Українська правда
Історична правда

"Година папуги": усвідомлення матриці тоталітаризму

28.12.2011 _ Антон Глушко
Версія для друку

Історія визначила українським містам – Харкову, Старобільську й Шепетівці бути місцем "Голгофи" офіцерів і солдат Речі Посполитої. Осташків, Козельськ, Перм, безкрайні простори Сибірської тайги – географія таборів і смертей губилася далеко на Сході...

Свого часу український письменник і політик Володимир Винниченко писав, що нашу історію не можна читати без брому. Історик і журналіст Олександр Зінченко в своїй художньо-публіцистичній і, водночас, науково-популярній книзі "Година папуги" [видана в серії "Бібліотека Історичної правди" видавництвом "Дух і літера"] доводить, що історію прочитати неможливо. Її треба усвідомити, осмислити, відчути в собі.

Сюжетну лінію для неї написало саме життя – життя 25 421 людини в передвоєнному СРСР.

Злочин, який спочатку був таємницею, згодом – предметом політичної дипломатії.

Сьогодні – це загальнонаціональна історична трагедія поляків, яка висвітлює суперечливий хронометр подій Другої світової війни. До міждержавних порахунків додається особиста ненависть, підозрілість і упередженість. І тоді життя людей – полонених офіцерів Польської держави стає "іграшкою" і елементом змови.  

На подіях осені 1939 – весни 1940 рр., пов’язаних з трагічною смертю польських військовополонених на території Східної України і засновує свій авторський задум Олександр Зінченко.

Ярослав Грицак про "Годину папуги"

Автор книги свого часу готував матеріали для стрічки про Катинь, провів десятки інтерв’ю і декілька архівних розвідок у Польщі, Росії, Україні й Великій Британії. Отже, книга про Українську Катинь стає логічним продовженням творчості автора і його дослідницького покликання [1, c. 4–5].  

Як пише хорватський дослідник Гал Кірн: "Одним з результатів дискусії щодо "незавершеної історії" було й витворення дискурсу невинних жертв і і викриття злочинців з лав прихильників тоталітарного режиму» [2].

Олександр Зінченко у ненав’язливій формі показує співчуття і співпереживання, біль і смерть, втрати і здобутки польських вояків, яким судилося загинути в радянських концентраційних таборах.

Історія визначила українським містам – столичному Харкову і повітовим Старобільську й Шепетівці бути місцем "Голгофи" офіцерів і солдат Речі Посполитої. Осташків, Козельськ, Пермь, безкрайні простори Сибірської тайги – географія таборів і смертей губилася далеко на Сході.

Автор, обравши за стилем жанр історичного детективу, не полишив властивого науці елемента – постановки проблеми і висування гіпотези. В споминах родичів загиблих на Східному фронті офіцерів – Анджея Вайди, Зоф’ї Бартницької, Ніни Ріґер автор шукає пояснення злочину.

Поруч з наративною складовою книги постає апріорна психологічна мотивація. Чи можна приховати злочин? Як виправдати його? Або, принаймні, надати йому іншого забарвлення?

"Катинь: хроніка неоголошеної війни". Архівні документи

До цих міркувань автор іде від назви – "Година Папуги". Час смерті й мить провокації. В послідовному психологічному річищі Олександр Зінченко подає послідовність розправи з ув’язненими поляками – полишити ілюзію порятунку, посіяти чутки й навіть деяку ейфорію, при цьому маючи "своїх" інформаторів, зовні – "ідейних" і "відданих" вояків Армії Речі Посполитої. І згодом – майстерно заплутати карти.

"Папуга" стає проблиском надії, водночас, загадкою для майже деморалізованих в’язнів. Коли настане порятунок і чи настане він узагалі? "А тоді – кожен крикам "папуг" надавав своє значення і чув у них те, що хотів почути" [1, c. 234].

На цьому тлі опис полону, дипломатичних маневрів, що їх застосував СРСР, аби обманути польське офіцерство і уряд, відходять на другий план. На першому лишається динаміка тоталітарної системи в умовах війни. Фільми про щасливу радянську дійсність і привабливу будучність як спроба експерименту [1, c. 210]. Екранізація примарних почуттів мала на меті приховати неприємну буденність:

Над страной весенний ветер веет,

С каждым днём всё радостнее жить.

И никто на свете не умеет,

Лучше нас смеяться и любить… [1, c. 209].

Кінематограф і пісня стали заручниками каральної системи.

За мурами таборів Шепетівки, Харкова, Старобільська, Козельська і Осташкова була інша дійсність – відірваність від родин, неможливість листування і зв’язку з рідними, потроху зростаюча недовіра між військовими, що їй сприяли звістки про поінформованість табірного керівництва і вивезення частини в’язнів у невідомому напрямку.

СРСР проти Польщі. Боротьба за Львів у 1940-их

В цих умовах автор показує і документально підважує повсякдення польських солдат і офіцерів у таборах, їх віру, відданість, самоорганізацію і кмітливість. Зрештою, їхнє намагання вчитися у своїх ворогів і провадити культурно-просвітницьку і пропагандистську працю [1, c. 150–154]. І тверезістю оцінок.

Як приклад наведемо міркування поручика Свяневича: "Все, на чому там зараз Польща стоїть, буде знищено. Свого часу Юзеф Пілсудський намагався відродити давню могутність держави, але, на жаль, невдало: дуже зашкодив націоналізм. І зараз, перед буревієм, рвуться останні зв’язки з епохою нашої слави" [1, c. 83–84].

Стихія прийшла восени 1939 року. Автор книги описує фрагменти суперечливого політичного процесу на тлі життів простих людей, що надає їм переконливості й аргументованості. Обман на рівні міждержавних взаємин перетворив Річ Посполиту в жертву двох тоталітарних імперій.

В умовах табірних поневірянь лишалося місце для святих речей [1, c. 193–196]. Опис солдатського святкування Різдва, як виявилось, останнього в своєму житті, молитов і сподівань привносить до оповіді про механіку політичних помст дещицю людського і безпосереднього.

У вуста майора держбезпеки Василя Зарубіна автор вкладає нотки сентименту: "Знаєте, ми належимо до різних політичних таборів, маємо протилежні світогляди, але я люблю інколи подискутувати із представниками іншого табору" [1, c. 202].

Як НКВД убивало поляків під Харковом. Розслідування Олександра Зінченка

Так автор показує, що апологетам радянського устрою були притаманні поміркованість, певна вихованість і, вкрай обмежена повсякденними ідеологічними приписами й уставом, схильність до діалогу.

Автор не дотримується строго хронологічного опису подій. Адже, сам жанр покликаний до розважливої і детальної нарації, до показу сутності тоталітарного табірного повсякдення в умовах війни.

Зазначимо, що Олександр Зінченко посилив публіцистичну і художню складові книги фрагментами про родини польських офіцерів, їх батьків, дружин, дітей, братів і сестер. Лист дітей до "товариша Сталіна", написаний навесні 1940 року, коли табори вже були зачинені, а левова частка їх жертв розстріляна, показує тривкість надій і родинну згуртованість.

Багатьом родичам загиблих загрожували грати НКВД, проте доля посміхнулася лише декільком. Як свідчать листи, що їх наводить автор надія і віра жевріли до останнього моменту. Адже, завіса мовчання і загадковості вже розділила польські родини від їх загиблих чоловіків [1, c. 221–225].

Доля професора Свяневича, генерала майора Домоня, подовжили історії недописаних щоденників. Близький Схід став для декількох десятків місцем переховування і рятунку. Для когось табірний щоденник лишався дзеркалом його життя й потім десятиліттями був у забутті [1, c. 278–279]. Але цим людям пощастило і вони змушені були очікувати. Передусім – закінчення війни і повернення на Батьківщину.

"Человек в кожаном фартуке". Про головного ката НКВД Василя Блохіна

Ще одним аспектом, на який звертає увагу читача автор, є механізм засудження і вбивства. З матеріалів допиту офіцерів НКВД Дмитра Токарєва і Митрофана Сиромятнікова переконуємося у масштабах злочину і злагодженості його виконавців [1, c. 319–320, 324–328].

Образ майора НКВД Василя Блохіна і його смертельної "бригади", яка ліквідовувала близько 50 тис. чоловік від наркомів до рядових слугує ілюстрацією ставлення до людського життя і побуту в комуністичних реаліях [1, c. 322].

Факт вбивства польських солдат і офіцерів має своє негативне продовження. Адже, 11 квітня 2010 року в околиці Смоленська, неподалік від місця розстрілів 1939–1940 рр., загинула в авіакатастрофі польська урядова делегація на чолі з президентом Качинським.

І зловісний "катинський список" збільшився на 70 жертв. На 70-ті роковини трагедії. Катинь стала фатумом світової історії.

"Нельзя его здесь сажать..." Про що говорили диспетчери перед катастрофою

Польська трагедія не поодинока. Розстріли 12 тисяч інтернованих словенських партизан – домобранців (націоналістів) у Кочевському Розі навесні 1945 року за наказом Йосипа Броз Тіто – ще один приклад незагоєної "травми" в сприйнятті свого минулого [Див. напр.: 3, c. 27].

За рік до того, після перемоги Словацького Народного Повстання 1944 р., було "ліквідовано" декілька тисяч борців за суверенність Братислави, які не скорилися комуністичному режимові [4].

Сценарій братовбивчих війн і каральних таборів у Польщі, СРСР, Югославії спільний. Спільною є і трагедія тисяч людей, що заплатили своїм життям за відданість Вітчизні.

Ці "спільноти болю" є важливим свідком і пересторогою майбутнім поколінням, ланкою історичної пам’яті, яка спонукає до міждержавного осмислення і примирення.

ФСБ відмовляється реабілітувати розстріляних у Катині

Німецький соціолог Гарольд Вельцер називає їх "актуальним минулим" і наголошує на добі Другої Світової війни як на "екстремальному історичному досвіді, "період напіврозпаду" якого в біографіях одного чи декількох поколінь поки що неможливо обчислити" [5].

Таким чином, видання книги О. Зінченка "Година Папуги" сприятиме усвідомленню культурної матриці комуністичного тоталітаризму і його ставленню до особистості і людини в цілому.

Перед нами надалі поставатиме маленький есхатологічний образ – зів’ялий лист ясеня. Лист з того світу – кавалочок Любові й свідок нетривкості Життя.

ЛІТЕРАТУРА

1. Зінченко О. Година папуги. Українські сторінки Катині. – Видання друге. – К: Дух і Літера, 2011. – 400 с.

2. Kirn G. Sjećanje na partizane ili misao o partizanstvu?

3.Šavli J. Slovenska državna misel. – Bilje: Studio RO – Humar, 2010. – 94 st.

4. Kuruc B. Ďurčanského socha nepatrí na námestie

5. Вельцер Г. История, память и современность прошлого. Память как арена политической борьбы

Автор - аспірант відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАНУ



Теми: Катинь, XX сторіччя, історія України, Польща, книжки, ЧК-КГБ




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте