Українська правда
Історична правда

Запорізький Гітлер-квест. Правда і неправда поряд

27.05.2015 _ Володимир Перепадя
Версія для друку

Невротичні афекти колективної пам‘яті, вікова деменція свідків, політичний тролінг, марновірність преси, нехлюйство пропаганди і брак точного історичного знання – саме це формує уявлення запоріжців про історію свого міста під німецькою окупацією. Якщо таке лікується, то тільки одним – верифікацією інформації.

"А ти знаєш, що Запоріжжю хотіли дати звання міста-героя? І дали б, коли б не довідались, що у нас тут був Гітлер!" - Іван Сергійович, жвавий дідок 1932 року народження, натрапивши у парку на вдячного слухача, без прелюдії розгортає власну концепцією всесвітньої історії і історії міста зокрема.

Журналіст для нього – легка здобич і дідусь не обмежує себе в часі. Колоквіум проходить успішно – ти відчуваєш себе незмірно збагаченим чутками, фантастичними версіями, яскравими деталями й красномовними подробицями життя людини, яка пережила Гітлера, радянських генсеків, місцевий алкогольний бестселер "Біле міцне" по "рупсем", пейджери, два Майдани і, будемо сподіватися, переживе ще і Путіна.

"Запорізький рахунок Великій війні. 1939-1945"

Іван Сергійович став свідком другого пришестя Гітлера у Запоріжжі – цього разу в якості мема міської масової культури. На його очах Адольф візуалізувався у парі зі своїм астральним близнюком – Йосифом і обидва артефакти струсили політичним життям Запоріжжя в 2011 році, коли місцеві комуністи встановили перед своїм міськкомом пам’ятника Сталінові (з міркувань ощадливості – полімерного).

Комуністи – хресні батьки запорізького Гітлера часів тріумфу Януковича

Стьоб журналістів припав креативному класу до душі – на драйвову хвилю опозиційної газети "Суббота Плюс" одразу налаштувалався й запорізький екологічно-інформаційний центр "ЄНОТ", оголосивши збір коштів на встановлення у місті пам’ятника Гітлеру і слушно відзначивши очевидні екологічні переваги аматора незайманих альпійських краєвидів вегетаріанця Гітлера у порівнянні з брутальним лобістом лісоповалів та канцерогенної важкої промисловості Сталіним.

Силіконового генералісімуса зрештою підірвали (два рази), біл-борди не протрималися й до обіду, але гін історії годі було зупинити – Гітлер 2.0 прийшов у Запоріжжя і на то нема ради.

У нетрях колективної пам’яті

Місцева преса відчула золоту жилу й заходилася розкривати тему.

Акули розслідувальної журналістики опитали всіх Іванів Сергійовичів міста, які могли щось знати (чути) про перебування Гітлера у Запоріжжі, заюзали ущент браузери, викопуючи з інтернету релевантну інформацію й видали букет матеріалів, які можна вважати чудовою ілюстрацією марноти надій людства на пізнаваність матерії.

Не те, щоб вийшло геть кепсько, просто виявилось, що метод "живої історії" без залучення солідніших джерел породжує монстрів. У підсумку ми отримали спогади 80-річних людей про своє 7-8-річне дитинство, обтяжені 50-річним споживанням радянської пропаганди та колективних міфів.

Довільна хронологія, хибна локація, токсична ідеологічна оптика і, нема де правди діти, доктор Альцгеймер вкупі з впливом радянського кінематографу у стилі SS-horror дають картину стилістично цілісну, але історично нерелевантну: якісь макабричні спонтанні розстріли прямо на вулицях під час проїзду (виступу) Гітлера, бестіальні заходи безпеки і сатанинські людські гекатомби на честь фюрера.

Єдине, що свідки справді підтверджують, це сам факт перебування Гітлера в Запоріжжі, і це вже добре. Та й що ми можемо закинути нашим дідусям і бабусям, якщо радянські пропагандисти у розповні сил роками згодовували їм свій ідеологічний силос?

Типовий приклад фейку. Гітлер, Герінг і Муссоліні нібито у Запоріжжі:

Документальна стрічка 1967 року "Три истории о Запорожье" - характерна травма української радянської документалістики. Нарізаючи німецьку кінохроніку і підкладаючи пафосний текст, автори створили, власне, ідеологічно витримане постапокаліптичне фентезі, але продавали його як історичний документ.

Втім, медійний вірус Гітлера шириться і надалі. Нещодавно один місцевий портал видав матеріал про віднайдення "штабу Гітлера" на якомусь городі у передмісті. Кількість кліків, певно, цілком задовольнила інвестора і вкотре підтвердила, що дилетантизм – це опіум українського народу.

Як воно було насправді: локація

Про це можна прочитати у спогадах генерал-фельдмаршала Еріха фон Манштейна, його адьютанта Александра фон Штальберга, начальника охорони Гітлера Ганса Раттенгубера, особистого пілота Гітлера Ганса Баура та обер-фельдфебеля служби зв’язку штаб-квартири Гітлера Альфонса Шульца.

Останній вартовий ГІтлера: "Я ні про що не жалкую"

Перш за все з’ясуємо точну кількість візитів Гітлера до Запоріжжя. Мемуаристи, які супроводжували його у поїздках до Запоріжжя, фіксують у своїх спогадах чотири таких візити.

Перший відбувся 2 грудня 1942 року, невдовзі після того, як навколо 6 армії фельмаршала Паулюса замкнулося кільце радянського оточення. Мета приїзду Гітлера – нарада з фельдмаршалом Еріхом Манштейном, на той час командувачем групи армій "Дон". Штаб-квартира Манштейна знаходилася тоді у Таганрозі й фельдмаршал був викликаний Гітлером до Запоріжжя для наради стосовно підготовки операції "Зимова буря", мета якої полягала у прориві оточення 6 армії ззовні.

Гітлер прилетів до Запоріжжя на літаку зі своєї штаб-квартири "Вольфшанце" у Растенбурзі (Східна Прусія). Нарада тривала кілька годин й наприкінці дня Гітлер вилетів назад. Про це його перебування у Запоріжжі є тільки загальна інформація, точних даних про місце проведення наради немає. Відомо лише, що літак Гітлера скористався аеродромом у східній або у південній частині міста.

Друге перебування Гітлера у Запоріжжя виявилося найтривалішим – з 16 по 19 лютого 1943 року. Воно ж таки є найдокладніше документованим у спогадах учасників подій – і Манштейн, і Штальберг, і Баур, і Шульц точно фіксують події, що його супроводжували.

Гітлер і фельдмаршал Майнштейн у Запоріжжі, 1943 р.

Метою поїздки, як і в перший раз, було проведення наради з фельдмаршалом Манштейном, який щойно під тиском радянського наступу мусив перенести свою штаб-квартиру зі Сталіно (Донецьк) до Запоріжжя. Необхідність наради була викликана загрозою прориву Червоної армії до Дніпра з перспективою оточення значних німецьких сил між Дніпром, Міусом та Азовським узбережжям.

Рішення про нараду Гітлер, за свідченням його пілота Баура, прийняв імпульсивно, наказавши вилітати о третій годині ночі. Політ здійснювали три літака "Конкорд". Гітлер та його штаб розмістилися в будинку штаб-квартири групи армій "Південь".

 

Еріх Манштейн зазначає у своїх мемуарах, що через скрутну ситуацію на фронті командування відчувало певні труднощі з виділенням віськових підрозділів, які мали б забезпечити належний рівень безпеки проведення заходу.

Манштейна непокоїла також неможливість, навіть попри всі ужиті заходи секретності, тримати факт перебування Гітлера в таємниці – при переміщенні в межах міста Гітлера впізнавали німецькі військовослужбовці, особливо члени партії, й бурхливо його вітали.

Свідки подій підкреслюють вкрай напружену атмосферу військових нарад 17-19 лютого. Напруга була наслідком розбіжностей у поглядах на шляхи подолання кризи на фронті групи армій "Південь".

Тільки на третій день Манштейну вдалося переконати Гітлера відмовитися від тактики фронтальної оборони й дозволити командуванню групи армій "Південь" перейти до маневрених операцій й перегрупування сил, пов’язаних з тактичним відступом зі Східного Донбасу заради підготовки масованого контрудару.

Власне, Манштейну йшлося про припинення постійного втручання Гітлера в оперативне командування силами його групи армій. Зрештою, полководцеві це вдалося, що мало наслідком успішні контрудари вермахту у Донбасі та в районі Харкова.

Під час другого перебування Гітлера в Запоріжжі сталася подія, яка могла б мати кардинальні наслідки для перебігу Другої світової війни. Йдеться про довірчу розмову генерал-майора Дітріха фон Холтіца з фельдмаршалом Манштейном, під час якої генерал запропонував Манштейну приєднатися до заколоту вищих командирів вермахту проти Гітлера.

На відверту пропозицію взяти діяльну участь у відстороненні Гітлера від влади з метою укладення миру з західними союзниками, Манштейн, за свідченнями генерала, відповів рішучою відмовою. І хто знає, як склався б подальший хід історії, якби відповідь фельдмаршала була б інакшою.

Тим часом ситуація на фронті групи армій "Південь" під час перебування Гітлера в Запоріжжі ставала дедалі небезпечнішою для німців. 19 лютого в районі запорізького аеродрому раптом з’явилися передові радянські танкові колони й Гітлеру довелося терміново залишити місто.

Так виглядав гітлерівський "Кондор"

За свідченнями особистого пілота Гітлера Ганса Баура, літак фюрера піднявся у повітря саме в той момент, коли до аеродрому підійшли приблизно 20 радянських танків, що прорвалися з дніпропетровського напрямку. Якби радянські танки не зупинилися (вірогідно, через браком пального) й не зайняли оборону, Гітлер не зміг би скористатися своїм літаком для перельоту до своєї штаб-квартири під Вінницею.

Будівля, в якій розташовувалася штаб-квартира Манштейна. Джерело:: Bayerische Staatsbibliothek

Перебування Гітлера фіксувався протокольною фотозйомкою, ці фото зберігаються в фондах архіву Гофмана Баварської державної бібліотеки.

Генріх Гофман – особистий фотограф Гітлера, знайомий з ним з 1920 року. За 25 років він зробив понад 2 мільйони фотографій Гітлера, серед них 37 знімків документують перебування Гітлера в Запоріжжі 10 березня 1943 року.

Саме ці фотографії дозволяють з абсолютною точністю встановити конкретне м місце його перебування в місті. Так, на одному зі знімків зафіксовано будівлю, в якій містилася штаб-квартира фельдмаршала Манштейна, де, як свідчать мемуаристи, зупинявся фюрер і під час свого перебування у Запоріжжі 17-19 лютого 1943 року.

 Другий корпус Запорізького національного технічного університету, другий і третій поверхи – резиденція Гітлера та його штабу 17-19 лютого 1943 року.                                       Джерело: Bayerische Staatsbibliothek

Йдеться про теперішній другий корпус Запорізького національного технічного університету. Так, ад'ютант Манштейна Александр Штальберг згадує в своїх мемуарах, що в кількох метрах від входу до будівлі, в якій містилася штаб-квартира фельдмаршала Манштейна, стояв постамент, на якому за радянських часів стояв пам’ятник якомусь, як припустив Штальберг, комуністичному вождю.

Так от, такий пам’ятник, а саме Клименту Ворошилову, стояв до війни перед тодішнім технікумом ім. Ворошилова, теперішнім 2 корпусом ЗНТУ. Це засвідчує фотографія з газети "Червоне Запоріжжя" від першого вересня 1940 року.

 Газета "Червоне Запоріжжя" від 1 вересня 1940 р.

Під час окупації пам’ятника було зруйновано, а от постамент залишився і чомусь запам’ятався одному важливому для нашої теми мемуаристу. Саме завдяки його чіпкій пам’яті ми можемо з упевненістю стверджувати, що штаб Манштейна, в якому на три дні зупинявся Гітлер у лютому 1943 року містився саме у нинішньому другому корпусі ЗНТУ. Цінність цього хай непрямого, але неспростовного доказу набуває особливої ваги у зв’язку з відсутністю інших документальних свідчень.

Ще однією промовистою ілюстрацією перебування Гітлера в другому корпусі ЗНУ можна вважати фото, опубліковане на інтернет-сайті Militaria Relics.

 Гітлер в момент виходу з будівлі за адресою вул. Гоголя, 64 в Запоріжжі

Публікатор пов’язує цю фотографію з візитом Гітлера до Запоріжжя 1943 року й зазначає, що фото походить з приватної збірки й дотепер не оприлюднювалося.

В межах контекстуального аналізу можна стверджувати, що фото було зроблено саме на сходах другого корпусу ЗНУ під час перебування у ньому Гітлера 10 березня 1943 року. На користь такого висновку свідчать антураж та атмосфера знімку, які цілком збігаються з фото з архіву Генріха Гофмана. Пов’язати фото з другим корпусом ЗНУ дозволяє аналіз архітектурних деталей, зафіксованих на фотографії.

Вхід у другий корпус ЗНТУ 

Так, фото чітко фіксує три дверні прорізи та сходи, що достоту відповідає архітектурними особливостями порталу центрального ризаліту будівлі другого корпусу ЗНТУ. Окрім того, на фотографії чітко видно рустові стрічки обабіч центральних дверей. Їх розташування та параметри збігаються з тим, що можна спостерігати і у наші дні на облямованому штучною рустикою фасаді будівлі.

 Нарада в Запоріжжі.    Джерело: Bayerische Staatsbibliothek

Третій візит Гітлера до Запоріжжя відбувся 10 березня 1943 року й тривав приблизно одну добу. Його атмосфера разюче відрізнялася від атмосфери лютневого перебування – ситуація на фронті групи армій "Південь" перемінилася на користь вермахту, у Донбасі німці провели кілька вдалих контрударів й готувалися знову відбити у Червоної армії нещодавно звільнений Харків.

Одним словом, у штаб-квартирі Манштейна панувало піднесення й радісне передчуття близьких перемог. Наради, як і 2 грудня 1943 року, відбувалися, вірогідно, на одному з двох запорізьких аеродромах.

Четвертий і останній візит Гітлера до Запоріжжя стався 8 вересня 1943 року, трохи більше ніж за місяць до визволення міста. Він тривав лише кілька годин, ситуація на фронті була безнадійною, окрім закликів до стійкості Гітлер не мав чим допомогти своїм військам. Це було останнє перебування Гітлера на Східному фронті, більше він ніколи не залишав території Рейху.

Як воно було насправді: Гітлер і люди

Другий приліт Гітлера до Запоріжжя найбільш детально описує у своїх мемуарах Александр фон Штальберг, ад’ютант командувача групи армій "Південь" вермахта фельдмаршала Манштейна. За його свідченнями, в ніч проти 17 лютого він отримав телефонограму зі ставки Гітлера в Растенбургу ("Вольфшанце") про те, що фюрер щойно прийняв рішення прибути на три дні до Запоріжжя для нарад з Манштейном.

 Кабінет Гітлера у Запоріжжі. Джерело: Bayerische Staatsbibliothek

Згідно з телефонограмою, виліт фюрера зі Східної Прусії у супроводі приблизно 100 людей слід було очікувати найближчими годинами. Негайно після цього в штаб-квартирі Манштейна почалися нагальні приготування до прийому високого начальства. По-перше, у розпорядження фюрера та його супроводу надавався весь третій, останній поверх будівлі, в якій була розташована штаб-квартира. Були облаштовані спальня, робочий кабінет та кімната для нарад фюрера.

В свою чергу штаб Манштейна перемістився на другий поверх, а з першого поверху була виведена рота охорони штабу командувача групи армій "Південь".

Протягом кількох годин, згідно з вказівками з Растенбургу, на всьому третьому поверсі були замінені меблі (зі ставки категорично вимагали, щоби Гітлер не зустрів в жодному з приміщень штаб-квартири меблів, які виглядали б краще, ніж в його апартаментах).

У вбиральні третього повезу згодом було встановлено персональний "сухий" туалет, у наші часи сказали б "біотуалет" Гітлера. Це "спецобладнання" прибуло зі Східної Прусії разом з його користувачем. В сквері поблизу будівлі штаб-квартири було розміщено засоби протиповітряної охорони. На цьому організаційні зусилля штабу Манштейна щодо забезпечення перебування Гітлера були вичерпані.

 Особистий пілот Ганс Баур

Гітлер прибув до Запоріжжя 17 лютого. Ми маємо два свідчення учасників цих подій – пілота Гітлера Баура та ад’ютанта Манштейна Штальберга. Перший згадує у своїх мемуарах, що його літак з фюрером на борту сів на одному з запорізьких аеродромів о 6 годині ранку.

У набагато докладнішим спогадах Штальберга ми зустрічаємо інший час – приблизно опівдні 17 весерсня. Ад’ютант Манштейна детально описує зустріч Гітлера на аеродромі – зі штабу виїхала кавалькада автомобілів на чолі з самим командувачем, на летовищі приземлилися два "Кондори", на борту одного з яких був фюрер.

Після нетривалого привітання на аеродромі кавалькада рушила до штаб-квартири, причому за кермо машини Манштейна, в якій той їхав разом з Гітлером, сів особистий шофер фюрера Кемпке. Штальберг свідчить, що два літаки, в одному з яких летів Гітлер, сіли на аеродромі в східній частині Запоріжжя і ще два – на аеродромі на захід від Запоріжжя, на правому березі Дніпра.

Втім, слід прийняти версію Баура, який свідчить, що два останніх літаки сіли не на правому березі, а на другому запорізькому аеродрому у південній частині міста. На тогочасних німецьких картах цей аеродром позначено в районі нинішнього Космічного району Запоріжжя.

Штальберг відзначає разючі зміни у місті, які він спостерігав під час слідування колони автомобілів з аеродрому до штаб-квартири: якщо за кілька годин до прильоту Гітлера місто виглядало порожнім, то тепер складалося враження, що половина Запоріжжя вийшла на вулиці, щоби побачити фюрера. Більшість натовпу складали місцеві мешканці, які, як зазначає Штальберг, здебільшого мовчки спостерігали за проїздом автоколони.

Втім, було серед них і чимало німецьких військовиків запорізького гарнізону. Штальберг відзначає, що декотрі з них вітали машину Гітлера не відданням честі, як того вимагав військовий устав, а нацистським партійним вітанням - підняттям правої руки. Тобто німці знали, що в машині їхав Гітлер, адже нацистське привітання було запроваджено військовому статуті вермахту тільки у 1944 р.

Вся ця картина на вулицях міста свідчила, на думку Штальберга, про те, що всі намагання командування не розголошувати факту прильоту Гітлера не дали жодного результату. Щоби якось зарадити провалу заходів секретності, ввечері 17 лютого в штаб-квартирі імітували відліт Гітлера з Запоріжжя: солдат роти охорони переодягнули у форму генералів та офіцерів ставки й демонстративно провезли колоною легковиків до аеродрому у східній частині міста. Одразу по тому два "Кондори" пролетіли на низькій висоті над Запоріжжям у західному напрямку, щоби переконати населення в тому, що фюрер повернувся до Німеччини.

Разом з Гітлером до Запоріжжя прилетіло приблизно 100 вищих офіцерів ставки та служб забезпечення. Всі вони розташувалися на третьому поверсі штаб-квартири Манштейна. Окрім військових Гітлера супроводжували два його лейб-лікаря – професор Морелль та хірург Брандт. В одному з літаків був доставлений й улюблений пес фюрера – вівчарка Блонді.

Варто відзначити особливу місію проф. Морелля – він підтримував Гітлера у робочій фізичній формі й одразу по прильоті вимагав у керівництва штабу групи армій забезпечувати його щоранку відгодованим телям, залоз якого вимагала спеціальна дієта Гітлера. Морелль, наприклад, знімав пробу з усіх страв, які подавалися Гітлеру, навіть коли йшлося про обід або вечерю в широкому колі офіцерів, як це засвідчує Штальберг під час прильоту Гітлера до Запоріжжя 10 березня 1943 року.

Протягом всіх неповних трьох днів перебування у Запоріжжі Гітлер не залишав приміщення штаб-квартири, а вірогідно й двох його поверхів – другого, де відбувалися штабні наради, й третього, де розташовувалися його особисті апартамент.

Загалом за цей час відбулося п’ять нарад за участі командувача групи армій "Південь" фельдмаршала Манштейна, командувача групи армій "А" фельдмаршала Клюге, вищих офіцерів ставки, генштабу та штабів груп армій. Від зустрічей з офіцерами штабу Манштейна у вузькому колі Гітлер відмовився, посилаючись на надмірну завантаженість нагальними справами.

Штальберг відзначає разючі зміни, які відбувалися з зовнішнім виглядом Гітлера та його фізичною формою протягом перебування в Запоріжжі. І 17 лютого, і 18 лютого Гітлер справляв на оточення гнітюче враження: неголений, згорблений, з рештками обіду на кітелі, вин виглядав людиною, що втратила здатність до концентрації та інтенсивної розумової роботи. І тільки ввечері 18 лютого з Гітлером сталася разюча метаморфоза – він знову набув тієї наснаги та енергетики, якою був відомий до того часу.

Штальберг пояснює такі зміни плодами терапії професора Морелля. Так чи інакше, наприкінці 1943 року у фізичному стані Гітлера вже чітко окреслилися ті ознаки фізичної та психічна деградації, яка сягнула свого апогею в останні дні Гітлера в бункері райхсканцелярії.

Штальберг зазначає в своїх мемуарах, що під час однієї з нарад за участі Гітлера на другому поверсі штаб-квартири Манштейна він вів любительстку кінозйомку на 16-міліметрву плівку. Йому вдалося зняти десь 15 метрів плівки, коли один з генералів ставки наказав йому негайно припинити зйомку, посилаючись на заборону Гітлера. Виявилось, що здійснювати кіно – і фотозйомку фюрера дозволялося тільки офіцерам ставки. На прохання Штальберга такий оператор здійснив зйомку на тій нараді, а також на аеродромі під час відльоту Гітлера.

На прохання Штальберга оператор передав йому копію цих кіноматеріалів, які готувалися для використання у щотижневих випусках німецької кінохроніки „Deutsche Wochenschau". Штальберг зазначає, що ці копії зберігаються (на час написання мемуарів) у його родинному архіві. А оскільки сюжету про перебування Гітлера у Запоріжжі немає у жодному з випусків „Deutsche Wochenschau", можна вважати, що плівки Штальберга є єдиними кінодокументами про перебування Гітлера у Запоріжжі та, вірогідно, взагалі про німецьку окупацію міста. Судячи з усього, ці матеріали взагалі так і не були оприлюднені.

Загальна атмосфера під час перебування фюрера у штаб-квартирі Манштейна виглядає під пером Штальберга депресивною та напруженою. Дається взнаки дедалі очевидніше напруження у стосунках між кастовим генералітетом та Гітлером, який ніколи не довіряв генералам вермахту, а після поразки під Москвою цієї недовіри вже і не приховував.

Окрім того, не знаходили свого розв’язання й суперечності у підходах до тактики ведення військових дій між Гітлером, який тримався концепції позиційної війни, та Манштейном, який пропонував маневрену, почасти ризиковану, але все ж перспективнішу тактику мобільної війни, яка передбачала відступи та контрудари.

Як воно було насправді: Гітлер і НКВД

Перебування Гітлера у Запоріжжі 17-19 лютого 1943 року ставить питання й про ефективність радянського підпілля в місці. Перед відходом з Запоріжжя радянське керівництво залишило у місті кілька підпільних груп, як от підпільний міськком партії. У вересні 1941 року члени групи були забезпечені чималими сумами грошей та продуктами та тривалий час, була створена організаційна структура та мережа підпільних складів та явок. Втім, протягом осені 1941 року члени групи самоусунулися від підпільної роботи і організація не подавала ознак життя до приходу радянських військ.

Більш успішною була діяльність розвідувальної групи НКВД, яка діяла в місті понад рік. ЇЇ завданням був збір оперативної інформації про окупаційні війська, роботу підприємств та місцевої адміністрації. Група перманентно мала проблеми з радіостанцією – вона або виходила з ладу, або сідали батарейки, тож оцінити ефективність роботи групи важко. Восени група зазнала провалу, її члени були відправлені до концтаборів у Німеччину.

Тож попри всі страхи німецького командування, ані радянські диверсанти, ані радянська авіація не становили реальної загрози безпеці Гітлера під час його перебування у Запоріжжі. Так само, як залишилися без реакції радянської авіації або підпілля перебування у Запоріжжі райхсміністра у справах східних територій Розенберга (двічі протягом 1942-1943рр.) та райхсміністра озброєнь Шпеєра (1942р.).

Як воно було насправді: драма Дніпрогесу

Рецепція підриву Дніпрогесу 18 серпня 1941 році при відступі радянських військ з правобережної частини Запоріжжя – чудовий приклад самоампутації колективної пам’яті радянського суспільства загалом і запорізької громади зокрема.

Для радянської людини руйнування греблі Дніпрельстану завжди було справою рук німецьких окупантів. Така аберація історичної свідомості досягалася радянською пропагандою шляхом немудрого, але ефективного ідеологічного фокусу - об’єднанням двох підривів греблі (1941 року червоною армією та 1943 року вермахтом). За одним робом усувалась і необхідність пояснювати факт повної відбудови греблі під час окупації.

 Дніпрогес після підриву червоною армією (травень 1942). Джерело: zokm.jimdo.com
Дніпрогес після відбудови (квітень 1943).  Джерело: zokm.jimdo.com
 Дніпрогес після підриву вермахтом (жовтень 1943). Джерело: zokm.jimdo.com

Аналогічно працювала радянська пропаганда і у випадку інтерпретації знищення київського Хрещатика у 1941 році: технологічні підриви німцями охоплених полум’ям будинків з метою перешкоджання поширення пожежі зображалися причиною майже тотального руйнування Хрещатика, а серія вибухів радянських фугасів які і призвели до катастрофи, просто видалялися з історичного дискурсу.

Дивовижним чином казус Дніпрогесу отримав нове життя у наші дні. Медії відкрили для себе регіональну "Кімнату жахів з "запорізьким цунамі", яке нібито прокотилося внаслідок підриву греблі 1941 року від Запоріжжя до Херсона, спустошуючи обидва береги Дніпра. При цьому називаються фантастичні цифри постраждалих – заледве не 100 тис. людей.

Парадоксально, але катастрофічні наслідки пов’язуються тільки з підривом 1941 року, а катастрофічний аспект підриву 1943 року, за масштабами аналогічний підриву 1941 року, геть ігнорується. Таким чином історія суспільних забобонів зробила в Україні класичне коло і повернулася у висхідний пункт – пошуки історичної правди завершилися черговим ігноруванням фактів.

Не дивно, що катастрофу Дніпрогесу не оминула свого часу і нацистська преса. На початку 1942 року провідний німецький ілюстрований журнал "Berliner Illustrierte Zeitung" виходить з фоторепортажем, присвяченим Дніпрогесу. Його лейтмотив – варварство більшовиків і воля Німеччини до відбудови.

 Підрив Дніпрогесу 1941 року очима ілюстратора "Berliner Illustrierte Zeitung" (початок 1942р.)

Газета оцінює кількість жертв від вибуху у 3 тис. біженців, при цьому всі вони нібито перебували під час вибуху на греблі. Версія про "цунамі" німцям і на думку не спадала, вони просто заходилися відбудовувати греблю.

Відновлювальні роботи на греблі Дніпрогесу (середина 1942 р.).  Джерело: Bildarchiv der Philipp Holzmann AG

Відбудова почалася з лютого 1942 року, проектні розрахунки перебрала на себе фірма Siemens Bauunion, яка готувала технічне обгрунтування будівництва Дніпрогесу у 1927-1932 рр., виконавцем - Philipp Holzmann AG, генеральним підрядником – Організація Тодт.

Наприкінці 1942 року Дніпрогес було повністю відновлено.

Дніпрогес після відбудови (початок 1943р.). Джерело: Bildarchiv der Philipp Holzmann AG 

Напочатку 1943 року Дніпрогес вийшов на потужність 42 МВт (потужність до війни 53 МВт). Цього разу в машинному залі були встановлені турбіни виробництва Siemens. Електростанція постачала електроенергію на Донбас, Дніпропетровськ, Миколаїв, Київ.

Відбудова Дніпрогесу після підриву 1943 року тривала з 1944 по 1950 рр.

Як воно було насправді: арсенал рейху

Дніпрогес був потрібен окупантам у першу чергу для відновлення військово-промислового комплексу Запоріжжя. В результаті ідеально проведеної у вересні 1941 року евакуації заводів і персоналу у місті не залишилось жодного великого підприємства, придатного для негайного відновлення виробничого процесу. Тому вже 1942 року німці почали втілювати на окупованих територіях програму "Іван", суть якої полягала у перебазуванні виробничих потужностей з Німеччини на окуповані території Східної Європи. Згідно з цією програмою Запоріжжя та інші індустріальні центри повинні було перетворитися на арсенал вермахту.

Втім, програма "Іван" в Запоріжжі була реалізована лише частково. Так, було відновлено виробництво на алюмінієвому та магнієвому заводах, але у масштабах, непорівнянних з довоєнними.

Серйозним успіхом програми "Іван" натомість можна вважати організація виробництва боєприпасів у виробничих приміщеннях заводу "Запоріжсталь", під час війни – Stahlwerk Braunschweig. Згідно зі звітами Оборонно-промислової інспекції вермахту, на середину 1943 року на цьому виробництві було працевлаштовано 5 468 робітників.

Широко застосовувалася система матеріального заохочення, робітники преміювалися продуктами харчування та горілкою. Офіцери Оборонно-промислової інспекції відзначають надзвичайну ефективність преміювання спиртним. У серпні 1943 року для преміювання українських цивільних робітників було замовлено 40 000 літрів горілки та 8 млн. штук сигарет.

Середньомісячна потужність виробництва боєприпасів на заводі "Запоріжсталь" влітку 1943 складала 15 000 снарядів калібру 10,5 мм та 20 000 снарядів калібру 21 см.

Як воно було насправді: окупація і люди

З перших тижнів окупації німці запровадили практику регулярних переписів населення. Ці дані фіксують кількість жителів міста протягом двох окупаційних років у межах 100 000, тобто внаслідок мобілізації, евакуації та міграції кількість населення знизилася майже удвічі й повернулося на рівень кінця 20-х років.

Німецька окупаційна влада створила орган цивільного управління – міську допоміжну управу, яка відповідала за життєдіяльність міста. Голова управи підлягав німецькому військовому обербургомістру.

 Особовий склад запорізької міліції. Джерело: zokm.jimdo.com

Протягом 2 років в окупованому місті функціонували міські загальноосвітні (до 7 класу) та мистецькі школи, дитсадочки, лікарні, театри, преса, радіо та спортивні клуби. Їх фінансування забезпечувалося окупаційною владою.

Напочатку 1942 року в Запоріжжі починається набір добровольців у воєнні формування Німеччини. Міська преса називає їх "українські військові частини", "український кавалерійський полк", "українською армією" й зазначає, що до цих формувань приймаються українці, німці та козаки. Зрозуміло, що насправді йшлося не про військові, а про поліцейські частини, які підлягали органам Служби безпеки.

Добровольцями могли стати окрім українців етнічні німці (фольксдойче) та "козаки" Дону, яких Німеччина розглядала в якості окремого етносу. З літа 1942 року етнічних німців почали приймати на службу до вермахту з наданням права на німецьке громадянство.

 Окупаційна газета "Нове Запоріжжя"

Певне уявлення про життя під окупацією дає міська газета "Нове Запоріжжя", яка почала виходити майже одразу після приходу німців. Дискурс газети – яскравий взірець спорідненості радянської та нацистської пропаганди. З приходом німців радянська людина вірогідно не відчувала когнітивного дисонансу – нова ідеологічна матриця виявилася цілком сумісною з радянською, слід було просто скоригувати певні деталі й змінити деякі прізвища.

Як і в СРСР, основи медійного дискурсу окупації були боротьба з ворогами та мирна відбудова життя, тож "міжнародний імперіалізм" та "троцькістів" без проблем замінили "жидівський більшовизм та міжнародна плутократія", "батька народів Сталіна" змінив "титан праці і боротьби, титан правди Адольф Гітлер".

 Вирізка з газети "Нове Запоріжжя". Зверніть увагу на адресу управління праці - вул. Адольфа Гітлера (колишня Пушкінська)

Як і в радянські часи, газета завалювала читача інформацією про економічні успіхи відбудови, виробничі наради, обміни досвідом, всілякі місячники і декади, з’їзди виробничників. Міська преса охоче висвітлювала футбольні матчі як між місцевими командами (зафіксовано три команди), так і між командами німецьких/угорських військових частин та місцевими командами.

Окупаційна газета продовжувала й традиції специфічних радянських жанрів, як от псевдонародних патріотичних та величальних пісень. За підписами Івана Мануйла часто з’являлися характерні вірші: "Пісня про кавалеристів-добровольців, "Гей, до праці!", "Пісня селян", "Пісня поліцейського, "Пісня працівників СД" тощо.

 Орден "Відзнака за відвагу та заслуги". Кілька запоріжців були ним нагороджені 1942 року

Новий режим широко використовував у Запоріжжі також радянські традиції вшанування передовиків виробництва. Влітку 1942 року було засновано особливу відзнаку для "народів Сходу" - орден "Відзнака за відвагу та заслуги". Нею відзначалися представники народів СРСР, які служили зі зброєю в руках на боці Німеччини (медаль з мечами), а також цивільні особи за особливі досягнення у "на трудовому фронті".

Вже через три місяці після заснування відзнаки, у вересні 1942 року з нагоди річниці "визволення" Запоріжжя від більшовиків" ціла низка працівників міської управи та керівників комунальних підприємств була нагороджена цим орденом. Вшанування нагороджених відбувалося під час урочистих зборів за участю німецького бургомістра у міському театрі та на "зборах громадськості" у літньому театрі Міського саду.

Театральні афіші часів нацистської окупації 1941-1943 рр.

Репертуар міського театру та гастрольних труп склав у 1942 році 14 п‘єс – Тобілевич, Кропивницький, Шиллер, Лопе де Вега, Шекспір. З середини 1942 року в кінотеатрах міста демонструвалися дубльовані українською німецькі стрічки. Відповідно змінився і концертний репертуар, у ньому побільшало західноєвропейської класики.

Побіжний лексикологічний аналіз дозволяє зробити висновок, що газетні матеріали писалися двома групами авторів. Так, галицизми зустрічаються в матеріалах про міжнародну політику та життя Німеччини. Вірогідно, ці матеріали просто перекладалися з німецької й централізовано поширювалися по всій Україні. Можливо, ця робота здійснювалася у Рівному, центрі Рейхскомісаріату Україна.

Характерною ознакою цих текстів є наявність таких регіоналізмів як "чота", "реченець", "аліанти" тощо. Другу групу складали автори характерної радянської культури та професійного досвіду. Типовими для цих текстів є уживання суто радянських канцеляризмів на кшталт "міроприємство".

Як воно було насправді: національна політика і Голокост

Загалом німецька національна політика у Запоріжжі з повною довірою використовувала радянські підходи. Їх суть полягала у підтримці національної ідентичності і водночас позбавленні права на національний суверенітет та державу. В цьому сенсі окуповані українські території можна означити як УРСР 2.0.

Окупаційна пропаганда і масова культура залишили без змін як національний мистецький канон, так і пантеон національних героїв. З аналізу запорізьких преси випливає, що список корифеїв культури і мистецтва цілком успадковує радянську традицію. Навіть пантеон національних героїв не зазнав істотних змін, в окупаційному дискурсі так і не з’явилося ані жодної постаті доби Визвольних змагань 1917-1921 рр.

Окупаційна влада акцептувала національну культуру народницького штибу і рішуче ігнорувала традицію національного визволення.

Нова ідеологія не базувалася і на антиросійському ресентименті. Вістря пропаганди було виразно спрямоване на "жидо-більшовизм". Відомо, що Гітлер розглядав СРСР як слов‘янську державу, опановану єврейською меншиною в такій мірі, що слов’яни через расове занечищення втратили біологічну і ідеологічну суб’єктність.

Тобто з погляду націонал-соціалістичної расової теорії неповноцінність східних слов’ян стала наслідком занадто щільних міжрасових , культурних та ідеологічних контактів з євреями. Водночас ця теорія не відкидали можливість (обмежену) "расового перевиховання" генетичних та ідеологічних "бастардів".

Екстермінації під час окупації підлягали євреї та сінті і рома. Міські переписи кінця 1942 року фіксують 1 852 єврея в місті, востаннє євреї згадуються у міських документах наприкінці квітня 1943 року у зв’язку з відмовою єврейським кустарям у подовженні ліцензії. Таким чином, знищення євреїв у Запоріжжі розтяглося на тривалий час і не носило блискавичного характеру.

 Меморіал пам'яті євреїв, знищених нацистами у Запоріжжі

Загалом у Запоріжжі у 1942 році було знищено приблизно 20 000 євреїв міста та області. Участь місцевої допоміжної поліції в розстрілах євреїв не знаходить документального підтвердження. Вірогідно, розстріли проводилися німецькими підрозділи, а от поліції цілком могли доручати, скажімо, блокування району розстрілів тощо.

 Місце масового розстрілу євреїв, Запоріжжя. Джерело: photos of the past.de

Це фото з інтернет-аукціону, вірогідно, є єдиним приступним громадськості фотодокументом запорізького Голокосту. Публікатор атрибутує його січнем 1942 року, посилаючись на напис німецькою на звороті.

Майно знищених євреїв (квартири, меблі тощо) вилучалося на користь управи з наступним розподілом серед мешканців міста. Люди писали заяви до управи на виділення ім. квартир, в яких раніше мешкали євреї, або єврейського майна у власність. Такі подання задовольнялись.

Перепис 1 травня 1942 року фіксує в Запоріжжі циганських родин (30 людей) і кількадесят караїмів. Доля цих людей геть невідома, але навряд чи ним вдалося уникнути жорстокої розсправи.



Володимир Перепадя
Журналіст, кандидат історичних наук

Теми: Запоріжжя, XX сторіччя, Друга світова війна, Гітлер, історична пам'ять, армія, окупація



ОУН і УПА в порівняльному контексті

16.01.2019 _ Олександр Пагіря
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter