Очі голоду: Ефіопія-Ірландія-Полісся

"Бенні, розкажи нам про голод. Розкажи, що з тобою сталося".

І тут все - як одрізало. Мить тому він сміявся, жартував, виправляв помилки у моїй німецькій. А тепер похнюпив голову і не дивиться нам в очі, наче щось украв. Ніякова пауза. Я розумію, що продовження не буде. Вибач, Бенні.

Його звати Беньямін, але ніхто не називає його повним ім'ям. Він - один із тих, кого німецький канцлер мала на увазі, коли казала, що мультикультуралізм не спрацював. Що ж, цього разу він і справді не спрацював.

У тьмяно освітленій гамбурзькій квартирі нас було четверо: я, Бенні, його подруга-напівтуркеня, в якої я знімаю квартиру, і ще один її орендар на ім'я Абель, хлопець із Ефіопії.

Бені - насправді його земляк. Коли йому було 3 роки, він пережив один із найстрашніших голодів в історії країни, де народився. Тоді, в першій половині 80-х років, в Ефіопії померли щонайменше мільйон чоловік. Я не знаю, чи пам'ятає він що-небудь: він не розкаже.

Розказує його подруга. Як і багатьох інших дітей, Бенні вивезли з батьківщини працівники міжнародної благодійної організації - так тоді рятували від смерті. Він потрапив до Німеччини, де його всиновила місцева родина. Якщо його родичі пережили голод, вони, найімовірніше, і досі живуть десь у Ефіопії. Але вже ніколи не побачать сина, брата чи племінника.

"Ти навіть не знаєш, де жила твоя родина, Бенні?"

"Моя родина в Ганновері", - каже він, прихилившись до одвірка. І дивиться на нас ображеними чорними очима, які мені здаються знайомими. На інші запитання не відповідає взагалі - просто мовчить, наче нас тут і нема.

"Тобі б з'їздити до Ефіопії, подивитися. Там дуже гарно і нема нічого страшного", - якомога м'якше говорить землякові Абель.

Бенні дивиться на нього з ненавистю, але нічого не каже. Він більше не промовить за вечір ні слова, тільки світитиме очима на цілу кімнату.

"Воно й не диво, - каже мені Абель на вулиці. - У нас про голод не говорять. Ті хто пережив його, всіма силами приховують це. А щоб ще розказувати, це ти загнув... Знаєш, під час усіх голодівок найбільше страждали люди з етносу волло. Так у нас і не кажуть "голодний як вовк", кажуть "голодний як волло". Вони ображаються, думають, що з них кепкують. Часто навіть не признаються, хто вони насправді".

Сам Абель народився в розпал іншого, не такого страшного за кількістю жертв голоду в 1973 році. У ХХ столітті Ефіопія голодувала частіше за Україну - чи не що десять років.

Втім, прямі аналогії -грубі, і не про них мені йдеться. За абсолютним і відносним до загальної кількості населення числом жертв жоден їхній голод не зрівняється з кошмаром 1932-33 рр. (більше подібного буде з голодами початку 20-х і 1947 р.). Канібалізму ефіопи не пам'ятають з кінця ХІХ століття.

На першому плані завжди були природні причини - посухи й неврожаї. І, хоча дуже часто те, хто голодував, а хто ні, визначали лінії етнічного й соціального поділу, ніхто не говорить про голод в Ефіопії як геноцид. Там про нього, на жаль, узагалі не говорять - на відміну від України. Це одна з небагатьох якісних відмінностей, якими ми можемо пишатися: з власним минулим ми поки що розбираємося краще, ніж більшість країн Африки.

Але є й одна дуже спільна риса. Це політичний контекст голоду. Якщо сталінський режим удався до рукотворного голоду, щоб зламати спротив дедалі соціально й національно свідомішого українського селянства, а голоди 20-х і 40-х рр. були, як виглядає, складною комбінацією людського й природного факторів, в Ефіопії голод 1973 р. спричинив революцію і колапс монархії.

В роки, що передували йому, влада з чимдалі більшою сваволею "перерозподіляла" землі на користь аристократії. Тож коли вдарила посуха, незаможники і середняки не змогли прогодуватися зі своїх здрібнілих нивок.

Оспіваний Бобом Марлі король Хайле Селассі є виказав дивовижну байдужість до трагедії свого народу. Натомість королівська родина святкувала день народження принца. Для його втіхи у британських кондитерів замовили величезного торта, поки люди пухли й мерли з голоду. Тож коли короля - не без підтримки СРСР - скинула комуністична хунта, народ святкував.

Нова влада обіцяла: жахіття більше не повториться. Але нічого кращого, ніж спеціальний продуктовий податок на боротьбу з голодом, не придумали. Популярність нового режиму швидко падала.

Хунта відповіла жорстоким терором проти інакодумців. Зрештою, в кількох регіонах виникли повстання. Цим регіонам перекрили постачання харчової допомоги. Як це часто робиться під час боротьби з повстанцями, населення примусово переселяли. В таких умовах вистачило звичайної посухи, щоб повернувся голод. Навіть тоді диктатура не припинила реквізицій: за якимсь страшним парадоксом пухлим волло віднімали рештки харчів - на податок "проти голоду".

"Тоді, у 80-х, Захід допоміг трохи краще, ніж за 10 років до того, - розповідає Абель. - Один із міністрів, коли побачив, до чого йдеться, став розсилати телеграми на західні канали, щоб ті розказали про загрозу голоду й тим відвернули її, проте ніхто, ясна річ, не відгукнувся. Тож допомога прийшла вже в розпал лиха, із запізненням. В нашому селі не голодували, але я пригадую табір, куди звозили пухлих дітей з інших територій і етносів. Таких, як Бенні. Їм приносили їжу, годували. Багато вижило, потім чув, що дехто навіть став інженером в Америці".

Лише за кілька днів після цієї розмови я добрав, чого такими знайомими мені видавалися очі Бені.

Це було в липні 2008 року. Я підробляв перекладачем у канадського журналіста, що приїхав до України спеціально робити документальну програму про Голодомор. Сам ірландець, він ставився до цієї теми з особливим трепетом. За плечима його предків був "картопляний" голод 1840-х рр. - британський геноцид в Ірландії, замовчаний на сто років.

Вперше в житті я бачив як дорослий чоловік плаче, переглядаючи в архіві фотографії трупів на вулицях Харкова. Я й сам трохи не плакав - від розпачу, що чужинець виявляє більше співчуття до нашої трагедії, ніж ми самі.

У пошуках свідків голоду ми забилися в село під Черніговом, загублене в лісах і болотах. Школа на тридцятеро учнів, кепська дорога і "литвинський" діалект, близький до білоруської так само, як і до української. Перекладати його на англійську було несказанно важко, перекладати з англійської так, щоб було зрозуміло і якомога ближче до їхньої повсякденного мовлення - ще важче.

В одній родині жила бабця, якій було вже понад 90. Вона вочевидь нездужала, але пам'ятала і розкуркулення, і Голодомор дуже добре, бо застала їх уже підлітком. Ми попросили її розказати, що саме вона пам'ятає.

"Як же ж я вам розкажу, як я нечого не знаю", - одно відповідала вона на всі розпити.

"Ну як же ж, от ви ж помните, як у 33-му люди голодували, і як розкуркулювали".

"Помню", - визнавала бабця.

"Ну то розкажіть нам".

"Дак я ж нечого не знаю", - не змигнувши й оком знов відказувала вона.

Родинні спогади читачів УП про Голодомор читайте у проекті "Історія Голоду"

Цей діалог повторився не один і не два рази. Бабця ввічливо нам натякала: знати знаю, але вам нічого не скажу. "Це баба-партізанка, - казали нам молоді, - вона некому нечого не розказує. От підождіть, ми вам розкажемо, як усе було".

Вони зрештою й розказали, як забрали спершу скотину, потім їжу, і як об'їждчик гнався за нею по стерні, як вона потім втікала з голодущого села світ заочі - аж у Маріуполь, і як через якийсь час повернулася.

Сама вона тільки дивилася на нас. Зрештою, її таки вблагали на кілька слів. Вона розказала, як забирали "сєнцє" - як з'ясувалося, ніяке не сіно, а сіни в хаті. Навіть їх забрали в куркулів, на дрова.

В ці хвилини вона, певне, переживала те саме, що й 75 років тому. Мабуть, в її очах ми виглядали не надто відмінними від комсомольців, що забирали в її родини "сєнцє". Ми, мабуть, і були не надто відмінними. Чужі люди з чужою мовою, якимсь металевим приладдям. Спочатку позабирають - а потім ще ходять розпитують. В хату наче знов увірвалася зграя двадцятип'ятитисячників.

Принаймні ми не взяли в її родини нічого, крім пам'яті - а спогади, як і думки, не забирають і не віддають, ними діляться.

І от коли вона згадувала - мовчки, дивлячись перед себе - в неї були такі самі очі, як у Бенні. І коли потім розповідала, теж мала такі самі очі, як і Бенні. Коли він мовчав.