Українська правда
Історична правда

Олександр Скрипник: "Скарби Махна вже під водами Дніпра"

26.07.2012 _ Наталя Желнова
Версія для друку

78 років тому помер Нестор Махно. "Історична Правда" друкує його закордонне листування з агентом у Гуляйполі і розповідь прес-секретаря Служби зовнішньої розвідки Олександра Скрипника про анархістське золото.

25 липня 1934 року в Парижі помер Нестор Махно. В еміграції теоретик і практик українського анархізму шукав коштів для розбудови нової анархістської мережі. Для цього він відправив в Україну свого агента, який мав знайти закопані у 1920-их коштовності і переправити їх за кордон.

Легендарні махновські скарби радянські спецслужби шукали аж до 1950-х років. Про ці пошуки й маловідомі факти з життя селянського батька "Історичній Правді" розповів прес-секретар Служби зовнішньої розвідки України Олександр СКРИПНИК - автор книги "За золотом Нестора Махна".

На прохання ІП дослідник надав до друку листи між емігрантом і його рідним Гуляйполем.

-----------------

– Після другого курсу факультету журналістики Национального університету імені Шевченка я записався для проходження практики в Гуляйпільську районну газету. Там уперше торкнувся образа Нестора Махна. Пізніше працював у газеті "Запорізька правда", їздив у відрядження до Гуляйполя. Але тоді скарби анархістів сприймалися більше як міф.

Коли я вже у Запорізькому управлінні СБУ зіткнувся з архівними матеріалами на цю тему, документи підтвердили, що скарби Махна таки існували.

– У яких архівах – київських чи запорізьких – вам вдалося знайти більше документів стосовно Махна?

– Більше матеріалів віднайшлося в Запорізькому управлінні СБУ. Під час розпаду Радянського Союзу відбувався активний перегляд справ. Тоді було прийнято закон про розсекречування архівів, про реабілітацію жертв політичних репресій.

Махновці, холодноярці та інші повстанці. ФОТО

Усі матеріали, що були в архівах спецслужб, піднімались та переглядались. Стояло завдання звертати увагу на все, що має історичну, культурну, наукову цінність. Тоді до рук мені і потрапила справа ад'ютанта Махна Івана Лепетченка. Вона і стала основою моєї книги.

Лепетченко був дуже близьким до Махна, вони разом відступали за кордон: спочатку у Румунію, потім в Польщу. Пізніше Нестор Іванович відправив свого ад'ютанта на територію Гуляйпільского району відшукати скарби, до переховування яких Лепетченко мав стосунок, та доправити їх за кордон. 

Адже в еміграції махновці жили бідно, були бесправні та зазвичай безробітні. Сам Нестор працював підсобником на Паризькій кінофабриці. З дружиною вони шили якісь капці на взуттєвому підприємстві. А найчастіше їм допомогали грошима європейські, американські анархісти. Але це були не такі вже й великі суми.

Нестор Іванович узявся за написання історії махновського руху. А для видання книги теж потрібні були гроші.

Н. Махно (сидить праворуч) з дружиною Г. Кузьменко, П. Аршиновим (стоїть у центрі) та іншими анархістами у Франції. Фото з книги О. Скрипника "За золотом Нестора Махна"

До речі, анархісти заплатили за адвокатів, щоб звільнити Махна з в'язниці, адже за кордоном він встиг посидіти. Його звинувачували в антипольській діяльності та спробі здійняти повстання у Східній Галичині проти поляків.

Іноземні держави з побоюванням ставились до Махна. Радянська влада висувала ноту, щоб махновців видали як злочинців, але на це не пішли, бо більшовицьку владу ще не визнававали.

– Чи є документи стосовно Нестора Махна, які й досі під грифом "Секретно"?

– Я не виключаю цього. Особливо це може стосуватись документів, де йдеться про оперативні розробки, є інформація про агентуру.

Розвідницькі резидентури, що були в той час у Румунії, Польщі, Франції, працювали стосовно Махна і махновців, оскільки знали, ким був Махно раніше і як він міг за кілька місяців зібрати багатотисчну армію.

– Тобто Нестора Івановича боялись до кінця його життя?

– Ні, не до кінця, а лише перший час після його еміграції. Тоді спецслужбами розроблялись різноманітні операції, щоб виманити Махна з-за кордону. Для цього використовували колишніх бійців його армії.

– Що його рятувало від цих пасток?

– Ну, інтуіція в нього була колосальна. Я ознайомився з багатьма матеріалами, як Махну щастило тікати з оточення, від переслідування ще під час війни з Червоною армією - це було неймовірно. Напевне, йому допомогала харизма, як ми зараз говоримо. Йому вдавалося відступати, вести за собою, підтримувати інтерес серед свїх бійців.

Страх перед примиренням. Сучасні міліціонери досі бояться Махна. ВІДЕО

У нього були дуже тяжкі поранення, а він все одно виживав і вів за собою людей. І люди вірили йому! В одному з листів Махно писав, що у Європі, зловонному буржуазному болоті, йому немає життя, але й повернутись він не може, тому що його заарештують.

А з останніх матеріалів резидентур зрозуміло, що у 1930-ті роки він вже не становив ніякої небезпеки. Тим більше, що він хворів на туберкульоз, постійно лікувався.

– Махна було зламано в останні роки?

– Ні, не можна так сказати. Я не думаю, що він розчарувався у своїх ідеях. Але він не міг за кордоном реалізувати свою ідею народовладдя. Це було можливо на території Гуляйпільської республіки, у його оточенні.

За кордоном він займався лише написанням історії, збирав матеріали для цього. І просив Лепетченка, який повернувся до Радянського Союзу, жив спочатку в Гуляйполі, а потім у Маріуполі, надсилати йому документи, фотокартки, розповіді про життя на батьківщині.

 Олександр Скрипник - дослідник історії спецслужб

– Яким чином було можливе це листування?

– Звісно, воно відбувалось під контролем спецслужб. Я у своїй книзі навожу багато листів. Звичайно, що їх перехоплювали чекісти.

Махновці допомогли спецслужбам у 1930-ті, так би мовити, виконати план з антирадянського елементу. Про них загадали під час хвилі масових репресій, багатьох розстріляли.

Цінність документів, які я вміщую у книзі ще й в тому, що сьогодні діти, онуки можуть знайти прізвища свої предків, прослідкувати їхній шлях за кордоном. Доля деяких, можливо, лише в архівах СБУ й відображена.

Лист Н. Махна з Парижа І. Лепетченку в Гуляй-Поле

Дорогой Ваня.

Получил письмо твое от 15-го ноября с.г. с фот. Щ-я (Щуся – Прим. авт.) Очень благодарен. Хорошо было бы, если бы ты прислал фотогр. Степана Шепеля и Моисея Калиниченко в первую очередь, если можно и Горелика, расстрелянного немцами и Укр. Центр. Радою. Затем мою, Пети (жидця), Лютого, А. Марченко, С. Каретника и т.д.

Феодосій Щусь - один із польових командирів Махна. Флотська безкозирка збереглася в нього з часів служби на броненосці "Йоанн Златоуст"

Затем хочу сказать тебе насчет того, что ты советуешь мне перебраться к вам на "батьківщину". Я был бы очень рад, если бы это можно было. Для меня это невозможно. Я не знаю, какие гарантии могут быть тому, что моя свобода и жизнь будут неприкосновенными. Сообщи мне, встречаешься ли ты с А.Чубенко. Если да, скажи ему, что я хотел бы с ним списаться.

Кто стоит во главе исполкома у нас в Гуляй-Поле?

Кто секретарем партактива?

Кто председатель ГеПеУ (Г.П.У.)?

Какое настроение крестьян и рабочих?

Какие учреждения в Гуляй-Поле?

Нет ли фотографии самого Гуляй-Поля?

Если есть, пришли мне их. Хочется знать, как наладилась жизнь в нем. Как чтится братская могила борцов-защитников Гуляй-Поля от деникинских банд – могила, которая на площади Жертв Революции, оборудовать каковую я оставил большие миллионы Жовнеру как председателю и секретарю профессионального союза.

Каждому слову твоему я вообще рад и еще больше буду рад, когда услышу обо всем этом.

Пока же привет всем твоим родным, моим знакомым и всем, всем, всем.

Твой друг Н-р.

27.11.1927 г.

P.S. Коли узнаю, хто стоїть у влади, я буду посилати "Дело Труда". Ще раз бувайте всі там здоровеньки.

[ГДА СБУ УСБУ в Запорізькій області, справа №с-2, арк. 62]

По-журналістськи мені було цікаво прослідкувати епопею пошуків махновського золота. Коли я вже працював у Києві, у мене була можливість запитувати документи з Одеси, Донецька, Харкова, в центральних київських архівах, передивлятись усе, що стосувалось Махна. І це дало можливість найбільш повно та об'єктивно зобразити пошуки.

"Моя тривожна юність". Паризькі мемуари Махна

Без художнього домислу теж було не обійтись. Я не хотів змальовувати оперативні питання, розробки, оперативних співробітників з оточення Махна. Не хотів виносити на суд громадськості, хто кому служив і за що. Це була б зовсім інша історія. Я свідомо від цього відмовився. Може, зіграло роль те, що я був представником спецслужби - керував прес-службою.

– Про які саме скарби йдеться? Може, їх давно вже знайшли.

– Ні. Навіть те, що, судячи з документів, знайшли - це невеликий відсоток. Частина скарбів закопувались у землю. Їх найважче знайти, тому що безпосередні учасники цього загинули. А знали про кожен закопаний скарб буквально дві-три людини. Поцікавитись у Махна скарбницею означало накликати на себе його гнів. Бійці не знали нічого, що не стосувалось їх особисто.

Багато чого залишали у довірених людей в селах, через які відступали. Вони потім потрапляли у поле зору органів держбезпеки, їх заарештовували.

До цієї теми повернулись навіть у 1950-ті, коли органи знайшли деяких активних махновців і знов намагались відшукати скарби. Тоді допитували Пантелеймона Каретнікова, а потім його і возили у ті місця, щоб він згадував і показував, де ховали коштовності. І з'ясувалось, що частина закопаних скарбів вже під водами Каховського водосховища.

– Яка доля ящика із золотом, який відкопав Лепетченко разом із чекістом-колишнім махновцем Марком Спектором, повернувшись на Україну за завданням Махна? Він зміг хоча б його передати Нестору Івановичу?

– Коли Лепетченко переходив польсько-український кордон, на нього вже чекали. Йому нічого не залишалось, як погоджуватись на запропоновані умови - показати те, що він знає, адже до нього прийшли колишні махновці, що служили в ГПУ.

Лепетченко почав згадувати, у кого залишали золото. Група разом із ним ходила по селах. Коли знайшли один ящик з коштовностями, чекісти вирішили зіграти в свою гру і спробувати завдяки золоту разом з Лепетченком і Спетором прокрастися до Махна і укорінити в його оточенні своїх людей, щоб з перших рук отримувати інформацію про його плани та наміри.

Лівобережні повстанці Київщини й Чернігівщини. Їх порівнювали з Махном

Але серед керівництва органів держбезпеки було багато противників того, щоб хоч якісь коштовності потрапили до Махна. Тому була продумана спецоперація.

Лепетченко та Спектор із золотом перейшли кордон. В останній момент люди, які під виглядом контрабандистів переправляли їх у Польщу, в останній момент пограбували їх. Це були перевдягнуті чекісти, які потім вочевидь повернули скарб радянській державі.

Лепетченко не знайшов Махна у Польщі – той вже поїхав до Франції. Іван же залишився без документів, без грошей, не міг пересуватись за кордоном. Він повернувся на Україну, довгий час листувався із Махном, був під наглядом спецслужб.

Махно у листах робив натяки, мовляв, Іван обіцяв йому дещо. Та що Лепетченко міг вдіяти? Він щиро хотів переправити коштовності, але йому не дали.

Лист І. Лепетченка з Гуляй-Поля Н.Махну в Париж

Добрий день був, Малий.

Твого листа одержав уже тижнів з три. Новин у мене немає. Живу так, як і раніше писав. Роблю все, щоб як-небудь піднятися і жити, як і всі люди живуть. Не відповідав тому, що увесь час шукав карточок, про які ти просиш у листах, але нічого не знайшов.

Я питав батька Горелика, та він сказав, що не має. Був у Марченкової жінки, і вона теж сказала, що не має. Але мені здається, що є, та вона не хоче дати. А у Веретельнички я не був і не питав, тому що вона партійна, і я боявся.

Малий, ти питаєш про Альошу Чубенка. Я його не бачив років півтора. Тоді він був у Харкові. Здається, і зараз там, але добре не знаю. Тоді, як я був у Харкові у нього, то він жив дуже добре, одержував хороші гроші, а зараз де він і як він живе, не знаю. Розпитував декого, але ніхто не знає.

Голова виконкому Г-Поля - Ісаєнко, сам він г-пільський, ти його знаєш, секретарем парткому - Кулішенко, головою сільради - Гришка Чайка, ти його пам'ятаєш, наш хлопець, і взагалі, хлопець хороший і серед людей має довіру. Відкіль Кулішенко не знаю, але хлопець теж нібито нічого. Г.П.У. в Г-Полі немає років зо три, є в Запоріжжі, але хто там, не знаю.

Селяни ставляться (до влади - Прим. авт.) нібито нічого, поганого нічого не кажуть, але, ти їх знаєш, поки що люблять того, хто їм дає, а вони давати не люблять, а взагалі, вони зараз ставляться непогано.

А тепер ти питаєш, як братська могила. Так як і раніше, тепер там ховають партійних і на святах там прибирають, пісок привозять, мітингують. Навіть Лисенко Василь, ти його знаєш, сам наймав возити пісок, він зараз служить в Сільгосп-ві, там служить і Іван Чучко, одержують хорошу платню і живуть нічого собі.

Пока бувай здоровий.

Твій друг І. Леп.

[ГДА СБУ, УСБУ в Запорізькій області, справа № с-2, арк.76]

– Навіщо радянська влада шукала золото Махна? Лише заради самого золота?

– По-перше, це були дуже великі коштовності. Золото, відбите у денікінців, призначене для розрахунків з Антантою за поставлену зброю. Махно розгромив в Одеській області атамана Григор'єва і забрав у нього 124 килограми золота у злитках, 238 пудів срібла та майже півтора мільона рублів золотими монетами царської чеканки.

Махновці відбирали гроші у поміщиків та купців, конфісковували у ломбардах. Ці гроші були потрібні молодій радянській державі. Крім того, влада боялась, що коштовності потраплять до рук антирадянського елемента, який організує на них повстанський рух.

Махно під час еміграції в Польщі

– Європейські спецслужби, напевне, теж вели свої розробки стосовно Махна. Ви мали доступ до їхніх документів?

– Ні. Я не мав такої мети, і це не так просто.  Думаю, такі документи існують у Польщі, Румунії, Франції, але доступ до них можна отримати лише на міждержавному рівні. Або потрібно бути істориком-дослідником із знанням мов, щоб попрацювати в їхніх архівах.

– Ви ставите крапку у роботі над історією Махна?

– Так. Принаймі, на найближчі кілька років у мене в планах написати про українських розвідників. У зв'язку з тим, що я керую прес-службою Служби зовнішньої розвідки, я займаюсь цією тематикою.

P.S.: Видати книгу "За золотом Нестора Махна" допомогла громадська організація "Товариство Нестора Махна "Гуляй-Поле". Товариство виникло на Запоріжжі у 1998 році, а 2000-го стало всеукраїнським. Воно нараховує близько 200 осіб, з яких приблизно два десятки - науковці, що вивчають історичну спадщину Нестора Івановича.

Читайте також: "Незнаному анархісту". Редактор ІП про Українську Повстанську армію Махна



Наталя Желнова
Журналіст (Запоріжжя)

Теми: Махно, Українська Революція, XX сторіччя, історія України, Запоріжжя, Франція, УРСР, книги, спецслужби, більшовики, СРСР



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter