Українська правда
Історична правда

Постріл у самого себе. Містерія Миколи Хвильового

08.05.2013 _ Ліліана Вежбовська
Версія для друку

Запросив до себе друзів – Олеся Досвітнього й Миколу Куліша. І, сказавши, що зараз покаже, як у сьогоднішніх умовах має творити пролетарський письменник, вийшов у свою кімнату. Пролунав постріл. Це сталося 13 травня 1933 року.

"Сьогодні моє любиме число — 13. Отже, сьогоднішній день мусить принести нам якусь приємну несподіванку. Як ти гадаєш, що це має бути? (…) Драстуй, Юліяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку! Завтра піду на могилу комунара, автора "Ударів молота і серця". Я понесу йому пучок синьооких фіалок і там згадаю про свою загадкову смерть".

"Вступна новела", 1927

За два тижні до самогубства Микола Хвильовий, вражений масштабами Голодомору, не міг стримати крику: "Голод - явище свідомо організоване. Голод і розруха - хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою. Зрозумійте мене, будьте на часинку "єретиками". Колізія тільки починається. Ця ста­лінська п’ятирічка — тільки третій акт нашої драми. Два маємо ще попереду. Але чи вистачить на них навіть на­шого залізного терпіння? Хтось напевне знайдеться від­важний, хтось перший крикне: "Годі! Завісу!"

Цим криком і стало його самогубство.

Полювання на Вальдшнепа. Розсекречений Микола Хвильовий

Дар передбачати події за Хвильовим давно помічали і друзі, і близькі. І боялися його "страшної інтуїції". Масштаби штучного голоду і арешт Михайла Ялового (того самого Юліана Шпола зі "Вступної новели"), представника літературної генерації, за яку Хвильовий відчував особисту відповідальність, означали, що словесні дискусії втратили сенс. Потрібне було полум’я, яке не можна не побачити. Крик на сполох, якого не можна не почути. Жертовний заповіт для нащадків.

Це був свідомий вихід із життя. Усю ніч не спав. А вранці запросив до себе друзів – Олеся Досвітнього й Миколу Куліша. І, сказавши, що зараз покаже, як у сьогоднішніх умовах має творити пролетарський письменник, вийшов у свою кімнату. Пролунав постріл. Це сталося 13 травня 1933 року.

Він не хотів умирати, хоча багато писав і думав про смерть.

Друзі Хвильового та й він сам характеризують його як надзвичайного життєлюба. Він прагнув жити й "творити по-новому", і його твори – це суцільний дифірамб життю. Але життю в його істинному значенні, осягнути яке можливо лише через розуміння смерті.

"Загадкова смерть" із "Вступної новели" – це подоба смерті-ініціації в стародавніх містеріях, проходячи через яку, посвячений народжується для нового життя.

Хвильовий постійно апелює до пильності читача: "і читач творець. Не тільки ми, письменники. Я шукаю, і ви шукайте…". Подібними (розсипаними в кожному його тексті) фразами він натякає на потаємний зміст своїх творів, який відкриється лише тим, хто шукає. Його "запах слова" - це той самий дух, що "дихає, де хоче, і голос його чуєш, а не відаєш, звідки приходить і куди йде…" (Іоан, 3:8). "Я дивлюся вгору – там синьо і нічого не видно, а я щось знаю. Його ніхто не бачить, а я почуваю. Налетить вітер, розвіє його – я про дим – і нічого не буде. Загориться будинок, і довго на всю вулицю йде дух" (це вже Хвильовий).

 Документ з чекістського досьє на митця

У багатьох художніх творах Хвильовий описував не зовнішніх героїв, а внутрішній світ власної душі. Зовні дивний сюжет, загадкові персонажі та образи "Повісті про санаторійну зону" сповнюються глибоким змістом, як тільки читач усвідомлює – Хвильовий пише про переживання людської душі в смерті і після смерті, а зовсім не про банальні будні відпочиваючих.

Звичайно, герої його новел могли мати прототипів. Але не це було головне. Вони були лише прообразами того, що живе у людській душі: Хвильовий показував, що в кожному можна знайти свого Карно чи Майю з "санаторійної зони", у кожного в душі не без Шкіца з "Редактора Карка". І хоча образи Хвильового виринають із підсвідомого, він, витягаючи ці образи на світло, робить їх явними, дозволяє їх у-свідомити, тобто вносить до сфери свідомого. Це і є "свідоме парикмахерство", яке Хвильовий протиставляє парикмахерству "несвідомому".

Подібний творчий метод використовували Лесь Курбас, Микола Куліш та молодий Тичина. І це не випадковість. Їх об’єднували пошуки "нової духовності", характерні для багатьох європейських модерністів - ось звідки й "зелені сни за далеким невимовним", і наскрізний образ "синьої далі".

Ще в 1969 році мистецтвознавець Неллі Корнієнко опублікувала інформацію про київську "Дев’ятку". У цьому гуртку в 1919 році Курбас, Тичина, художники Георгій Нарбут та Юхим Михайлів та інші митці вивчали антропософію - вчення популярного тоді в Європі філософа й езотерика Рудольфа Штайнера. Антропософія приваблювала багатьох європейських модерністів тим, що пропонувала самопізнання людини через свідомість і розкривала містерію одухотвореного Христом людського "Я".

Совєтизація українізацією

Сьогодні вплив ідей Штайнера на українських митців 1910-30х років можна вважати доведеним. Дехто, як Курбас чи Михайлів, говорили про це більш чи менш відверто. У інших, як у Хвильового чи Куліша, ці ідеї виразно проступають у символах, натяках та "кодах", якими пересипані їхні твори.

Відомий дисидент і літературознавець Леонід Плющ у своїй понад 800-сторінковій книзі "Його таємниця або "прекрасна ложа" Хвильового" доводить, що антропософія і є тим ключем, який розкриває зашифровані образи, символи та асоціації в творах Хвильового і робить зрозумілою його езопову мову.

Достеменно невідомо, де і як Хвильовий познайомився з цими ідеями. Зрештою, в ті часи вони витали в повітрі, захопивши чимало митців – від Германа Гессе і Пауля Клее до Василя Кандинського і Андрія Бєлого.

Один з томів спадщини Хвильового, виданий у діаспорі

У будь-якому разі після виру світової і громадянської війни 28-річний Хвильовий опиняється в Харкові з уже цілком сформованим світоглядом – "із своєю мукою, із своїм "знаю", із своїми трьома кільцями: віра, надія, любов", зі своїми вже майже готовими поетичними збірками. І одразу почав творити навколо себе "метрополію свідомого життя", шукати яку закликав у своєму вірші-кредо "Клавіатурте".

Хвильовий спрямовує свої зусилля на приготування людини майбутнього. Він бере на себе цю екологічну функцію в душі людини. Письменник показує, що може статися, якщо людина втратить свободу, загубивши себе в ілюзорному світі оманливих ідей, де править "крамар – світовий чортик". Він дає зрозуміти вдумливому читачеві, що найважливіші зміни мають відбуватися на рівні внутрішнього людського "Я", чудово розуміє, наскільки складним буде цей процес і наскільки значний вплив він справлятиме на суспільне життя.

Орієнтація Хвильового на "психологічну Європу" і його полум’яний заклик "Геть від Москви!" спрямований насамперед на те, щоб прищепити українцям європейську силу індивідуальної свідомості. Він передбачав, що коли люди недостатньо розвиватимуть власну індивідуальність (образ "Я" у його творах), то культивований Москвою масовізм неминуче приведе суспільство до катастрофи. І, навпаки, поєднання життєвої сили і творчої енергії українців з Фаустівським духом Європи відкриє перед нами неосяжні перспективи.

"Коли ми говоримо про Європу, то ми маємо на увазі не тільки її техніку: є дещо серйозніше від останньої". "Це європейський інтеліґент у найкращому розумінні цього слова. Це, коли хочете, — знайомий нам чорнокнижник з Вюртембергу, що показав нам грандіозну цивілізацію й відкрив перед нами безмежні перспективи. Це доктор Фавст, коли розуміти його як допитливий людський дух".

Журнал "Всесвіт". Його теж колись робив Хвильовий

Твори Хвильового – автобіографічні, але не у звичному сенсі цього слова: це біографія його душі, його переживань у сходженні до високої мети.

Але для чого? Для чого в час, коли Україна опинилася в лещатах більшовизму і вся нація постала перед загрозою знищення, заходити у "нетрі душі"? Втеча від реальності? Ні, це не про Хвильового. Образи революції і "горожанських воєн" неодмінно супроводжують усі твори письменника. Тоді для чого?

Він не терпів внутрішнього рабства (згадаймо епіграф до "України чи Малоросії": "Рабство – річ ганебна, але рабська психологія в свободі – гідна зневаги" (Ф. Шіллер)). Головним для нього було звільнення від цього внутрішнього рабства – ворога в собі. І в більшовицькій партії його тримало насамперед те, що "лікаря потребують не здорові, а хворі" (Мк, 2:17). Тягнув туди й друзів – зі сподіванням колись "переважити". Знав, що все у світі здобувається поступово – вода камінь точить.

Світогляд Хвильового має так само мало спільного з радянським більшовизмом, як його "загірна комуна" зі сталінським терором. Не випадково ще в 1924 році Хвильовий в офіційній автобіографії для партійних органів саркастично писав: "я б’юсь над таким питанням – чи маю я право носити партквиток, чи не є я баластом для партії? Не завжди я однаково відповідаю на ці питання. І це зрозуміло: в мені романтикові, мрійнику завжди відбувається внутрішня боротьба. В усякому випадку, я з більшою впевненістю називаю себе комунаром, ніж комуністом. Це прошу взяти до уваги і зробити відповідні висновки". Натяк більш ніж прозорий.

 Книга Хвильового - вже у шкільній програмі

І "Я (Романтика)", в якій чекіст протиставляється людині, і "Редактор Карк", де вже є згадки й про голод, і про браунінг, і візія "чорного папи комуни" в "санаторійній зоні" не залишають сумнівів – ілюзій щодо більшовицької системи у митця не було. З свідченнями Аркадія Любченка, з найближчими друзями Хвильовий відверто говорив "про ганебну систему державної безпеки", "про російську "тюрму народів" , про затхле московське нутро, що намагається тепер прикриватись червоним, а все ж рязано-тамбовським сарафаном. Про тупець, у який зайшла революція" і "неминучість новітнього термідору".

Отже, й розпочатою літературною дискусією Хвильовий намагався не стільки переконати в чомусь Москву (розумів, що це було неможливо), скільки зробити українців здатними до культурного опору. Для цього українська культура мала стояти на міцних позиціях самобутності і елітарності, а суспільство – позбутися комплексу меншовартості. Фактично, він говорив про скарб, захований у наших жилах і здатний творити новітню культуру світового рівня.  

Хвильовий був тим, хто позначив і залишив для нас цей скарб – у своїх творах, житті і смерті. Його самогубство було не просто емоційною реакцією на Голодомор чи арешт Ялового, а свідомою самопожертвою в ім’я майбутнього.

Чому для нас так важливо слідом за Леонідом Плющем та іншими дослідниками прочитати тайнопис творів Хвильового і зрозуміти його послання, спрямоване в майбутнє? Бо це – перетворює нас і нашу культуру. Усвідомлений нащадками імпульс Хвильового діє подібно до зовні непомітної гомеопатичної субстанції, що силою духу долає хворобу. Нова свідомість, якої так прагнув Хвильовий, потрібна нам сьогодні не менше, ніж поколінню "розстріляного відродження" 80 років тому.

У Харкові покалічили будинок Хвильового. ФОТО

Твори Хвильового можуть відіграти для нас роль катарсису. Але для цього треба їх актуалізувати. Показати, як Хвильовий, починаючи з себе, творив "нових невідомих людей", визволити митця з рамок революційної романтики і прочитати в контексті світової культури, якій він належить по праву.  

"Товаришко Маро, ще раз і ще раз: воістину прекрасне життя. І, коли я умру і на моїй могилі ви положите пучок чебрецю — знайте: я воскрес. І знайте: біля тієї криниці, що в ній, як у верцадлі, ввесь світ, давно вже стою я, і на моїй душі таке тихе, таке світле й прозоре озерце, що я відчуваю себе Господом-Богом. Товаришко Маро, схиліть свою голову на мої груди і знайте: я ваш друг".

"Арабески", 1927

P.S. 12-13 травня 2013 року за інформаційної підтримки "Історичної правди" у Харкові відбудеться фестиваль "Метрополія свідомого життя", присвячений Хвильовому. Вхід - вільний.



Ліліана Вежбовська
Мистецтвознавець (Київ)

Теми: Хвильовий, УСРР, письменники, XX сторіччя, історія України, УРСР, культура, Харків, Харківщина



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter