіччя, історія СРСР, Велика Вітчизняна війна, комунізм, перебудова, Сталін



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter