У Литву не пустили провокаційного російського історика Дюкова

Директор фонду "Історична пам'ять" Алєксандр Дюков був затриманий литовськими прикордонниками, а потім відправлений у Москву. У Вільнюс він прилітав для презентації своєї книги "Напередодні Голокосту".

Про це повідомляють Delfi із посиланням на урядову "Российскую газету".

"Не впущений до Литви громадянин Росії в четвер уранці був відправлений літаком до Москви", - повідомила Служба охорони державного кордону Литви.

Про те, що Дюкова не впустили в Литву, сам історик написав у СМС для урядового видання РФ.

За повідомленням прикордонників, під час перевірки документів пасажирів московського рейсу з'ясувалося, що 35-річний російський громадянин з травня вважається в Литві персоною non grata.

У його паспорті була вклеєна видана торік Італією чинна шенгенська віза.

Оскільки чоловікові було письмово відмовлено у в'їзді в Литву, ніч він провів у спеціальному приміщенні для непропущених осіб в аеропорту Вільнюса.

В четвер вранці прикордонники супроводили росіянина на ранковий рейс до Москви.

Як повідомляють російські ЗМІ, в книзі "Напередодні Голокосту", яку історик мав намір презентувати в Литві, наводяться документи з литовських архівів, що нібито свідчать про залученість литовської еліти в підготовку знищення євреїв на території Литви.

Як відомо, у березні 2012 року Дюкову був заборонений в'їзд до Латвії, потім він був унесений до списку персон non grata на в'їзд до країн Шенгену.

У своїх працях Дюков особливу увагу приділяє державам Балтії, спотворюючи різні історичні події, в т.ч. і масові депортації громадян цих країн радянськими репресивними органами.

У 2008 році історик написав відгук про знятий латвійськими кінематографістами фільм "Радянська історія" (The Soviet Story), який розповідає про співробітництво СРСР з нацистською Німеччиною. Дюков зазначив, що після перегляду фільму у нього виникло бажання "особисто вбити режисера" і "спалити нахер латиське посольство".

Фрагмент із фільму The Soviet Story:

"Німецько-радянські союзники на параді у Бресті. 1939 рік. ВІДЕО"

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?