Українська правда
Історична правда

Олександра Радченко — репресована за пам'ять

22.11.2013 _ Володимир В'ятрович
Версія для друку

Учителька з Харківщини вела щоденники про Голодомор. За це радянська влада її посадила, а щоденники конфіскувала. Вони збереглися в архіві СБУ. "...Через 20 років діти не повірять, що такими жорстокими методами будували соціалізм..."

7 липня 1945 року слідчий НКВД підписав постанову про арешт Радченко Олександри Миколаївни. Під час обшуку виявлено сім зошитів зі щоденниками колишньої учительки за 1926-1943 роки, які стали головним доказом  "антирадянської пропаганди та агітації".

Влада більшовиків на більшості українських територій закріпилася після падіння Української Народної Республіки в 1921 році.

Серед комуністичних активістів було чимало українців, але становлення режиму стало можливим лише завдяки завоюванню України більшовицькою армією та постійній підтримці з Москви. Адже масштабний антикомуністичний опір та численні повстання тривали до середини 1920-х років.

Врешті для утримання контролю над територією комуністи змушені були піти на компроміс із українським національним рухом і почали так звану "українізацію" — українська мова стала офіційною у владних установах, відкрито українські театри та університети.

Сприятливі умови спричинили справжній бум в українській культурі, з’явилася ціла генерація письменників, поетів, художників, театральних та кінорежисерів. Оголошена комуністами "нова економічна політика" дозволила селянам відчути себе власниками землі та розвинути власні господарства.

Але вже через десять років на село прийде вбивчий голод, а письменники та митці стануть Розстріляним відродженням.

Більшовики розуміли: економічні та культурні поступки бунтуючим українцям можуть бути лише тимчасовими, і вже в кінці 1920-х, після остаточного утвердження Сталіна біля керма влади, розпочато масштабний наступ проти всього українського.

Цю атаку всесвітньовідомий юрист Рафаель Лемкін, автор терміну "геноцид", назвав "радянським геноцидом українців".

Складовими геноциду були репресії (розстріли та ув’язнення) діячів культури, ліквідація національної церкви. Врешті, створення умов, які призвели до масової смерті українських селян — головних носіїв національної ідентичності, що стало найбільшим злочином радянського комуністичного режиму.

Штучно організований голод протягом 1932-1933 років забрав життя мільйонів (за різними підрахунками, від 4 до 7) життів. Цей злочин ввійшов в українську та світову історію під назвою Голодомор.

На початку 1930-х років колективізація українських сіл завершилася, і їхні мешканці, примусово загнані до колгоспів, стали цілком залежними від влади.

Масовими репресіями та депортаціями комуністи зуміли ліквідувати прошарок заможних і незалежних власників на селі — "куркулів", тих, які могли становити основу національного руху.

Але й після цього в Україні періодично спалахували місцеві антирадянські повстання. Для того, аби остаточно придушити рух опору, влада вирішила покарати непокірних селян голодом.

Спочатку було встановлено непомірно високі норми заготівлі зерна, а їхнє очікуване невиконання оголошено саботажем і спротивом владі. Після цього почалися насильницькі реквізиції, на села відправлено спеціальні "буксирні" [вони, за владною риторикою, "брали на буксир" господарства, які не виконували норми заготівлі - ІП] бригади, що конфісковували все виявлене у селян зерно.

Влада жорстоко карала за будь-які спроби приховати хліб, який оголошувався державною власністю.

У серпні 1932 року прийнято спеціальну постанову, названу в народі "законом про п’ять колосків", яка передбачала багатолітнє ув’язнення або навіть розстріл за те, що трактувалося як "розкрадання соціалістичної власності". Насправді мова йшла про спроби зберегти для себе бодай залишки їжі чи віднайти рештки зерна на полях після збору врожаю.

Озброєний охоронець біля комори із зерном, село Вільшани Харківської області

Ще одним інструментом вбивства селян стало запровадження так званих натуральних штрафів: у родин, які не виконали запланованих норм здачі зерна, як покарання вилучалася вся їжа.

Відповідальність за "саботаж" покладалася також на цілі села, які заносилися на "чорну дошку" — такі населені пункти повністю ізолювалися від решти світу, а довезення туди будь-яких товарів чи харчів припинялося.

Зрештою, вся територія України перетворилася у своєрідне "голодне гетто" - адже її кордони було оточено військами, які не давали голодуючим тікати.

Позбавлені будь-якої їжі та можливостей залишити уражені голодом терени, люди масово помирали. Гинули цілі сім’ї, вимирали цілі села, людей не встигали хоронити в могилах, тому закопували неподалік поселень у великих ямах. Іноді ховали навіть ще живих: ті, хто збирав тіла, самі були настільки ослаблені, що не могли приходити двічі.

Місце масового захоронення жертв Голодомору

Страшна трагедія — смерть мільйонів — приховувалася від світу. Про неї не можна було говорити і в Україні. Цензуровані газети писали про значні успіхи радянської влади, а будь-яка інформація про голод трактувалася як антидержавна пропаганда і суворо каралася.

Дехто з постраждалих від голоду був певен: біда є наслідком злочинних дій місцевої влади, і варто лише повідомити центральне керівництво, аби беззаконня припинилося. Люди писали листи на ім’я Сталіна, "відкриваючи вождю народів очі" на жахи голоду. Авторів таких листів влада уважно вислуховувала, а потім… заарештовувала.

Тим не менше люди, які переживали Голодомор, намагалися зберегти пам’ять про нього, передати її нащадкам. Одним із мільйонів свідків вбивства голодом була Олександра Радченко, яка в той час працювала вчителем на Харківщині.

Як службовець, вона мала певне харчове забезпечення, яке допомогло їй вижити та врятувати від голодної смерті своїх дітей. Проте отримуваний від держави "пайок" не міг відгородити її від довколишніх жахів. Можливо, тому, що як учителька змушена була кожного дня дивитися в голодні очі учнів, адже не могла не помічати, як їх ставало дедалі менше.

 Учителька Олександра Радченко

Вона усвідомлювала: будь-яка спроба поширити інформацію про те, що робиться в Україні, означатиме для неї ув’язнення, а отже й смерть для її дітей, залишених напризволяще.

Олександра Радченко знала, на який ризик іде, навіть довіряючи правду про побачене лише своєму щоденнику, розуміла, що її очікуватиме у випадку виявлення записів. Але стриматися від цього не могла, тому й писала:

"5 квітня 1932 року, вівторок. Голод, штучно створений голод, набуває жахливого характеру. Навіщо забирають до зернини хліб — нікому не зрозуміло, і тепер, коли вже бачать результат такого забирання, все-таки продовжують вимагати хліба для посіву… А діти голодують замучені, худі, мордовані глистами, тому що їдять одні лиш буряки, та й ті от-от закінчаться, а до врожаю ще чотири місяці. Що буде?

6 квітня 1932 року, середа. Іноді мене охоплює така нестримна злість, що починаю хворіти. Читаю про "радянські темпи" (газета "Правда"), про відкриття першої в Європі домни, про завершення греблі в Дніпробуді і багато іншого. Все це добре, але навіщо ці темпи при розпухлих від голоду дітях та людях. Взагалі голод починає лютувати і несе з собою усі біди, які лише можна уявити. Злочинність розвивається з якоюсь особливою швидкістю… Мучать думки про розпухлих від голоду селянських дітей, і злість зростає…

2 червня 1932 року, четвер. Як важко жити, до відчаю важко. Взагалі надзвичайний час, небачений в історії. Всі страждають від недоїдання або голоду, та й взагалі від напівжебрацького життя. До того ж безликість страшна, гнітюча.

20 листопада 1932 року, неділя. Діда, що працює у крільчатнику, "пограбували власті", як він доповів. Це означає, що забрали все, що було зі злаків та овочів. Він уже розкуркулений два роки, майже жебрак, хіба що не просить милостиню. Йому 70 років, старій — років 65 і з ними на квартирі їхня дочка-каліка. І ось у них, убогих, забрали все, чим вони могли прожити до лютого.

 Сторінка щоденника Олександри Радченко

9 січня 1933 року, понеділок. У Харкові творяться жахи голоду. Крадуть дітей і продають ковбасу з людського м’яса. Заводять обманом дорослих людей (більш повних) під приводом продажу взуття. Навіть у газетах про це писали, заспокоюючи, що вживають заходи, але… діти все зникають.

23 березня 1933 року, четвер… Горя людського в цей день я бачила жахливо багато. З важкими враженнями верталась додому.

По дорозі в Зарожне в полі, біля самої дороги, побачили ми старого, обірваного, худого, чобіт на ньому не було. Ймовірно, він упав знеможений і замерз, чи зразу помер, чоботи хтось зняв. Повертаючись, ми знову бачили цього старого, нікому він не потрібен…

 Трупи померлих від голоду не встигали прибирати з вулиць. Харківщина, 1933 р.

Виїжджаючи в Бабку, ми наздогнали хлопчика семи років, мій супутник гукнув, але хлопчик ішов, похитуючись, і ніби не чув, кінь догнав його, я крикнула, хлопчик неохоче звернув з дороги, мене тягнуло подивитися йому в обличчя. І жахливе, страшне, незабутнє враження залишив вираз цього обличчя.

Напевно, вираз очей такий буває у людей, коли вони знають, що повинні ось-ось померти і не хочуть смерті. Але це була дитина! Нерви у мене не витримували: "За що? За що діти?". Я плакала тихенько, щоб не бачив мій супутник. Думка, що я не можу нічого зробити, що мільйони дітей гинуть від голоду, що це все стихія, довела мене до відчаю…

Кілька днів тому приходив конюх — лице вже опухло, руки опухлі. Каже, що ноги важкі, спокійно приготувався вмерти. "Дітей жаль, — каже. — Вони нічого не розуміють — не винні"".

 Дівчинка - жертва голоду. Харків, 1933 р.

Олександра Радченко та троє її доньок, наймолодша з яких народилася 1931 року, пережили Голодомор, їх також не зачепила хвиля репресій Великого терору 1937-1938 років. Та на їхню долю випало ще чимало лиха.

У 1940 році сім’я Радченків переїхала в нещодавно приєднану до Радянського Союзу Буковину. Тут їх і застав початок німецько-радянської війни влітку 1941-го.

Олександра та її чоловік Василь були заарештовані румунськими військовими, що як союзники Третього Райху окупували цю українську територію. Разом вони кілька тижнів перебували в таборах, допоки не були визволені звідти колегами її чоловіка, інженерами лісового господарства. Звільнившись, Василь Радченко продовжив працювати лісником.

Олександра Радченко (ліворуч) із донькою та чоловіком

Перші дні після зміни влади багато місцевих людей, серед них і Олександра, вірили в "німецьке визволення від комуністів". Тому вона розповіла про свої записи німецькому чиновнику, який раніше в себе на батьківщині працював кореспондентом. Той запропонував їх видати.

Німецька пропаганда неодноразово використовувала інформацію про злочини комуністів (так було з інформацією про масові страти в’язнів влітку 1941 року, про віднайдення поховання польських офіцерів у Катині). Проте записи про Голодомор не потрапили до преси нової влади.

А вже незабаром Радченко зрозуміла, що ця нова нічим не краща за попередню. Тому в записах за 1941-1942 роки вона записувала вже про злочини нацистів. У 1943 році жорстока окупаційна політика торкнулася безпосередньо її родини — на примусові роботи до Німеччини вивезено її 17-літню доньку Еліду.

Повернення радянської влади в Україну у 1944 році обернулося ще однією втратою для сім’ї Радченків. Чоловіка Олександри Василя забрали на фронт, причому у штрафні батальйони, адже він "служив окупантам як лісник".

У 1945 році завершилася війна. Ще до того на батьківщину з Німеччини повернулася Еліда, а в серпні й Василь Радченко, нагороджений медаллю "За бойові заслуги". Врешті сім’я Радченків знову була разом.

І саме в цей щасливий момент в їхнє життя знову втрутився тоталітарний режим. 7 липня 1945 року слідчий Кам’янець-Подільського обласного управління НКВД підписав постанову про арешт Радченко Олександри Миколаївни.

Під час обшуку в помешканні затриманої виявлено сім зошитів зі щоденниками колишньої учительки за 1926-1943 роки. Саме вони стали головним доказом в обвинуваченні заарештованої в "антирадянській пропаганді та агітації".

Донька Еліда згадувала цей трагічний момент в історії сім’ї:

"Мама щоденників ніколи не ховала. Добралися до скриньки, де лежали щоденники. Я п’ять-шість загальних зошитів, які лежали на столі, встигла закинути під подушку. Після арешту мами ми почали їх читати, а там стільки жахів було написано про Голодомор, що ми вирішили, що всю сім’ю розстріляють, тому ми спалили їх…". Проте й виявлених чекістами зошитів виявилося досить для того, аби засудити вчительку.

 Обкладинка справи на Олександру Радченко з архіву СБУ

Слідство тривало майже півроку. На допитах Олександра відразу визнала авторство своїх записів, але цього було замало. Слідчий намагався змусити її визнати нотатки фальшивими, написаними спеціально для компрометації радянської влади.

"Слідство було глибоко упередженим. — писала згодом вона у скарзі прокурору. — Мені погрожували багаторічним сидінням під слідством, доки не підпишуть протокол, де вже було написано, що на початку 1930-х років я вела контрреволюційного змісту щоденник. Враження від тюрми, страх і поганий стан здоров’я були причиною підписання протоколів".

Суд відбувся в місті Проскурів [нині Хмельницький - ІП] 14 грудня 1945 року. У своєму слові Олександра фактично відмовилася від свідчень, записаних у справі, і заявила: "Мета моїх записів — присвятити їх дітям. Я писала, що через 20 років діти не повірять, що такими жорстокими методами будували соціалізм. На Україні в 1930-1933 роках український народ переживав страхіття…".

Звичайно, судді не прислухалися до її слів, тому у звинуваченні йшлося про те, що Олександра Радченко, "будучи вороже налаштованою до радянської влади в період 1930-1933 років, писала щоденник контрреволюційного змісту, в якому засуджувала дії комуністичної партії з організації колгоспів у СРСР та описувала тяжкий матеріальний стан трудящих".

Попри абсурдність звинувачення, покарання за нього було дуже реальним та жорстоким — 10 років таборів ГУЛАГу. Уже в таборі колишня учителька продовжувала боротися за своє звільнення, писала скарги та протести, які, втім, не змінили її долі.

Олександра Радченко повернулася в Україну лише в серпні 1955 року, після відбуття повного терміну ув’язнення. З надірваним здоров’ям вона прожила після цього на волі ще лише десять років.

Довідка про звільнення з таборів, 1955 рік

Вдруге радянська влада згадала про неї за кілька тижнів до свого кінця. 23 липня 1991 року Олександру Радченко посмертно реабілітували, тобто визнали несправедливо засудженою.

Тим часом її щоденники (на жаль, не всі — три зошити було спалено ще під час слідства як такі, що "не мають жодної цінності") і далі зберігалися в архіві КҐБ, де про їх існування ніхто не знав. Згодом ці документи разом з іншими успадкувала спецслужба незалежної України. Але до того часу, як вони потрапили до рук істориків, минуло ще десять років.

 Олександра Радченко після повернення із заслання

Тільки в 2001-му ці матеріали разом з іншими, які розповідають про Голодомор, знайшли в архіві. "Я випадково почула по радіо, що можна ознайомитися зі щоденниками Олександри Миколаївни Радченко, які містяться в СБУ, — згадує її донька Еліда. — Я була зворушена, розплакалася. Мама недарма десять років відсиділа, і її робота не пропала марно. Вона писала правду…".

У 2007 році фрагменти щоденника були опубліковані в книзі "Розсекречена пам’ять". Сьогодні вони стали важливим історичним джерелом для дослідження подій 1930-х років в Україні.

Написані небайдужою учителькою щирі слова руйнують збудований комуністичною пропагандою міф про "щасливе радянське життя", розповідають страшну правду про те, що робилося в Україні у 1932—1933 роках.

Тож Олександра Радченко таки виконала свою місію: зберегла і передала нащадкам пам’ять про трагедію Голодомору.

Текст із книги Володимира В'ятровича "Історія з грифом "Секретно". Українське ХХ століття"

Дивіться також:

Як Голодомор змінив життя українців

Павуки, очерет і лелеки. Що їли під час Голодомору

Доброчинці. Ці люди допомогли іншим урятуватися від голоду

Історія журналіста, який уперше розповів про Голодомор

"Чорні дошки" - економічний спосіб знищення українців. СПИСОК

Голод в СРСР. Уривок із книги Тимоті Снайдера "Криваві землі"

Преса УРСР 1932-33 років: "Нові ресторани у Харкові!". ФОТО

Голодомор був геноцидом. Так вважав автор терміну "геноцид"

В Росії книги про Голодомор прирівнюються до тероризму. СПИСОК

Читачі ІП розповідають, як їхні родини вижили в голод



Володимир В'ятрович
Історик. Голова Українського інституту національної пам'яті

Теми: Голодомор, історія України, XX сторіччя, мемуари, Харківщина, Буковина, Хмельниччина

АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter