Спецпроект

Очі голоду: Ефіопія-Ірландія-Полісся

Мабуть, в її очах ми виглядали не надто відмінними від комсомольців, що забирали в її родини хліб. Чужі люди з чужою мовою, якимсь металевим приладдям. Спочатку позабирають - а потім ще ходять розпитують.

"Бенні, розкажи нам про голод. Розкажи, що з тобою сталося".

І тут все - як одрізало. Мить тому він сміявся, жартував, виправляв помилки у моїй німецькій. А тепер похнюпив голову і не дивиться нам в очі, наче щось украв. Ніякова пауза. Я розумію, що продовження не буде. Вибач, Бенні.

Його звати Беньямін, але ніхто не називає його повним ім'ям. Він - один із тих, кого німецький канцлер мала на увазі, коли казала, що мультикультуралізм не спрацював. Що ж, цього разу він і справді не спрацював.

У тьмяно освітленій гамбурзькій квартирі нас було четверо: я, Бенні, його подруга-напівтуркеня, в якої я знімаю квартиру, і ще один її орендар на ім'я Абель, хлопець із Ефіопії.

Бені - насправді його земляк. Коли йому було 3 роки, він пережив один із найстрашніших голодів в історії країни, де народився. Тоді, в першій половині 80-х років, в Ефіопії померли щонайменше мільйон чоловік. Я не знаю, чи пам'ятає він що-небудь: він не розкаже.

Розказує його подруга. Як і багатьох інших дітей, Бенні вивезли з батьківщини працівники міжнародної благодійної організації - так тоді рятували від смерті. Він потрапив до Німеччини, де його всиновила місцева родина. Якщо його родичі пережили голод, вони, найімовірніше, і досі живуть десь у Ефіопії. Але вже ніколи не побачать сина, брата чи племінника.

"Ти навіть не знаєш, де жила твоя родина, Бенні?"

"Моя родина в Ганновері", - каже він, прихилившись до одвірка. І дивиться на нас ображеними чорними очима, які мені здаються знайомими. На інші запитання не відповідає взагалі - просто мовчить, наче нас тут і нема.

"Тобі б з'їздити до Ефіопії, подивитися. Там дуже гарно і нема нічого страшного", - якомога м'якше говорить землякові Абель.

Бенні дивиться на нього з ненавистю, але нічого не каже. Він більше не промовить за вечір ні слова, тільки світитиме очима на цілу кімнату.

"Воно й не диво, - каже мені Абель на вулиці. - У нас про голод не говорять. Ті хто пережив його, всіма силами приховують це. А щоб ще розказувати, це ти загнув... Знаєш, під час усіх голодівок найбільше страждали люди з етносу волло. Так у нас і не кажуть "голодний як вовк", кажуть "голодний як волло". Вони ображаються, думають, що з них кепкують. Часто навіть не признаються, хто вони насправді".

Сам Абель народився в розпал іншого, не такого страшного за кількістю жертв голоду в 1973 році. У ХХ столітті Ефіопія голодувала частіше за Україну - чи не що десять років.

Втім, прямі аналогії -грубі, і не про них мені йдеться. За абсолютним і відносним до загальної кількості населення числом жертв жоден їхній голод не зрівняється з кошмаром 1932-33 рр. (більше подібного буде з голодами початку 20-х і 1947 р.). Канібалізму ефіопи не пам'ятають з кінця ХІХ століття.

На першому плані завжди були природні причини - посухи й неврожаї. І, хоча дуже часто те, хто голодував, а хто ні, визначали лінії етнічного й соціального поділу, ніхто не говорить про голод в Ефіопії як геноцид. Там про нього, на жаль, узагалі не говорять - на відміну від України. Це одна з небагатьох якісних відмінностей, якими ми можемо пишатися: з власним минулим ми поки що розбираємося краще, ніж більшість країн Африки.

Але є й одна дуже спільна риса. Це політичний контекст голоду. Якщо сталінський режим удався до рукотворного голоду, щоб зламати спротив дедалі соціально й національно свідомішого українського селянства, а голоди 20-х і 40-х рр. були, як виглядає, складною комбінацією людського й природного факторів, в Ефіопії голод 1973 р. спричинив революцію і колапс монархії.

В роки, що передували йому, влада з чимдалі більшою сваволею "перерозподіляла" землі на користь аристократії. Тож коли вдарила посуха, незаможники і середняки не змогли прогодуватися зі своїх здрібнілих нивок.

Оспіваний Бобом Марлі король Хайле Селассі є виказав дивовижну байдужість до трагедії свого народу. Натомість королівська родина святкувала день народження принца. Для його втіхи у британських кондитерів замовили величезного торта, поки люди пухли й мерли з голоду. Тож коли короля - не без підтримки СРСР - скинула комуністична хунта, народ святкував.

Нова влада обіцяла: жахіття більше не повториться. Але нічого кращого, ніж спеціальний продуктовий податок на боротьбу з голодом, не придумали. Популярність нового режиму швидко падала.

Хунта відповіла жорстоким терором проти інакодумців. Зрештою, в кількох регіонах виникли повстання. Цим регіонам перекрили постачання харчової допомоги. Як це часто робиться під час боротьби з повстанцями, населення примусово переселяли. В таких умовах вистачило звичайної посухи, щоб повернувся голод. Навіть тоді диктатура не припинила реквізицій: за якимсь страшним парадоксом пухлим волло віднімали рештки харчів - на податок "проти голоду".

"Тоді, у 80-х, Захід допоміг трохи краще, ніж за 10 років до того, - розповідає Абель. - Один із міністрів, коли побачив, до чого йдеться, став розсилати телеграми на західні канали, щоб ті розказали про загрозу голоду й тим відвернули її, проте ніхто, ясна річ, не відгукнувся. Тож допомога прийшла вже в розпал лиха, із запізненням. В нашому селі не голодували, але я пригадую табір, куди звозили пухлих дітей з інших територій і етносів. Таких, як Бенні. Їм приносили їжу, годували. Багато вижило, потім чув, що дехто навіть став інженером в Америці".

Лише за кілька днів після цієї розмови я добрав, чого такими знайомими мені видавалися очі Бені.

Це було в липні 2008 року. Я підробляв перекладачем у канадського журналіста, що приїхав до України спеціально робити документальну програму про Голодомор. Сам ірландець, він ставився до цієї теми з особливим трепетом. За плечима його предків був "картопляний" голод 1840-х рр. - британський геноцид в Ірландії, замовчаний на сто років.

Вперше в житті я бачив як дорослий чоловік плаче, переглядаючи в архіві фотографії трупів на вулицях Харкова. Я й сам трохи не плакав - від розпачу, що чужинець виявляє більше співчуття до нашої трагедії, ніж ми самі.

У пошуках свідків голоду ми забилися в село під Черніговом, загублене в лісах і болотах. Школа на тридцятеро учнів, кепська дорога і "литвинський" діалект, близький до білоруської так само, як і до української. Перекладати його на англійську було несказанно важко, перекладати з англійської так, щоб було зрозуміло і якомога ближче до їхньої повсякденного мовлення - ще важче.

В одній родині жила бабця, якій було вже понад 90. Вона вочевидь нездужала, але пам'ятала і розкуркулення, і Голодомор дуже добре, бо застала їх уже підлітком. Ми попросили її розказати, що саме вона пам'ятає.

"Як же ж я вам розкажу, як я нечого не знаю", - одно відповідала вона на всі розпити.

"Ну як же ж, от ви ж помните, як у 33-му люди голодували, і як розкуркулювали".

"Помню", - визнавала бабця.

"Ну то розкажіть нам".

"Дак я ж нечого не знаю", - не змигнувши й оком знов відказувала вона.

Родинні спогади читачів УП про Голодомор читайте у проекті "Історія Голоду"

Цей діалог повторився не один і не два рази. Бабця ввічливо нам натякала: знати знаю, але вам нічого не скажу. "Це баба-партізанка, - казали нам молоді, - вона некому нечого не розказує. От підождіть, ми вам розкажемо, як усе було".

Вони зрештою й розказали, як забрали спершу скотину, потім їжу, і як об'їждчик гнався за нею по стерні, як вона потім втікала з голодущого села світ заочі - аж у Маріуполь, і як через якийсь час повернулася.

Сама вона тільки дивилася на нас. Зрештою, її таки вблагали на кілька слів. Вона розказала, як забирали "сєнцє" - як з'ясувалося, ніяке не сіно, а сіни в хаті. Навіть їх забрали в куркулів, на дрова.

В ці хвилини вона, певне, переживала те саме, що й 75 років тому. Мабуть, в її очах ми виглядали не надто відмінними від комсомольців, що забирали в її родини "сєнцє". Ми, мабуть, і були не надто відмінними. Чужі люди з чужою мовою, якимсь металевим приладдям. Спочатку позабирають - а потім ще ходять розпитують. В хату наче знов увірвалася зграя двадцятип'ятитисячників.

Принаймні ми не взяли в її родини нічого, крім пам'яті - а спогади, як і думки, не забирають і не віддають, ними діляться.

І от коли вона згадувала - мовчки, дивлячись перед себе - в неї були такі самі очі, як у Бенні. І коли потім розповідала, теж мала такі самі очі, як і Бенні. Коли він мовчав.

Дмитро Крапивенко: Алла Пушкарчук - Рута, яку не вберегли

Загинула Алла Пушкарчук (Рута). Тендітна дівчина, що пішла на війну ще у 2014-му, залишила світ мистецтва, навчання в університеті Карпенка-Карого і омріяну кар'єру театрознавиці.

Ярослав Пронюткін: Тут спочиватимуть наші герої: хто має право бути похованим на головному Меморіалі країни?

Національне військове меморіальне кладовище — це меморіал на багато років вперед. За всіма прогнозами поховання тут можуть відбуватися протягом наступних 40-50-ти і більше років. Меморіал призначений винятково для військовослужбовців — тих, які загинули в бою під час цієї війни, та тих, які мали видатні заслуги перед батьківщиною, та покинуть цей світ через дуже багато років.

Зоя Казанжи: Винні мають бути покарані

Володимира Вакуленка, українського письменника вбили росіяни. Дата його загибелі достеменно невідома. Ймовірніше, це сталося між 24 березня та 12 травня 2022 року. Після того, як Ізюм звільнили ЗСУ, у місті виявили масове поховання – понад 400 тіл. Під номером 319 було тіло Володимира Вакуленка.

Євген Гомонюк: Французькі скульптури у Миколаєві

Що спільного між найстарішим міським театром, Аркасівським сквером і зоопарком у Миколаєві? Власне французький слід. Всіх їх об’єднує художня французька ливарня Валь Д'Осне з головним салоном в Парижі, чия продукція в різні часи прикрашала ці три локації. Мова йде про п’ять найвідоміших в Миколаєві декоративних садових чавунних скульптур. Одна з них, на жаль, була втрачена ще у 1990-ті роки, інші чотири можна побачити і сьогодні.