Українська правда
Історична правда

Берестецький аборт. Про історичні ініціативи Ющенка

Юрій Рудницький _ Субота, 25 червня 2011, 11:44
Версія для друку
Юрій Рудницький
Журналіст, політичний оглядач. Автор книги "Ієремія Вишневецький. Спроба реабілітації" (2008)

20 червня Верховна Рада ухвалила постанову "Про відзначення на державному рівні 360-річчя з часу битви під Берестечком". Відповідний законопроект від 11 травня 2011 року вніс депутат-НУНСівець Петро Андрійович Ющенко - старший брат екс-президента України.

В останній день травня пан Ющенко вніс на розгляд іще вісім написаних "під копірку" законопроектів про ювілейні дати, які, на його думку, заслуговують відзначення. Тексти указів абсолютно ідентичні з "берестейським" - тільки імена "дійових осіб" різні.

Автор, зокрема, пропонує відзначати на державному рівні дні народження кількох коронованих осіб (Данила Галицького, княгині Євпраксії, принцеси Інгігерди), релігійних і культурних діячів (преподобного Нестора-літописця, митрополита Дмитрія Ростовського (Туптала) а також деякі знакові події, серед яких - 960 років заснування Києво-Печерського монастиря. 

Згадані ініціативи змусили автора цих рядків ретельніше придивитися до діяльності Петра Ющенка на ниві "відродження історичної пам'яті"...

Поразка як предмет культу. І не тільки

Насамперед, про постанову "Про відзначення на державному рівні 360-річчя з часу битви під Берестечком". Звертає на себе увагу, що в ній не проставлена дата цієї події (якщо не брати до уваги пояснювальну записку, котра зазвичай призначається "для внутрішнього користування").

Битва, нагадаємо відбулася 28-30 червня 1651 року. Принаймні її основні фази - далі протягом перших десяти днів липня об'єднані війська Речі Посполитої облягали табір козаків. Інтрига в тому, що 28 червня, перший день Берестецької битви - він же День Конституції України. Офіційне державне свято, між іншим.

Таким чином, завдяки парламентській постанові, ініційованій Петром Ющенком, Україна на державному рівні водночас відзначатиме день свого основного закону разом із днем своє найбільшої поразки. Це вперше за всю її історію!

Гаразд, у даному випадку маємо за іронією долі просто збіг у датах. Гірше інше: український парламент воліє більше плакати над поразками, аніж відзначали перемоги. Цього разу в продовження старої народної традиції очікується плач на державному рівні. Сценарій плачу, правда, поки що невідомий.

Для порівняння досить згадати, як торік був завалений проект постанови про участь у відзначенні 600-ї річниці Грюнвальдської битви. Проект спільного відзначення з поляками 90-ї річниці "чуда над Віслою", коли польські і українські частини разом розгромили наступ червоних на Варшаву, зупинивши "світову революцію", так і залишився на рівні розмов.

"1920: Варшавська битва" - трейлер нового фільму Єжи Гоффмана (ВІДЕО)

В тексті постанови йдеться, зокрема, про "велике історичне значення цієї події для визволення України від Речі Посполитої". Тому не видається дивним, що за неї фактично одностайно проголосували провладні фракції з їхньою орієнтацією на Росію.

Зрештою, війна за незалежність України, що її розпочав Богдан Хмельницький і яка тривала і по його смерті, в підсумку обернулася простою зміною васалітету певною частиною "бувших людей Речі Посполитої" (за висловом Михайла Грушевського).

Колишні слуги його величності короля стали холопами "царского пресветлого величества". Петро Ющенко таким чином зіграв своєю нібито дуже патріотичною постанову на зближення з "русским миром".

За "доброю" традицією, ніхто не здогадався послухати істориків. Їхня оцінка тих подій, зрозуміло, неоднозначна. Однак уже досить міцно ствердилося усвідомлення українськими вченими історичної спадщина Речі Посполитої і Великого князівства Литовського як невід'ємної частин національної історії, першого "євроінтеграційного" досвіду русинів-українців.

Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське - наша забута держава

Сама ж Річ Посполита, котра ніколи не була суто польською державою, постає в цьому контексті як своєрідна "історична мати" України. Тому постанова про Берестечко, ініційована Ющенком-старшим, спрямована в цілому проти спільних напрацювань українських і польських гуманітаріїв, спрямованих на зближення і порозуміння двох народів.

Між тим, спільний історичний досвід українців і поляків свідчить, що від їхнього взаємовіддалення завжди вигравали "треті сили". Автор пропонує читачеві вгадати з трьох разів, які саме...

Отож, "звільнення від Речі Посполитої", яке пропонує Петро Ющенко, натомість більше нагадує аборт. Або - ампутацію по живому.     
 
Великий українець Джон Рембо

Власне на "історичних" ініціативах Петра Андрійовича Ющенка можна було ставити хрест іще тоді, коли 26 липня 2008 року в рамках "святкування" 1020-ліття хрещення Русі в Українському домі була відкрита виставка "Українці в світі". За яким принципом компонували цю виставку - убий мене Бог з рогатки, годі здогадатися.

Приміром, в компанії українців опинилися, скажімо, поет Василь Симоненко і... московський князь Симеон Гордий. Ну, Симоненко - тут усе ясно. Але князь Симеон... Попри весь наш респект до нього, ані територіально, ані культурно, ані політично ані іншим побитом до України аж ніяким боком не прив'язаний. Так само, як, скажімо, японський імператор Хірохіто, або вождь інків Атуальпа.

Досить почитати бодай біографічну довідку, що додається до Симеонового портрету на сайті проекту "Українці в світі". Більш за те: його діяльність можна характеризувати як явно "антиукраїнську", оскільки Симеон Гордий був противником нашого тодішнього князя Ольгерда і діяв йому на шкоду.

Родинна історія Анастасії Слуцької - далекого нащадка Ольгерда

Але найголовніше: в роки життя Симеона (1317-1353) ані про жодну Україну, ані про жодних українців ітися просто не могло! Так само, як про США чи американців - за часів норманського завоювання (1066 р.). Це речі, які знають студенти перших курсів історичних і інших гуманітарних факультетів наших університетів.

Це - лише один із багатьох "ляпів". Але Петрові Ющенку і його колегам з організації "За Помісну Україну" учити "матчасть" було ніколи. На носі був візит Вселенського Патріарха Варфоломія. Строки тиснули. Треба було терміново вразити високого гостя масштабом, розмахом, "нашого цвіту..." і все таке. Козирнути ерудицією і великою кількістю портретів, якими напередодні стіни Українського дому були обліпили, немов нужник керенками.

Причому в одну купу змішали як оригінальні полотна, узяті з музеїв, так і "новодєли"; але ще більше було просто неоковирних, поганої якості фоторепродукцій. Потім, коли "візитний угар" минув, оригінали і більшість "новодєлів" були повернуті назад, а ті фоторепродукції - залишені.

Вони і склали основу експозиції галереї "Українці в світі", якій екс-президент Віктор Ющенко в останні дні свого перебування на посаді голови держави присвоїв 15 лютого 2010 року (указ № 167/201) статус "національної".

А там - і росіянка Людмила Сенчина (хороша співачка, гарна жінка, але крім Миколаївської області, де вона народилася, її з Україною нічого не пов'язує), поляк Тадеуш Сендзимір (який народився у Львові, котрий на той момент (1894 р.) був більш ніж наполовину польським за складом населення)

Але "вінчав обстановочку" (тільки якщо стоїте зараз - то краще сядьте, щоб не впасти)... Сильвестр Сталлоне.

"Галерея "Українці в світі" представляє духовних подвижників від доби Київської Русі до сьогодення" - йдеться в одній зі статей на сайті цього проекту. Ні, я розумію, Рембо - воістину духовний подвижник України. Особливо після "Рембо ІІІ", де він натхненно і вишукано "мочить" червоних. Але чи знає сам містер Сталлоне про свою виняткову духовну місію в Україні? Боюся, що він навіть не знає: а де це - Україна?

Торік, 2 липня, виставка була нарешті демонтована. Мабуть, не з любові до істини чи міркувань елементарного здорового глузду. Скоріше, через те, що нинішня влада віддає перевагу міфології іншого характеру .  

Парламентські казки про Україну

Наступним "подвигом" Петра Андрійовича стало ініціювання парламентських слухань "Українці в світі". Сталося ця подія торік 9 грудня і якось пройшла повз увагу преси. Якщо говорити загалом, то: посиділи люди, поговорили, послухали самі себе. Повеличалися славою предків - а що залишається робити, коли власних досягнень обмаль? Якщо не брати збільшення витрат на власне утримання за рахунок платників податків.

Промова Ющенка-старшого взагалі вразила. Намішав чоловік в одну кашу і "наших двох дівчат, Гіпероху і Лаодіку" (ну, дуже українські імена), і, вибачте на слові, "Велесову книгу", і рівноапостольних Кирила і Мефодія. Останніх, якщо вірити Петру Андрійовичу, Київська Русь прийняла у 862 році після так званого "Аскольдового хрещення" (що насправді було приватною справою одного окремо взятого конунга Хьоскульда, або в нашій традиції "Аскольда", та його оточення).

Пане Петре! Та не полінуйтеся, підніміть фахову літературу, хоча б доктора А. Власто "Запровадження християнства у слов'ян" (К., Юніверс, 2004 ) - і дізнаєтеся, що на територію Русі нога ані Кирила, ані Мефодія не ступала. Принаймні жодна хроніка не містить навіть згадки про це. Можна говорити лише про вплив учнів і послідовників болгарських просвітителів на частину правлячої еліти Великої Моравії, до складу якої входила частина нинішньої України і Польщі з їхнім тодішнім масово неграмотним населенням.

І Ваші посилання на "Аскольдів літопис" у цьому питанні так само недолугі, як і на "Велесову книгу" - бо в обох випадках маємо справу з містифікацією, котрі жоден поважаючий себе вчений навіть не вважає за потрібне згадувати всерйоз. 

Фальсифікаціям - ні. Про трипільську культуру і "арійство" 

"Далі вже згадуємо Івана Частовського, який був Великим князем Литовським", - віщав Петро Андрійович. Ну, в нашій Верховній Раді можна хоч себе коханого оголосити прямим нащадком Володимира Великого. Але не було такого князя на Литві, пане Петре. Ну не було - от і все. Тому що не могло бути ніколи! Спитайте про це будь-якого історика, що спеціалізується на Великому князівстві Литовському. Спитайте - і тоді не треба буде нічого з пальця висмоктувати. 

Нема сенсу переповідати всю промову. Зазначимо лише на додаток, що серед експертів, залучених до участі в слуханнях, не було жодного фахового історика. Можна згадати хіба що Петра Петровича Кононенка - директора, м'яко висловлюючись, абсолютно ненаукової структури під назвою "Національний науково-дослідний інститут українознавства" при нинішньому Міносвіти, людину зі стійкою репутацією записного гебешного співробітника в середовищі українських політв'язнів - саме так згадує про нього Семен Глузман, чомусь як про мертвого, хоча Петро Петрович, слава Богу, живий і досі керує інститутом, на базі якого Табачник недавно створив Інститут світової історії.

Або директора приватного історико-археологічного музею "Прадавня Аратта - Україна" Олександра Поліщука з його уже навіть не смішними фантазіями на тему того, що "українці створили індоєвропейство, що арії - це українці, це першоджерело європейських націй".

Це, між іншим, звучить не на засіданні маразматичних дідусів у клубі "Оратанія" в Національній спілці письменників України - а в парламенті держави, яка претендує на місце серед цивілізованих країн Європи.

Замість післямови

Я, відверто кажучи, не знаю, які фантазії ще прийдуть в голову Петрові Андрійовичу. Але навіть з усього згаданого вище - з погляду бодай аматора, який читає дещо більше, аніж пропонує шкільний курс - система уявлень і знань депутата Ющенка про українську історію являє собою щось дивне і незрозуміле.

Такий собі "дух одвічної стихії". Або, якщо більш зрозумілою мовою - банальний безсистемний бардак. І якби Петро Андрійович був лише один такий - то ще півбіди. А то ж подібний бардак в голові всієї нашої політичної еліти набуває потім обрисів конкретних документів, які визначають гуманітарну політику в державі.

"Швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся", - писав колись Квітка-Основ'яненко. На "гнилому" Заході історією займаються ті, хто на це вчився. У нас в Україні істориком (так само, як і поетом) вважає себе ледь не кожен третій нардеп чи чиновник.

Причому у більшості з них був повний завал по їхній основній спеціальності - ну, за винятком, коли йдеться про власній бізнес, бо то ж святе. Між Ющенком-істориком і Толстоуховим-поетом не така вже й велика різниця...



Теми: історична пам'ять, депутати, політика, історія України, Ющенко




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter