Українська правда
Історична правда

Враження з подорожі по Україні літом 1911 р.

09.03.2012 _ Іван Зілинський
Версія для друку

"Придніпрянці переживають такі часи, які у Галичині минули. Як у нас донедавно старі тітки говорили по-польськи, а в чужому товаристві по-українськи, у східних українців навпаки: старушки між собою говорять ще по-українськи, а як прийде хтось чужий, то вже офіціальною мовою.

"Просят сямешек не бросать". Цей дивний напис на київському річному двірці привернув увагу Івана Зілинського, коли він сідав на пароплав до Канева, збираючись відвідати могилу Тараса Шевченка. Його відрядження на Велику Україну з метою вивчення і упорядкування українських говорів співпало за часом із подією, яку в тогочасній російській і західній пресі встигли охрестили як "народження окремої української національності".

Публіцист Юрій Макаров стверджує - "Шева" живий!"

Півстоліття по смерті Кобзаря знадобилося, щоб усвідомлення нащадками батька Тараса набуло масового характеру, і люди, розділені бар’єром імперій, різних соціальних і культурних статусів, відчули між собою спорідненість - таку, що ще за життя Шевченка у Третьому відділенні поліції Петербурга підпадала під кримінал.

Питання: "Що вкладаєте Ви в характеристику "із наших" - задавали на допитах арештованим в Петербурзі по відомству Дубельта українцям у 1850-х роках. Вони ж поняття "наш" пояснювали спільністю віри, мовлення і, що важливо, відчуттям правди.

Отже, у червні 1911 року молодий талановитий мовознавець Іван Зілинський, на той час професор гімназії у Станіславі, перетнув кордон Російської імперії.

Цього року в українських вчених визрів план написати першу українську енциклопедію під назвою "Український народ в его прошлом и настоящем", в яку мали увійти три нариси з історії української мови, сучасної літературної мови та діалектології.

Мовознавець Іван Зілинський

Цю останню тему було доручено опрацювати вченому з Галичини Івану Зілинському. Крім виконаної роботи, надрукованої у 1913 році під назвою "Проба упорядкування українських говорів", він зробив публіцистичний нарис про свої враження від подорожи Київщиною, Чернігівщиною і Полтавщиною. Окремий розділ присвячений поїздці до Канева.  

Ці його "Враження…" такі живі, точні і образні, що з перших же слів переміщуєшся в уяві у наше минуле і можеш без зусиль порівнювати описи архітектурних пам’яток і характеристики наших українських середовищ із теперішнім часом.

Багато проблем у ментальній, мовній, соціальній площині, що виникли під впливом імперського гніту, не розв’язані й по сьогодні. І тим корисніше подивитись на них з погляду сторічної давнини.

Окремо потребує тут уточнення згадка у нарисі Зілинського про збір коштів на пам’ятник Шевченкові у Києві. Це, власне, й була акція, що об’єднала українців не тільки на етнічних землях, а й розкиданих по усіх кутках Російської й Австро-Угорської імперій та й усього світу.

Неполіткоректні листи Шевченка: москалі і "полукацапи"

Місцем для пам’ятника був ухвалений і затверджений губернатором садок проти Реальної школи біля Михайлівського монастиря.

На участь у конкурсі проектів зголосилися скульптори з Одеси, Варшави, Харкова, Берліну, Ніцци, Льежу, Будапешту, Лондону, Риму, Мюнхену, Барселони, Філадельфії. На конкурс було прислано 60 проектів.

Проекти оцінювало журі у складі найповажаніших митців і науковців Васильківського С., Сластьона О., Їжакевича С., Кричевського В., Тимошенка І., Лисенка М., Коцюбинського М., Біляшівського М., Русова О., Науменка В., Грушевського О.

 

До листопада 1911 р. було зібрано 100 тисяч рублів на спорудження пам'ятника Шевченку.

Але київські чорносотенці типу Табачника і Колесніченка, угледівши в ньому скритий засіб агітації проти "єдиної і неделімої", дійшли до самого Путіна чи пак Романова, який ініціативу українців придушив, а зібрані ними кошти пустили ніби на потреби Червоного Хреста.

Згодом петербурзька газета "Новое время" звела ще наклеп на українців, наче убивством Петра Столипіна вони помстилися владі за відмову встановити памятник Кобзарю.

Про цю повчальну історію за матеріалами народного тижневика "Засів", що виходив у Києві з березня по грудень 1911 року, опубліковано статтю в мистецькому часописі "Артанія" №1 за минулий рік.

А от сам нарис І.Зілинського, уривок з якого пропонується читачам, був надрукований вперше у "Збірнику пам'яті Івана Зілинського (1879-1952). Спроба реконструкції втраченого ювілейного збірника з 1939 р. Нью-Йорк, 1994. Париж-Сідней-Торонто-Львів", виданому під опікою філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка.

Ольга Різниченко

***

 

ВСТУП

Перед двома роками відбув я з доручення Петербурзької Академії Наук наукову подорож по Україні в цілі студіювання українських народних говорів на території царської Росії. Протягом трьох місяців переїхав я майже цілу українську територію і мав нагоду придивитися трохи ближче життю-буттю простолюддя та української інтелігенції. В нинішньому викладі не буду займатися вислідами моїх язикових студій, а обмежуся лише на поданні загальних вражень і споминів.

Перед виїздом на наукову екскурсію 1911 р. в Росію стрінув я у Львові одного визначного нашого діяча, що вертав з Рів'єри, який вже здавна вибирався на антропологічні студії за кордон по Україні.

— Дайте мені спокій з тими закордонними українцями — це правдива сволоч.

На мій запит, чому так безглядно осуджує наших закордонних братів, він подав мені кілька фактів.

На Рів'єрі він пізнав кількох українців-емігрантів, деякі дуже заможні, що, мабуть, ніколи не вернуть в Росію. В розмові розпливались вони в словах на тему українського патріотизму, як вони дуже люблять Неньку Україну І свою рідну мелодійну мову і не проміняли б її ні за що у світі.

Згодом наш галицький добродій почав заходити до домів цих закордонних патріотів. І остовпів, коли почув, що їх жінки і діти говорять лиш по-московськи. На обурення, висказане нашим земляком, закордонні оправдувались, що то, бач, привичка, вплив школи і т. д.

 

Дуже тяжкі часи переживають наші східні брати. Чорні хмари нависли над нашою поетичною, соняшною Україною, чим раз більше змагається скажена нагінка, неначе всі темні сили спряглися, щоб знищити, викоренити цілком все, що українське. Майже кожний день приносить нам тривожні вісті про приготування до завзятої нерівної боротьби, і ми уважно прислуховуємось. Наші очі звернені на схід, думки линуть над Дніпро, бо ж ми знаємо, що там наша будучність, не в Галичині, а над Дніпром, у Києві.

Живемо близько себе, леліємо в наших серцях ті самі ідеали, але кордон розділює нас, мов хінський мур, так що ми в дійсності дуже мало себе взаємно знаємо, переважно тільки на основі поверхових, уривкових часописних звісток. Замало єднання, спільного порозуміння, взаємної помочі І плянової роботи для добра цілої України. Та інакше досі не могло бути через дуже утруднені особисті зносини.

Коли поїхати за границю, до Німеччини чи до Італії, чується там подорожній вільнім як дома. Подорож в Росію в теперішніх часах вважається певного роду ризиком і то не без причини. Різні шикани зі сторони поліції, шпіонування на кожному кроці чужого підданого І т. д. — прямо відстрашують від їзди в царство нагайки.

ДОРОГА З ПІДВОЛОЧИСЬКА У КИЇВ

Зараз на першій закордонній станції представляється нашим очам зовсім чужий світ. На пероні тьма жандармів і всіляких темних індивідуїв, що недовірливо мірять від стіп до голови кожного приїжджого. Все це робить дуже прикре враження. По переході через чистилище різних ревізій паспортів і пакунків, опиняємось вкінці в російськім вагоні І свобідніше віддихаємо.

Російські залізниці, треба признати, належать до найвигідніших у світі; вагони чисті, просторі, уряджені вигідно, гарно. На головних лініях не тільки до їзди другою, але і третьою клясою купують пляцкарту, і кожен може вигідно вночі спати.

Катастрофа царського поїзду під Харковом: знак кінця імперії

Але і тут проявляється відомий російський бюрократизм і пуста формальність. До ревізії білетів приходить нараз ціла процесія озброєних револьверами (особливо на полуднево-захІдних лініях) кондукторів (оберкондуктор, кілька кондукторів і унтеркондукторів), відбирають білет і йдуть далі. За хвилю приходять знову і приносять "квитанцію", тобто потвердження на відданий білет, що залишається в обер-кондуктора. Відтак перед станцією висідання знов відбирають квитанцію І приносять білет I т. д. Весь час відбувається така мандрівка кондукторів по всіх вагонах поїзду.

Так виглядав залізничний вокзал у Києві на початку ХХ ст.

По 12 годинах їзди з Підволочиська вранці 19 червня доїжджаємо нарешті до Києва. Вже здалека сіяє в лучах сонця золота копула дзвіниці Печерської Лаври, відтак виринають Київські гори I сам Київ на них, що купається у величезних садах. Дворець (по чисто російському вокзал) старий дерев'яний (щойно тепер задумують будувати новий, модерний).

На двірцевій площі представляється нам оригінальний вид. Ціла маса звощиків, убраних в чудні стародавні московські строї з часів цариці Катерини, в оригінальних, низьких циліндрах, в широчезних і довгих по саму землю бекешах. Найбільше однокінних повозок-хваєтончиків, на дві особи, на маленьких колісцятах, запряжених переважно в дуже гарні коні (з дугою). Звощики шалено скоро їдуть і влаштовують формальні перегони по вулицях Києва.

Ще один текст з 1911 року. Володимир Жаботинський про Тараса Шевченка

ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД КИЄВА

Приємно вражає око вже на першій вулиці, Безаківській, велика вивіска, писана фонетикою: "Українська книгарня Київської старини". Вїжджаємо на Бібіковський бульвар, одну з найкращих і найдовших вулиць Києва — обсаджену алеєю тополей, що надають місту ориґ інальний вид. Один з киян казав мені пізніше, що Київ без тих тополей перестав би бути так гарним.

Минаємо пам'ятник графа Бобрінського, засновника цукроварень на Україні, далі ботанічний сад, золотоверхий Володимирський Собор І через площу Богдана Хмельницького (звану загально Басарабкою), дістаємось на найкращу і головну вулицю Києва - Хрещатик. Ця широчезна вулиця забудована 3, 4 І 5-поверховими каменицями, палатами з просторими асфальтовими хідниками, тягнеться 2 кілометри. Найкращі і найбагатші склепи містяться саме при цій вулиці, і тут концентрується весь рух Києва.

 

Кінчається Хрещатик т. зв. Царською площею, що на ній відкрито недавно пам'ятник "Цареві Освободителеві".

Київ має тепер біля пів мільйона мешканців і є в цілім того слова значенні європейським містом. Не тільки українці, але й москалі звуть його без пересади "перлою між російськими містами".

На жаль, він тільки зверха такий чарівний І виглядає культурно. Надармо наслухується в тім серці України за чисто українською мовою на вулицях. Скрізь чується лише жаргон, тобто московську мову з "исковерканньім малороссийским произношеніем", хоч правдивих ("настоящих") москалів тут порівняно мало: лише трохи чиновників, купців І військо, а gros населення — це автохтони "малороси".

Монумент на честь імператора Олександра ІІ на Царській площі (нині - Європейський майдан)

Побіч малого гуртка свідомих українців, що відважуються публічно говорити рідною мовою, ще часто можна почути українську мову в устах немногих поляків, що, не хотячи афішуватись публічно зі своєю польською мовою, охотніше говорять .по-українськи, ніж по-московськи. Але придивімся дещо ближче місту - свідкові нашої давньої слави і відшукаймо тих немногих свідомих потомків славних предків.

ІСТОРИЧНІ ПАМ'ЯТНИКИ КИЄВА

Володимирською вулицею входимо в старий Київ. Між деревами малого огороду, що окружений модерними високими будівлями, криються рештки Золотих воріт, побудованих Ярославом Мудрим в 1037 р. Це був колись цілий будинок з церквою Благовіщення наверху, а тепер зістали тільки дві стіни. Андрій Боголюбський найбільше знищив ті ворота. Катерина казала їх засипати, і доперва на початку XIX в. відкопано їх і поправлено.

Золоті ворота в Києві

Ідучи далі Володимирською вулицею, входимо на велику, найкращу в Києві Софійську площу. Посередині стоїть пам'ятник Богдана Хмельницького, на тім місці, де його вітали колись кияни по його славних побідах.

Постава гетьмана дуже гарна, могутня, і пам'ятник робить сильне враження. Спінений кінь сидить на скелі і звертає голову на південь але Хмельницький завертає його і булавою вказує на північ. Той взор на північ пояснює напис на пам'ятнику: "Волим под восточного православного царя".

Хмельницький звернений лицем до Софійського Собору, найстаршого храму в Києві і в цілій Україні, що його збудував і прикрасив Ярослав Мудрий в 1037 р. при помочі грецьких архітектів і малярів. При вході стоїть висока золотою бляхою вкрита дзвіниця, прикрашена старовинним орнаментами.

Собор святої Софії

Сам Собор має 11 золотоверхих бань і містить в собі багато цінних пам'яток. Запрестольна т. зв. "ненарушима" стіна з великим образом Божої Матері, походить ще з XI віку, як і багато мозаїкових образів і фресок.

По лівім боці престола стоїть гробниця з мощами Ярослава Мудрого, зроблена з двох кусків старинного мармуру. В тім соборі співає найкращий в Києві хор.

На північнім кінці Софійської площі стоїть друга величава старовинна святиня — золотоверхий Михайлівський монастир. Він має 7 золотих бляхою вкритих бань, а на верху головної бані поміщений російський двоголовий орел, що його, згідно з переказом, ніби велів постави Хмельницький по Переяславській угоді. Та церква містить в собі також дуже багато старих і новіших дорогоцінностей.

Найбільше впадає в очі гробовець св. Варвари, зроблений майстерно з чистого срібла. Намісний образ св. Михайла, подарований одним з царів, прикрашений тисячами брильянтів-самоцвітів. Як многі інші київські церкви, так і ця, ціла блищить від золота, срібла і дорогого каміння. Цілий день відправляються богослуження і все повно народу — прочан з усіх кінців Росії.

Один із проектів пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві, що так і не був встановлений

Недалеко Михайлівського монастиря (на Софійській площі, в дуже гарнім місці) мав бути побудований пам'ятник Шевченка. На жаль, він мусів уступити, як виразився голова городської думи, з ґречности, місце дамі— звичайненькому бетоновому пам'ятникові св. Ольги, що розпочинає проектований ряд пам'ятників т. зв. "исторический путь", що стоятимуть вздовж Софійської площі аж до Софійського Собору.

Київські часописи писали, що Богдан Хмельницький, якому завдячує Росія Київ і цілу Україну, на думку російського правительства, не буде пасувати до тої "історичної путі", і його мають, як уже вислуженого, пустити в "отставку" тобто перенести на поганеньку площу його імени (vulgo Басарабку), де перекупки продають ярину й овочі.

Міфи і правда про Десятинну церкву

Трохи далі за Софійським Собором стоїть Десятинна Церква — вправді на історичному місці і на старих фундаментах, але збурена татарами, — і походить з початку 19 віку. В церкві знаходиться гробниця св. Володимира і Ольги.

Ще трохи далі — на стрімкій кручі — стоїть дуже гарна Андріївська Церква; згідно з переказом — на цьому місці, де св. Апостол Андрій, проповідуючи віру Христову, на Київських горах, поставив хрест. Будував цю церкву славний архітект Растреллі в стилю рококо. Висока церква стоїть на горбі, а ще до того на високій підмурівці. З плятформи коло церкви представляється дуже гарний вид на цілий Поділ і на Дніпро.

Андріївська церква

Побіч безчисленних золотоверхих церков на території нового Києва займає першорядне місце Володимирський Собор. Збудований в строго візантійському стилі, зовні не робить дуже великого враження, зате всередині очі розбігаються від красоти і розкоші. Передусім впадає в очі величезний образ Божої Матері з Ісусом на руках, над вівтарем, на запрестольній стіні, мальованій малярем Васнецовим. Образ є на золотому тлі і цілком робить враження, що Мати Божа пливе у повітрі.

Крім того є там багато надзвичайно мистецьки викінчених образів, як "Страшний Суд", "Хрищення Руси Володимиром", "Воскресення Андрія", "Різдво", "Воскресення Христа" і т. д. і різні руські святі, богоугодники, між ними і літописець Нестор. Де нема образів, всі стіни і кожний куточок є або виложені дорогим мармуром, або крашені гарним орнаментом в золоті. Особливо увечорі, при освітленні, робить храм чарівне враження.

Володимирський собор

УКРАЇНСЬКЕ КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ У КИЄВІ

В Києві є доволі значний гурток свідомих українців, що гуртувалися по розв'язанні "Просвіти" та "Українського клюбу", навколо клюбу "Родина", але вони губляться в півмільйоновому місті. Клюб "Родина" міститься при першорядній Володимирській вулиці, недалеко Золотих воріт І має дуже гарний просторий будинок з 12 кімнат. В тій самій камениці має також поміщення молоде та рухливе Українське наукове товариство з малим музеєм.

В Києві є величавий міський музей, що зберігає багато наших пам'яток; він є також в українських руках. Директором є знаний український патріот Біляшевський, а його помічником — гімназіальний професор — Данило Щербаківський — брат Вадима, що їздив по Галичині студіювати наш церковний стиль.

Під час ферій більша частина патріотів роз'їхалася на дачі; осталися переважно співробітники часопису (щоденника) "Рада" І деякі інші, приміром: Олена Пчілка, Грінченкова, Вороний, Єфремов, Черкасенко, Малич, покійний Шерстюк — редактор "Світла" та інші.

 

Редакція "Ради" також має дуже гарний, просторий будинок напроти Золотих воріт.

Крім того, до українських позицій належать також дві книгарні: згадана вже — "Київської Старини" І "Літературно-Наукового Вістника" та недавно відкрита крамниця "Часу"; всі дуже гарно розвиваються. Торгують пересічно по 20 тисяч карбованців річно, отже, видно, що попит за українською книжкою є великий, коли зважити, що давнішими роками лише одиниці інтересувалися українською книжкою.

Дуже гарний є в Києві чотириповерховий дім М. Грушевського, збудований в українському стилі архітектом Кричевським.

Грушевський та Франко: громадське і приватне

Багато українців жило на дачі недалеко під Києвом, найбільше в соснових лісах с. Боярка.

Між іншим, відвідали ми й Миколу Лисенка, що щороку живе милю під Києвом, у с. Китаєві, де знаходиться монастир-філія Київської Лаври і старовинна твердиня.

Родина Лисенків належить до тих нечисленних українців, що дома і публічно говорять тільки по-українськи. Пізніше оповідали мені, що ще недавно, як хтось запитав, у яких сім'ях говорять виключно по-українськи, дістав таку відповідь: "А багацько, от: Лисенки, Старицькі, Стєшенки, Черняхівські, Косачі, Чикаленки, Яновські, Науменки; далі — Лисенки, Старицькі, Стешенки, Черняхівські, Косачі, Чикаленки, Яновські, Науменки" — і т. д. з вічним повторюванням.

Тепер вже вправді іде до кращого - але все ще вживання виключно української мови, хоч би тільки в родинному колі, належить до дуже рідких випадків.

Взагалі придніпрянці переживають під многими зглядами такі часи, які у Галичині вже давно минули. Сильна привичка, винесена із російських шкіл, російська мова, часто таки брак відваги зробити перелом, а то цурання рідної мови, є причиною цього анормального стану. Як у нас донедавно старі тітки та бабки між собою говорили (або ще й тепер говорять) по-польськи, а в чужому товаристві по-українськи, у східних українців навпаки: старушки між собою говорять звичайно ще по-українськи, а як прийде хтось чужий, то вже всі говорять офіціальною мовою.

 

Привичка до тої офіціяльної мови іде так далеко, що коли навіть йдуться два інтеліґенти-товариші — попи або з іншого стану, то кілька перших речень мусять до себе сказати в офіціальній, звичайно попсованій мові, та аж пізніше, як розбалакаються і хотять від серця промовити до себе, переходить на рідну мову (зрозуміло, коли якесь начальство цього не чує).

Для характеристики низького стану освіти східноукраїнських священиків, а зокрема ченців, наведу лише один приклад:

Лисенко запровадив нас в Китаєві до монастиря і просив, щоб котрийсь з ченців показав нам якісь старі книги і розповів історію заснування монастиря. Всі старовинні книги, — кажуть, — забрали до Лаври, а про початок монастиря ніхто не знав нічого розказати.

На наполягання Лисенка привели до нас наймудрішого ченця — самого ігумена. "Єто, — каже, — был какой-то китайский князь, он пришел на Русь і основал зтот монастырь". Лисенко, обурений, вилаяв усіх ченців, що задурно хліб їдять, а нічим не інтересуються, і пояснив їм сам, що монастир заснував Андрій Боголюбський, а назва "Китай" — це татарське слово на означення твердині, яку татари в цьому місці під час нападу на Київ здобули.

Але що під такою шкаралупкою не все вигасла свідомість, лише треба б її розбудити, свідчить слідуючий випадок:

Повертаючи від Лисенка, стрінули ми у лісі ченця. Наш чичеро — урядовець Цимбал з Києва— спитав його, куди дорога у місто. Відповідає по-московськи.

- А звідкіля ви, що ви не говорите по-українськи?

- Я хахол с Харьковской губернии.

- Ну, так говоріть по-нашому.

Відтак Цимбал витягає листок: "Жертвуйте на пам'ятник Шевченка".

 

Чернець боявся, але дав 10 копійок.

НА ТАРАСОВІЙ МОГИЛІ У КАНЕВІ

Загляньмо тепер на хвилю на могилу батька Тараса в Каневі. З Києва до Канева їхати кораблем приблизно 10 годин. Краєвид над Дніпром дуже мальовничий. З правого боку підносяться то вищі, то нижчі горби та кручі, омаєні деревами, а по лівому березі розлягаються непроглядні степи, мережані нивами-полями.

На кораблях все повно, і в пристанях вражають око дивні написи великими буквами: "Просят сямешек не бросать". Це заборона не розкидати лушпин з насіння соняшника. Їсти соняшникове насіння — це улюблене заняття нижчих верств на цілім просторі України.

Навіть трудно представити собі міщан, селян і жидів без насіння в кишенях. Старі і молоді безупинно гризуть його і досягають такої досконалосте що вкидають здалека кілька зерен в рот і вмить — при помочі зубів і язика видобувають, як горобці, зерно, а лушпину видувають з рота. Через те скрізь по вулицях і площах, на кожнім місці повно тої лушпини.

 

Перед Каневом зблизився до нас на кораблі один добродій, коли почув, що ми говоримо по-українськи, і дуже радів, що чує рідну мову. З розмови довідались ми, що він українець, високий чиновник з Петербурга, їде на канікули до рідні в Черкаси. Сам вже дуже лихо говорив по-українськи, а жінка і діти тільки по-московськи. Але видно, що в нього ще не завмерла національна свідомість, бо коли видно було здалека хрест на Тарасовій горі, — він вказував його своїм синкам і з захопленням пояснював, хто там лежить і чим він для нас є.

Від Канева до підніжжя Тарасової гори — кілометр дороги, де розложилось мале, дуже симпатичне сільце — Монастирок. Вихід на гору — крутими стрімкими дерев'яними сходами, дуже прикрий. Доброї чверть години треба, щоб дістатись на плато, де знаходиться сама доволі висока могила.

Високий білий хрест на могилі гарно відновила 1911 р. якась незнайома людина, що довший час сиділа в тюрмі в Архангельській губернії. Там цей чоловік заробляв денно при казенній роботі 1 рубель і 30 копійок; на 30 копійок він харчувався, а по рублю відкладав. За зложені гроші приїхав на Тарасову могилу І гарно полакував хрест та штахети.

 

З могили представляється чарівний вид — далеко на право- і лівобережну Україну, особливо при заході сонця. Кращого місця годі собі уявити. Не дармо мріяв Шевченко про це місце на чужині, щоб там доживати віку (в поемі "Сон"), або щоб хоч по смерті спочити серед гарної української природи ("Заповіт").

Зрештою, могила доволі занедбана, повно бур'яну, о квітах нема навіть бесіди. І дерев'яні сходи, що ведуть на верх могили, вже зіпсовані.

Побіч могили, у вишневому садку, стоїть хата, де міститься Шевченкова світлиця, дві кімнати для гостей І кімната для сторожа. Дві світлиці збудував перед 30 літами померлий брат Тараса Варфоломій, а дві дальші добудував вже Науменко, директор гімназії в Києві, тепер куратор могили, що має недалеко могили, по лівім боці Дніпра, власне село Прохорівку.

Шевченкова світлиця чепурно прибрана гарними рушниками, вишивками, килимами, плахтами та образами. Між іншим, Тарасова онука, дочка Петра Микитовича, принесла недавно гарний мережаний рушник для діда.

Побіч знаного портрета копії Рєпіна, на правій стіні є другий гарний портрет, відомий в копіях і у нас, мальований Красицьким, також онуком Тараса. Сестра Тараса, Катерина, вийшла заміж саме за Красицького, батька отого маляра.

 Зворот поштівки, кошти від продажу якої йшли на побудову пам'ятника Кобзареві

Селяни відносяться до Тараса з великим пієтизмом. Давніше приходили з далеких сторін по 100-200 люда, але від 1907 р., по словам сторожа могили Івана, "народ одвернувся назад", бо поліція розганяла і била нагаями мужиків, лаючи: "За чим? Пашол вон".

Давніше можна було на могилі свобідно говорити І співати, а тепер вечорами все повно шпигів попід вікнами, підслуховують, чи, борони Боже, не заноситься на яку революцію з батьком Тарасом на чолі. Навіть по смерті він їм страшний.

Три "бузини" з Луганська: "Тарас Шевченко - крёстный отец украинского национализма"

Переглядаючи пам'яткову книгу, бачиться підписи людей з дуже далеких сторін, а мало з близьких. Мені самому доводилось часто чути з уст свідомих інтелігентів, що вони не були ані разу на Тарасовій могилі. "Нам ближче І більше маємо можливости до відвідання батька Тараса, як ви, тому відкладаєм на пізніше, бо брак часу" і.т. п. (в Боярці).

На могилі пізнали ми народного учителя Кірієва з містечка Лютеньки Гадяцького повіту Полтавської губернії. Він приїхав на учительські курси в Київ, та оскільки занадто вчені офіціяльні лекції про археологію, антропологію, штуку і т. д. зовсім його не займали, то він покинув їх і використав час на відвідини святих, як казав, місць на Україні. Він дуже захоплювався красою природи, при читанні "Кобзаря" плакав, як мала дитина, і на пам'ятку забрав повні кишені каміння з могили, щоб пообділювати ними знайомих. Це наскрізь ідеальна, свідома людина; подібних народних учителів доводилось мені пізніше стрічати дуже часто.

Подібно, як у нас в Галичині, так і на східній Україні народне учительство найбільше зі всіх верств свідоме, патріотичне і роботяще. Не високі чиновники, що живуть по містах і не зустрічаються з народом і впрочім бояться звичайно власної тіні, не ограничене, темне, неосвідомлене духовенство, що часто ворожо ставиться до народу, і не багачі, дуки, дідичі працюють над усвідомленням широких мас, а нужденно оплачуване учительство посвячує всі свої сили невпинній праці для народу. Що українська книжка, а навіть і часописи чимраз частіше заходять на село і народ рветься до читання рідного слова, то виключна заслуга народного учительства.

Я дуже часто зустрічав учителів, що лиш для ока інспекторів вчать в народних школах дещо по-російськи, а впрочім науку ведуть лише в українській мові. Їх за це переслідують, переводять в північні губернії або проганяють, але вчителі мало що собі з того роблять. В т. зв. "парафіяльних школах" платня учителя виносить 7-10 рублів місячно, в міністерських школах трохи більше, тож такий заробіток знайде собі прогнаний учитель і деінде.

Гірко вражає, що і хата на могилі Тараса дуже занедбана, дах обдертий, а в кількох місцях видно було навіть діри в стрісі, і починає затікати.

Унікальну колекцію зі 115 книг Кобзаря губернатор Добкін передав з Харкова до Канева  

Найприкріше враження зробив на мене 11-літній синок сторожа Івана, що най супроводжував на сусідню т. зв. Княжу гору, що її закупив і збудував там собі дачу директор Київського музею Біляшевський. По дорозі говорив до нас хлопець лише ломано по-московськи. Питаю його:

- Хлопче, чому ти не говориш, як твій батько, мати, сестра, а перекручуєш язик?

Він виправдувався, що вже інакше не може говорити. Ходив у школу в Каневі, там насміялися з нього за "хахлацьку" мову, грозили, а навіть били, і він тепер говорить страшно попсованою мовою, наче відставний солдат.

Мені страшно стало, якщо скрізь так діє на українських дітей російська школа. Так воно по містах переважно дійсно і є. То ще наше щастя, що на Україні мало шкіл по селах, а там, де вони є, в них вчать багато свідомих учителів-українців. Інакше русифікація поступала б при помочі школи, а з другого боку при помочі солдатчини, дуже швидко. Жіноцтво й старша генерація говорять на селі виключно чистою українською мовою без домішок.



Теми: Шевченко, XX сторіччя, історія України, історія Росії, Київ, Черкащина, Російська імперія, українська мова



Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

17.02.2015 _ Олександр Зінченко
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter