"Хай нас саджають". Про день перепоховання Шевченка в СРСР

22 травня 1967 року міліція затримала кількох чоловіків та спробувала розігнати решту шанувальників Кобзаря. Але люди не скорилися. Близько 500 осіб рушили бульваром Шевченка і Хрещатиком до будинку ЦК КПУ. Вони ішли щільною колоною...

Є одна дата, без якої неможливо уявити собі справжніх українських патріотів часів боротьби за Незалежність. Напевне, 22 травня для партноменклатурних ідеологів радянської системи було найжахливішим днем у році.

Історична подія – перевезення праху Тараса Шевченка із Петербурга на батьківщину та перепоховання його на Чернечій горі в Каневі – стала символом народного спротиву режимові. Щороку після 22 травня в Україні когось обов’язково звільняли з роботи чи виключали із вузу.

У цей день в 60-70 роки минулого століття кожен, хто осмілювався покласти квіти до пам’ятника великому Кобзареві, ризикував бути арештованим, а шевченківські слова "Хай нас по тюрмах саджають" стали гаслом визвольного руху.

Оскільки в цьому році Табачник викреслив з ЗНО питання про діяльність дисидентів і "шістдесятників", зокрема художниці Алли Горської, літературознавця Івана Дзюби, поета Івана Світличного, тому, мабуть, варто нагадати, чому і тодішня, і чинна влада панічно боїться Шевченківських днів.

Пам’ятаю, як один з тих, кого Міносвіти викинув з "корабля історії", Євген Сверстюк пригадував, що тільки словами Кобзаря тоді можна було говорити правду про життя. Отже, коли на стрічках вінків часом робили написи на кшталт "Борітеся - поборете!", то це був справжній громадянський вчинок.

"Ми організовували виступи біля пам’ятників Шевченкові, - розповідає Сверстюк, - Спецслужби усвідомили, що треба ці зібрання розганяти. Вони підсилали провокаторів, які читали антисемітські вірші. Ми старалися цих людей до наших заходів не допускати. То було протистояння. Для студентів це була школа нонконформізму, ризику. Багато з них пригадують це як початок своєї справжньої біографії".

Традиція відзначати 22 травня започаткована була студентами Київського університету імені Т. Шевченка ще в п'ятдесятих. Одні цього дня вирушали пароплавом до Канева, інші – покладали поетові квіти у столиці.

Проте як акції з політичним підтекстом вони розпочались у 60-х. За словами очевидців, у 1966 році біля пам'ятника Кобзарю у Києві зібралося вже близько 150 осіб.

Але найбільший резонанс мали події 22 травня 1967 року. Дивлячись на сьогоднішніх мітингувальників, розумієш, наскільки мужніми та безкомпромісними були громадяни, які при тотальному пануванні КГБ зважувалися на акції протесту. Кожен із них напевне знав, що їх не згадають у ЗМІ, і жодних "дивідендів", крім неприємностей, вони не матимуть.

Вже ввечері 22 травня 1967 року після 22 години міліція затримала кількох чоловіків та спробувала розігнати решту шанувальників Шевченко. Але люди не скорилися. Оточивши міліціонерів, вони почали скандувати "Ганьба!".

Замість розійтися, біля 500 осіб на заклик лікаря Миколи Плахотнюка рушили бульваром Т.Шевченка та Хрещатиком до будинку ЦК КПУ. Вони ішли щільною колоною.

Щоб не дати приводу для звинувачень у порушенні громадського порядку, ніхто нічого не співав та не вигукував. Провокаторів одразу нейтралізували. По дорозі пожежні машини навмисно облили демонстрантів водою.

Влада швидко зрозуміла, що назріває скандал. О пів на другу ночі до будинку ЦК прибули високо посадовці на чолі з міністром охорони громадського порядку, заступником голови КГБ УРСР та інші відповідальні особи. Вони запропонували мітингувальникам викласти свої претензії.

Наперед вийшла Оксана Мешко і зажадала звільнення заарештованих. Міністр пообіцяв, що до ранку їх відпустять, і попросив усіх розійтися. Більшість послухалася, між тим, десь півсотні чоловік залишилося стояти до кінця.

Десь о другій годині ночі заарештованих привезли і відпустили. Звичайно, через кілька днів після демонстрації ініціатор ходи, Микола Плахотнюк, був звільнений з роботи. За іншими почали стежити.

Однак наступного року до пам’ятника Шевченка прийшло вже значно більше людей. І знову звучали пісні "Шалійте, шалійте, скажені кати!", "Чуєш, сурми заграли, час розплати настав" та своєрідний гімн тодішньої боротьби з режимом "Хай нас по тюрмах саджають".

Написана на слова Олександра Колесси наприкінці XIX сторіччя "Шалійте, скажені кати" вважалася в СРСР класикою антиімперіалістичної творчості, але її слова могли набувати й антирадянського значення: "Годуйте шпіонів, будуйте тюрми, До бою сто тисяч робітників встане, Порвем, порвем, порвем ці кайдани. За волю народу, за його права Не страшні кайдани, солодка тюрма"

До речі, міліцейській беспрєдел та провокації спецслужб ніхто "не проковтнув". Українська громадськість прореагувала на події 22 травня 1967 року заявою генеральному секретареві ЦК КПРС Брежнєву, першому секретареві ЦК КПУ Шелесту, міністрові охорони громадського порядку Головченкові.

Заява закінчувалася такими словами:

"Ми вимагаємо:

1. Щоб були покарані ті чини міліції, які дали розпорядження про напад на невинних громадян.

2. Щоб ті чини міліції принесли публічне вибачення людям.

3. Щоб були гарантії, що надалі люди, які збиратимуться до монумента Кобзареві вшановувати його пам'ять, не зазнавали утисків і переслідування".

Під заявою стояли підписи шістдесяти чотирьох відважних українських громадян. Нагадаю, що в Європі ще не пахло ні Празькою весною, ані студентською революцією у Франції…

Після подій 1967 року розганяти маніфестації 22 травня влада вже не наважувалась. Обрана була інша тактика: проводилась профілактична робота, студентів попереджали, влаштовували в цей час комсомольські збори, активних робітників посилали у відрядження, неслухняних - звільняли. Також біля пам’ятників Т.Шевченку, І.Франку, О.Пушкіну влаштовували альтернативні офіційні заходи.

У 1968 році, щоб звести нанівець опозиційний рух, владою започатковано фестиваль "Київська весна" під девізом "В сім'ї вольній, новій...". Але у той рік у столиці вже з'явилися летючки із закликом активно включатися у святкування Дня перепоховання праху поета. Неофіційне вшанування Кобзаря починалося пізно ввечері.

Влада була конче роздратована всенародним ушануванням Кобзаря і намагалася всіляко припинити цю небезпечну традицію. З кожним роком переслідування наростали. У 1971 році за два тижні до 22 травня почалися виклики тих, хто може піти до пам'ятника Шевченку.

КГБ передав списки в парткоми установ і закладів, де працювали чи навчалися хористи. В той рік за читання свого вірша біля пам’ятника був заарештований і ув’язнений Анатолій Лупиніс. Почалися обшуки і допити багатьох студентів.

Після другої хвилі арештів і "генерального погрому" 1972 року парк ім. Шевченка відверто оточили воронками і нікого туди вже не пропускали. За спогадами Сергія Набоки, після розгону демонстрації 22 травня 1972 вже в’язали за вишиванки та козацькі вуса. Опозиційна напруга акцій в столиці поступово пішла на спад.

Між тим, 22 травня 1979 року на акцію громадської непокори піднявся Львів. Труну з тілом виконавця "Червоної рути" та "Водограю", Володимира Івасюка несли до Личаківського цвинтаря через все місто. В газетах заборонили друкувати некрологи.

Саме на час похорону скрізь призначались комсомольські та партійні збори з обов’язковою явкою, були вказівки із загрозою виключення та звільнення з роботи. Проте тисячі львів’ян вийшли на вулиці, щоб провести свого улюбленця в останню путь. Ніхто не вірив в офіційну версію самогубства. Багато хто згадував Шевченка. Лунали його вірші. 

У той день у місті не було жодної квітки – ними встелили дорогу до самого кладовища.

Виступи родини Січків завершились тюремним ув’язненням. Чим міг тоді хтось передбачити, що через десять років синьо-жовтий прапор замайорить на офіційних будівлях? Втім, антиукраїнська влада, щоб якось відвернути увагу від 22 травня, буде змушена перенести шевченківські свята на березень.

Звичайно, ми живемо в інший час, але як завжди в смутні години, скоро Кобзаря знов почнуть використовувати в політичних ігрищах. Тим більш, що наближається 200-річчя українського пророка, яке Янукович вже запропонував Путіну відзначити спільно.

Проте, як насправді ставиться влада до Тараса Шевченка, можна судити хоча б по тому, що на батьківщині поета у селі Моринці на Черкащині у цьому році було заборонено читати вірш Шевченка "Розрита могила". Під пильним оком двох нарядів міліції місцеві чиновники пояснили це тим, що він занадто революційний, а це зараз недоречно.

Замість дисидентів, які в 60-70 роках виборювали українську незалежність, у шкільні програми ЗНО знов повернулись таки "героїчні" постаті як перший урядовець УРСР П’ятаков та один із ініціаторів Голодомору Петровський. У той час як героя України, поета Василя Стуса депутати "регіонами" на сесії міської ради в Горлівці обізвали "фашистом".

Власне, ті для кого 22 травня завжди було національним святом звикли і не до таких образ. Пару років тому Євген Сверстюк видав книгу з промовистою назвою "Шевченко понад часом". Великий Кобзар завжди пробуджував і надихав на дії.

Отже, якщо справедлива теза, що до розуміння українського пророка треба дорости, то мабуть кожному поколінню українських патріотів варто дозріти і до свого 22 травня.

Дивіться також:

Музей шестидесятників: основні фонди - по квартирах

КГБ проти інтелігенції 1960-х. Як це було. ДОКУМЕНТИ

Усі шляхи ведуть до Канева. До 150-річчя перепоховання Шевченка

Сіоніст Жаботинський про урок ювілею Кобзаря

Шева живий! Наш поет був денді і життєлюбом

Всі матеріали за темою "Дисиденти"

Всі матеріали за темою "Шевченко"

Маргарита Яковлєва (Ормоцадзе): Єврейсько-українське питання: Праведники народів Світу

Як українські діти та підлітки рятували євреїв у найстрашніші роки.

Микола Бандрівський: Чому «останки князя Осьмомисла» є археологічним фейком?

Факти змушують відмовитись від гіпотези, яка три десятиліття тому стала сенсацією

Володимир Бірчак: У Києві осквернили пам’ятник Шолом-Алейхему. Реакція влади та суспільства

У Києві спаплюжили пам’ятник класику єврейської літератури Шолом-Алейхему. Невідомі розмалювали його свастикою, ймовірно, проти ночі 25 листопада.

Тарас Шамайда: Про Голодомор, громадянську свідомість, Зеленського і Муму

В тримільйонному місті вражаюче мало людей готові виділити якусь годину часу, щоб разом вшанувати загиблих у найбільшій в українській історії трагедії. І це – діагноз.