Українська правда
Історична правда

Дмитро Донцов у книжках та унікальних жандармських фотографіях

Сергій Квіт _ Середа, 8 лютого 2012, 03:31
Версія для друку
Сергій Квіт
Доктор філологічних наук, президент Національного університету "Києво-Могилянська академія"

Як людина, яка багато читала, писала і розповідала про Дмитра Донцова, я відчуваю небезпеку у мимовільному самоплагіаті і повторах, яких краще було б уникнути. Оскільки Донцов був людиною, хоч і запеклою, проте надзвичайно нестандартною, кожне його представлення краще робити з іншого кута зору.

Така нагода трапилася досить несподівано. Коли я слухав виступ Юрія Афанасьєва, людини зворушливо інтелігентної, перед студентами Києво-Могилянської Академії, спочатку не міг збагнути, що саме мені нагадують його оцінки Путінської Росії.

Зокрема Афанасьєв казав: "Потрібно змінити культурний код Росії", "традиційна російська свідомість неспівставна з європейською", "вся російська історія повністю фальсифікована", "сьогодні потрібно не заперечувати Путіна, а нарешті вимагати повалення самодержавства", "продовження такої історії – це вмирання Росії".

І врешті збагнув, що у діагностичному сенсі цей погляд на політичну історію і культуру Росії повністю суголосний думкам Дмитра Донцова.

 Ще за життя Донцов був об'єктом захоплення й критики

Проте їхня стурбованість протилежно відмінна: якщо Юрій Афанасьєв переймається подальшою долею Росії, то Дмитро Донцов дивився на Російську імперію поглядом "інородця", який, проте, так само бажав самодержавству швидшого повалення.

На мій погляд, Афанасьєв представляє демократичну традицію російських інтелектуалів (згадаємо хоча б листи політичного емігранта Андрія Курбського до Івана Грозного та "Щоденники" Зінаїди Гіппіус), які майже ніколи не випливали на перебіг політичних подій. Сам Юрій Афанасьєв позитивно відзначає лише кілька років горбачовської "перестройки".

"Arte et Marte" з латини перекладається як "мистецтвом і силою". Щось на кшталт "Словом і ділом"

Тоді як Дмитро Донцов був з барабанним боєм вписаний у визвольницьку українську традицію. Відзначимо, що він сам, можливо, більше за інших формував стилістику й риторику буремної доби (1920-1950 рр.) українського націоналістичного резистансу.

Дозволю собі припущення, що або "барабанна" репутація затісна для нього, або ж ми потребуємо інакше, глибше поглянути на ті явища, що були поховані у безликих поняттях, якими вже традиційно окреслюються численні зусилля українців вберегти свою культуру і створити власну державу.

 Дмитро Донцов на початку ХХ ст. Фото з архіву жандармського управління

У 2001 р. у львівському видавництві "Кальварія" побачив світ перший том "Творів" Дмитра Донцова п.н. "Геополітичні та ідеологічні праці", ініційований Олегом Баганом, Ярославом Дашкевичем і мною. Були опубліковані праці "Сучасне політичне положення нації і наше завдання" (1913), "Підстави нашої політики" (1922), "Націоналізм" (1926).

Вступні статті – Ярослав Дашкевич, Олег Баган. Ми планували видати п’ять томів, куди обов’язково мали б увійти літературна, політична, ідеологічна есеїстика та епістолярна спадщина. Проте з фінансових причин наступні видання не відбулися.

Через десять років, у 2011 р., дрогобицьке видавництво "Відродження" видало окреме видання "Дмитро Донцов. Літературна есеїстика" (вступна стаття моя), куди увійшла велика кількість не лише загальновідомих, але й зовсім нових для сучасного читача творів. Мабуть, це найбільш читабельна частина його спадщини.

Дмитро Донцов та інші чільні постаті націоналістичного руху на обкладинках часопису "ABN Correspondence"

Хоч у сенсі читабельності на особливу увагу заслуговує перевиданий київською "Темпорою" у 2002 р. донцовський щоденник п.н. "Рік 1918. Київ", написаний яскравою мовою, за яким і зараз можна впізнавати київські вулиці та реалії.

Ось нотатка від 5 липня:

"(…) Мав побачення з Шелухиним в Педагогічному Музеї. Там якраз кінчилося засідання політичних комісій (мирових делєґацій), нашої і російської. Від нас — Шелухин і Кістяковський, від Росії — X. Раковський і Мануїльський. Коли говорив з Шелухиним, підійшов до мене Мануїльський. Знав його ще з студентських часів. В останнє стрінувся з ним в 1916-17 рр., коли він працював в пресовім бюрі українськім у С-го в Льозанні, куди я часом приїздив з Берна, де мешкав. Мануїльський сказав, що жалує, що не був на моїм відчиті про російську культуру. В нормальних часах, сказав, це викликало би багато дискусій в російській пресі. На відході запитався: "Донцов, Ви ж порядна людина, чому Ви не є большевиком"? – Якраз тому, Мануїльський, відказав я".

Той самий перший другий том

Нарешті 2011 р. у тому ж "Відродженні" виходить перший том запланованого десятитомника Дмитра Донцова п.н. "Політична аналітика" (1912-1918 рр.)" з публіцистичними статтями українською та російською мовами зазначеного періоду.

Цей перший том є одночасно другим, оскільки попередня спроба видання п’ятитомника не була успішною. Найбільш ініціативним видавцем, членом редакційної колегії та коментатором залишається Олег Баган.

Писання Донцова звертають нашу увагу на те, від чого українцям варто відмовитися (від імперської спадщини) і в якому напрямку потрібно рухатися (до європейських вартостей). Цікаво, що Дмитро Донцов не обтяжувався образами незалежної України. Для нього було важливим обрати напрям, за вказівником "Європа".

Народившись 1883 р. у Мелітополі, Дмитро Донцов здобував освіту у Санкт-Петербурзькому, Віденському та Львівському університетах. В останньому він став доктором права. Читав європейських інтелектуалів в оригіналах й публікувався в Європі та Північній Америці різними мовами.

Більшовик Владімір Ленін та кадет Павєл Мілюков вважали Донцова найбільшою небезпекою для Росії (хоч кожен розумів її по-своєму). Двічі заарештований царською охранкою у 1905-1907 рр. у Петербурзі та Києві, він зрештою емігрує до Львова, що перебував у складі Австро-Угорщини.

Під час Визвольних Змагань Донцов знову опиняється в Києві, створює Українську Телеграфічну Агенцію гетьмана Павла Скоропадського. До речі, і сьогодні в приміщенні Укрінформу, прямого спадкоємця УТА, можна побачити портрет Дмитра Донцова.

Після Києва – короткочасна еміграція до Швейцарії, повернення до Львова, де розпочався найбільш плідний період його біографії на посаді редактора "Літературно-Наукового Вістника" (1922-1932) і "Вістника" (1933-1939).

"Украинский национализм: ликбез для русских, или Кто и Зачем придумал Украину"

Після виходу з польського концтабору "Береза Картузька" Донцов якийсь час живе у Львові, потім у Бухаресті, видаючи журнал "Батава" (1940-1941). Пізніше, проїжджаючи Львів, вирушає на захід – через Чехословаччину і Німеччину до Франції та Великої Британії. Помер Дмитро Донцов у Канаді 1973 р.

Якщо коротко відповісти на питання, ким був Дмитро Донцов, – це політичний мислитель, журналіст та есеїст. Він спричинився до формування не лише модерної національної, але також політичної ідентичності українців. Цікаво, що про нього більше говорили, ніж читали, формуючи свою точку зору в дискусіях, за висловом Євгена Маланюка, із самих заголовків творів.

 

Для розуміння полемічного контексту навколо його образу, варто звернутися до передмови Ярослава Дашкевича до першого тому 2001 р. п.н. "Дмитро Донцов і боротьба довкола його спадщини", яку Ярослав Романович розпочинає словами: "Серед українських ідеологів ХХ ст. мало було таких, на яких звалився б такий шквал інсинуацій, видумок та творчість яких з великим завзяттям фальшували б, ошуканчо інтерпретували б, перекручували б, як це трапилося з Дмитром Донцовим. (…) З іншого боку, ця ворожість, скерована на Донцова з різних боків, свідчила, як дуже боялися його і як особистості, і як творця".

 

Нарешті варто поглянути на ці фотографії з архівів жандармського управління, зроблені після другого арешту у 1907 р. Ми бачимо щонайменше іронічного неформала – і це само по собі важливо для формування інакшого, глибшого погляду на Донцова, відмінного від зашореного, "барабанного", чорно-білого сприйняття. Тож подякуємо київським жандармам за фотосесію інтелектуала.

До питання про ідеологію Організації українських націоналістів

16.01.2012 _ Георгій Касьянов
 
Версія для друку Коментарі 6

Обговорюючи проблеми еволюції ідеології ОУН треба також брати до уваги той факт, що ця організація ніколи de-facto не існувала як єдина, цілісна спільність. Донцов, Сціборський, Вассіян, Андрієвський, Ленкавській, Стецько, Бандера та інші...

"Кульмінацією помилки є, ясна річ,
філософська система чи система цінностей,
задля якої варто жити й умирати.
Це дорога вгору, уздовж якої непорозуміння стає одкровенням,
пишномовна брехня - епосом, зумисна наруга над логікою - поезією,
а вперте перебування в облуді - найвищою відданістю,
до якої тільки здатна людина" (Станіслав Лем. Високий замок)
 

Попередні зауваження

Об'єкт цього аналітичного огляду - світоглядні та політичні основи діяльності Організації українських націоналістів. Оскільки історія та ідеологічна еволюція ОУН залишаються предметом гострих політичних дискусій, автор вважає за потрібне зауважити, що даний огляд не пов'язаний з його політичними поглядами та симпатіями і призначений для суто наукової дискусії.

З цієї ж причини даний нарис обмежується саме науковими інтерпретаціями ідеології ОУН, партійна та контрпропагандистська публіцистика використовується лише як історіографічне джерело.

Авторські узагальнення і висновки не варто сприймати як остаточні, тим більше, як вердикт. Проблема потребує набагато тривалішого, детальнішого, комплексного дослідження, не пов'язаного ні з "державним замовленням", ані з поточними інтересами та амбіціями політичних груп1.

Як в науковій літературі так і в публіцистиці широко застосовується словосполучення "ідеологія ОУН". Аби уникнути непорозумінь, пов'язаних з різним прочитанням терміну, зауважимо, що "ідеологія" в даному дослідженні означатиме сукупність взаємопов'язаних ідей, цінностей та символів які мають світоглядне значення для певної групи2.

У більш конкретному втіленні словосполучення "ідеологія ОУН", вживатиметься, коли аналізуватиметься комплекс цих ідей, символів та цінностей, означених в політично-програмних документах Організації Українських Націоналістів.

Обговорюючи проблеми еволюції ідеології ОУН треба також брати до уваги той факт, що ця організація ніколи de-facto не існувала як єдина, цілісна спільність.

ОУН формально почала існування взимку 1929 p., після об'єднання декількох невеликих українських націоналістичних організацій з еміграції та із західноукраїнських земель, що перебували у складі Польщі.

Учасники І Великого Збору (Конгресу) у Відні, який став початком Організації Українських Націоналістів

Майже безпосередньо після створення ОУН розпочалися серйозні тертя між вищим керівництвом (Проводом ОУН), в якому домінували представники еміграції, та Крайовою Екзекутивою ОУН на західноукраїнських землях. ОУН в Західній Україні упродовж десятиліття діяла як напівавтономна від Проводу структура. Намагання останнього контролювати керівників "краю" перетворилися на приховану внутрішню боротьбу, яка зрештою, після загибелі лідера ОУН Євгена Коновальця закінчилася у 1939 - 1941 pp. так званим "розколом ОУН" - фактичним оформленням реального стану справ.

Мандрівка до Полковника. Де похований Коновалець

В основі цього розколу не було ґрунтовних ідеологічних розбіжностей - серйозних змістовних відмінностей між програмами двох ОУН - "бандерівської" та "мельниківської" не існувало.

У другій половині 1940-х - середині 1950-х років визрів і трапився ще один розкіл ОУН, коли від "бандерівської" частини відмежувалися ті діячі, що не погоджувалися з поверненням організації до ортодоксальних ідеологічних засад довоєнного періоду, так звані "двійкарі". У цьому випадку розкіл мав виразний ідеологічний підтекст, хоча й з не менш виразними ознаками конфлікту особистостей - про це йтиметься далі3.

Підвалини цього розколу було закладено 1943 p., коли III Великий Збір ОУН ухвалив програму, що стала відходом від радикального націоналізму тоталітарного типу.

У першій половині 1990-х років, коли ОУН "фізично" повернулася в Україну - "мельниківці" під власною назвою, "бандерівці" - під парасолькою Конгресу Українських Націоналістів (КУН), на місцевому ґрунті утворилися нові організації, які також ідентифікували себе як ОУН - на середину 1990-х в країні існувало принаймні два нових утворення, які претендували на традиційну назву "Організація Українських Націоналістів в Україні"4 і мали локальний, дуже обмежений вплив в західних регіонах України.

Бандерівці, мельниківці і "двійкарі". ОУН в Україні протягом 1990-х рр.

На цьому тлі стає зрозумілим, що розгляд "ідеології ОУН" має базуватися на тому припущенні, що вона також ніколи не існувала як світоглядний моноліт.

Зрозуміло, на початковому етапі існування ОУН склався певний набір центральних світоглядних принципів, які упродовж десятиліть залишалися незмінними, але при цьому вони ніяк не могли розглядатися як монопольний ідеологічний продукт лише самої ОУН - загалом вони збігалися з базовими світоглядними засадами будь-якого націоналізму (державність нації, її суверенітет, культурна гомогенність).

Однак трактування цих принципів, способи їхньої реалізації та взаємодії з іншими ідеологіями мали "місцеву специфіку" і змінювалися, щоправда, різними темпами і в різних спрямуваннях в окремих відгалуженнях руху.

Фото надане Святославом Липовецьким

Як єдиний, внутрішньо відносно узгоджений комплекс базових постулатів і принципів "ідеологія ОУН" формувалася упродовж 1920-х - 30-х років. При цьому поза згаданим комплексом основних положень спостерігалося, хоча і досить обмежене колом інтересів, але все ж таки розмаїття інтерпретацій.

Під час Другої світової війни і після неї, коли деякі основні політичні компоненти ідеології ОУН було піддано ревізії, трапився згаданий розкіл на "ортодоксів" і "ревізіоністів" (1943-54 pp.), крім того розпочалася повільна еволюція "мельниківської" ОУН.

Упродовж 1940-х - 80-х років усі три течії ОУН, які мали організаційне оформлення, розвивалися кожна своїм шляхом.

Після тривалої ідеологічної стагнації "мельниківці" досить рішуче змінили ідеологічне обличчя.

"Найкраща людина, яку можна мати за вождя". До 120-річчя Андрія Мельника

"Двійкарі" практично перейшли на позиції демократичного націоналізму, поза тим якихось визначних ідеологічних декларацій вони не залишили.

"Бандерівці", після вигнання "ревізіоністів" та повернення на довоєнні позиції найдовше перебували в стані ідеологічного догматизму, і їхні спроби еволюціонувати в бік плюралізму та відходу від деяких принципів ортодоксального націоналізму зразка 1930-х років були досить суперечливими і не завжди послідовними.

Інтерпретації

Упродовж більше як сімдесяти років існування ОУН (у різних організаційних іпостасях) склалися досить усталені версії інтерпретацій її світоглядних засад та політичних програм. Історичну першість мають політико-ідеологічні інтерпретації, які датуються другою половиною 1920-х років, коли випрацьовувались елементи ідеології прийдешньої ОУН, та початком 1930-х років, коли організація стала об'єктом критики представників інших політичних спрямувань.

Ми зосередимося на наукових інтерпретаціях, які унаслідок відомих обставин вперше з'явилися у західній історіографії.

Чи не найбільш усталеним терміном для окреслення ідеології та політичної практики ОУН 1930-х років у західній науковій літературі став "інтеґральний націоналізм" - поняття, яке до цього застосовувалось щодо французького радикального монархічного націоналізму початку XX ст. У рамках цього родового поняття зазвичай об'єднують європейські право-радикальні, тоталітаристські рухи першої третини XX ст.

Одна з книг американського політолога

Автор найбільш відомої праці про ОУН Джон Армстронг, спираючись на узагальнення одного з піонерів наукових досліджень націоналізму, Карлтона Дж. Гейза, визначає такі світоглядні параметри українського "інтеґрального націоналізму":

1) віра в те, що нація є найвищою цінністю, якій мають бути підпорядкованими усі інші;

2) апеляція до містичної ідеї єдності всіх особистостей, що складають націю, зазвичай основаної на тому припущенні, що в одне органічне ціле їх об'єднують біологічні характеристики або незворотні наслідки спільного історичного розвитку;

3) підпорядкування раціональної, аналітичної думки "інтуїтивно правильним" емоціям, ірраціональність;

4) наявність харизматичного лідера чи еліти націоналістів-ентузіастів, які вважаються уособленням "волі нації";

5) культ дії, війни та насильства, які вважаються вираженням вищої біологічної життєздатності нації"5.

Ці риси, за Армстронгом, були спільними для націоналістичних рухів, які з'явилися в Європі у 1920-ті роки, і український "інтеґральний націоналізм" (саме ОУН була, як він вважає, носієм цієї ідеології), не являв виключення, тим більше, що цей рух значною мірою був продуктом копіювання європейських зразків. При цьому варто взяти до уваги одне зауваження Дж. Армстронга: "інтеґральний націоналізм" за своєю природою є рухом окремих націй, а не універсальною ідеологією, і послідовники останнього відкидають систематичні раціональні програми.

"Незриме військо поневоленої нації". Якими мали бути його солдати?

На думку Дж. Армстронга, в українському варіанті "інтеґрального націоналізму" можна також знайти "міцні елементи ліберальних, демократичних а також і християнських принципів, навіть якщо учасники руху на словах заперечували їх. У практичній діяльності навіть найрадикальніших груп ніколи не бракувало пошани щодо формальної освіти, установленого авторитету, права на індивідуальний та громадський вибір"6.

З цим міркуванням можна погодитися в головному аспекті: зрозуміло, що в доктринальних постулатах ОУН можна знайти елементи згаданих принципів, і це є цілком природнім, бо дистильованих ідеологій не існує.

Націоналісти та митці. Дмитро Донцов і Олена Теліга. Перший став гуру бандерівців, друга - канонізована мельниківцями

Що ж до визнання права на індивідуальний та громадський вибір, пошани до установленого авторитету чи формальної освіти у "практичній діяльності" ОУН, то очевидно усе це могло існувати лише в тих варіантах, коли це збігалося з ідеалами самої ОУН, в інших випадках організація демонструвала ворожість до інших спрямувань українського руху чи до "відступників" та "фракціонерів", що між іншим, призвело до драматичних розколів, внутрішніх протистоянь та епізодів, які заслужили моральний осуд чільних представників українського суспільства.

Інший дослідник, Олександр Мотиль також вказував на те, що термін "інтеґральний націоналізм" цілком відповідає ідеології ОУН.

Порівнюючи французький інтеґральний націоналізм (зокрема ідеї Шарля Морра та Моріса Бареза) з ідеологічними засадами ОУН, він звертає увагу на типологічні ознаки, які споріднюють їх. Обидва рухи були: 1) колективістськими, тобто такими, де колектив підпорядковував собі особистість; 2) детерміністськими, - доля індивіда визначалася його належністю до нації; 3) антиінтелектуалістськими; 4) релятивістськими, - оскільки відстоювали погляд, що кожна нація має свою правду; 5) емпірично орієнтованими, - національну істину можна було пізнати лише в реальному житті, а не за допомогою теорії; 6) традиціоналістськими; 7) анти-парламентарними; 8) мілітаристськими; 9) федералістськими7.

Творами уродженця Мелітополя зачитувалася радикальна галицька юнь, ідеологи революційного крила ОУН

Зауважимо, що, поруч із "інтеґральним націоналізмом", українським уособленням якого згадані дослідники передусім вважають Організацію Українських Націоналістів (ОУН) та її попередників (Леґія Українських Націоналістів, Союз Української Націоналістичної Молоді та ін.) можна поставити споріднений з ним, але дещо відмінний варіант радикального, тоталітарного націоналізму, так званий "донцовський" або "чинний" націоналізм.

Між донцовським "чинним націоналізмом" і так званим "організованим націоналізмом", хоча вони й були спорідненими явищами принаймні у 1930-ті роки, існували досить серйозні розбіжності, передусім, у тому, що "організований націоналізм" з усіма його крайнощами пропонував певну конструктивну політичну програму, мав риси систематизованого світогляду, політичної доктрини, тоді як "чинний націоналізм" Д. Донцова був передусім зразком тотальної критики, нігілізму, йому бракувало елементів конструктивної програми, і він не представляв собою виробленої світоглядної системи, будувався на публіцистичних посилках8.

Це була привабливість святотатства, приємна, збуджуюча дражливість руйнування авторитетів за відсутності продуманої зваженої стратегії. Можливо саме цим пояснюється її потужний емоційний вплив серед молоді - донцовські гасла, оформлені у привабливу, яскраву публіцистичну фразу сприймалися набагато легше, аніж переважно громіздкі теоретичні конструкції ідеологів ОУН 1920-х - 30-х років, жодний з яких не міг похвалитися літературно-публіцистичним даром рівня Донцова. Його книга "Націоналізм" справила колосальне враження саме на ту частину молоді у Західній Україні, яка згодом стала основою "крайової ОУН".

"Націоналізм" - найвідоміша книга Донцова

Якщо порівнювати спрямованість ідей Донцова та ідеологів ОУН, можна впевнено твердити, що культ ірраціоналізму, ідеалізм та ідея ордену кращих людей нації, пропаговані у Д. Донцова збігалися з відповідними рисами та настановами ідеології ОУН 1930-х. Однак ідейна наближеність, як відомо, не призвела до продуктивної політичної співпраці.

Для діячів ОУН з емігрантського середовища 1920-х - 30-х років Д. Донцов з його ідеями не мав статусу націоналістичного гуру, навіть більше, войовнича деструктивність його настанов стала об'єктом їхньої критики. Щоправда, керівництво ОУН утримувалося від оприлюднення цієї критики в пресі у 1930-ті роки, вважаючи це тактично недоцільним кроком.

Під час Другої світової війни, коли в середовищі ОУН під впливом політичних реалій розпочалася ревізія базових ідейних і політичних настанов передвоєнного періоду розходження з "чинним націоналізмом" Д. Донцова стало очевидним. Зауваження Д. Донцова до програмних настанов III Надзвичайного Великого Збору ОУН (б) (серпень 1943 p.), які він зробив на прохання організаторів, були проігноровані.

У другій половині 1940-х років Д. Донцов, вдався до жорсткої критики як згаданих програмних настанов і доповнень до них 1950 p., так і праць підпільних публіцистів ОУН(б) - ця критика була настільки упередженою, що Провід ОУН на українських землях виступив із засудженням Д. Донцова.

У післявоєнний період керівництво Закордонних Частин ОУН(б) подбало про забезпечення певного матеріального достатку для Д. Донцова, коштом організації видавалися його праці, він мав можливість публікуватися у пресі ОУН(б).

Українська націоналістична преса УВО, ОУН, УПА, УГВР (1928-1951) 

М. Сосновський, автор найбільш вдалої праці про Д. Донцова, нагадував, що на деяких форумах ЗЧ ОУН у 1955 - 1968 pp. виголошувалися формальні адреси-привітання на вшанування Д. Донцова. Однак формальних посилань на нього та його погляди як на легітимізовану складову доктрини ОУН не було.

На IV Великому зборі ОУН (б) у 1968 р. програмні настанови 1943-1950 pp., які були відходом від тоталітарного "драйву" 1930-х, нарешті було піддано відвертій ревізії, до програми увійшли пасажі, які нагадували донцовський "чинний націоналізм" 1920-х.

Однак, як твердив М. Сосновський, "... програмова частина ідеології "чинного націоналізму", зокрема методи і форми соціяльної і політичної організації нації не знайшла практичного застосування. Таким чином, розрив українського націоналістичного руху, репрезентованого всіми фракціями ОУН, з ідеологією "чинного націоналізму", що стався у роки другої світової війни, треба вважати за остаточний без уваги на менші чи більші перехідні хитання та наявні тенденції серед деяких людей повернутися до цієї ідеології"9.

Націоналізм шкодить. Краще творити культуру, ніж героїчно вмирати

Цей висновок, безумовно, заслуговує на увагу як спроба найбільш розважливої частини "бандерівської" ОУН відмежуватися від Д. Донцова, постать якого в ідеологічному сенсі на початок 1970-х років явно виглядала дещо антикварною. Разом з тим, не можна не помітити, що це було радше намагання представити бажане за дійсне - ідеологічна еволюція найортодоксальнішої частини "бандерівської ОУН" (а саме ця частина організації досить стабільно панувала тут у 1960-ті-70-ті роки) відбувалася в руслі "донцовізації" і слідування революційній ортодоксії зразка 1930-х років, можливо, без деяких крайнощів того часу.

Діячі "мельниківської" ОУН у свою чергу також чимало уваги приділили доведенню саме ідеологічних розбіжностей між націоналізмом ОУН та відповідними елементами "донцовського націоналізму". В. Мартинець, зокрема, присвятив цій темі розлогу працю "Ідеологія організованого і т. зв. волевого націоналізму"10.

"Украинский национализм: ликбез для русских, или Кто и Зачем придумал Украину"



Теми: націоналізм, XX сторіччя, історія України, книжки




Москва і "Празька весна" 1968 року

12.09.2018 _ Їтка Вондрова
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter