День пам'яті жертв політичних репресій. Утрачена нагода бути разом

На місці поховання десятків тисяч жертв, за яких ми молилися, мені спало на думку: а чи хтось молиться за творців великої трагедії? Чи молиться хтось за тих, хто підписував смертний вирок, хто завдавав смерть, хто її прикривав? Ці злочинці, по суті, більше нещасні, ніж їхні жертви.

Третьої неділі травня ми відзначали День пам’яті жертв політичних репресій. З цієї нагоди я побував у Національному історико-меморіальному комплексі "Биківнянські могили". Хочу поділитися деякими враженнями від тих відвідин.

До Биківнянських могил прибуло чимало людей, зокрема представники державної та міської влади, люди різних політичних переконань, старші, молодші та юні – усі ті, що вважають себе українцями.

Було багато слів: не одна могила стала трибуною для патріотичних промов. Однак не було відчуття того, що присутніх щось об’єднує.

Усі ці люди зібралися нібито з однієї причини – вшанувати тих, хто був жертвою політичних репресій часів більшовицького режиму, кому було насильно вкорочено віку і чиї тлінні останки крадькома поховано на иковнянському полі.

Стоячи на тому освяченому невинною кров’ю місці, так хотілося, щоб ми всі були духовно об’єднані, – об’єднані довкола тих, хто там похований.

Того дня ми зібралися, щоб віддати загиблим шану, ми прийшли щось "віддати". У зв’язку з цим мені спали на думку слова американського президента Лінкольна з його відомої промови на військовому цвинтарі в Геттискбурзі, в якій він, зокрема, сказав: "Ми прийшли вшанувати загиблих, але, властиво, ми прийшли освятитися їхньою жертвою".

У Биківні не відчувалося, що присутні вповні зрозуміли суть цієї події: саме завдяки тому, що сталося з тими загиблими в 30-40 роках минулого сторіччя, ми сьогодні представляємо одну націю.

Те, що ми прийшли щось "віддати", думаю, усі чудово розуміли. Проте ми в таких ситуаціях достатньо не усвідомлюємо, що щось "дістаємо". Тому доречним було б, якщо б кожен із нас щиро запитав себе, не з чим ми прийшли, а з чим ми відійшли.

Чи стали ми кращими людьми, натхненими у своєму житті здійснювати високі ідеали? Часто в таких ситуаціях чуємо слова: що ми маємо робити? Або (частіше): що інші повинні робити? Натомість слід було б себе запитати, якими ми (кожен із нас) повинні бути. І тоді все стало б  на свої місця.

Цього року чомусь також був дуже відчутним брак спільної молитви. Хоча ми не є об’єднані в одну Церкву, як це було тисячу років тому, але, напевно, нікому б не зашкодило – було багато представників духовенства та мирян різних Церков і релігійних організацій – стати пліч-о-пліч і за порядком звернутися до спільного Отця.

За десять днів до Дня пам’яті жертв політичних репресій ми відзначали День перемоги в річницю закінчення Другої світової війни. Ми вшановували тих, хто віддав своє життя в боротьбі з гітлерівським націонал-соціалізмом, і з вдячністю вітали ветеранів цієї війни, які до сьогодні дожили.

І так треба було робити, бо завдяки загиблим і тим, хто ще живий, був розгромлений тоталітарний режим, який хотів як вища раса опанувати всю Європу й підкорити собі європейські народи - серед них особливо наш, український народ.

Однак, стоячи біля могил жертв політичних репресій, я чітко усвідомив певну непослідовність. Перемога над нацистським тоталітарним режимом, яка сталася в 1945 році і яку ми щороку відзначаємо як Велику перемогу, не усунула навіки терористичного режиму в Україні.

Терор, свідком якого є Биківня (1937-1941 роки), продовжувався ще впродовж багатьох десятиліть після цієї перемоги. І про це ми не сміємо забувати.

Биківнянські могили, подібно як багато інших знаних чи ще не знаних масових захоронень невинних жертв політичних репресій, – це національний і духовний скарб українського народу. Це та пам’ять, на якій будується тривале майбутнє, – майбутнє не смерті, не терору, а життя. Тому так важливо було бути у цей день одним цілим.

На місці поховання десятків тисяч жертв, за яких дуже хотілося помолитися, мені спало на думку ще ось таке: а чи хтось молиться за творців великої трагедії, тих, хто підписував смертний вирок, хто завдавав смерть, хто її прикривав?

Більшість із них, а, можливо, і всі, також померли, їхні тлінні останки не похоронені в Биківнянських могилах. Ми здригаємося, коли їх згадуємо. Але Ісус молився за тих, хто Його розпинав! Ці злочинці, по суті, більше нещасні, ніж їхні жертви.

День у Биківні був справді днем здобування духовного досвіду. Такі дні повинні бути невід’ємною частиною нашого життя.

Дивіться також:

Людина у шкіряному фартуку. Головний кат Сталіна Василь Блохін

Як ушановують жертв Биківні за Януковича. ФОТО

Любомир Гузяк: "Чи справді ми бажаємо примирення?"

Українцям треба покаятися за гріхи комунізму - це й наші гріхи

У Другій світовій нас об'єднують не герої, а жертви

Україна 1930-40-х - найнебезпечніше місце на Землі

Віктор Тупілко: Олекса Гірник. Протест ціною життя: спалився за Україну

27 березня день народження Олекси Гірника - патріота, який, протестуючи проти русифікації, розкидав листівки на Кобзаревій Могилі і запалав факелом... "Хай живе Самостійна Соборна Українська держава (радянська, та не російська)!"

Микола Гаєвой: «Desiderata» Люби Гаращак: штрихи до ролі жінки крізь призму націоналізму

Березень щороку стає часом, коли дискусії про рівноправність жінок та фемінізм загострюються в українському суспільстві. І хоча значна частина сучасних націоналістів відхрещуються та навіть бореться з ідеями фемінізму, вважаючи їх «зовнішньо занесеними», емансипаційні ідеї були внутрішньо присутні в націоналістичному русі.

Артем Папакін: Фіолетове проміння Петлюри. Фейки столітньої витримки

"Оповіщення. Оповiщаю до вiдома населення Черниговщини, що з 28-го сiчня ц. р. проти большовикiв, якi йдуть вiйною на Украiну, та грабують i нищать народне добро, будуть пускатись фiолетове промiння (лучi), яке ослiпляє людину.

Алі Татар-заде: Хай живе Центральна Рада! Практичні висновки з історії першого українського парламенту

Один з уроків 1917 року може знадобитися нам всім вже дуже скоро; при чому - непередбачено. І в цій ситуації уроки національних революцій сторічної давнини досі не засвоєні