Власник газети "Жеч Посполіта" вибачився за вигадку про тротил

Власник польської газети "Жеч Посполіта" Ґжеґож Гайдарович вибачився перед читачами за публікацію про нібито виявлену на уламках літака Леха Качинського слідів вибухівки.

Про це повідомляє УНІАН.

У заяві власника йдеться, що спеціально проведене розслідування довело, що при підготовці публікації не були дотримані журналістські стандарти,

"Як видавець я завжди відділяю редакцію від бізнесу, але те, що я не знав, як виглядають лаштунки підготовки матеріалу, не звільняє мене від відповідальності за тексти, які з’являються у газеті", - написав Гайдарович.

"Журналісти, пов'язані з публікацією, не мали підстав для того, аби стверджувати, що на уламках Ту-154 знайдено сліди тротилу та нітрогліцерину", - йдеться у заяві наглядової ради компанії Presspublica, якою володіє Гайдарович.

Керівництво компанії-видавця відзначило, що автор статті Цезарій Гмиз, який працював у газеті з 2007 року, не надав документальних доказів.

Відповідальність за публікацію матеріалу видавець, крім головного редактора газети Томаша Врублевського, який очолював її з кінця жовтня 2011 року, поклав також на голову відділу польських новин Маріуша Станішкевича та заступника головного редактора Бартоша Марчука. Їх усіх звільнено.

Як відомо, раніше Rzeczpospolita написала про виявлення польськими експертами на уламках Ту-154 у Смоленську та на місці катастрофи урядового літака слідів вибухівки.

Військова прокуратура, яка розслідує причини трагедії, офіційно спростувала інформацію газети, а голова польського уряду Дональд Туск звинуватив брата Качинського у тому, що той своїми заявами про Смоленську катастрофу "нищить Польщу".

Як відомо, у травні 2012 роки представники польської парламентської слідчої комісії заявили, що причиною авіакатастрофи літака Качинського стали два вибухи на борту. Про це нібито свідчила велика кількість уламків літака і їхнє розташування після катастрофи.

"Жеч Посполіта" - одна з найбільших польських щоденних газет з середнім накладом 160 тисяч. Її вважають головною альтернативою соціально-ліберальній "Ґазеті Виборчій". Має консервативний напрямок, але формально не підтримує жодну з польських партій.

Літак польського президента Лєха Качинського Ту-154 розбився під Смоленськом вранці 10 квітня 2010 року. Повідомлялося, що під час посадки в умовах сильного туману він зачепився за верхівки дерев і впав. На борту перебувало 96 осіб - 88 пасажирів і вісім членів екіпажу. Ніхто не вижив.

Повністю перебіг подій щодо розслідування катастрофи 2010 року читайте за темою "Трагедія під Смоленськом"

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?