Українська правда
Історична правда

Один з провідників ОУН Омелян Коваль: "Ця молодь відродить Україну"

10.02.2014 _ Михайло Галущак
Версія для друку

У 13 років його вперше викликали на допит за політичні погляди, у 21 – він проголошував Акт відновлення незалежності, два з половиною роки провів у концтаборі Аушвіц, добре знав Василя та Степана Бандеру, понад 20 років очолював Спілку української молоді в Бельгії.

Кілька місяців тому 94-річний Омелян Коваль повернувся в Україну.  

ІП поговорила з Ковалем з нагоди 85-річчя з Дня створення Організації українських націоналістів (3 лютого 1929 року).
 
- Події на Майдані показали, що у нас є багато людей, готових віддати своє життя за Україну. Чи бачите Ви у цих молодих українцях покоління своєї молодості?

- Перед поколінням сьогоднішньої молоді були одиниці, що переймались національною ідеєю, а тепер – це цілі маси. Ця молодь точно відродить Україну.

- Зараз багато людей через свої політичні погляди мають проблеми із законом. Ви мали щось подібне замолоду?

- У 13 років мене перший раз викликали на допит у поліцію. Це було після того, як я на святі Просвіти продекламував вірш:

"Батьки і діти – всі до боротьби!
Хай всміхнеться сонце
І не крячуть круки,
Що ми в неволі згинем як раби"

При слові "круки" я рукою вказав у напрямку польського поліцая, що завжди приходив на такі імпрези для контролю настроїв громадян. Після цього мене викликали на допит, але все обійшлось.

- Коли у 1938 р. вбито провідника ОУН Євгена Коновальця, на українських землях було оголошено жалобу. Ви пам’ятаєте, як це відбувалось?

- Так, це було напередодні Зелених свят. У суботу ввечері я повертався додому. Дорогою мене зустріли молоді хлопці і запитали, чи я хочу мати жалобні стрічки в пам'ять про Коновальця. Я погодився, і мені причепили чорну кокарду на груди із зазначенням, що треба скласти за це певну суму на фонд ОУН. Кілька стрічок ще взяв своїм друзям, яким роздав наступного дня у церкві.

Після обіду одного з моїх друзів за цю кокарду вже було заарештовано, а згодом поліцай уже прийшов за мною. За такий вчинок я відсидів тиждень у камері-одиночці.

- Як Ви стали членом ОУН?

- Перед тим, як когось запрошували до організації, цю людину довгий час вивчали. Мабуть, так було і в моєму випадку.

Зі мною сконтактувались, дали ряд документів. Коли я був готовий, то зголосився через зв'язкового, і мені призначили зустріч з повітовим провідником. Місцем було обрано лісок за селом. Все відбувалось уночі.

Провідник сказав: "Струнко!", - і ми разом промовили Декалог українського націоналіста. Потім мене запитали про причини вступу. Я розповів, що готував себе до цього вже давно і добре розумію, що мене може чекати. Також ми обговорили ряд програмних засад ОУН.

Опісля мені сказали, що Провід ОУН згоден прийняти мене в члени і мій провідник делегований провести мою присягу на вступ до організації. Я поклав руку на хрест та пістолет і промовив: "Прирікаю і зобов'язуюсь перед Богом, перед українським народом і перед власним сумлінням як член ОУН все і всюди боротися за Суверенну Соборну Українську Державу…".

Цей пістолет мені одразу ж і подарували. Я обрав собі псевдо "Дир", яке було співзвучне з іменем одного з перших князів України.

- Як Ви прийняли радянську владу 1939-го?

- Наш Долинський повіт [нині Івано-Франківщина - ІП] холодно прийняв нових окупантів. Червону армію вийшли вітати хіба що місцеві комуністи та деякі робітники. З розмов можна було почути, що багато серед солдатів було і українців.

Ми доволі часто розмовляли з ними, щоб дізнатись про їхнє життя. Правда, їхні слова були переобтяжені радянською пропагандою. Один із наших хлопців запитав у солдата, чи є у Радянському Союзі помаранчі, на що йому відповіли: "Конечно, что есть, даже большие заводы".

Омелян Коваль

Те, якими "розкошами втішаються" громадяни СРСР, було видно з того, як конфісковували приватні магазини, як на прилавках довільно можна було купити лише білоруські сірники, і, звісно, з постійних черг. Також притаманним явищем для радянської окупації був вивіз українців у Сибір.

- Як ОУН реагувала на ці події?

- Щодо вивозу у Сибір, то було зроблено кілька відповідних атентатів [політичних убивств - ІП] на безпосередніх винуватців, адже безкарність породжує ще більшу безкарність.

Щодо внутрішньої роботи організації, то ми продовжували її розбудовувати. Дуже скоро мене було назначено провідником ОУН у Долинському повіті.

- Ви були організатором проголошення незалежності України 30 червня 1941 року у Долинському повіті. Як це відбувалось?

- Після відходу червоних ми з хлопцями зустрілись в одній стодолі на краю села. Одразу ж почали чистити всю зброю, яка від невикористання трохи поржавіла. Наш повітовий провідник Нечай наказав організувати поліцію для забезпечення порядку. У кравця ми замовили кілька десятків синіх перев’язок з жовтим написом "Міліція".

Під вечір з радіостанції ми вже дізнались про проголошення у Львові незалежної України.

Не чекаючи наказів з Крайового Проводу, ми взялися до підготовки подібного дійства у Долині. Одразу ж збудували трибуну, замаїли її зеленню і прикріпили напис "Слава Україні – Героям Слава". Мешканці міста одержали наказ вивісити синьо-жовті прапори. Вночі ми створили місцевий уряд.

Близько полудня 1 липня площа у місті була вщент заповнена людьми. Все навкруги рясніло від синьо-жовтих барв. Де наші долинські євреї набрали стільки відповідного кольору матерії – це назавжди залишиться їхньою таємницею.

Тоді з трибуни повітовий провідник Нечай від імені ОУН і проголосив відновлення Української держави.

- Якою була реакція на це нових окупантів?

- Угорська армія прийшла у місто аж через три дні. Кілька танків і вантажних машин заїхало у місто. До людей вийшов генерал і німецькою попросив зустрітись із нашим представником.

Від нас вийшов голова повітової адміністрації Ярослав Гладій. Після їхньої розмови генерал виліз на танк і промовив: "Від себе і мадярського народу вітаю вас з проголошенням Української держави".

Наша влада існувала до 15 вересня 1941-го. Того дня мене й арештували. А до того угорці поводили себе, радше, не як окупанти, а як перехідна армія.

- Що з Вами було після арешту?

- 16 вересня мене і ще двох друзів-оунівців привезли у Станиславів (Івано-Франківськ). У місті нас запроторили у переповнену в’язницю: ми не мали де лягти спати, цілу ніч стояли у коридорах і в середу вранці нас відправили на один день до Львова на Лонцького, а звідти до Кракова у в’язницю "Монтелюпіх", де ми перебували до липня 1942-го.

Більшість в’язнів у цій тюрмі становили поляки. До нас вони ставились зверхньо, хоча інколи і допомагали. Промовистим був випадок, коли одна полька поділилась хлібом з українцем. У відповідь він подякував їй від імені українських націоналістів. Почувши це, вона радісно крикнула: "Так вам і треба!". Оунівець віддав їй хліб назад.

- Після цієї в’язниці Вас відправили в Аушвіц. Що було там?

- 20 липня 1942 р. нас, 25 в’язнів, названих "Бандера-ґрупе", вивезли з Монтелюпіху до Аушвіцу. Я опинився у першому списку разом з Василем Бандерою – молодшим братом Провідника ОУН.

Наша вантажівка зупинилась перед брамою, над якою виднів зловісний напис "Праця робить вільним" [дивіться на ІП фоторепортаж із Аушвіцу]. Нас вистроїли в ряд і зачитали прізвища, на що треба було відповісти "hiеr" ("тут") і піднести руку.

Поки полагоджували формальності, до нас забігав польський цирковий карлик "Бімбо" і своєю пискливою мовою зловістив, що сюди входять брамою, а виходять – комином. За вартовим будинком справді був крематорій, з якого курився дим і доносився неприємний запах.

 Табірне фото

У таборі ми зустрілись із в’язнями, які мали ще перші номери. Я отримав номер 49730. Відтоді ця цифра у мене на лівому рукаві та на лівій руці (зробили татуаж).   

Робота у мене була різною: на будівництві, на господарстві, на кухні та на зберіганні табірного одягу.

- Чи були конфлікти на міжнаціональному рівні?

- Спочатку у нас були конфлікти з поляками – вони переважали як серед в’язнів, так і серед табірної адміністрації. Ми пройшли такі знущання з їхнього боку, що й не сподівались, адже вони опинились у таких же обставинах, що й ми.

Коли ми приїхали, то нас відправили в 11 блок, який був призначений для адаптації новоприбулих в'язнів. Польський поліцай почав зачитувати список тих, хто приїхав. Перекличку він завершив на прізвищі "Бандера".

До нього підійшов чоловік з двома дітьми і сказав до одного зі своїх синів: "To Bandera - jest tym, który zabił naszego ministra Pierackego. Wdar go w pysk" ("Це Бандера – це той, хто вбив нашого міністра Перацького. Вдар його в лице"). Вночі нас у цьому блоці поляки добре злупцювали.

Знущання над  Бандерою не припинялись. Особливо над ним знущався унтеркапо Подкульський, що родом з Перемишля. Одного разу Василя змусили возити бетон слизькими дошками на поверхи. Він і так ледве тримався на ногах, а тут ще й така каторга. Бандера кілька разів падав і облив себе бетоном.

Побачив це оберкапо Краль і закричав: "Co to za swinia? Skopac go!" ("Що то за свиня? Скупати його!"). Подкульський зі своїми посіпаками одразу ж занурили Василя з головою в бочку з водою. Ми здійняли галас і "бунтівників" швидко втихомирили. Так напівживого ми занесли його в блок, а звідти табірна адміністрація мала забрати його у шпиталь. Тоді ми його бачили востаннє.

Ходили чутки, що Василь не дочекався табірної адміністрації – його закатувала польська обслуга блоку. У таборі він пробув 2 дні. [Про Василя Бандеру і Євгена Бендеру, який зміг утекти з Аушвіцу разом із товаришами-поляками, читайте тут - ІП]

Після Василя у табір привезли його брата – Олександра Бандеру. Його спіткала така ж доля.

- Чи мали Ви у таборі контакт із зовнішнім світом?

- Лише одного разу. На Святвечір 6 січня я був у "будинку смерті". Його називали так через те, що з нього була лише одна дорога – на розстріл. Мене відправили сюди, бо з команди, де я працював, втекло 5 людей – решту 75 було заарештовано.

Того вечора я чув, як розстрілювали людей. В них стріляли цвяхом – так менше чути. Стріляли в потилицю. На 40 пострілів в ту ніч "ойкнули" тільки троє.

В камері, де я сидів, нас було 16 в’язнів. Відчинили двері, і я почув свій номер. Я вже думав, що це на розстріл, бо вночі ні на що більше не кличуть. І тут мені кидають торбинку – у ній 16 сухарів. Це була передача від мами – на Святий Вечір.

На Йордан [у січні] 1945 року нас евакуювали з Аушвіцу до Австрії: спочатку у табір Мавтгаузен, а звідти до останнього табору у моєму житті - Ебензе, з якого нас звільнили американські війська на сам Великдень, 6 травня 1945-го.

- У післявоєнні роки Ви мали декілька зустрічей із Степаном Бандерою. Як би Ви його охарактеризували?

- Це була людина, яку неможливо було не послухати у якихось його проханнях – від нього йшла велика енергія. Але крім цього, він був дуже скромний та порядний.

Омелян Коваль з дружиною вдома в Україні

Пам’ятаю, як одного разу в Альпах після наших організаційних зборів ОУН ми йшли спати, і в той час було дуже холодно. З нами був професор Григорій Ващенко. Піклуючись про здоров’я професора, Бандера знайшов йому покривало, прийшов і накрив його. У таких маленьких деталях і пізнаються люди.

- Чому Ви повернулись в Україну?

- Тут я по-справжньому щасливий. Тут я народився і тут я маю відійти, як Господь дозволить.

Дивіться також:

Юрій Шухевич: "Чому мій батько мав капітулювати?"

Сотник УПА Мирослав Симчич: "Скільки встиг - стільки вбив"

Історик Микола Посівнич: "ОУН звинувачували навіть у праці на євреїв"

Керівник ОУН на Донбасі Євген Стахів: "ОУН і УПА - різні речі"

Культ Бандери створили його опоненти - історик

Інші матеріали за темою "ОУН"



Михайло Галущак
Координатор проекту "Історичні діалоги" (Львів)

Теми: ОУН, XX сторіччя, історія України, ветерани




Директорія: хто, чому, як?

18.10.2018 _ Олександр Кучерук
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter