Українська правда
Історична правда

"Рудий" у полоні. Як чекісти намагались використати командира УПА до і після смерті

15.12.2017 _ Сергій Рябенко
Версія для друку

Чи слід вважати Стельмащука зрадником, чи лише жертвою обставин? Наскільки добровільною і щирою була його співпраця з НКВД?

Ім’я Юрія Стельмащука‑"Рудого", командира українських повстанців, полоненого на Волині взимку 1945 року, можна часто зустріти в радянських та сучасних кремлівських пропагандистських текстах.

Його цитатами – як вигаданими, так і достовірними, але вирваними з контексту – обґрунтовують різні міфи про ОУН і УПА.

У першій частині його історії я розповідав, як "Рудий" потрапив до рук чекістів, як більшовицькі силові органи сварилися за право відзвітувати про його арешт, і як хворий та поранений Стельмащук давав свідчення.

Образ "Рудого" також був міфологізований – і навіть після того, як більшовики його ліквідували, віртуальний Стельмащук "жив" у пропагандистській літературі. Зрештою, від мертвого "Рудого" чекісти мали більше користі, ніж від живого.

Юрій Стельмащук

Щойно взявши в полон Стельмащука, чекісти почали думати, як його використати. Заступник наркома внутрішніх справ Тимофій Строкач поінформував свого керівника Василя Рясного та Москву про "вжиті заходи конспірації захоплення "Рудого"".

Здійснення їхніх планів ускладнювало те, що під час затримання Стельмащук був поранений і  важко хворів на тиф. "У зв’язку з цим, як стверджувалося у одній з довідок, складених у НКВД, – для "Рудого" були створені всі умови для одужання та надано своєчасну медичну допомогу".

Радянська пропагандистська література описувала ці умови мало не як курорт. Мовляв, "уранці Тимофій Амвросійович [Строкач – С. Р.] приходив до палати, приносячи з собою солодощі, фрукти або пляшечку коньяку, а також часом якусь книжку – Рудий був надміру допитливий", а потім вів із полоненим довгі бесіди, у процесі яких Стельмащук начебто "на всі питання відповідав охоче. Нічого, що стосувалося його, не приховував". Аж поки не погодився допомогти чекістам.

Насправді ніяких солодощів, звісно, ніхто не приносив. Строкач доповідав, що "уперше "Рудий" був допитаний 8 лютого", а до того, мовляв заважали хвороба та поранення.

Але в інших документах НКВД згадується мінімум про три "бесіди" із "одужуючим після тифу" повстанцем, які чекісти проводили ще до 3 лютого. Деяка отримана під час цих "бесід" інформація майже дослівно відображена у пізніших протоколах допиту Стельмащука.

Зважаючи на високий ранг полоненого повстанця, чекісти мали на допомогу "Рудого" великі сподівання. Яким, утім, не судилося справдитись.

Як "Рудий" упізнавав загиблих командирів

Перша нагода використати Стельмащука трапилася вже 10 (або, за версією повстанців, 12) лютого – на Оржівських хуторах, де чекісти шукали командира УПА-Північ Дмитра Клячківського. Як свідчать документи, "Рудий" перебував на місці подій і допоміг чекістам знайти дві явочні квартири Клячківського. Під час операції знищили охорону "Клима Савура" та знайшли повстанські схрони, де, втім, самого командира не було.

""Рудий" справді був 12 лютого 1945 року з більшовиками на Оржівському хуторі, й заходив до хати, в якій одного разу мав зустріч із провідником, але квартири, в якій мешкав провідник, він знати не міг", – писав згодом крайовий референт Служби безпеки ОУН Микола Козак. Виявлення явочних квартир не допомогло чекістам: Клячківський був знайдений і вбитий в іншому місці.

У цьому ж листі Козак пише про стан полоненого: ""Рудий" мав забандажовану голову і руки, а один більшовик помагав йому йти". Проте в рапорті лейтенанта держбезпеки Саніна, який затримував Стельмащука, йдеться про те, що він під час бою був поранений у ногу.

Референт Служби безпеки ОУН на Волині Микола Козак - "Смок", "Чупринко"

При лікуванні тифу, на який хворів "Рудий", руки й голову теж не бинтують. Тож імовірно, що забинтована голова та руки – наслідки чекістських тортур під час "бесід" та допитів.

Тіло та фотокартка вбитого Клячківського були пред’явлені для впізнання Стельмащуку та ще одному полоненому повстанцю – Володимиру Гаскевичу‑"Карому". Обидва вони впізнали в убитому "Клима Савура".

У березні та на початку квітня "Рудого" ще кілька разів возили на Тернопільщину й до Рівного. Там він мав упізнати колишнього начальника штабу УПА-Північ Михайла Медведя‑"Карповича" та інспектора штабу Миколу Левицького‑"Макаренка", які загинули у бою зі спецгрупою НКВД, та інших повстанських командирів [щодо Левицького, то є альтернативна версія його загибелі в бою з нацистами в 1944 р. – ІП].

Довелося йому "впізнавати" свого наступника на посаді командира з’єднання груп УПА "Завихост" Івана Литвинчука‑"Дубового". Для чого, як відрапортував керівництву НКВД в Київ та Москву Строкач, чекісти розкрили могилу на кладовищі у Козівському районі.

Утім, нарком в успіх Строкача та підлеглих не повірив і вимагав перевірити інформацію. І мав рацію: невдовзі з'ясувалося, що Литвинчук живий і продовжує боротьбу. Невідомо, чи "Рудий" свідомо ввів більшовиків в оману, чи помилився. Крім нього, "Дубового" так само "упізнавали" в убитих й інші полонені повстанці.

"До всіх командирів, політвиховників та стрільців…": листівка, якій не повірили

Уже за кілька днів після вбивства Клячківського чекісти вирішили використати факт полону "Рудого" для деморалізації підпілля, щоб спонукати повстанців здаватися. Для цього була виготовлена листівка за підписом Стельмащука з назвою "До всіх командирів, політвиховників та стрільців з’єднання груп УПА "Завихост"".

У ній ішлося про "безперспективність" подальшої боротьби з Радянським Союзом, у чому начебто переконався сам "Рудий", та містився заклик до "Дубового", інших командирів та вояків УПА припинити спротив та з’явитися з повинною. 

Відомо два друкованих варіанти цієї листівки, які відрізняються лише місцем розташування фотографії убитого "Клима Савура", та кілька її машинописних копій. Також зберігся її рукописний варіант, виконаний олівцем із кількома чорнильними правками, почерк у якому нагадує той, яким виконані підписи у протоколах допиту Стельмащука.

 

Та більш імовірно, що текст написали чекісти – про це непрямо свідчать як деякі чекістські та повстанські документи, так і зміст самої листівки, вжиті в ньому характерні терміни та звороти.

Листівку надрукували у Волинській та Рівненській областях загальним накладом 70 тисяч примірників. Як звітували Хрущову місцеві партійні керівники, її поширювали серед населення через радянських активістів та агітаторів, військові частини, які вели боротьбу з УПА, та навіть розкидали з літаків у районах перебування повстанських загонів.

Також її текст неодноразово публікували місцеві газети.

Листівка, втім, не справила сподіваного враження на повстанців. У березні 1945 року радянський агент "Буря" у своєму донесенні відзначив лише кілька вдалих моментів у тексті листівки – згадки про зв’язки ОУН із німцями та особисте звернення до "Дубового".

Разом із тим, за результатами спілкування з чільними керівниками підпілля він прийшов до висновку, що "звернення "Рудого" страждає багатьма недоліками та недопрацюваннями по суті, у силу чого воно не лише не дасть очікуваних результатів, але й легко буде піддано критиці та компрометації підпіллям ОУН-УПА [підкреслення моє – С. Р.]".

Зокрема, "Буря" писав, що "Рудий" "...після цієї заяви про видачу "Клима Савура" відрізав собі дорогу, симпатії навіть близьких друзів з підпілля".

Повстанські документи також подають цікаві деталі. Звіт Якова Бусела, члена Головного військового штабу УПА, описує одну з перших реакцій підпілля на появу листівки у березні: "її трактуємо поки що як провокацію".

У травні вже згаданий Микола Козак оцінив листівку як "провокаційну більшовицьку літературу", але водночас зазначив, що вона деморалізувала місцевих і повстанців, особливо в місцях, де особисто знали "Рудого".

Утім, уже наступного року в одному з видань Української головної визвольної ради йшлося, що ""заява" Рудого – вигадана від початку до кінця. Більшовицькі окупанти скористалися з того факту, що в їх руках перебував хворий на тиф видатний командир УПА й самі написали від його імені потрібну ним заяву". Схожі думки трапляються й у пізніших повстанських документах.

 Другий варіант листівки з портретом на іншому боці

У квітні 1945 року чекісти провели в райцентрах і по селах Волині з півтора десятки так званих "сходів громадян". На цих зібраннях виступав і Стельмащук із "викривальною промовою про ворожу діяльність ОУН і УПА та їх зв’язок із німецьким фашизмом". За змістом, згідно з одним із повстанських документів, ці промови були подібні до згадуваної вже листівки.

Односельці Стельмащука, які були на одному з таких зібрань, пригадували певну загальмованість мови, не притаманну колишньому повстанцю. Можливо, це були наслідки тифу. Радянська пропаганда, натомість, стверджувала, що "Рудий говорив щиро та з великим почуттям, не без пафосу".

Начальник Волинського управління НКВД рапортував, що "у результаті цих заходів значно збільшилася явка з повинною". Усього, мовляв, з’явилося аж 388 осіб. Партійні керівники так само звітували, що "викриття бандитів селянами сприймається позитивно, є факти явки з повинною".

Проте для зростання кількості повстанців, що здавались більшовикам, була й ціла низка інших причин, окрім виступів "Рудого".

Як "Рудий" вирушив у рейд на пошуки "Дубового"

Та, мабуть, найцікавішим для чекістів був третій напрямок використання "Рудого": пошуки його наступника "Дубового". Іван Литвинчук залишався однією з головних цілей чекістів після загибелі "Клима Савура" й полону Стельмащука. Навесні 1945 року він був на півночі Волині, намагаючись відновити зв’язки між ланками підпілля, розірвані після смерті Клячківського. 

Чекісти готувалися до знищення "Дубового" ретельно. У березні пошуками Литвинчука  займались кілька спецгруп НКВД. Про діяльність однієї з них доповідав у рапорті працівник управління по боротьбі з бандитизмом Туранов.

Він зазначав, що "особовий склад спецгрупи недисциплінований, часом накази тов. Лазаренка [керівник спецгрупи, начальник відділення по боротьбі з бандитизмом Волинського управління НКВД – С. Р.] не виконують. Багато фактів мародерства та незаконного уведення у місцевих мешканців худоби. Окремі бійці спецгрупи мають негативні висловлювання, що веде до розкладення особового складу групи".

Тому Туранов запропонував створити іншу спецгрупу й залучити до неї колишніх повстанців та чекістів, що є етнічними українцями.

Ще одна спеціальна група, яку планували відрядити у рейд на північ Волині, складалась із бійців Внутрішніх військ, оперативників НКВД та колишніх повстанців. До складу групи пропонували включити Стельмащука та його колишнього ад’ютанта Івана Михальчука‑"Січового". 

Останній, за одними даними, був захоплений у полон під час спецоперації, за іншими – сам здався НКВД. Згадки про "спецгрупу Рудого" є в рапорті Туранова, написаному в кінці березня 1945 року.

Іван Литвинчук - "Максим Дубовий"

"Враховуючи можливості колишнього командира Північної групи "УПА" – "Рудого" до встановлення місцезнаходження та підведення його [Дубового – С. Р.] під оперативний удар, йдеться в іншому документі з архівів радянських спецслужб, – мною організовано кавалерійський загін, чисельністю до 100 шабель, з бійців військ НКВД, з якими "Рудий" направлений у рейд у Маневицький та Камінь-Каширський райони. 

Кавалерійському загону придані 4 оперативні працівники НКВД, які на шляху слідування загону будуть вести агентурно-розвідувальну роботу з використанням "Рудого" та його зв’язків. Будуть використані можливості підходу "Рудого" до командира бригади "УПА" "Кубика" з метою схилення його до переходу на наш бік, з наступним використанням "Кубика" для ліквідації "Дубового"".

Далі у чекістських документах йдеться, що зі складу кавалерійського загону виділено спеціальну групу, до якої увійшли оперативні працівники обласного управління НКВД, а також колишні повстанці – зрадники: Йосип Кравчук‑"Твердий", Петро Власюк‑"Максим Ворон" та Іван Шевчук‑"Липа".

До неї після проходження підготовки був скерований і "Січовий". Також в одному з чекістських оперативних зведень керівником групи називають "Рудого", що, втім, малоймовірно. В таких випадках колишні повстанці не лише давали згоду на співпрацю з НКВД, але й "пов’язувалися кров’ю", тобто мали вбити когось із колишніх побратимів. Крім того, завербованим упівцям присвоювали нові псевда. Про "Рудого" такої інформації немає.

Інших членів групи – колишніх повстанців Кравчука та Власюка чекісти прямо назвали своїми агентами, а от Стельмащука – ні. Адже вони вже встигли "засвітити" його як свого полоненого.

Та найголовніше: у доповідній начальника Волинського управління НКВД керівником спецгрупи вказується майор держбезпеки Лев Рєзник, заступник начальника відділу по боротьбі з бандитизмом. Тож ймовірно, що "Рудий" просто перебував у складі групи.    

У наказі начальника штабу Внутрішніх військ Брагіна за 27 квітня також згадано формування маневреного загону для пошуків "Дубового" з підрозділів двох полків Внутрішніх військ та оперативної групи чекістів на чолі з капітаном Рєзніком. Командиром загону призначено майора Шиняєва.

Утім з тексту документа не до кінця зрозуміло, чи йдеться про ту саму "спецгрупу Рудого", чи про інший загін зі схожими функціями.

У повстанських документах група описується як батальйон Внутрішніх військ НКВД, "про якому постійно був присутній Рудий".

У рейд група вирушила наприкінці квітня, дочекавшись, коли Стельмащук закінчить виступати на зібраннях громадян у волинських селах. Документів про рейд збереглось небагато, та навіть із них видно, що успіхів у пошуках "Дубового" група не досягла.

У матеріалах чекістів знаходимо згадки про 3 убитих – "завідувача продовольчим складом", "заступника командира бригади УПА" та зв’язкового. А також про трохи більше десятка затриманих у Камінь-Каширському та Маневицькому районах повстанців.

Також чекісти спромоглися вилучити трохи зброї та завербувати зв’язкову командира Тихона Зінчука – "Кубика". Проте на слід самого "Кубика", шефа зв’язку Волинського проводу ОУН Олексія Смітюха‑"Маяка", а надто "Дубового", вийти не вдалося.

Повстанські документи теж небагатослівні – пишуть, що Стельмащук "водив більшовиків у Красному Борі на засідки, на мертві точки зв’язку, де переловлено наших зв’язківців". Остання згадка про групу датована 26 травня.

Як чекісти позбулися Стельмащука

8 червня 1945 року слідчий НКВД Кузьмін виніс постанову на арешт Стельмащука. Наступного дня до провадження прийняли його справу, й "Рудого" заарештували. Розгляд справи тривав до початку серпня, і 6 серпня військовий трибунал у Києві засудив Стельмащука до розстрілу. У вересні військова колегія Верховного суду СРСР залишила вирок у силі. Його виконали 5 жовтня.

Що змусило чекістів за майже півроку після затримання раптом відновити розслідування справи повстанця, якого вони довго використовували? На жаль, однозначної відповіді документи не дають. Казенна фраза "необхідно здійснити додаткові слідчі дії" не пояснює того, що сталося.

Адже "провини", за які засудили "Рудого" – навчання в німецькій розвідувальній школі 1941 року та участь очолюваних ним загонів у польсько-українському конфлікті та боях із радянськими партизанами – були відомими чекістам іще в лютому.

У радянській пропагандистській літературі є версія: мовляв, генерал Строкач дізнався, що Юрій Стельмащук замахнувся на втечу. Хотів виїхати закордон і перебратись до Канади. Але його викрили та засудили до розстрілу. У повстанських документах зазначено, що такі чутки більшовики поширювали на Волині.

Проте ця вигадка не має нічого спільного з реальністю, адже у справі "Рудого" немає згадок про спробу втечі. Якби вона була, чекісти неодмінно поставили б її у вину підсудному. Можливо, ця байка – відгомін історії ад’ютанта "Січового", який чи то втік, чи то був спеціально відправлений за кордон як агент.

Сидять: Панас Ковальчук-"Петро" й Іван Литвинчук-"Дубовий"

За іншою версією, "Рудого" готувались відбити в НКВД підпільники. В одному з повстанських звітів згадано, нібито Стельмащук "був відбитий відділом СБ в околиці Несухоїж Ковельського району у квітні 1945 року". Однак у квітні і травні полоненого активно використовували чекісти, тож, імовірно, це помилка.

З інших документів дізнаємось, що операція зі звільнення "Рудого" справді планувалась, але ще у січні-лютому, коли Стельмащука щойно захопили в полон. За наказом референта СБ Панаса Ковальчука‑"Петра" повстанці мали відбити "Рудого" в Камені-Каширському. Однак про підготовку операції стало відомо НКВД, і її скасували.

А після того, як чекісти "засвітили" полоненого перед цивільними та підпіллям, повстанці навряд чи стали б ризикувати життям задля його звільнення. Зі свого боку Стельмащук теж навряд чи робив спроби вийти на контакт із підпіллям – це б також неодмінно стало частиною обвинувачення.

Найлогічніша відповідь – "Рудий" просто перестав бути потрібним, адже помилки, яких припустилися чекісти на початку, не дозволяли використати полоненого командира УПА повною мірою. Результати співпраці виявилися вельми скромними.

Однак до історії з допитом та подальшим використанням Стельмащука були причетні Строкач та інші високопосадовці НКВД. Тому залишати бранця в живих було для них небезпечно – невідомо, як би він повів себе далі, і чи не використали б його у конкурентній боротьбі проти того ж Строкача колеги-суперники з НКГБ. Тож "Рудого" вирішили ліквідувати.

"Життя" після смерті

Більшовики не припинили використовувати Стельмащука навіть після страти.

У листопаді 1946 року Строкач уже в ранзі міністра внутрішніх справ видав наказ, черговий раз запропонувавши повстанцям здатися. Одним із аргументів було те, що начебто "верховодам банд так званого "УПА" – "Рудому", "Очерету", "Зміюці" і багатьом іншим, що осудили зрадницьку антинародну діяльність українсько-німецьких націоналістів і свою бандитську роботу збережено життя і надана можливість повернутися до праці".

"Рудий" на той час був уже страчений, Дмитро Вітовський‑"Зміюка" перебував під слідством, яке закінчилось розстрілом узимку 1947 року. І лише Омеляну Польовому‑"Очерету" "пощастило": його вирок замінили на тривале ув’язнення, надавши можливість "повернутись до праці" в радянських таборах.

 Радянське лицемірство: усі перелічені в останньому абазаці полонені командири УПА і провідники ОУН були або страчені, або ув'язнені на 25 років таборів ГУЛАГу.

Тож мертвий Стельмащук виявився для чекістів кориснішим за живого. По війні на основі його кримінальної справи сфальсифікували його автобіографію, яка майже дослівно повторювала інформацію з протоколів допиту "Рудого", але подавалася як власна цілісна розповідь. Її метою було утвердження образу повстанців як колаборантів на службі в гітлерівців.

За своїм стилем автобіографія нагадувала провокаційні видання, які в 1960-ті масово друкувалися більшовиками від імені колишніх повстанців, аби розповісти українській та закордонній спільноті про "злочини" ОУН і УПА.

Щоправда, на відміну від фальшивок, написаних від імені колишнього головного командира УПА Василя Кука, керівника ОУН Волині Василя Галаси та багатьох інших, "спогади" Стельмащука чомусь так і не вийшли друком.

Значно пізніше комуністична, а за нею й російська пропаганда використала фрагменти "протоколу допиту Стельмащука від 28 лютого 1945 року", якого немає у кримінальній справі, щоб обґрунтувати існування "секретної директиви" командування УПА про повне винищення польського населення Волині.

Спрацювало: про "секретну директиву" заговорила низка дослідників. Вже у середині 1960-х на основі "протоколу" для співробітників КГБ було підготовлено спеціальну лекцію про "підривну діяльність українських буржуазних націоналістів".

 Такі "покаяння" друкувалися в газеті "Вісті з України", призначеної для української діаспори за межами СРСР

Посилаючись на сфальшовані свідчення Стельмащука, вони доводили, що боротьба ОУН і УПА з німцями під час війни – підступна комбінація, покликана відволікти "народні маси від справжньої антифашистської підпільної та партизанської боротьби".

Чи слід вважати Стельмащука зрадником, чи лише жертвою обставин? Наскільки добровільною і щирою була його співпраця з НКВД? У протоколі судового засідання зафіксовані слова "Рудого" про те, що "з моєю допомогою був затриманий Клим Савур, що я писав звернення до "УПА", де закликав скласти зброю. Багато разів брав участь у облавах на бандерівців". Але наскільки це відображає його справжнє ставлення до співпраці?

Навряд чи ми колись дізнаємось, що відчував і переживав полонений повстанець, виступаючи перед селянами, закликаючи колишніх побратимів здатися радянській владі, беручи участь у засідках на них у складі чекістської спецгрупи. Усіх, хто мав стосунок до справи "Рудого", давно немає в живих.

---------------

Читайте також:

На підставі показань "Рудого". Чи був насправді зрадником волинський командир УПА?"

Винен таки "Рудий". Відповідь Ігоря Марчука Сергієві Рябенку

Чи справді винен "Рудий"? В офіційній версії не все сходиться

Голландці в УПА. Як утікачі з концтабору знайшли притулок у повстанців

Українські націоналісти проти гітлерівської НІмеччини

Скільки солдатів було в УПА? Підрахунки Клима Савура

Як нацистський концтабір помирив Бандеру і Ровецького 

Робітничого-селянська армія. Повстанська СОЦІОЛОГІЯ

Віллі Вірзінг - гестапівський кат, борець з ОУН

Вождь ОУН у німецьких тюрмах і концтаборах

Моральний кодекс воїнів УПА



Сергій Рябенко
Співробітник Українського інституту національної пам'яті

Теми: історія України, ХХ сторіччя, ОУН-УПА, ВЧК-НКВД, спецслужби, Волинь




Колаборація по-польськи

23.04.2018 _ Юрій Рудницький
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter