Спецпроект

Чи справді ми бажаємо "єдиноспасаємого" примирення?

Одна частина населення обох народів хотіла б бачити якийсь остаточний розв'язок, інша, натомість, бажає використати спомин про минуле, щоб загострити можливі непорозуміння та ненависть. Виникає запитання: навіщо це все? Чи може бути якась користь із цього "ювілейного" напруження?

На цей рік припадає 70-та річниця Волинської трагедії, коли загинуло багато тисяч невинних людей, поляків за походженням.

У зв'язку з цією датою з боку церковних, політичних і громадських осередків лунають різні звернення та заяви.

Пригадуються різні трагічні моменти у стосунках українського та польського народів, як також акти примирення між українцями та поляками на різних рівнях. 

Настало певне напруження в польсько-українських відносинах, яке породжує неспокій та тривогу.

Одна частина населення обох народів хотіла б бачити якийсь остаточний розв'язок, інша, натомість, бажає використати спомин про минуле, щоб загострити можливі непорозуміння та ненависть.

Виникає запитання: навіщо це все? Чи може бути якась користь із цього "ювілейного" напруження? Автор цих рядків вважає, що так.

Таке напруження спонукає нас усіх поставити собі важливі запитання.

Майже 2000 років тому, трагічного дня, який по-літургійному називається Великою п’ятницею, на хресті було розп’ято Ісуса Христа − воплоченого Божого Сина.

Неподалік від Розп’ятого знаходилося багато різних людей: Його мати з іншими жінками, апостол, два розбійники, вояки і їхні командири, ті, хто Його видав на смерть, були ті, що споглядали здалека, були ті, що проходили, - одне слово, багато різних людей дивилися на Ісуса Христа, але кожний із них бачив Його на свій лад.

Натомість на них усіх Розп’ятий дивився однаковими очима, із однаково відкритим серцем, бо Він воплотився, прийшов на Землю, щоб їх усіх спасти! Він рівною мірою любив їх усіх.

У 2013 році, дивлячись на розп’ятого Ісуса, запитаймо себе (кожний із нас, хоч би ким ми були!), як питали себе ті люди, котрі стояли біля Нього 2000 років тому: яким ми Його бачимо?

Цього ж 2013 року ми, члени двох сусідніх народів, українського і польського, згадуючи роки, десятиліття чи століття нашого співжиття, висловлюємо власне бачення цієї нашої спільної минувшини.

Легко впадає в очі різниця поглядів, інколи навіть дуже велика. Різні люди бачать те, що хочуть бачити.

Тому нині ми всі повинні поставити собі два запитання, а саме: як насправді ми бачимо минувшину і як насправді ми повинні бачити наше спільне майбутнє?

Не біймося щиро на них відповісти! По суті, мусимо запитати себе, чи насправді бажаємо "єдиноспасаємого" примирення.

Дивіться інші матеріали на тему "Волинська трагедія":

УГКЦ засудила криваві події на Волині у 1943-44 роках

Україні і Польщі пропонують установити спільний День Примирення

Радикальні заяви щодо Волині шкодять нормальним стосункам - євродепутат

Спогади про воєнну Волинь Євгена Сверстюка

Примирення по-польськи: УПА - злочинці, АК - герої

Український погляд на "Волинську різанину"

Волинь-1943. Ми не були жертвою, в нас не чисте сумління

Волинська трагедія: Рада і Сейм готують спільну заяву

Сповідь ката. Як від рук підпілля гинули українці й поляки

УПА і АК: не треба їх засуджувати, не треба їх прославляти

Події на Волині - частина польсько-української війни

Волинська трагедія: пошук між українською і польською правдами

Прометеї двох народів. Люди, які примиряли Польщу і Україну у XX сторіччі

Ярина Ясиневич: Пам’яті міністра Івана Вакарчука. Він зрушив з місця реформу освіти України

Реформу нашої освіти зрушив з місця Іван Вакарчук. Він діяв системно, широко та швидко. Було в ньому щось від тих римських легіонерів, що крокували добре зробленими дорогами.

Микола Рябчук: Сашко. Нам його бракуватиме

За кілька останніх тижнів померло кілька моїх знайомих, усі – з “не-епідемійних”, не пов’язаних із COVID-19 причин. Кілька смертей на тлі тисячних гекатомб, про які ми читаємо щодня у новинах, виглядають як статистична похибка. Але водночас оті “кілька смертей” – це дуже конкретні люди, яких знаємо особисто і відхід яких сприймаємо куди емоційніше, ніж сухі статистичні дані з цілого світу, хоч би якими вони були астрономічними.

Національний музей Революції Гідності: Відкрите звернення до керівництва держави щодо політики пам’яті

Наталка Діденко: Мій телефон

Від сьогодні немає вже більше на моїй старій квартирі стаціонарного телефона. Припинив своє існування. Якось це відбулося буденно, між справами, з допомогою Укртелекому. І вже потім якось мене так накрило. Бо народження і життя стаціонарного телефону в наших квартирах - це було щось