Як не опинитись у Країні ідіотів, або Дидактична історія замість трагедії

Значно простіше стати на шлях порозуміння, коли ти розгрібаєш власну історію. Не ту, що за тебе пишуть політики, а коли вивчаєш, звідки ти. Бо в багатьох сучасних українських родинах серед предків є ті, хто забирав зерно, й ті, в кого його забирали.

У рік, коли Микола Хвильовий застрелився, мій прадід одержав звання "ударника-освітянина". То був розпал Голодомору.

Мене не полишали паралелі. Дід Хвильового працював у конторі того самого магната Кеніга, що й мій прадід там розпочинав свій трудовий шлях в часи Центральної Ради. Їх єднало покоління, Хвильовий був трішки старшим, але вони належали до однієї епохи, їх відрізняв пістолет. Прадіду також довелося його носити, Друга світова війна всіх зробила тоді військовими.

Про такі теми, зазвичай, прийнято писати під дати. Для цього є "дні пам’яті" чи "скорботні дні", але формалізм офіційних заходів затьмарює скорботу, що стала невід’ємною і непомітною частиною нашого власного життя й робить нашу пам'ять дуже залежною від постанов, які схвалюються не завжди залежними від пам’яті людьми.

Минулого року до мене звернувся один знаний у Сумах військовий історик, що займається вивченням та популяризацією минулого Сумського артучилища, колись славного ще з дореволюційних часів закладу як кадетського корпусу.

У добу Гетьманату там планували створити потужний центр військової підготовки, який однак перетворився у школу червоних командирів, котра по-різному реорганізовувалася й, зрештою, на момент німецької окупації припинила своє існування.

1943 р. училище, таких на весь Союз було не надто багато, фактично перезаснували й мій прадід мав до цього безпосередній стосунок. І не лише до цього, як виявилося.

Отже, військовий історик просив написати енциклопедичного характеру невелику біографічну статтю про мого прадіда для їхньої "Книги пам’яті". Спочатку наша зустріч мала відбутися за посередництва моєї бабусі, бо на нашу сім’ю він вийшов через її подругу. Бабусина реакція на таке прохання була більш, ніж показовою – відмова в надзвичайно грубій, практично брутальній формі.  

Це питання нам вдалося залагодити й одержавши трохи часу, я статтю таки написав, але розгрібаючи папери та фотографії родинного архіву, збагнув про причини майже несвідомої відразливої бабусиної реакції на історію – заперечення, небажання знати й чути.  

Мені хотілося б дізнатися більше. Якби я мав можливість, багато би його розпитував.

Харків початку 1930-х ще був важливим культурним центром. Коли мій прадід навчався в університеті, у тамтешніх закладах, зацькований партією, ще викладав Володимир Юринець – один із найцікавіших українських філософів того часу, лекції якого збирали повні зали. Зрештою, ще був живий Хвильовий. Але була лише ця посвідка про "ударника-освітянина".  

Чи пам'ять єднає? Пам'ять єдина як така, хоч у ній чимало вимірів. Різна пам'ять єднає по-різному і єднає порізно.

Не так давно точилися традиційні дискусії про 9 травня. Всі глашатаї прихильників офіційного визначення його як "свята перемоги", апелюють до непримиримості пам’яті. Можливо, для бійців так. Але я особливо не розумію, чому той факт, що два моїх прадіди загинули як радянські громадяни, мусить беззаперечно з мене робити ворога визнання УПА як героїв.

Я не погоджуюся з фактом, що сили мільйонів таких, як один із моїх прадідів, кинутих на взяття Києва до "свята Жовтневої революції", має перетворювати мене в прихильника сталінської політики.

Факт юридичної перемоги не викликає в мене ейфорії. Я куди більше здатний перейнятися поразкою під Крутами, ніж успіхом Львівсько-Сандомирської операції, знаючи, що в обозі їхали енкаведисти для радянізації.

Мій прадід був учасником першої радянізації, 1939-1941 років. Я вивчав його залучення до цих процесів і до власного полегшення, не знайшов доказів участі в безпосередніх репресіях.

Коли я це робив, намагався не підходити до історії як до акту обвинувачення. У мене була своєрідна суб’єктивна позиція – це мій прадід і він комуніст, а це люди, яких я не вважаю винними і які постраждали від комуністичного терору.

Насправді, постраждав і мій прадід, принаймні, коли 1937 р. він мало не потрапив під партійну "чистку", мабуть, як "попутник", мав це відчувати. Та це відчуття повернулося через декілька поколінь.

Не претендую на те, аби вчити істориків, як писати історію. Лише ділюся думками, як люди можуть давати собі раду з нею.    

Значно простіше стати на шлях порозуміння, коли ти розгрібаєш власну історію – власну. Тобто, не ту, що за тебе пишуть у Раді, а коли ти вивчаєш звідки ти.

Дискусії про Голодомор як геноцид затьмарюють інший проблемний спадок, а саме нашої внутрішньої роз’єднаності. Я зовсім не хочу сказати, що Голодомор не був геноцидом, йдеться про те, що коли режим мотивував "своїх" забирати у "своїх" – це була вища форма відчуження, подібно до єврейського оркестру у нацистському концтаборі.

Ця форма нашого відчуження й далі відтворюється безпам’ятством – тобто тою пам’яттю, що прив’язана до офіційних дат і постанов.

Проблема України - в тисячах сімей співіснували репресовані й ті, хто репресував. Мені здається, що в багатьох сучасних українських родинах серед предків є ті, хто забирав зерно й ті, в кого його забирали. Прадід цим не займався, в університеті він вивчав те, що зараз називається політологією. Я здогадуюсь, чому він став "ударником-освітянином".

Не підходити до історії як до акту обвинувачення – цей принцип не знімає необхідності давати оцінки. Якщо людей знищували, навряд чи це заслуговує на похвали. Але оцінка слідує потім, ті кого ми шукаємо, не мають бути передчасно звинуваченими. Інакше наше ставлення до минулого неодмінно обертатиметься черговими трагедіями.

Одним із найважливіших принципів класичної трагедії є "безневинно звинувачений" герой. Він нічого ще не зробив, ми не знаємо, що він зробив, але темний фатум уже визначив його долю. Я волію бачити в історії більше дидактизму, ніж трагедії. Я хочу, аби вона справді вчила, а не прирікала на загибель.

Вояки УПА вбивали поляків на Волині. На основі цього факту цілком можна знайти підстави для обвинувачення, та важливим може бути уточнення, що поляків на Волинь – ніхто не запрошував, а колонізований народ діяв так, які можливості він мав.

Ми вчимося мати справу з минулим, бо не бажаємо втрачати майбутнє. Я готовий погодитися - як громадянин - із пам’ятником Леніну, якщо він буде центром для молодіжних флешмобів. Тобто зміниться його значення.

Внутрішнє переозначення має відбутися всього. Як посвідка в моєму випадку. Там, де досвід роз’єднаності менш травматичний – там це успішніше. Позиції західноукраїнських інтелектуалів, які не бояться зазирати за табу власної локальної ідентичності, тому гарний приклад.

Мені здається, ми маємо розібратися у власній історії. Тоді менше потраплятимемо в пастки, які розставляються політиками. Для них пам'ять – це ресурс непомітного теперішнього, для нас – ресурс майбутнього.

Теперішнє непомітне, бо воно живе минулим, але не пам’яттю про нього. Досвід сусідньої Білорусі тому добрий приклад. Достатньо поспілкуватися з компетентними людьми, аби бачити, як офіційні місця прив’язують пам'ять до вузьких зон, визначених політичними рішеннями.

До чого це призводить? Можу сказати з певністю стороннього спостерігача – не думаю, що народу додає честі те, що він асоціюється із авторитаризмом, колгоспом і совком. Країна ідіотів – це не шлях майбутнього.

Ображатися не треба. Стародавні греки під "ідіотами" мали на увазі людей цілковито, якби говорили сьогодні, аполітичних та асоціальних - таких, що не залучені до життя громади. Ті, хто віддають прерогативу пам’яті офіційним директивам – такі.

Насправді Білорусі є чим пишатися. І це не мудрий правитель Лукашенко, не кількість картоплі на душу населення, не факт збереження колгоспів. Це, зокрема, залучення до ренесансної культури й спадку Реформації.

Так само, як українці можуть знайти значно більш влучні перемоги, ніж 9 травня. Тільки от білоруські поети спочатку друкуються в Києві, а в нас розуміння перемоги має садомазохістський присмак.

Порівняний успіх консенсусу в українському суспільстві щодо Голодомору - якраз гарний приклад того, що він досягався через пам'ять сотень тисяч і мільйонів. Він показовий і на тлі значно більш роз’єднавчих дебатів про 9 травня, де виразно домінує офіціозний підхід.    

Я не знаю точно як це зробити, але певен – апелювати слід не до пам’ятників, а до пам’яті. Тільки після того пам’ятники матимуть який-небудь сенс, окрім приводу для чергової бійки.

Дивіться також:

Неписана історія. Розкажіть про свою родину у Другій світовій

Як ви вижили. Читачі УП переказують сімейні спогади про Голодомор

Політики проти майбутнього. Сергій Жадан аналізує "війну пам'ятників"

Яким має бути сучасний підручник з історії України?

Всі матеріали за темою "Історична пам'ять"

Маргарита Яковлєва (Ормоцадзе): Єврейсько-українське питання: Праведники народів Світу

Як українські діти та підлітки рятували євреїв у найстрашніші роки.

Микола Бандрівський: Чому «останки князя Осьмомисла» є археологічним фейком?

Факти змушують відмовитись від гіпотези, яка три десятиліття тому стала сенсацією

Володимир Бірчак: У Києві осквернили пам’ятник Шолом-Алейхему. Реакція влади та суспільства

У Києві спаплюжили пам’ятник класику єврейської літератури Шолом-Алейхему. Невідомі розмалювали його свастикою, ймовірно, проти ночі 25 листопада.

Тарас Шамайда: Про Голодомор, громадянську свідомість, Зеленського і Муму

В тримільйонному місті вражаюче мало людей готові виділити якусь годину часу, щоб разом вшанувати загиблих у найбільшій в українській історії трагедії. І це – діагноз.