Українська правда
Історична правда

Українська міліція Львова: «бандерівська» чи «робітничо-селянська»?

30.06.2018 _ Сергій Рябенко
Версія для друку

Здебільшого діяльність української міліції у Львові розглядають у контексті антиєврейських акцій літа 1941 року. Натомість питання чисельності УНМ, її керівництва та структури, походження та приналежності її членів до певних організацій як правило залишаються поза увагою.

Від "Історичної правди": 2012 року ми опублікували переклад статті канадського професора українського походження Джона-Пола Химки "Львівський погром 1941-го: Німці, українські націоналісти і карнавальна юрба".

Публікація спровокувала бурхиву полеміку. Сергій Рябенко у відповідь написав статтю "Слідами "Львівського погрому" Джона-Пола Химки", в якій дуже докладно критикував підхід професора Химки.

Опонуючи, Джон-Пол Химка у колонці "Ще кілька слів про львівський погром" показав на кількох прикладах свій спосіб ідентифікації осіб, які, на його думку, брали участь у львівському погромі. 

Дальші пошуки в архівах привели Сергія Рябенка до висновків, які заперечують тверження професора Химки.

У пропонованій Вам сатті автор розглядає питання чисельності УНМ, її керівництва та структури, походження та приналежності її членів до певних організацій.

30 червня 1941 року за ініціативи ОУН Національні збори проголосили у Львові відновлення Української держави. Було сформовано уряд, який очолив заступник Степана Бандери Ярослав Стецько.

Однак у плани Третього Райху аж ніяк не входило створення будь-якої самостійної Української держави. Тому після відмови ОУН скасувати Акт відновлення незалежності, Бандеру та Стецька заарештували та помістили під домашній арешт, а згодом відправили до концтабору.

Український уряд припинив своє існування. І вже з осені 1941 року ОУН перейшла до протистояння з Німеччиною, яку визнала таким самим ворогом української державності, як і СРСР.

Тим не менше влітку ОУН та уряд Стецька встигли зробити ряд кроків, спрямованих на розбудову структур новопосталої держави. Одним з них стало створення Української народної міліції (УНМ).

Здебільшого дослідники розглядають діяльність української міліції у Львові у контексті антиєврейських акцій літа 1941 року. Натомість питання чисельності УНМ, її керівництва та структури, походження та приналежності її членів до певних організацій як правило залишаються поза увагою. Як наслідок – доволі поширеною є точка зору, ніби міліція Львова у переважній більшості складалася з членів ОУН.

До прикладу Джон-Пол Химка стверджував, що джерелами створення УНМ були "активісти ОУН, що прийшли до Львова із Кракова, та члени ОУН зі Львова, розквартировані на пагорбі Святого Георгія. Третім джерелом були колишні радянські українські міліціонери".

Ці радянські міліціонери на думку дослідника могли стати на бік ОУН або, щоб дистанціюватися від "своїх попередніх зв’язків з радянською адміністрацією", або просто тому, що "деякі з цих людей вже були членами ОУН та вступили до радянської міліції, щоб отримати досвід поліцейської служби". Чисельність УНМ Львова Химка оцінював у "понад 300 міліціонерів".

 Міліціонер львівської міліції. Світлину надано Володимиром Бірчаком. Оригінал зберігається в архіві Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР)

Немає чіткого розуміння і щодо керівників львівської міліції. У різних джерелах (здебільшого мемуарного характеру – С.Р.) такими називають оунівців Івана Равлика, Євгена Врецьону та Омеляна Матлу. Інколи згадується про причетність до творення УНМ Івана Климова – "Легенди" та навіть Романа Шухевича.

Чи так це? І чи дійсно українська міліція Львова складалася лише або у переважній більшості з членів ОУН та колишніх радянських міліціонерів? Спробуємо розібратися.

Оунівські інструкції

Перші згадки про українську міліцію зустрічаються у документах ОУН ще навесні 1940 року. Тоді Революційний провід розробив проект плану антирадянського повстання, яким серед іншого передбачалося створення міліції.

Вона мала входити до складу структур Служби безпеки ОУН, підпорядковуючись одночасно керівникам місцевих революційних проводів та комендантам СБ. Чисельність міліції у містах не визначалося, хоча для районів, наприклад, пропонувалося встановити, що у розпорядженні СБ загалом "повинно бути 50–100 крісів (тобто озброєних рушницями осіб – С. Р.)".

Утім, цей план залишився лише у проекті, і до його практичного втілення справа не дійшла. Вже у травні наступного року бандерівці розробили іншу інструкцію, яка докладно описувала процес створення Народної міліції, починаючи від сільського, і закінчуючи обласним рівнем.

Передбачалося, що у кожному обласному місті – а до таких відносився і Львів – паралельно мала відбуватися мобілізація членів УНМ (на це відводилося 2 дні – С.Р.) та створення управлінського органу – міської команди. Потому мали бути організовані районні відділення УНМ з особовим складом у кількості "в залежності від потреби 100-150 людей".

 Інструкція ОУН (б) щодо організації Служби безпеки та підрозділів народної міліції на звільнених від більшовиків територіях України. Травень 1941 року. Галузевий державний архів Служби безпеки України, фонд 13, справа 376, том 49

Крім того, міський комендант додатково мав утворити з частини міліціонерів окремий відділ – так званий "постійний запас команди НМ" у кількості 150-200 осіб.

Таким чином, навесні 1941 року у Львові передбачалося створення підрозділів УНМ, загальною чисельністю від 250 до 350 і більше осіб.

Особовий склад: чисельність, вік, місце народження

У Державному архіві Львівської області зберігаються списки міліціонерів, за допомогою яких можна встановити структуру та кількісний склад УНМ Львова. У них також містяться дані щодо дати та місця народження, наявності або відсутності у міліціонерів військового досвіду, та, найголовніше – часу їхнього вступу до міліції.

 Так виглядають списки міліціонерів. На фото – початок списку працівників міської команди УНМ Львова. ДАЛО, фонд Р12, опис 1, справа 149

Отже за списками українська міліція Львова складалася з міської команди та чотирьох районних комісаріатів, один із яких був додатково поділений на три ревіри (дільниці). Крім того як самостійні підрозділи існували слідчий відділ та в’язнична сторожа.

Згідно списків загальна кількість міліціонерів становила 362 особи, що приблизно відповідало інструкції ОУН. Слід, однак, зважати, що вказана цифра – це чисельність міліції Львова станом на першу декаду серпня 1941 року.

Уточнення. Всього у списках міліціонерів Львова значиться 363 прізвища. Проте у цих списках двічі вказується одна і та сама особа – Василь Турковський, спочатку як працівник міської команди, а потім окремо як керівник слідчого відділу. Тому загальна кількість міліціонерів складає 362 особи.

 Посвідчення керівника слідчого відділу Василя Турковського. Державний архів Львівської області (ДАЛО), фонд Р12, опис 1, справа 150

 Зворотній бік посвідчення Василя Турковського. Хоча Турковський вступив до міліції Львова 2 липня, його "виказку міліціонера" було оформлено лише 14-го

Невдовзі УНМ була ліквідована, а замість неї німецька окупаційна адміністрація створила так звану українську поліцію. Якщо ж проаналізувати дати вступу міліціонерів до лав міліції, то ситуація виглядає наступним чином.

Станом на 30 червня до лав УНМ вступили 138 осіб або трохи більше 38% від загальної чисельності. 1 липня до них приєдналися ще 7 осіб (майже 2%), 2-го – 29 (8%), а 3-го і пізніше – 102 особи (28%). Щодо 86 осіб (24%) дані про час їх вступу до міліції у списках відсутні.

Отже станом на 2 липня – закінчення відведеного інструкцією ОУН дводенного мобілізаційного етапу – особовий склад УНМ становив 174 особи, тобто був укомплектований менш ніж наполовину.

 

 

Інші цифри наводить у звіті крайовий провідник ОУН Іван Климів – "Легенда", який відповідав за організацію повстанських структур та української армії на звільненій від більшовиків території.

Він вказував, що у Львові "переводиться вишкіл міліціянтів по комісаріятах (всіх комісаріятів є 4) а всіх міліціянтів є приблизно 800 (вісімсот)". Однак жодними іншими документами така чисельність міліції Львова не підтверджується. Тому ймовірно звітодавець просто помилився щодо кількості або свідомо її завищив.

Утім, можливо, що ця цифра насправді включала не лише працівників міської міліції, але й міліціонерів двох сотень окружної міліції з прилеглих до Львова районів та крайової команди УНМ, яка згідно документів також існувала вже на початку липня.

За статтю абсолютну більшість (337 осіб або 93%) працівників міліції Львова складали чоловіки. Жінок було 23 (трохи більше 6%), а стать ще 2 осіб (0,6 %) визначити неможливо, так як вказано лише прізвище.

За віком найбільшу кількість працівників УНМ становили особи, народжені у 1911-1920 роках (150 або 41%) та у 1900-1910 роках (112 або майже 31%). Народжених до 1900-го та після 1921 року було значно менше – 27 (7,4 %) та 64 особи (17,7 %) відповідно. Ще по 9 особах (2,5 %) дані відсутні.

Майже дві третини (238 осіб або 65,7 %) міліціонерів Львова були уродженцями сіл. Народилися у містах близько третини (109 осіб або 30,1 %). Щодо решти 15 осіб (4%) дані відсутні або їх неможливо точно встановити.

 Тимчасове посвідчення працівника слідчого відділу Олександра Залокоцького. Такі посвідки "другого" типу містили підпис комісара львівської міліції Євгена Врецьони. Державний архів Львівської області (ДАЛО), фонд Р12, опис 1, справа 150

За місцем народження так само дві третини (240 або 66%) працівників УНМ були уродженцями сучасної Львівської області, 28 (7,7 %) – Тернопільської, і 22 (6,1 %) – Івано-Франківської області.

Уродженців інших регіонів було значно менше: Закарпаття – 3 (менше 1%), Буковини – 5 (1,5 %), Бессарабії, Наддніпрянщини та Донбасу – 4 (1%). Ще 17 осіб (менше 5%) народилися на території сучасної Польщі. І, нарешті, щодо 43 осіб (майже 12%) дані про місце народження відсутні або їх неможливо встановити точно. Цікаво, що уродженців самого Львова у лавах міліції виявилося порівняно небагато – усього 56 осіб (15,5 %).

Нарешті по наявності у міліціонерів військового досвіду маємо таку картину. Майже половина (167 або 46%) працівників УНМ його узагалі не мали. Щодо 62 осіб (17%) будь-які дані відсутні. Тобто військовий досвід загалом мали лише близько третини міліціонерів.

З них абсолютна більшість (103 або 28%) здобули його у польській армії. Ще 4 особи (1%) – це колишні вояки УГА, і по 1 особі – армії УНР, Січових стрільців, румунської, угорської та навіть колишньої австрійської армій. Вишкіл у лавах ОУН здобули усього 2 особи (0,5 %), дещо більше 8 (2%) та 4 (1%) отримали його в українських організаціях "Сокіл" та "Луг". Ще 1 особа набула військового досвіду у інший спосіб.

 

 

Цікаво, що власне "поліцейський" досвід встигла отримати зовсім незначна кількість міліціонерів. Таких виявилося аж цілих 6: п’ятеро (1,4 %) колишніх радянських міліціонерів та один працівник польської поліції.

Приналежність до ОУН

На питанні про приналежність міліціонерів до ОУН слід зупинитись окремо. Якщо не брати до уваги 2 згаданих випадки проходження вишколу, у списках міліціонерів будь-яка інформація про їх організаційну приналежність відсутня в принципі.

Однак у Державному архіві Львівської області зберігаються власноруч написані у серпні 1941 року заяви про вступ до лав створеної німцями української поліції. Таких заяв 101, що становить майже 25% від загальної кількості поліцейських за списками. У 58 випадках вказується про попередню роботу кандидатів у лавах української міліції.

 Власноручний життєпис колишнього міліціонера І комісаріату УНМ Львова Ілька Пасічника. Такі "автобіографії" додавалися до заяв кандидатів на вступ до української поліції, яка була створена німецькою окупаційною адміністрацією після ліквідації міліції у серпні 1941 року. ДАЛО, фонд Р12, опис 1, справа 4

Шляхом співставлення даних з заяв із списками міліціонерів вдалося встановити, що у 40 випадках з 58 особи працювали у міському або районних комісаріатах львівської міліції. Загалом це становить трохи більше 11% від загальної кількості працівників УНМ. Тож за відсутності інших статистичних даних така кількість заяв є доволі репрезентативною.

Як не дивно, але аналіз заяв колишніх міліціонерів показує, що бандерівців серед них було насправді порівняно небагато. Так лише 5 з 40 або 12,5% працівників УНМ належали до ОУН. Щоправда абсолютна більшість з них (4 з 5 або 80%) вступили до міліції Львова 30 червня.

Ще 1 особа (2,5%) раніше була членом Фронту національної єдності (ФНЄ). Значно більшою (13 з 40 або 32,5%) була кількість тих, що до 1939 року належали до українських організацій "Луг", "Просвіта", "Сокіл", "Рідна школа" тощо. Тож загалом членами українських організацій та партій були 19 працівників УНМ з 40 (47,5%).

Доволі несподіваним є результат порівняння випадків, коли одна і та сама особа одночасно була членом ОУН чи іншої української організації та перебувала у лавах радянської міліції. Так членство в ОУН та робота у радянській міліції збігається лише у 1 випадку з 40 (2,5%).

Дещо вищими є показники, коли особа одночасно була членом ОУН та інших українських організацій – 2 з 40 (5%). І у жодному з випадків членство у ФНЄ не збігається з членством в ОУН чи інших українських організаціях або перебуванням у лавах радянської міліції.

 

 

Керівники

Дещо іншими є показники по керівному та командному складу УНМ. Таких загалом, якщо брати посади вище за рядового міліціонера до міського комісара включно, є 47 з 362 або близько 13% від загальної кількості.

З них лише 8 (17%) були членами бандерівського крила ОУН. Тобто цей показник є дещо вищий, ніж по особовому складу загалом. Документальні джерела спростовують також ще один поширений міф, буцімто серед керівників УНМ були самі лише бандерівці.

Так, 2 керівників міліції (4,2%) належали до мельниківців. Причому один з них – Іван Небола – навіть очолював один із районних комісаріатів. Нарешті 3 (6,4%) в минулому працювали у радянській міліції, що також є дещо вищим показником, ніж загалом по особовому складу. Однак цікаво, що жоден з цих колишніх радянських міліціонерів до ОУН не належав.

 Керівник ІІ комісаріату львівської міліції "мельниківець" Іван Небола. Світлина з спогадів Любомира Гірняка "На стежка історичних подій. Карпатська Україна і наступні роки"

Динаміка вступу керівного та командного складу до львівської міліції теж цікава. 30 червня в УНМ вступили 21 з 47 (44,7%), причому жоден з них до ОУН не належав. 1 липня зафіксовано вступ лише 1 особи (2,1%). 2-го до міліції вступило 9 осіб, із яких бандерівців - 4 (8,5%), мельниківців – 1 (2,1%), а 3 липня і пізніше – ще 6 (12,8%) осіб, з яких тільки 1 оунівець. Щодо 10 осіб (21,3%) включно з 2 оунівцями даних про час вступу до міліції не виявлено.

 

Отже документи свідчать – більшість оунівців керівного складу (6 з 10) вступили до УНМ тільки 2 липня та пізніше. Перебування бандерівців або мельниківців у лавах міліції раніше цієї дати не зафіксовано.

Про прізвища і похідні групи

Документи про діяльність УНМ дозволяють якщо не остаточно з’ясувати питання керівників, то принаймні наблизитися до відповіді на нього.

Так у списках міститься прізвище комісара міської команди Євгена Врецьони та його заступника Івана Вітушинського. Обидва вони вступили до міліції 2 липня.

Крім того, Врецьону як керівника львівської міліції згадують голова уряду Ярослав Стецько, член похідної групи останнього – Василь Кук, а також один з керівників німецької служби безпеки Ганс-Йоахим Баєр.

 Керівник міського комісаріату УНМ Львова Євген Врецьона

Дещо складніше ситуація з Іваном Равликом. У німецьких документах, спогадах Стецька та Кука він вказується як особа, причетна до створення львівської міліції. Однак у списках міліціонерів прізвище Равлика не згадується жодного разу.

Можливе пояснення цьому знаходимо у радянському протоколі допиту Григорія Пришляка, який був одним з керівників Служби безпеки ОУН. Як зазначає арештований:

"у липні 1941 р., згідно надісланого розпорядження я виїхав у м. Львів, з’явився на вул. Руську, 20 до "Свободи" (О. Карачевського), він мене направив у розпорядження І. Равлика, який займав у той час посаду керівника СБ. За розпорядженням Равлика, я прийняв справи СБ, а коли Равлик був переведений на іншу роботу, то мене Лебідь призначив керівником СБ (Львівського) Крайового проводу".

З інших джерел також відомо, що Равлик обіймав посаду заступника референта СБ ОУН Миколи Арсенича. Тому, враховуючи, що згідно оунівських інструкцій, міліція мала відноситись до структур безпеки, можна припустити, що Равлик долучався до її створення як один із керівників СБ ОУН, не обіймаючи при цьому у міліції жодних посад.

Непрямо це підтверджують деякі дослідники, за даними яких Равлик займався по лінії СБ створенням міліції не лише у Львові, але й у інших населених пунктах Західної України.

Один з прикладів участі Равлика у створенні міліції знаходимо у протоколі допиту керівника в’язничної сторожі Павла Химича. Як розповів підсудний, на початку липня він зустрівся з Равликом у Львові, який запропонував йому вступити на службу до української міліції.

Отримавши згоду, Равлик рекомендував Химича міському комісарові УНМ Врецьоні як "чесного українця, здатного захищати інтереси поліції", після чого Врецьона призначив його керівником в’язниці. Згідно документів це сталося 4 липня.

 Омелян Матла. За спогадами Богдана Казанівського він "тимчасово" очолював міліцію Львова до створення команди на чолі з Врецьоною. Втім, прізвище Матли у списках міліціонерів відсутнє. У документах він з’являється лише наприкінці серпня 1941 р. вже як керівник львівської поліції. Фото надано Сергієм Музичуком

І вже геть заплутаною стає ситуація з Омеляном Матлою та Богданом Казанівським. За спогадами останнього саме Матла "тимчасово" очолив міліцію Львова 30 червня, і перебував на цій посаді, поки не була створена "постійна" команда на чолі з Врецьоною.

Однак у списках міліціонерів прізвищ ані Матли, ані Казанівського не вказується. Не згадують їх як працівників УНМ також ні Стецько, ні Кук, ні сам Врецьона.

Натомість в інших документах вже після ліквідації УНМ Матла станом на 23 серпня значиться як "командант Української поліції на місто Львів". Цю посаду він обіймав до вересня 1941 року, коли його замінив Володимир Пітулей.

Казанівський так само вказується починаючи з вересня вже у списках та документах, пов’язаних з діяльністю української поліції. Так само як керівник "поліції", а не "міліції" Матла вказується у протоколах допиту одного з керівників СБ ОУН Володимира Ординця та колишнього поліцейського Осипа Паньківа, хоча покази останнього у цій частині дещо заплутані.

 Осип Паньків, керівник І комісаріату львівської міліції. Фото надано Сергієм Музичуком

Немає також у документах жодних згадок і про існування будь-якої "тимчасової команди" міліції Львова. Тож можна висловити припущення, що спогади Казанівського насправді стосувалися діяльності та керівництва Матли не в УНМ, а в українській поліції.

Зі списків міліціонерів можна також встановити приналежність працівників УНМ до похідних груп ОУН. Так 3 (Врецьона, Вітушинський та Турковський) з 47 керівників належали до Похідної групи Стецька.

Ще 2 (Михайло Печарський та Володимир Качмарський) – до Південної похідної групи ОУН, яку очолював Тиміш Семчишин – "Річка". І ще один – закарпатець і колишній військовик Легіону Сушка та Карпатської Січі Іван Небола – ймовірно прибув до Львова у складі однієї з мельниківських похідних груп.

Таким чином лише 6 з 47 (12,8%) керівників УНМ були членами похідних груп, а загалом щодо особового складу цей показник був ще нижчий – 6 з 362 або менше 2%.

 

 

Дещо про міліцейські посвідки

Наостанок кілька слів про посвідки міліціонерів, які зберігаються у Державному архіві Львівської області. Усього їх два типи.

Перший – це так звані "виказки міліціонера" з фотографією, круглою печаткою з тризубом та написами українською та німецькою мовами, і підписом штурмбанфюрера СС Отто Кіпки. Усього їх 10.

Ці виказки видані 14 та 21 липня 1941 року та мають №№ 35, 37, 51-57 та 324. Видавалися вони не в алфавітному порядку та не враховували часу вступу їх власників до міліції. Усі особи, яким видавалися ці посвідки, належали до Слідчого відділу, який очолював Василь Турковський.

З інших джерел вдалося також виявити подібні посвідки міліціонерів IV комісаріату Павла Теренчина під № 267 та Михайла Сулими під № 259. Обидві вони видані 30 липня.

 

 Посвідчення міліціонера IV комісаріату Павла Теренчина та його ж "тимчасова виказка" за підписом комісара Врецьони. Цікаво, що обидва документи оформлені в один день – 30 липня. Фото з архіву (ЦДВР)

Посвідчення другого типу – "тимчасові виказки" з двомовним штампом замість печатки та підписом міського комісара Врецьони. Їх – 17. Абсолютна більшість з них (13) видані 28 липня, по одній – 29 липня та 6 серпня, а ще дві – 5 серпня.

Ці посвідчення мають №№ 157/В, 162/В-164/В, 166/В, 168/В-174/В, 177/В, 195/В, 289/В-290/В та 294/В. Так само, як і у попередньому випадку вони належали працівникам Слідчого відділу та не враховували ні алфавітний порядок, ні час вступу до міліції. Крім того, вдалося виявити посвідку Павла Теренчина під № 277/В, видану 30 липня.

 

Висновки

Отже за результатами аналізу списків міліціонерів та документів про діяльність УНМ можна дійти наступних висновків.

Ні бандерівці загалом, ні члени похідних груп, ні, тим паче, колишні радянські міліціонери не становили більшості у лавах УНМ Львова. Навіть серед керівного складу до ОУН належав лише приблизно кожен п’ятий. А випадки, коли члени ОУН одночасно були працівниками радянської міліції, складають і зовсім незначний відсоток.

Натомість доволі значну частину особового складу УНМ становили колишні члени інших українських організацій, а також особи, які взагалі не відносилися до будь-яких організацій.

Тому виокремлення у якості головних джерел формування міліції Львова лише підпільників ОУН, членів похідних груп та радянських міліціонерів є, вочевидь, помилкою.

Особовий склад УНМ у "мобілізаційний" період з 30 червня по 2 липня був укомплектований менш ніж наполовину. Загалом у цей період повністю був сформований лише ІІІ комісаріат, і приблизно на 70% - IV.

Натомість ані міська команда, ані слідчий відділ до 2 липня навіть не мали керівників. З огляду на кількість населення Львова та задачі, які згідно оунівських інструкцій стояли перед міліцією, ця кількість навряд чи була достатньою.

Ярослав Левицький, керівник ІІІ комісаріату львівської міліції. Фото надано Сергієм Музичуком

 

Загалом же, окреслюючи узагальнюючий портрет працівника української міліції Львова, можна дійти висновків, що у абсолютній більшості випадків це був чоловік (93%), віком від 20 до 40 років (72%), народжений у Львівській області (66%), уродженець села (65%), який до вступу в міліцію, взагалі не мав військового досвіду (46%), раніше не належав до жодної організації (52%), або належав до однієї з українських організацій, не пов’язаних з ОУН (32%), який вступив до міліції або 30 червня (38%) або після 3 липня (28%).

 

За допомогу у пошуку матеріалів та у роботі над статтею автор дякує Володимиру Бірчаку, Олесі Ісаюк, Руслану Забілому, Сергію Музичуку, Олександру Пагірі, а також колективу Державного архіву Львівської області.

Перелік використаних джерел:

1. До питання організації Української Революційної Державної Влади // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 13. – Справа 376. – Том 6. – Аркуші 283–293;

2. Единый генеральный план повстанческого штаба ОУН. Весна 1940 г. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 16. – Опис 33 (1951 р.). – Справа 63. – Аркуші 25 – 58;

3. Організація служби безпеки [Інструкція Служби безпеки з Інструкцій Революційного Проводу ОУН (С. Бандери) для організаційного активу в Україні на період війни "Боротьба й діяльність ОУН під час війни"]. Травень 1941 // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 13. – Справа 376. – Том 49. – Аркуші 1–12;

4. Автобіографія Йосипа Паньківа від 9 червня 1945 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 5. – Справа 68256. – Аркуші 85–87;

5. Протокол допиту Йосипа Паньківа від 28 жовтня 1944 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 5. – Справа 68256. – Аркуші 132–133зв;

6. Протокол допиту Йосипа Паньківа від 17 вересня 1945 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 5. – Справа 68256. – Аркуші 231зв;

7. Протокол допиту Григорія Пришляка від 12 лютого 1945 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 5. – Справа 50970. – Том 1. – Аркуш 21.

8. Протокол допиту Володимира Ординця від 1 червня 1945 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України, Львів. – Справа 38686. – Аркуш 24зв;

9. Кримінальна справа по обвинуваченню Химича Павла Миколайовича // Галузевий державний архів Служби безпеки України, Львів. – Справа П-26886;

10. Автобіографії та заяви осіб про зарахування їх у поліцію // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис 1. – Справа 4;

11. Автобіографії та заяви осіб про зарахування їх у поліцію // Державний архів Львівської області. – Фонд Р16. – Опис 1. – Справа 22;

12. Списки поліцейських // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис 1. – Справа 28;

13. Списки міліціонерів // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис 1. – Справа 149;

14. Посвідчення міліціонерів // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис 1. – Справа 150;

15. Тимчасова виказка працівника IV комісаріату УНМ Львова Павла Теренчина від 30 липня 1941 р. № 277/В // Архів Центру досліджень визвольного руху;

16. Виказка міліціонера IV комісаріату УНМ Львова Павла Теренчина від 30 липня 1941 р. № 267 // Архів Центру досліджень визвольного руху;

17. Звіт крайового провідника ОУН (С. Бандери) І. Климова (Є. Легенди) // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. –
Фонд 3833. – Опис 1. – Справа 45. – Аркуші 1–7;

18. Лист Головного осередка пропаганди ОУН до Краєвої команди УНМ у Львові від 8 липня 1941 р. // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Фонд 3833. – Опис 1. – Справа 23. – Аркуш 92;

19. Лист Головного осередка пропаганди ОУН до Краєвої команди УНМ у Львові від 9 липня 1941 р. // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Фонд 3833. – Опис 1. – Справа 23. – Аркуш 94;

20. Донесення про події в СРСР № 10 від 2 липня 1941 р. // Україна у другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. Т. 1/ Упорядкування і передмова Володимира Косика. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1997. – С. 92;

21. Інтерв’ю з помічником команданта Львова Г.-Й. Баєром у Кракові про події у Львові до і після звільнення міста від більшовиків із запереченням існування Українського уряду від 5 липня 1941 р. // Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 р. Збірник документів і матеріалів. Упорядник Орест Дзюбан. - Львів-Київ: Піраміда, 2001. – С. 153;

22. Ґонта Дмитро. Друкарство Західної України підчас окупації. 11 серпня 1947 р. Ельванґен. Конкурс № 40. – Український культурний та освітній центр у Вінніпеґу, Манітоба. – Аркуші 13–14;

23. Казанівський Богдан. Шляхом Легенди. Спомини. – Львів: Кальварія, 2007. – С. 209–239;

24. Кук Василь. Державотворча діяльність ОУН. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р. // Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 р. Збірник документів і матеріалів. Упорядник Орест Дзюбан. - Львів-Київ: Піраміда, 2001. – С. ХІІІ.

25. Паньківський Кость. Від держави до комітету. – Нью-Йорк – Торонто: Життя і мислі, книга 10, 1970 – С. 35;

26. Стецько Ярослав. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державності України. – Торонто, 1967. – С. 179–182;

27. Мартиненко Тарас. Українська допоміжна поліція в окрузі Львів-місто: штрихи до соціального портрета // Вісник Львівського університету. Серія історична. – 2013 - № 48. - С. 152–167;

28. Нахманович Віталій. Буковинський курінь і масові розстріли євреїв Києва восени 1941 р. // Український історичний журнал. – 2007. - № 3 (474). – С. 79;

29. Огороднік Валерій. Українська народна міліція: кадрове наповнення і навчально-виховні процеси у червні-вересні 1941 року // Воєнна історія. – 2010. - № 1 (49). – С. 33–45;

30. Патриляк Іван. Військовотворчі заходи ОУН (б) у липні-вересні 1941 р. // Український історичний журнал. – 2001. - № 4. – С. 126–139;

31. Струве Кай. Команда особого назначения "Львов", украинская милиция и "Дни Петлюры" 25 и 26 июля 1941 г. // Проблеми історії Голокосту: науковий журнал. - № 6. – Дніпропетровськ: Інститут "Ткума", 2013. – С. 105–108;

32. Химка Джон-Пол. Львівський погром 1941-го: німці, українські націоналісти і карнавальна юрба // http://www.istpravda.com.ua/research/2012/12/20/93550/;

33. Химка Джон-Пол. Ще кілька слів про львівський погром. ФОТО // http://www.istpravda.com.ua/columns/2013/02/25/114048/;

34. Struve Kai. Deutsche Herrschaft, ukrainischer Nationalismus, antijüdische Gewalt. Der Sommer 1941 in der Westukraine. – Berlin/Boston: Walter de Gruyter GmbH, 2015. – S. 253–271.

Читайте також:

Львівський погром 1941-го: Німці, українські націоналісти і карнавальна юрба

 Слідами "Львівського погрому" Джона-Пола Химки

Ще кілька слів про львівський погромФОТО

Кілька слів про джерела: відповідь Джону-Полу Химці

Юрій Шимко. Відкритий лист до керівника інституції, де працює професор Химка

Дж. Химка. Відповідь Юрію Шимку



Сергій Рябенко
Співробітник Українського інституту національної пам'яті

Теми: XX сторіччя, Друга світова війна, Львів, ОУН




Москва і "Празька весна" 1968 року

12.09.2018 _ Їтка Вондрова
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter