Спецпроект

"Ясна провідна зоря". До дня народження Лесі Українки

25 лютого 1871 року народилася Леся Українка (Лариса Косач-Квітка) – перекладач Карла Маркса і засновник "петлюрівської" партії, нащадок боснійських герцогів і творець літературної мови, реаніматор Галичини і "чи не єдиний мужчина" в українській літературі.

25 лютого 1871 року народилася Леся Українка (Лариса Косач-Квітка) – перекладач Карла Маркса і засновник "петлюрівської" партії, нащадок боснійських герцогів і творець української мови, реаніматор Галичини і "чи не єдиний мужчина" в українській літературі. Леся - одна з тих наших великих співвітчизниць, яких не випадково намагаються принизити в очах її ж народу.

Буревісник, але... "петлюрівщини"

Ті, хто так і не змирився з крахом СРСР, продовжують "величати" цю поетесу "буревісником соціалістичної революції", бо вона не лише перекладала твори Карла Маркса (у 1902-ому вона переклала українською "Маніфест комуністичної партії" - ІП), а й була 1896 року співорганізатором "Групи українських соціал-демократів".

Але при цьому помовчують, по-перше, що Леся Українка не популяризувала "батька" марксизму, а навпаки – демонструвала, що у Росії його надто довільно інтерпретують.

По-друге, "совєтизатори" Лесі Українки "забувають" визнати, що й "Група українських соціал-демократів" була... "петлюрівською". Адже саме з неї постала перша на Наддніпрянщині політична партія – Революційна українська, перейменована 1905 року на Українську соціал-демократичну робітничу (УСДРП) й зокрема очолювана Симоном Петлюрою, якого більшовики нарекли "буржуазним націоналістом".

Нащадок... герцога!

А позаяк у лютому 1917 року саме підпільний гурток УСДРП у Волинському полку, що входив до складу російської армії, переконав його солдатів не стріляти в петербурзьких жінок, а навпаки – скинути їхнього царя-самодержця, то виходить, що до цієї революції "приклала руку" й Леся Українка.

Причому, за іронією долі, заклик "Хай згине цар!" пролунав тоді з її уст попри те, що й сама вона була нащадком ... монарха – герцога Захулм’я (частини Боснії) Стефана Косача. До слова, як встановив біограф поетеси – Анатоль Костенко, нібито саме на честь цього предка Лесі Українки його володіння й прозвали Герцеговиною.

Але після того, як один із Косачів став сотником козацького Стародубського полку, їхні боснійські гени розбавилися українськими настільки, що для однієї з них, Лариси-Лесі, з її слів, навіть дим у нашій Вітчизні став солодшим від усіх інших.

ратні народи" – просто сусіди"

А її драму "Бояриня" про те, як, зі слів поетеси, "Україна лягла Москві під ноги", ховали в совєтських спецхранах аж до краху СРСР за те, що вона "кидала тінь на доцільність Переяславської ради".  

Не друкували тоді й один із її листів із висновком: "Пора стати на точку, що "братні народи" – просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але в ґрунті речі зовсім не мають ідентичних інтересів, і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської "внутрішньої політики".

Двічі заміжня… "лесбіянка"

Чим не актуальна й нині ця заувага? Однак у той час, як одні недруги нашої незалежності намагаються "совєтизувати" Лесю Українку, інші періодично вдаються до спроб принизити її вигадками про "нетрадиційну сексуальну орієнтацію" поетеси, яка навпаки – двічі виходила замуж за чоловіків.

Але шукачі "полунички" вважають фактами не традиційні шлюби Лариси Косач-Квітки, а її ніжні звертання в листах до Ольги Кобилянської, бо для них любов буває радше лише плотською, а такі цілком платонічні, як, приміром, між батьками й дітьми, а також подругами, вони або не здатні усвідомити, або закривають на них очі, аби якомога дошкульніше "опустити" Українку №1.

Донька "прєдводітєля"

Бо після унезалежнення нашої країни в її шкільних підручниках та ЗМІ зауважили ще одну замовчувану в часи СРСР обставину – Лесею Українкою демонстративно назвала себе донька одного з російськомовних "прєдводітєлєй дворянства" (чий вплив на Ларису Косач-Квітку був, на щастя, нівельований її матір’ю – великою патріоткою нашої Вітчизни Оленою Пчілкою).

А хіба це не дошкульний докір тим українцям, які зреклися мови своїх предків?..

Причому під першими своїми поезіями вона сміливо підписалася 1884-го в львівському журналі "Зоря" Українкою ще 13-річною попри заборону царем друкувати її рідною мовою. Тоді як підпис під національним (а нині – нашим державним) гімном "Ще не вмерла України і слава, і воля" наважився поставити лише один із його співавторів (дорослих чоловіків!) – Павло Чубинський.

"Чи не єдиний мужчина"

А відтак Іван Франко цілком заслужено назвав її "чи не єдиним мужчиною на всю новочасну соборну Україну, де нині немає поета, що міг силою і різносторонністю свого таланту зрівнятися з Лесею Українкою". Адже, дебютуючи як літератор 1894 року, в котрому пішов із життя Чубинський, Леся гідно підхопила від нього естафету, проголошену ним у "Ще не вмерла..."

Для того, аби уявити собі резонанс, викликаний тоді львівськими публікаціями Лесі Українки, досить нагадати, що навіть через сім років всі промови на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві дозволялося проголошувати тільки російською мовою.

А 1912 року композиторові Миколі Лисенкові вдалося відкрити український клуб у Києві лише під назвою "Родина", бо росіяни читали її по-своєму – з наголосом на першому складі, тоді як українці – на другому...

"Сором, що ми такі" 

Але й за таких умов виснажена туберкульозом кісток поетеса багаторазово декларувала себе Українкою, апелюючи пристрасним і проникливим словом до почуття власної гідності й волелюбності своїх співвітчизників, "лупала скалу" російського самодержавства навіть після її арешту-попередження царськими жандармами 1907 року.

Про "радянські фальсифікації" Лесі Українки читайте у розділі "Студії"

Навіть нестерпний фізичний біль під час загострень недуги не в стані був відволікти її від душевних мук, які викликала у неї політична пасивність українців. "Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно", – зізнавалася Леся-Лариса своєму дядькові Михайлові Драгоманову.

А зумівши піднятися над своїм особистим горем, вона мала, отже, право дорікати своїм слабкодухим землякам: "Що сльози там, де навіть крові мало".

"Реаніматор" Галичини

Важко переоцінити й значення її публікацій українською мовою під демонстративним псевдонімом Леся Українка для Галичини, де немало інтелігентів-автохтонів усе ще вважали себе тоді... росіянами. Для багатьох із них саме львівські публікації дівчини з Волині цілком могли виконати роль крапель, що переповнили чашу, започатковану ще "Руською Трійцею".

Це неабияк усвідомлювали, водночас, і... поляки, які володіли тоді провідними посадами у Галичині. Бо вони вислали поетесу зі Львова 1891 року, аби вона не впливала на результати виборів до віденського парламенту.

Адже, зі слів Івана Франка, "від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї хворої, слабосильної дівчини".

Творець мови

Щоб збагатити своїх співвітчизників досвідом інших країн, знемагаючи від невимовного болю, Лариса Косач досконало вивчила десять іноземних мов, з яких перекладала українською перлини світової класики (до слова, і її твори виходили 22-ма різними мовами нашої планеті).

Проте, за переконанням Михайла Грушевського, залишалася при цьому "глибоко національною в своїй основі, всім змістом своїм зв'язаною нерозривно з життям свого народу".

А історик культури Іван Огієнко (митрополит Іларіон) акцентував увагу: "Леся Українка у розвої української літературної мови має чи не найвидатніше місце. Твори Лесі Українки завжди мають із криці викутий словник".

Наша д'Арк

Своєю чергою, поет та історик культури Євген Маланюк вважав, що вона пішла далі, аніж Тарас Шевченко, який "був проявом не так нації, як нашої (дуже складної!) раси, її підземно-тектонічних, ще не збагненних нами, до кінця непросвітлених глибин.."

А ось Леся Українка, як вважав Маланюк, це "вже явище н а ц і о н а л ь н е. Це прояв нації – напередодні її політичного відродження й спізненого культурного самоусвідомлення. Щось від французької Жанни д’Арк було в ній. І чи не роль саме Жанни д'Арк в нашій літературі, а тим самим і в історії нашого народу відіграла ця хвороблива й така прекрасна в своїй високій простоті донька княжої Волині..."

Це визнали в тому числі й сучасники Лечі Українки, перетворивши похорони поетеси на масову маніфестацію, під час якої поклали на могилу нащадка боснійських герцогів вінок із написом: "Ясній провідній зорі".

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: табір, стара хатина та день відпочинку

Було щось гнітюче у цьому – знайти стару хатину в такому занедбаному стані. Я дуже розраховував побачити старі мітки та хатини неушкодженими. Усвідомлювати, що старі затишок і радість пішли звідси, було нестерпно розпачливо. Це ж основоположний вияв людської цивілізованості – дійшовши до таких місць, залишати по собі якнайбільше затишку тим, хто прийде після

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: косатки, сани, поні на власний дім

День лиха. Я зробив дурницю, дозволивши сьогодні спустити треті моторові сани. Це швидко виконали, поставивши їх на тверду кригу. Пізніше Кемпбелл повідомив, що один із матросів пірнув ногою під лід, проїжджаючи по сльотавому відтинку десь за 200 ярдів від корабля. Я не надав цьому великого значення, бо подумав, що він просто пробив наст.

Максим Майоров: Від Рокитного до Перемишля: кілька дат з історії Другої Світової на «східних кресах»

4 січня маємо 77-му річницю початку акції «Буря». Польський уряд у Лондоні та «підпільна держава» у німецькій окупації спланували виступ завчасно. Партизани Армії Крайової тільки чекали на привід – вступ регулярних радянських військ на польську землю

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: свобода після двадцяти днів у кризі

У переддень Нового року ми досягнули моря Росса, але ще не досягнули краю наших нещасть. Жахлива видалась ніч. На першій вахті ми відхилилися на два румби і встановили косе вітрило. Наші умови це не покращило, але принаймні додало швидкості.