Українська правда
Історична правда

"Пакт Молотова-Риббентропа" в вопросах и ответах"

Вахтанг Кіпіані _ Вівторок, 4 вересня 2012
Версія для друку

Виправдання рації Сталіна і декларування законності дій Радянського Союзу в 1939-му – це мета, для чого книжка писалась. Десь – доволі віртуозно це робиться, іноді – більше, ніж незграбно. Як історик Дюков історію Другої світової переписує...

Що читаємо? Книгу російського історика Олександра Дюкова "Пакт Молотова-Риббентропа» в вопросах и ответах" (Москва, Фонд "Историческая память", 2009). Незабаром після чергової річниці угоди між двома соціалізмами – національним і інтернаціональним – корисне читво.

Що цікавого? "Этот договор, больше известный как "пакт Молотова-Риббентропа" и прилагавшийся к нему секретный протокол – пожалуй, самые демонизированные документы в истории отечественной дипломатии".

Автор належить до кола істориків і публіцистів, які, формально не будучи пов’язаними з Кремлем і Луб’янкою, виконують для них допоміжні та піар-функції.

 

Не важко подивитись на чималий перелік виданих фондом "Историческая память", що його очолює Дюков, книжок, щоб пересвідчитись – власне, про історію та відновлення історичної пам’яті росіян та народів Росії не йдеться.

Вони пишуть про українських повстанців, литовських "лісових братів", латвійських колабораціоністів, УПА і єврейське питання тощо. Очевидно, це саме ті питання, які визначають стан історичної пам’яті сьогоднішньої Росії.

"Это-де, был зловещий сговор двух тоталитарных режимов, разделивший Европу, уничтоживший Польшу, лишивший независимости прибалтийские государства. Именно от советско-германского договора нам предлагают отсчитывать начало Второй мировой войны, именно этот документ якобы положил начало "советскому геноциду" народов Восточной Европы".

 

Виправдання рації Сталіна і декларування законності дій Радянського Союзу в 39-му – це мета, для чого книжка писалась. Десь – доволі віртуозно це робиться, іноді – більше, ніж незграбно.

Приміром, пояснюючи життєву необхідність і абсолютну юридичну чистоту анексії Західної України та Західної Білорусії Дюков вдається до порівняння:

"После захвата Гитлером Дании сначала английские, а позже и американские войска высадились в состоявшей в унии с Данией Исландии. Наконец, в августе 1941 года для недопущения усиления позиций Германии в Иране, Великобритания и СССР совместно ввели туда войска. Все эти акции по форме ничем не отличаются от введения советских войск на территорию Западной Украины и Западной Белоруссии".

"Возз'єднання. Кроки до заповітної української мети" від Адама Мартинюка

Жаль тільки, що автор, який є кандидатом історичних наук, не розповідає далі – скількох представників "експлуататорських класів", приміром, Ісландії американці депортували до свого сибіру, скількох розстріляли в тюрмах Рейк’явіка, як це було у в’язницях Львова, Чорткова, Вінниці, Луцька та інших "визволених" міст, скільки було закрито партій, церков, кооперативів та інших установ і організацій. І головне – чому Ісландія не вважає американців окупантами, а галичани – вважають.

Або "часто приходится слышать, что выборы в Народные собрания Западной Украины и Западной Белоруссии были-де незаконны, поскольку осуществлялись в присутствии советских войск и были сфальсифицированы".

 

Відповідь - звісно це не так. Була абсолютна демократія і ніхто не повинен ставити "под сомнение государственно-территориальный статус западноукраинских и западнобелорусских земель".

Питання тільки, куди поділись між вереснем і листопадом 1939 року десятки українських, польських і єврейських партій, включно з Компартіями Західної України та Західної Білорусії, і чому авторитетні політики цих земель не брали участі у вільних виборах, а сиділи в вагонах, які стукали колесами в напрямку Уралу, а дехто вже був розстріляний (чи може вони саморозстрілялися?)?...

Блаженніший Любомир Гузар: "Війна увійшла в моє життя 1 вересня 1939-го..."

На такі дрібниці Дюков не звертає уваги. Його справа – запропонувати широкий погляд, в якому нюанси у вигляді фактів історії зайві.

Аргумент, що практика підписання секретних протоколів тоді була звичною ілюструється двома фактами – Радянський Союз і Литва мали подібну угоду про обмін секретною інформацією, а Великобританія з Польщею – про гарантії надання військової допомоги у випадку нападу Німеччини.

Два автографи визначили долю світу

І цих невинних фактів має бути достатньо, щоб врівноважити переділ всієї Східної Європи – від Естонії до Дунаю, який відбувся внаслідок домовленостей двох тиранів? Нема слів.

Коли почалась війна для Радянського Союзу? Для автора відповідь очевидна – 22 червня 1941 року. А що ж тоді мало місце після 17 вересня 1939 року, коли Червона Армія вирушила у визвольний похід на територію Польської держави, з якою, між іншим, СРСР мав низку угод?

Сталін проти Польщі. Боротьба за Львів у 1940-их

Нам роз’яснюють, що "советские войска были введены на территорию Западной Украины и Западной Белоруссии", але це ніяк не означає участі у війні, бо "угроза безопасности Советскому Союзу была объективной. И именно для устранения этой угрозы" червоноармійці перетнули міжнародно-визнані кордони.

"Кремль заявлял, что вводит войска для предотвращения угрозы своей безопасности и защиты украинского и белорусского населения. Защиты от кого, в официальном заявлении советского правительства не говорилось, но выбор был не особо велик".

Від кого ж була загроза? Від офіційної Варшави, але ж в інших місцях книги Дюков доводить, що ніякої Польської держави станом на середину вересня 1939-го вже не існувало.

Може все-таки мова про нацистську Німеччину? Схоже так, але ж саме з її міністром Ріббентропом міністр закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов підписав низку угод з додатковими секретними протоколами (які, власне, й передбачали розділ Польщі), і саме за фюрера Німеччини Гітлера піднімав тост Йосиф Сталін, а не за президента РП Ігнаци Мосціцького чи головнокомандувача Ридз-Смігли.

 

Це вже загальновідомі факти, але для Дюкова секретні протоколи і "золотий вересень" 1939-го мало пов’язані між собою речі. Мовляв, після не значить внаслідок…

Логіка адвоката тоталітаризмів зрозуміла, але ж вважати читачів дебілами не дуже добре, бо сторінкою вище цитується секретний протокол, а там чорним по білому: "В случае территориальных и политических преобразований в областях, принадлежащих Польскому государству, сферы влияния Германии и СССР будут разграничены примерно по линии рек Нарев, Висла и Сан".

Для тих, хто забув шкільний курс географії – території на схід від вказаних річок і є, в більшості своїй, етнографічними українськими та білоруськими землями. Що і вимагалося довести.

Гітлер - Сталіну: З днем народження!

"Блискуча" еквілібристика застосовується і далі, щоб пояснити, чому вхід частин Червоної Армії не є актом агресії.

1933 року Радянський Союз запропонував, а Польща (а також країни Балтії, Румунія, Туреччина, Чехословаччина та інші країни) підписала конвенцію про визначення агресора.

За документом, "агрессором признавался тот, кто совершит "объявление войны другому государству; вторжение своих вооруженных сил, хотя бы без объявления войны, на территорию другого государства; нападение своими сухопутными, морскими или воздушными силами…".

Хіба не це було 17 вересня, хіба вояки маршала Тимошенка не вступили на Волинь і Галичину, хіба не було бойових зіткнень, хіба не було інтернування офіцерів і представників влади?

Ні, пояснюють читачам. Цього не було. Бо, виявляється, в міжнародному праві є норма, коли всі існуючі угоди діють лише під час миру.

У стані війни конвенція про агресора вже не діяла, і вона, як зазначив один юрист, "она теряла юридический смысл".

Іншими словами, якщо між Україною та Грузією є угода про дружбу і кордони, але Росія напала на Грузію – як це було в 2008-му, то Київ може спокійно відтяти собі частину територію формально дружньої держави. Бо всі слова дружби і підтримки вже не діяли. Маячня, скажете ви. Але для сталіністів – це аргумент.

Дюков багато цитує львівського юриста, професора Володимира Макарчука, який заявляє: "с правовой точки зрения, норм de lege lata – действующего в 1939 г. международного права, ввод советских войск на территорию Второй Речи Посполитой не мог быть трактован как начало войны – и не был".

Назва договору з Німеччиною "про дружбу і кордони" теж не мала б нас лякати – на думку Дюкова, це просто використання "крайне неудачного и позорного, на наш взгляд, риторического приема".

Тобто ганебною була не співпраця і дружба двох диктаторів, а риторика офіційного акту.

В угоді 1932 року Польща та СРСР взяли на себе зобов’язання "не принимать участия в каких-либо договорах, враждебных другой стороне, и не оказывать поддержку, прямую или посредническую, нападающей стороне". І цього теж не було.

Таємна карта Європи з автографами комуністичних і нацистських вождів, на якій уже не було місця Польщі – виявляється, теж не порушення міжнародного права.

1939: парад перемоги у Бресті - нацисти і сталіністи разом. ВІДЕО

Виникає питання – а чи потрібно таке право в принципі, якщо заднім числом можна виправдати не просто вторгнення армії на територію дружньої держави, не тільки проведення виборів на окупованій території після репресій проти всіх незгідних, але і повну ліквідацію держави, члена Ліги Націй?...

Макарчук мірою цинізму дасть фору багатьом українським політикам: "Советские договоры с Польшей подписывались из расчета на то, что Польское государство сбережет свой суверенитет и сыграет роль своеобразного щита между СССР и агрессивными государствами".

А далі все просто – оскільки в вересні 1939-го ситуація гранично змінилась, СРСР вийшов з угоди, про що 17 вересня уряд СРСР повідомив польському послу в Москві.

Один нюанс: Польська держава не просто так не змогла зберегти свій суверенітет, він був знищений зброєю вермахта і червоноармійців. Наочною демонстрацією чого став парад переможців у місті Бресті і здравиці в газетах "Правда" і "Известия". Що про це писав нацистський офіціоз, на жаль, не знаю.

Ще однією причиною, чому СРСР не міг не втрутитись у розв’язання польського питання – це "возможность создания украинского квазигосударственного образования и использования его противником для отторжения Украины от Советского Союза".

На даний момент історикам відомо багато, але плани Гітлера щодо створення української держави, здаються фантастикою. І ніякі зустрічі начальника "Абвера" адмірала Канариса з провідником ОУН Андрієм Мельником, про що згадує Дюков, не замінять відсутності планів реального створення пронімецької України.

Та й відомо, що спіткало тих бандерівців, хто ризикнули таки відновити Українську Державу в червні 41-го. І про мельниківців Олега Ольжича і Олену Телігу, які не повернулись з Заксенгаузена та Бабиного Яру.

Фраза. "Советско-германское соглашение 1939 года ни одним словом не предусматривало какое-либо участие СССР в германо-польском конфликт. Речь шла всего лишь о соблюдении нейтралитета".

http://www.istpravda.com.ua/reviews/2012/02/13/72583/


Теми: Друга світова війна, XX сторіччя, історія України, сталінізм, нацизм, Німеччина, Польща, окупація



ОУН і УПА в порівняльному контексті

16.01.2019 _ Олександр Пагіря
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter