Спецпроект

Музеї України і Євромайдан: учимося бути з народом

Історичні музеї мали би зараз системно поповнювати свої колекції артефактами з Євромайдану: від свідчень учасників подій, фотографій, плакатів і написів до прапорів, спецодягу і навіть захисних щитів з обох боків барикад…

Багатометрова стіна солідарності, викладена на Майдані з дерев'яних цурпалків. Кожен шматок дерева - історичний експонат. Фото: twitter.com/Dbnmjr

Нещодавно моя колега і приятель зі США Лінда Норріс розмістила у своєму блозі пост під назвою "If I Run a Museum in Kyiv, Right Now" (Якби я керувала музеєм у Києві, прямо зараз").

Матеріал музейного експерта, добре відомої фаховому колу в Україні, – реакція на силовий розгін "Беркутом" мирного Євромайдану в Києві. І на те, що почалося після.

Після короткого введення непосвяченого англомовного читача в українські реалії політичного та музейного життя, Лінда пропонує цілісну програму дій, cпираючись на три фундаментальні царини музейної діяльності: репрезентування етичних і громадських цінностей, служіння суспільству та поповнення колекцій.

Тобто, уявно "опинившись у шкурі" директора київського музею, вона, поміж іншого, зробила б публічну заяву, дозволила чи навіть заохотила б своїх співробітників брати участь у протестах (за їхнім бажанням, звичайно), відкрила б двері музею і запросила безкоштовно відвідати і зігрітися усіх бажаючих зранку до пізнього вечора (маючи напоготові гарячий чай і зарядки для мобільників).

Також – заохочувала б відвідувачів візуалізувати у виставковому просторі свої надії та побоювання, влаштувала б інсталяції, що надихали б на роздуми "про Україну, про красу, правду і тернисту історію".

Ну, а в кріслі директора історичного музею ця американка системно поповнювала б існуючу збірку артефактами з Євромайдану: від свідчень учасників подій, світлин, плакатів, написів та постів у фейсбуці і твіттері до прапорів, шоломів і масок, спецодягу, і навіть захисних щитів із барикад…

Проста, дієва, і, здавалося б, звичайна програма дій для типового американського чи західноєвропейського музею... Музею, котрий "про" народ, "для" народу і "з" народом.

Саме під такою назвою - "Museums 'about', 'for' and 'with' people…" - зробила виступ на Європейській музейній конференції у Ліссабоні минулого року інша моя колега і друг з Португалії, автор блогу "Musing on Culture" Марія Влаху, аналізуючи відносини між музеями та їхніми відвідувачами. 

Фокусування на векторі "музей-суспільство" цілком логічне для моїх колег, адже принцип "служіння людству" став основоположним іще наприкінці ХІХ століття для більшості музеїв західного світу.

Джордж Браун Гуд, видатний зоолог і перший керівник Національного музею США, оголосив 1889 року, що "музеї майбутнього у демократичній країні мають відповідати потребам простого механіка, фабричного робітника, службовця, матроса і клерка так само, як і потребам висококваліфікованих фахівців, інтелігенції та решті громадян".

Подібні концепції пріоритетного спрямування музейної діяльності в суспільне русло збереглися і стали трендом і в другій половині ХХ століття, що засвідчив Моральний кодекс музеїв Міжнародної ради музеїв – ІКОМ, в якому стверджено чільне призначення музейних закладів – надавати послуги суспільству.

І це – не випадково, адже сучасні музейні заклади постають активними комунікаційними чинниками, оперуючи не лише явно – на рівні предметів історії, науки, культури, освіти чи дозвілля, а й на прихованому рівні, торкаючи сфери влади, ідеології, системи цінностей та ідентичності.

Утім, для мене у світлі останніх євромайданівських подій дещо нового і особливого значення набуває концепт "музей з народом". Здавалося б, зрозуміле, навіть банальне, словосполучення. Але чи для України та інших пострадянських держав?

Чи прагнуть/вміють/можуть наші музеї бути зі своїми відвідувачами/людьми/громадами сьогодні - особливо у часи соціальних потрясінь і політичної напруги?

Правдиві відповіді на ці прості запитання виявляють нестандартні ситуації. Як от теперішня… Ситуація, що ставить музей віч-на-віч із народом, що вимагає від музею відкритого погляду у вічі своїм теперішнім і потенційним відвідувачам, громадам і стейкхолдерам.

Переважна більшість музеїв в Україні – державні, а отже, залежні від влади ідеологічно, адміністративно й економічно. Як бути таким музеям тоді, коли виникає глибокий конфлікт між владою та суспільством? Напевно, для багатьох "храмів муз" відповідь є очевидна, як і для бійців "Беркута", внутрішніх військ та діючої армії, котрі присягалися "служити своєму народу".

Чи залишилися музейники байдужими спостерігачами вже історичних подій на Майдані, сповідуючи традицію "мій музей скраю"? Якщо ні, то у чому ж виявилася громадянська позиція та соціальна свідомість наших музеїв, чи відчули вони потребу і чи знайшли можливість "бути з народом"?

За іронією долі, у той час, коли президент Янукович оглядав експозицію музею теракотової армії імператора Цінь Ши Хуан-ді у місті Сіань (КНР), робив запис у книзі почесних гостей і приймав у дарунок музейний каталог, низка українських музеїв оприлюднювала на своїх веб-сайтах і в соцмережах офіційні заяви про засудження політики чинної влади щодо силового розгону мирних протестантів та зриву євроінтеграційних процесів.

Дії та реакція музейних закладів не були скоординованими - якщо, звісно, не враховувати суголосні протестні заяви українського комітету ІКОМ та Ради директорів музеїв Львова.

Одним із перших у Києві свої двері відчинив для мітингувальників Музей Павла Тичини, що знаходиться неподалік епіцентру подій. Там учасникам протестів пропонували безоплатно грітися, пити гарячі напої, відвідувати музейний кінозал. Подібну гостинність виявив для євромайданців і Львівський національний музей ім. Андрея Шептицького.

Відкриті двері для учасників мирних простестів і в Національного центру народної культури "Музей Івана Гончара". Враховуючи відносну віддаленість до епіцентру подій, музей "вийшов поза власні стіни" і запропонував частину запланованих заходів культурно-просвітницької програми безпосередньо на Євромайдані.

Там у широкому колі здебільшого нової для музейників аудиторії провели вечорниці на Катерини та на Андрія. Також музей постійно проводив флеш-моби серед мітингувальників - скажімо, з навчання народним танцям та співу. А 11 грудня музейні співробітники спільно з провідниками "Етнотолоки" та мітингувальниками встановили під монументом Незалежності народний різдв’яний символ – "соборний Дідух України", прикрасивши його українськими та європейськими символами.

Свої відкриті листи і заяви щодо зриву владою євроінтеграційного процесу та засудження застосування сили проти мирних громадян оприлюднили також Львівський історичний музей, Музей книги і друкарства України, Музей історії міста Києва, Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського, Музей шістдесятництва, Літературно-меморіальний музей Михайла Булгакова, Київський музей Олександра Пушкіна, Музей Шолом-Алейхема, Музей партизанської слави й інші.

Різні музеї та заповідники по-своєму виявляли ставлення до подій, які привертають до себе увагу всього цивілізованого світу.

Так, один із найстаріших етнографічних музеїв Центрально-Східної Європи – Музей етнографії та художнього промислу у Львові на балконі своєї розкішної будівлі вивісив банер: "Підтримуємо вимоги Євромайдану". А заповідник "Тустань" закликав широку громаду пекти пряники "Лицарі добра" за наданими рецептами - і передавати їх разом із написаними словами підтримки для активістів Євромайдану.

Львівський історичний музей пішов ще далі – розпочав збір експонатів зі львівського та київського євромайданів.

Примітно, що в той же час деякі музеї Києва відмінили чи перенесли відкриття запланованих виставок, пояснюючи це можливими проблемами добирання до музею та побоюваннями за експонати у випадку масових акцій протесту.

Звісно, випадок із пограбуванням Музею єгипетських старожитностей на каїрській площі Тахрір у січні 2011 року під час повстання проти Хосні Мубарака змушує музейників бути на сторожі. Утім, протести в Києві на даний час носять абсолютно інший - мирний і, я б сказав, гідний характер.

Здавалося б, провівши певну PR-роботу серед десятків тисяч учасників та гостей Євромайдану, відкриття столичних музейних виставок освіжило б залучення цілком нових груп відвідувачів - людей із різних регіонів держави, людей, які раніше не бували у наших музеях.

Ми ж так давно і з заповзяттям говоримо про фокус-групи і розвиток аудиторій, комунікацію і промоцію, залучення і просвітництво… А тут така нагода почути і розпізнати у різнобарвному велелюдді своїх вдячних теперішніх і майбутніх відвідувачів та друзів!

І вочевидь, щоб "бути з народом", музею не так вже багато і треба – передусім прислухатися до серцебиття своєї нації і широко відчиняти двері, щоб зігріти змерзлі від холоду цинізму та брехні тендітні людські душі.

Дивіться також:

Екскурсія Музеєм Івана Гончара. ФОТО

Що показує відвідувачам Музей історії Донбасу. ФОТО

"Музей - це інструмент примирення суспільства". ЛЕКЦІЯ

Музей радянської окупації. Сюди відмовився зайти Янукович. ФОТО

Закарпатський євромайдан подарував музею історії свій прапор. ФОТО

Меморіал жертв Голодомору - частина державного протоколу. ЕКСКУРСІЯ

Історія української книги - через експонати Музею друкарства. ФОТО

Колективний портрет українців, які відвідують музеї. СОЦІОЛОГІЯ

Як організовано Національний музей у Копенгагені. ФОТО

Музей-квартира Павла Тичини в Києві. ЕКСКУРСІЯ

Інші матеріали за темою "Музеї"

Пам’ять про війну: дискурс демократії та дискурс тоталітаризму

Сьогодні неспокутуваний злочин комунізму повертається примарою нового світового конфлікту. Тому конфлікт історичних пам'ятей має не лише політико-ідеологічну, а перед усім, етичну природу і пов'язаний із нерозкаяністю за злочини комунізму. Отож, хай із сьогоднішнім ювілейним ушануванням жертв Другої світової війни прийде до нас усвідомлення що тоталітарне будяччя проросло на нашому полі не випадково. У Ялті 1945-го знесилене людство залишило ті зерна. Наше завдання сьогодні те будяччя виполоти.

ГУЛАГівська «одіссея» Патріарха Володимира

18 липня 1995 року спецпризначенці підрозділу «Беркут» битимуть кийками священників та мирян під стінами Софії Київської. Такою буде реакції української влади на бажання поховати у стінах храму українського православного Патріарха Володимира – Василя Романюка. В’ячеслав Чорновіл тоді викрикуватиме, що це “кінець незалежної України…”. «Беркут» і далі робитиме свою справу. Патріарха так і не поховають у храмі, а лише перед його стінами. Ці події ввійдуть в історію, як «чорний вівторок». Та передуватиме їм не менш напружене та сповнене боротьби життя. Історія «одіссеї» Патріарха Володимира концтаборами та тюрмами ГУЛАГу.

Спільний біль. Спільна історія. Дискусія до Дня пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу

Щороку 18 травня в Україні відзначається День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу – згадуються події 1944 року, коли радянський тоталітарний режим насильницьки виселив людей із їхніх рідних земель. Цей день офіційно започаткований тільки 2015 року, а історія та традиції кримських татар досі залишаються загадкою для багатьох українців.

Переможний бій Чорних Запорожців під командою латвійця Карліса Броже

"Гаряче було москалям не так від травневого сонця, як від вогню Чорних пластунів та від влучної стрілянини гарматчиків". 30 травня 1920 року відбувся переможний бій "Чорних запорожців" над більшовиками біля села Вербка поблизу Вінниці