Спецпроект

Iсторики критикують за Бандеру i Шухевича i минулу, i нинiшню владу

Українськi iсторики переконанi, що будь-яка українська влада в усi перiоди має дуже зважено пiдходити до питань формування iсторичної пам'ятi - зокрема, до таких резонансних питань, як присвоєння звання Героя України головнокомандувачу УПА Роману Шухевичу i лiдеру ОУН Степану Бандерi.

Про це повідомляє "Інтерфакс".

"Я протестував, коли нагороджували Шухевича i Бандеру, тому що це в нинiшнiй ситуацiї розбурхує суспiльство, - зазначив завiдувач вiддiлом Iнституту iсторiї НАН України Станiслав Кульчицький. - Я переконаний, що Шухевич i Бандера - це нацiональнi герої, але це потрiбно довести до свiдомостi всiх громадян України". 

Кульчицький підкреслив, що пiд час розгляду в судах законностi указу президента Вiктора Ющенка щодо присвоєння цих нагород розглядалася не iсторична складова, а питання правомiрностi пiдписаних документiв.

Кульчицький вважає не зовсiм коректним той аргумент прибiчникiв скасування цих указiв, що Шухевич i Бандера не були громадянами України. "Сучасна Україна виникла лише в 1991 роцi i ранiше у нас громадянство було або польське, або радянське", - пояснив С. Кульчицький.

На думку iсторика, необхiдно визначити чiткi критерiї нагородження тих чи iнших особистостей такими званнями. Водночас вiн вважає, що для Бандери i Шухевича можна зробити виняток, "оскiльки вони боролися за ту Україну, яка зараз iснує, з її нацiональною символiкою, ту Україну, яку ми будуємо 20 рокiв, але зробити це тодi, коли президент країни виступатиме як глава держави, а не як полiтичний дiяч, який розраховує на пiдтримку того чи iншого сегмента українського суспiльства".

У свою чергу, кандидат iсторичних наук, директор Українського центру вивчення iсторiї Голокосту Анатолiй Подольський вважає, що i попередня влада, i нинiшня у проблемi присвоєння Шухевичу та Бандерi звання Героя України дiяли некоректно.

Історик Джон-Пол Химка: "Розуміння минулого - важливіше за бандер і шухевичів"

Подольський зазначив, що як iсторик вiн схвалює намiр попереднього президента В. Ющенка вiдкрити дискусiю в українському суспiльствi про правдиву iсторiю ХХ столiття, але виконання цього намiру виявилося, на його думку, абсолютно непрофесiйним.

Зокрема, iсторик вважає неправильним акцентування уваги на фiнальнiй стадiї українського нацiональним руху, "коли дiйсно УПА боролася проти двох тоталiтаризмiв, але не можна забувати про Волинь, про антисемiтську складову цього руху та про iнше".

На думку Подольського, Бандера i Шухевич є такими особистостями в iсторiї України, про якi не можна замовчувати, як це робилося у радянськiй iсторiографiї, але й не можна iдеалiзувати.

"Для радянського поколiння людей важко зрозумiти, що iсторiя не чорно-бiла, а вона рiзна - i це проблема", - наголосив історик.

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.