Українська правда
Історична правда

"Українсько-білоруські війни". Частина 3 - гетьман проти царя

20.06.2011 _ Владислав Яценко
Версія для друку

Першими у Вільнюс через чотири брами увірвалися підрозділи Золотаренка і почали вирізати населення. Дата 9 серпня 1655 року увійшла в історію міста як одна з найбільш трагічних сторінок. Цілий день тривали масові вбивства.

"Історична Правда" завершує трилогію історика Владислава Яценка про стосунки "ранньомодерних" українців і білорусів у XVI-XVII сторіччі - спершу в одній державі (Великому Князівстві Литовському - ВКЛ), а потім в охопленій війною Речі Посполитій.

Сьогодні представляємо вам останню частину - про те, як українці в союзі з московитами захопили столицю ВКЛ Вільню і як потім воювали проти Москви за контроль над Південно-Східною Білоруссю.

Частина 1 - Білорусь козацька і взяття литовським військом Києва

Частина 2 - Хмельницький б'є у відповідь. Війна двох Русей за третю

Редакція ІП усвідомлює, що проводити паралель між сучасними українцями і білорусами та козаками і литвинами-литовцями XVII-го сторіччя - справа ризикована. Національностей як таких тоді ще не було, а в людській самоідентифікації основну роль відігравали віра, стан і особа володаря.

Називаючи ВКЛ Білоруссю, а Козацьку державу - Україною, ми в першу чергу маємо на увазі географічний аспект. 

Знищення Вільнюса

29 червня 1655 року відряджений Золотаренком загін чернігівського полковника Івана Поповича "місто Свіслоч (нині селище в Мінській області Білорусі - ІП) узяв, острог, місто і передмістя випалили, і які були польські і литовські люди у місті Свіслочі, тих усіх людей під меч поклали і привели язиків наказному гетьманові Івану Золотаренку".

Невдовзі після цього московити захопили Мінськ і союзники продовжили наступ, ідучи двома арміями на столицю князівства Вільню (нині Вільнюс - столиця Литви - ІП).

Карта кампанії 1655 року з книги Конрада Бабятинського "Від Смоленську до Вільні. Війна Речі Посполитої з Московією (1654-1655 рр.)"

Як і раніше, козацьке військо рясно встилало свій шлях згарищами міст і трупами мешканців Великого князівства Литовського, здійснюючи у традиційний спосіб криваву зачистку Мінського воєводства.

11 липня 1655 року вислані з-під Мінська для розвідки козаки сотника Федіра Мринського захопили місто Койданов (нині Дзержинськ Мінської області - ІП) "... і які були у тому містечку польські і литовські люди і тих усіх людей під меч поклали і те містечко і передмістя спалили".

Вже за містом козаки перестріли і розбили кінну роту вояків "білоруського козацького полковника" Костянтина Поклонського (детальніше про нього читайте в частині 2 нашої трилогії).

Всередині липня, просуваючись землями ВКЛ, загони наказного гетьмана (посада командира окремого підрозділу з усіма адміністративними і військовими повноваженнями - ІП) Івана Золотаренка розбили неподалік від міста Ошмян (нині райцентр Гродненської області - ІП) 7-тисячний загін литовців, очолюваний биховським ротмістром Глебовичем.

Після цього наступ на Вільню відбувався безперешкодно.

Не діставши підтримки від Корони (польських союзників), маючи обмаль власних сил - сучасний білоруський історик Вітовт Чаропка каже про 2825 воїнів посполитого рушення (шляхетське ополчення, на ті часи вже не вельми якісне військо - ІП) і 5 тисяч власних найманців литовських магнатів - великий гетьман Януш Радзивілл і польний гетьман Вінцентій Гонсєвський вирішили не обороняти столицю князівства.

 Офорт із книги Гоґенберга "Міста земного світу" (1634). Заголовок угорі латиною - "Вільня, столиця Литви"

8 серпня 1655 року на очах козаків вони відвели свої війська через місто - за річку Вілію (сучасна Няріс - ІП). З цього часу розпочинається історія союзу Януша Радзивілла зі шведським королем Карлом X Густавом, але вона не є предметом нашої розповіді.

Вранці 9 серпня козаки першими увійшли в Вільню. Вони вибили ворота і розпочали різанину та грабунок мешканців. Спроба невеличкого гарнізону на чолі із віленським стольником (почесна посада, залишок середньовічних придворних титулів - ІП) Казимиром Хвалібогом Жаромським оборонити хоча б міський замок була марною.

Козацькі літописи та московські джерела доволі стримано згадують про ці події, на кшталт "місто Вільню узяли, і литовських служилих людей і міщан та інших усіляких урядів людей побили, а в місті наряди гарматні і усілякі інші запаси узяли" або "прийшли під столичне й славне місто Вільню і за короткий час здобули його, вибивши в ньому значне число люду, який там оборонявся ... забрали відтіля превеликі багатства і скарби".

В той же час литовські свідчення про козацьке і московське панування у місті значно більш емоційні і містять низку жахливих подробиць: "не було жалю ані з огляду на вік, ані на стать; усі місця були заповнені кров'ю забитих і трупом, особливо Бернардинський монастир, куди шукаючи порятунку люди забігали в особливо великій кількості», або "озброєних і беззбройних, чоловіків і жінок вбивали без винятку".

Остра Брама і фортечна стіна - єдина частина укріплень Вільні XVI-XVII стст., які збереглися до нашого часу. З протилежного боку брами - капличка з іконою Остробрамської Богородиці. За однією з версій, Остра брама отримала свою назву від найбільших магнатів ВКЛ князів Острозьких

"За один цей трагічний день загинуло 25 тисяч віленців, - пише Вітовт Чаропка. - Назавтра московський цар в'їздив у завойовану столицю. З карети поглядав він на завалені трупами вулиці. Мрія здійснилася - Вільня належала йому. А якщо так, то наказав він у своєму титулі писати себе "великим князем Литовським і Білої Русі".

"Першими ще 8 серпня у Вільню через чотири брами увірвалися підрозділи Золотаренка і почали вирізати населення, - уточнює сучасний польський історик Конрад Бабятинський. - Дата 9 серпня 1655 року увійшла в історію Вільні як одна з найбільш трагічних сторінок. Цілий день тривали масові вбивства. Життя втратили тисячі людей, хоч кількість 25 тисяч убитих, яка наводилася в попередній історіографії, є, звичайно, завищена".

Кривава вакханалія спричинила у столиці ВКЛ пожежу, яка тривала 17 днів. В цьому полум'ї місто зазнало значних руйнувань. "Литовський Карфаген" (як назвав Вільню історик Ян Рудавський), що тривалий час кидав виклик Кракову і Москві у боротьбі за гегемонію на сході Європи, впав.

Іван Золотаренко спинився в будинку віленського воєводи, цар - у палаці Януша Радзивілла. Цареві сподобалися сім позолочених церковних бань, він наказав зняти їх і відправити до Москви. З палацу він вивіз до Кремля мармурові колони, плити, меблі - "рідкісні речі, досі не бачені московитами".

Але багату здобич дістав не тільки цар - нагромаджене сторіччями золото й срібло столиці розграбували всі воїни в такій кількості, що аж талер упав у ціні.

Талер був універсальною монетою нової Європи. Його били на різних монетних дворах (ось цей, приміром, один із німецьких), але пропорція зберігалася та сама - 28 грам, з них близько 24 грам срібла. Слово "долар" теж походить від талера

Прибувши до столиці князівства вже після пожежі, для зустрічі з московським царем, бранденбурзький посол Лазаріус Кітельман залишив неприглядну картину тріумфу переможців: "Усі міста і села були спалені, горами лежали трупи забитого цивільного литовського населення, так само жінок і дітей, непоховані і гниючі ... живих взагалі ніде не було видно".

Після захоплення столиці ВКЛ Іван Золотаренко спільно з військами московського воєводи Алєксєя Трубєцкого діяв протягом серпня і вересня у Поніманні. Рухаючися вниз за течією Німана, вдягнутий у козацькі шати Марс не втомлювався збирати криваву данину.

Смерть Івана Золотаренка і його вогненний погріб

Козаки захопили низку міст, пустивши під меч Мiр, Карелічи, Яремічи, Рубяжевічи, Свержань, Стовпци (нині населені пункти Гродненської та Мінської областей - ІП) тощо. Сплюндрувавши Понімання, наприкінці вересня Золотаренко повернувся під Старий Бихів (нині Бихів Могилевської області Білорусі - ІП).

Ця укріплена на сучасний манер фортеця над Дніпром більше року чинила запеклий опір козакам і московитам - і була чи не єдиним горіхом, який так і не піддався козацькому завойовнику. Розлючений затятістю захисників міста, ще весною наказний гетьман обіцяв їм: "Коли візьмемо вас мечем, і малого дитя живим не залишимо".

Ім'ям Золотаренка на той час білоруські матері вже лякали дітей. Прибувши на початку жовтня під мури обложеного міста, наказний гетьман був сповнений рішучості узяти Старий Бихів.

Проте сталося несподіване - 7 жовтня 1655 року під час вилазки захисників міста Золотаренкові "на герці (тобто під час сутички - ІП) прострелено ногу з мушкету, від цієї [рани] у нозі і помер під Биховом".

Тіло наказного гетьмана (і брата третьої дружини Богдана Хмельницького Ганни) було доправлено у Ніжин, де воно лежало у церкві до кінця Пилипового посту, а після цього було переправлено у Корсунь (нині Корсунь-Шевченківський Черкаської області - ІП). Тут труна з Іваном Золотаренком перебувала у церкві Святого Миколи. Під час Різдвяної служби церква спалахнула.

 Ганна Золотаренко - сестра Василя та Івана, третя дружина Богдана Хмельницького

В огні, за свідченням козацького літописця Самовидця, загинуло понад 430 наявних у храмі мирян і священників, постраждало і тіло наказного гетьмана. Знищивши за життя за допомогою вогню чимало міст ВКЛ, після смерті Іван Золотаренко і сам потерпів від цієї стихії.

Білоруси досі в цій смерті вбачають щось символічне. Ось як переказує легенду про смерть Золотаренка націонал-демократична "Наша Ніва":

"Паглядзець на страшнага казака сабралася мноства народу, але зараз жа народ разьбягаўся ў жаху. Бо труп Залатарэнкі то падымаўся ў труне, то зноў падаў, твар ягоны быў страшэнна скрыўлены, зубы ашчэраныя, а з роту чуліся енкі (зойки - ІП).

У дзень пахаваньня народу сабралася мора. Калі манахі пачалі адпраўляць жалобнае набажэнства, труп Залатарэнкі падняў руку, зь якой сьцякала кроў і тройчы крыкнуў: Уцякайце! Уцякайце! Уцякайце!

У панічным жаху кінуліся бегчы папы, казакі і ўвесь народ. У гэты момант царква загарэлася і разам зь ёй труп Залатарэнкі паглынуў агонь".

Рештки наказного гетьмана зі згарища забрав брат Василь, який і поховав підкорювача ВКЛ. Пізніше Василь Золотаренко розпочне власну політичну гру на захист своїх економічних інтересів, але то буде вже в 1660 році.

Білоруський полковник Іван Нечай

Після смерті Івана Золотаренка на чолі козаків у Білорусі гетьман Хмельницький настановив чауського і новобихівського полковника Івана Нечая.

Нечай належав до кола наближених до гетьмана старшин і - подібно до Золотаренка - був представником "клану Хмельницького" (визначення українського історика Ярослава Дашкевича), адже був одружений на середній дочці Богдана Степаниді.

 Алєксєй Михайлович - другий цар-Романов, батько Петра І. Між іншим, вважав, що татарсько-козацький союз треба розвалити, для чого напередодні битви під
Пилявцями звелів донським козакам напасти на Крим

До Білорусії він потрапив наприкінці 1654 року, де служив під командуванням наказного гетьмана Івана Золотаренка. Тож із становищем справ у ВКЛ він був добре обізнаний.

Очоливши козацтво майже негайно після смерті Золотаренка, Нечай одразу опинився у дражливому становищі.

Наприкінці осені 1655 року, бойові дій припинилися і між воюючими сторонами фактично встановилося перемир'я. В цей час у Москві зростають сподівання закріпити за собою землі ВКЛ шляхом обрання царя Алєксєя Михайловича великим князем Литовським.

В умовах майже повного розгрому ВКЛ царський уряд вже не потребував військових послуг козаччини.

В той же час у Чигирині не тільки не планували виводу козацького корпусу із ВКЛ, а навпаки, прагнули закріпити козацький протекторат над Південно-Східною Білоруссю.

План "Б" Богдана Хмельницького. Чи проголошував він незалежність?

Одна з ознак цього прагнення - Нечай, на відміну від Золотаренка, здобув не булаву наказного гетьмана (тобто тимчасові повноваження), а пернач полковника білоруського, гомельського і чауського (постійну адміністративну і військову посаду). Під його владою опинилася величезна територія, що складалася з 22 військово-територіальних сотень, кордони яких слід було захищати від учорашніх союзників.

Намаганням московських воєвод витіснити козаків із Могилевського повіту Нечай швидко поклав край - і сам почав виганяти московитів із раніше зайнятих козаками територій.

Вже у січні 1656 року смоленський і могилевський воєвода скаржилися до Москви, що "черкаси" Нечая нападають на царських ратників та присяжну цареві шляхту, білоруський полковник сприяє процесу показаченя місцевої людності і намагається заступати московські залоги козацькими.

Схема Старобихівського замку, що його так довго не могли взяти козаки - все за модною "італійською системою", з бастіонами у формі променистої зірки, щоб прострілювався геть увесь простір довкола укріплень і під ними

Варто зазначити, що конфлікт набув розголосу та породив певний казус. Загони місцевих селян-партизанів (так званих "шишів"), які діяли у Східній Білорусії, породжені реаліями жорстокої московської окупації, не маючи жодного стосунку до білоруського полковника, іменували себе сотнями Нечая.

У Москві доволі болісно сприйняли чергові військові та політичні успіхи козаків у ВКЛ. Йдеться про захоплення у березні 1657 року військами Нечая Старого Бихова та розповсюдження Хмельницьким протекторату Гетьманської держави на Слуцьке (прославлений у минулому Слуцьк - нині райцентр Мінської області - ІП) князівство та Пінський (Пінськ - нині райцентр Брестської області Білорусі - ІП) повіт.

Оскільки за життя Богдана Хмельницького вирішити на свою користь питання приналежності Південно-Східної Білорусі не видавалося реальним, у Москві було взято курс на збройну боротьбу.

У червні 1657 року у Смоленську було сформовано військо на чолі із воєводою Змієвим і піддячим (дрібний чиновницький ранг - ІП) Мініним, що мало витіснити козаків із Смоленського, Добровинського, Оршанського і Могилевського повітів (території сучасних Смоленської, Вітебської і Могилевської областей Білорусі - ІП).

Вимоги про виведення козацьких залог з цих територій висунув до Нечая і новопризначений могилевський воєвода Васілій Шерємєтьєв. Відмова полковника виконувати цей ультиматум викликала зіткнення козаків із царськими військами.

Позиція Чигирина у цьому конфлікті була слабкою. Смерть гетьмана Богдана Хмельницького в липні 1657 року грала на руку Москві. Відтак, новообраний гетьман Іван Виговський та полковник Нечай мусили шукати компромісу із царським урядом.

Смерть Хмельницького (малюнок Тараса Шевченка, 1837 рік)

29 вересня 1657 року білоруський полковник уклав із могилевським воєводою угоду щодо розмежування у повіті дислокації козацьких і московських військ.

Означений компроміс, втім, не вирішив проблеми. З кінця 1657 року царський уряд знову і знову підіймав питання про виведення козаків із території ВКЛ і ліквідації білоруської козаччини.

Намагання Москви послабити позиції гетьманської влади в Україні змусили козацький провід шукати порозуміння з Річчю Посполитою обох народів (союзною державою Польської Корони і ВКЛ) і призвели до козацько-московської війни 1658-1659 років. Означений конфлікт, кульмінацією якого стала Конотопська битва, мав своє відлуння і на землях ВКЛ.

Війна козаків проти московитів за Білорусь

Іван Нечай розгорнув бойові дії проти московитів одразу після укладання у вересні 1658 року Гадяцької угоди (договору гетьмана Івана Виговського про входження України до складу Речі Посполитої як її третього члена - Великого Князівства Руського - ІП). Час був обраний вдало: дії Нечая співпали із активізацією у ВКЛ партизанського руху.

Сподівань на успіх додавали і антимосковські повстання, що мали місце у Мстиславлі та Кричеві (нині райцентри Могилевської області - ІП), де знищили царські залоги. Доволі швидко партизани і козаки Нечая взяли під жорсткий контроль сполучення між Смоленськом і Полоцьком та вдалися до нападів на московські гарнізони.

Для боротьби із козаками і партизанами-"шишами" царський уряд у вересні та жовтні сформував у Смоленську два війська на чолі відповідно із князями Г. А. Козловим та І. Лобановим-Ростовським. У листопаді обидва війська вже перебували під Мстиславлем, тримаючи місто в облозі.

Зробивши своїм опорним пунктом Старий Бихів, куди до нього надійшло 2-тисячне підкріплення з Гетьманщини на чолі із Самійлом Виговським, полковник Нечай встановив контакти із литовськими військами, що з'явилися на Вітебщині. В березні 1659 року під Мстиславлем проти царських військ діяло вже шість тисяч козаків.

 Нечаї були з тих сотень шляхтичів, котрі покозачилися на хвилі революції Хмельниччини. Ось герб їхнього роду

Невдовзі ситуація змінилась. Стурбований перебігом справ у ВКЛ, царський уряд постійно нарощував тут свою військову присутність.

У травні московіти здобули підвладний Нечаю Рославль, а в червні 1659 року розпочалася облога московським військом Старобихівської фортеці, де замкнувся зі своїми головними силами білоруський полковник.

Облога Старого Бихова тривала з червня до грудня 1659 року. Вдаючись до активної оборони, козаки Нечая постійно турбували та завдавали втрат московським ратникам. Як писав з цього приводу до царя князь Лобанов-Ростовський "а з Бихова до наших шанців бувають щоденні вилазки багатьох кінних та піших".

Щоправда, втрати козаків і міщан також були значними - згідно з повідомленнями полонених, вже у липні вони сягнули 100 убитих. Під час однієї із вилазок був важко поранений брат Івана Нечая Юрій: "у бою посічений по голові".

Підтримавши обстоювану гетьманом Виговським ідею сильної Гетьманської держави, Іван Нечай продовжував за неї битися у Білорусі і тоді, коли сам Виговський був вже відсторонений від булави.

Гетьманський наступник Юрій Хмельницький зрадив цій ідеї, приставши у жовтні 1657 року на вимоги Московської держави передати цареві Бихів та вивести козаків із Білорусі.

Доля білоруського полковника, позбавленого військової підтримки з Гетьманщини і від литовців, невдовзі була вирішена. Під час нічного штурму 4 грудня 1659 року Старий Бихів - за допомоги деяких заможних міщан - було захоплено московитами.

Завдяки заступництву Юрія Хмельницького білоруському полковнику Івану Нечаю і його брату було збережено життя, тоді як інші керівники білоруської козаччини - Самійло Виговський, Корсак, Малявка - були повішені у Старому Бихові.

Попри неодноразові звернення гетьмана і козацької старшини, Нечаї не були звільнені - їх вислали до Сибіру. Щодо подальшої долі оборонця державних інтересів Гетьманщини у ВКЛ, то він:
а) за одними даними, звільнився з московського полону після Андрусівського перемир'я 1667 року і доживав свій вік разом із дружиною та дітьми у у ВКЛ;
б) за іншими - помер у московському полоні на початку 70-х років XVII ст.

Із падінням Старого Бихова завершилася доба козацького панування у Білорусі. У 60-х рр. XVII сторіччя козацькі загони ще кілька разів перетинали кордони ВКЛ, здійснюючи рейди по землях Південної Білорусі, проте в умовах Руїни це не призвело до якихось вагомих політичних наслідків.

Шанс закріпити за Гетьманщиною Південно-Східну Білорусь, що існував за життя Богдана Хмельницького, був бездарно втрачений його сином Юрієм. Але це вже зовсім інша історія.

Частина 1 - Білорусь козацька і взяття литовським військом Києва

Частина 2 - Хмельницький б'є у відповідь. Вторгнення у Литву

Перший варіант статті був опублікований на ТЕКСТИ.org.ua



Владислав Яценко
Кандидат історичних наук.
Доцент Харківського національного економічного університету.
Докторант Інституту української археографії та джерелознавства ім. Грушевського НАНУ

Теми: Велике князівство Литовське, XVII сторіччя, історія України, Московська держава, козацтво, Гетьманщина, Білорусь, Литва, Хмельницький



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter