Українська правда
Історична правда

Ремонт українських музеїв: справа не лише в безгрошів’ї

10.04.2013 _ Олег Коцарев
Версія для друку

Часто чиновники пропонують музею вибрати підрядником певну фірму. Тоді гроші раптом починають різко "прискорюватись". Якщо ж музей комизиться, затримки гарантовані - а, може, ще й "приперчені" перевірками.

Більшість музеїв нашої країни, як не дивно, не молодшають, а навпаки. Ремонтувати їх заважає не тільки елементарний брак коштів у бюджетах, а й складна система контролю, нестабільність фінансових потоків та брак професійної солідарності.

Екстремальна погода нинішньої весни, вже коли "охолонули" перші новини про снігові блокади й очікування підтоплень, сподівано змусила згадати про таку давню проблему, як ремонт українських музеїв.

Нагадала досить предметно і переконливо: снігова глиба провалила дах київського Музею Лесі Українки (частина Музею видатних діячів української культури). Довелося проводити цілу операцію з нейтралізації "снігового гостя". Тепер, звичайно, треба як мінімум відремонтувати дах.

Директорка Музею видатних діячів української культури Наталя Терехова у телефонній розмові повідомила "Історичну Правду", що музей уже підготував кошторис і знайшов підрядника, який би міг виконати такі роботи. Сподіваються незабаром дістати гроші…

Не пов’язана з погодою, проте також досить резонансна й історія з ремонтом Музею скульптури Йогана Георга Пінзеля. Тут про поганий стан колишнього костелу Кларисок XVII-XVIII століть згадали через те, що після успіху луврської виставки Пінзеля чекають на іноземних туристів.

Це – лиш спалахи в інформаційному просторі країни останніх тижнів. А насправді треба терміново ремонтувати величезну кількість українських музеїв. Десь – щоб не протікало й не обвалювлося, десь – щоб надати приміщенню пристойнішого вигляду.

Крізь тернії до бюджету

Можна, звісно, навіть не говорити з музейниками чи експертами, щоб зрозуміти: головна проблема ремонту музеїв України – нестача грошей. Але це не крапка, бо все-таки музеї хоч якось, а ремонтуються часом, отож, є сенс з'ясувати й інші труднощі та досягнення.

Почнімо з самої системи. Як організовується ремонт у музеях?

Передусім, має бути формально зафіксована сама потреба в ремонті. Особа чи відділ, що займається відповідним моніторингом, повинні підготувати такий акт (наприклад, акт технічного стану чи дефектний акт у випадку форс-мажору). Маленьким музеям із вузенькими штатами тяжче – їм для цього доведеться когось наймати.

Наступний етап великого шляху – калькуляція: що саме треба зробити й скільки воно коштуватиме? Її має виготовити спеціальна організація.

Проект робіт подають місцевій владі звичайні музеї та мінфіну – національні. Тут мають бути найрізноманітніші узгодження: з державною будівельною експертизою, структурами, котрі напрочуд успішно охороняють українську культурну спадщину, тощо.

Якщо музей – пам'ятка архітектури (а дуже часто так і є), вимоги посилюються. Те саме, коли плануються масштабні роботи.

Часто подібні проекти помирають тихою смертю в чиновницьких кабінетах і коридорах, але якщо місцева чи центральна влада все-таки погоджується дати грошей, то потрібно знайти того, хто зробить ремонт. Для ремонту в понад 300 тисяч гривень проводять тендер.

Далі казначейство виділяє потрібну суму і – вперед! Це якщо спрощено і схематично.

Чи заплутана ця система?

- Я не сказав би, що процедура плутана, - "заспокоює" Владислав Піоро, голова правління громадської організації "Український центр розвитку музейної справи". – Вона цілком визначена, просто складна і тривала.

- Для такої організаційної роботи на якісному рівні потрібен особливий штат, люди, котрі добре розуміються на цих складних процедурах, котрі в курсі новацій – вважає директор громадської організації "Агенція культурних стратегій" Микола Скиба, колишній заступник гендиректора Національного художнього музею України з економічних питань. – Їх можуть тримати лише заповідники, для звичайних музеїв це нереально, їм доводиться наймати фахівців.

Якщо ж успішно перейдено такі перепони, як нестача грошей у бюджеті та паперові "барикади", з'являється наступна біда.

Казав пан: "Дам кожух…"

Штука в тому, що підписання документів про виділення коштів не дорівнює їх автоматичній матеріалізації. Гроші часто затримуються. Це пояснюють загальними бюджетними труднощами.

- Часом затримки грошей призводять до великих проблем, - каже Микола Скиба. – Адже фірма, що їй ніяк не заплатять за виконані роботи може подати позов до суду. Або, наприклад, обходиться без суду, але ремонт призупиняється до кращих часів, а це часто – катастрофа, після неї все треба починати спочатку.

Про ще один нюанс таких затримок нагадує Владислав Піоро:

- Непоодинокими є випадки, коли гроші на рахунки надходять взагалі наприкінці року, і часу їх освоїти не лишається. Вже не кажучи про те, що окремі види робіт (наприклад, реставрація фасадів тощо) за нормативами мають виконуватись у теплу пору року.

"Пробуксовує" фінансування не лише на етапі безпосереднього ремонтування, а й під час оцінювань, укладань кошторисів тощо. Нескладно здогадатися про наслідки.

Така практика проблематизує не самі лиш ремонти. За словами Зеновія Мазурика (голова Асоціації музеїв і галерей, віце-президент Українського національного комітету ІСОМ – Міжнародної ради музеїв), "механізми фінансування спотворюють будь-які спроби стратегічного планування в українській музейній справі".

Втім, як і в інших сферах, усе можна вирішити. Музейники висловлюються делікатно, десь так:

- Треба просити, звертатися. Іноді вдається все прискорити.

А дехто на умовах анонімності пояснює дуже просту схему. Мовляв, часто чиновники пропонують музею вибрати підрядником певну фірму. Тоді гроші раптом починають різко "прискорюватись" - і досить швидко надходять за призначенням.

Якщо ж музей комизиться ("ми знайшли дешевшу фірму, ніж пропонувало управління…"), затримки гарантовані, може, ще й "приперчені" перевірками.

Говорять і про випадки, коли давали хід ремонту лише на умові, що з "правильним" підприємством підписують папери так, ніби всі роботи вже виконано. Це великий ризик – по-перше, абсолютно незаконно, по-друге, ремонтники отримують повний карт-бланш працювати абияк, і нібито були випадки, коли після такого "правильного" ремонту приміщення опинялось у ще гіршому стані.

Ну й, само собою, якщо така практика дійсно має місце, вона є чудовим способом тримати музеї та їхнє керівництво на короткому ланцюгу.

Повторюсь, офіційно про таке "ручне керування" ніхто не говорить, можна його вважати домислом чи наклепом (разом з тим ніхто не заперечує такі розпливчасті формулювання, як "особисті впливи і контакти", "несистемні рішення").

Однак описана схема більш ніж гармонійно вписується в загальні механізми, за якими живе сьогодні наше славне суспільство. І взагалі, ця зона мовчання дуже характерна.

Тиск середовища: чи зможуть?

Як же в такій ситуації відремонтувати музей? Чи можна розв’язати проблему системно?

Іноді вдається викрутитись. Ось у Музеї-квартирі Павла Тичини, що про нього недавно писала "Історична Правда", для косметичного ремонту звернулися по допомогу до родичів поета, співробітники теж доклалися до такої "толоки". З ними солідаризується Петро Гончар, директор Музею Івана Гончара:

- Буває, що простіше знайти спонсора, ніж зробити ремонт за бюджетні гроші…

Хоча, звичайно, спонсори теж не вишиковуються в черги. Часом успішно спрацьовує й офіційна процедура чи разові цільові програми. Якщо ж говорити про стратегічні перспективи, і безпосередні представники музеїв, схоже, не дуже сподіваються на близькі позитивні зміни – це відчутно з самого тону їх коментарів.

- Систему треба переробляти в цілому. Але пам’ятати, що ніде в світі музеї не виживають повністю власним коштом. Мусить бути якийсь механізм фінансування. От, скажімо, у Великій Британії 3% прибутків державних лотерей іде на музеї. Можна також побудувати схему на тому принципі, що масова, комерційна культура має "годувати" високу. – говорить Наталія Терехова.

- Змінювати складний механім фінансування невигідно передусім тим, хто "сидить" на цих рішеннях, - вважає Микола Скиба. – Тут могла би спрацювати політична воля, якби на ключових посадах опинилися свідомі, активні й мотивовані люди. Потрібне радикальне спрощення експертиз, скорочення переліку необхідних документів, а на тлі цього – цільові програми, урядові доручення в особливо складних, дорогих і стратегічних випадках.

А поки політичної волі немає й не дуже передбачається, потрібна солідарність музейного середовища, взаємодопомога, конструктивний тиск на державу. Треба прагнути європейських стандартів – у ЄС система експертиз прозоріша та простіша, більше повноважень мають музеї та професійна спільнота. Як показує практика, посилений контроль у такій сфері не буває ефективним.

Скибу підтримує Петро Гончар:

- У нас часто заради того, щоб проконтролювати десять гривень, витрачаються сотні. Це не має сенсу. Повинна бути менша кількість структур, від яких музеї залежатимуть, у тому числі й у питаннях ремонту. Але для радикальних позитивних змін мають відбутися зміни в суспільстві, потрібно перетравити нинішню "вульгарну демократію". Між людьми мусить бути більше довіри та солідарності.

- Не треба чекати рішень від держави. Їх має виробити й добиватися від неї професійне музейне середовище, - каже Зеновій Мазурик. – І ознаки такої роботи середовища вже є, недаремно виникають, активізуються все нові й нові музейні проекти, об’єднання, програми.

Та поки процес якісних змін перебуває в стадії непомітного неозброєним оком визрівання, за ним доводиться стежити через, так би мовити, зовнішні прояви. Одним із яких найближчим часом стане ремонт Музею Лесі Українки в Києві.

Наскільки оперативним, результативним і швидким він буде? Чи не "забудуть" про нього ЗМІ, які повідомили про аварію? Як відреагують колеги та експерти? Є думка, що саме в подібних гучних випадках найкраще вчитися згаданого тут "тиску середовища".

Дивіться також:

Музейні підсумки 2012 року

Навіщо нам музеї і що з ними робити?

Музейний заколот. Про звільнення і призначення чільних кадрів галузі

Світлана Пиркало про свою (не)любов до музеїв

Хто і чому ходить у музеї. Лекція з Лондону

інші матеріали ІП за темою "Музеї"



Олег Коцарев
Поет, письменник, есеїст (Харків)

Теми: музеї, чиновники, бюджет

АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter