Спецпроект

Про гріхи, в яких звинувачують УПА. Частина 2

Не так вони, бачте, гинули як слід було вмирати! Розумніше було б узагалі колаборувати з усіма окупантами, що вдиралися в Україну, заявляють зі своїх теплих та безпечних квартир надто вимогливі до своїх героїчних предків прагматичні нащадки.

Частина 1. Провини УПА перед українцями та їхніми сусідами

---------------

Відомий львівський історик Ярослав Грицак у збірці власних статей "Страсті за націоналізмом ("Критика", Київ 2011) аналізує болючі питання національної історії українців.

Його моральні оцінки недавнього минулого поділяють не всі українці. Зокрема, на шпальтах "Української Правди" вже йшлося про неоднозначність його однобічної моральної оцінки польсько-українського національного конфлікту на Волині у 1943 році.

У тій же збірці історик звинувачує українців у "тягарі гріха колаборації" з німцями (с. 95).

Це звинувачення не тільки серйозне, але й образливе, якщо врахувати, що в радянській традиції колабораціоніст значило зрадник.

Той же автор докоряє УПА "за заборону колаборації" з совєтами у повоєнній Галичині (с.89).

То що ж таке колаборація і чи варто було українцями співпрацювати в останню війну і з ким? І чи такі вже українці затяті колабораціоністи-зрадники, як це подавала радянська пропаганда і повторює пострадянська?

Гріх колаборації українців у Другій світовій війні

Офіційне визначення поняття "колабораціонізм" – це співпраця громадян держави з її ворогами на шкоду власній державі.

Однак на той час українці взагалі не мали власної держави. За двадцять років до війни її розтрощили і поділили між собою більшовицька Росія та Польща маршала Пілсудського.

1921: Пілсудський вибачається перед солдатами Петлюри (ВІДЕО)

Тому для українців не були своїми ні Польща, що вела неоголошену війну з автохтонами Галичини та Волині, ні Московська імперія, що напередодні війни свідомо виморила голодом і репресіями мільйони українців.

На момент окупації німцями українці були єдиним великим етносом Європи, що не мав власної держави, а їхня батьківщина була загарбана сусідами – Москвою та Варшавою.

З ким би з воюючих сторін українці не співпрацювали (німцями, російськими більшовиками чи поляками), вони не зраджували і не шкодили українській державі, яка на той час була лише у проекті.

Тільки УПА представляла її інтереси, воюючи на три фронти з окупантами за визнане світом право націй (в т.ч. української) на власну державність. Цю специфіку українського колабораціонізму варто враховувати перш ніж звинувачувати українців у державній зраді у роки у Другої світової війни.

Кирило Осьмак - полтавчанин, який був "президентом" УПА

Співробітничали з фашистами усі окуповані ними народи, але різною мірою. У поліції та допоміжних господарчих підрозділах німців служили представники усіх без винятку народів загарбаних фашистами територій Європи - у тому числі українці, поляки, росіяни і навіть євреї.

У 1943 році, після переходу української поліції на бік УПА, німці замінили її польською "синьою" поліцією. У польсько-українському конфлікті на Волині близько 2000 польських поліцейських було задіяно у каральних акціях проти мирного українського населення та підрозділів УПА.

Спеціальна єврейська поліція не тільки виконувала функції наглядачів у гето, а й брала участь в арештах, облавах, етапувала населення до концтаборів та місць розстрілу. У варшавському гето служило 2500 поліцаїв-євреїв, у Лодзі – 1200, у Львові – 500.

В 1942-му єврейська поліція вільнюського гето була учасницею масових розстрілів населення, в тому числі євреїв. Тобто, навіть євреї були змушені колаборувати з фашистами аж до безпосередньої участі у Голокості.

Але це колаборація на індивідуальному рівні, часто вимушена, із примусу. Були й цілі нації-колаборанти, союзниці гітлерівської Германії: Італія, Угорщина, Румунія, Болгарія, Франція (режим Віші), Норвегія, Словаччина, Сербія тощо.

Українці співпрацювали з фашистською Німеччиною незрівнянно меншою мірою, в тому числі й через активну протидію цьому УПА. Після проголошення 30.06.1941 р. акту відновлення Української Держави, підтриманого українціями з батальйону "Нахтіґаль" під проводом Романа Шухевича та переходу на бік УПА волинської поліції німці не довіряли українцям і воліли не створювати українські підрозділи в поліції чи вермахті.

"Нахтіґаль" у Львові 30 червня 1941 року (ФОТО)

На східному фронті німці сформували численні підрозділи СС та вермахту з представників різних народів СРСР.

Серед них - дві латиські дивізії СС, білоруська, естонська, а також грузинський, вірменський, азербайджанський, туркестанський легіони, калмицький кавалерійський корпус, литовські підрозділи та ін.

Така дражлива для комуністів, КГБістів та російських шовіністів дивізія СС "Галичина" була створена лише наприкінці війни і нараховувала  13 тис. осіб. Тоді як на початку війни у 1941 р. на боці німців, під російським триколором, двоголовим орлом і свастикою, воювало 300 тис. росіян, а у 1944 р. – не менше 800 тис., у тому числі кілька підрозділів СС.

Серед них: російська національна бригада СС "Дружина", 29 та 30 російські гренадерські дивізії СС, добровольчий полк СС "Варяг", полк СС "Десна", дивізія "Русланд", 15 козачий корпус СС, Русский корпус та багато інших.

"1-ая Русская бригада СС "Дружина". Як наці стали антифашистами

Зокрема, 15 козачий корпус СС чисельністю 45-60 тисяч уславився масовими вбивствами та згвалтуваннями мирного населення в Хорватії.

Командувача Российской освободительной народной армии (29 гренадерська дивізія СС) бригаденфюрера СС Б.Камінського розстріляли фашисти за звірства його підлеглих над мирним польським населенням під час придушення антифашистського повстання у Варшаві 1944 р.

"Русская национальная бригада СС "Дружина" на чолі з оберштурмбанфюрером СС В.Гіль-Родіоновим (колишнім підполковником радянської армії) у 1943 році здійснювала каральні акції проти червоних партизан Білорусії.

Спаливши кілька білоруських сіл, її командувач наказав 3000 селян просити пощади "на литературном русском языке". Білоруси не знали російської, тому були розстріляні з кулеметів. Невдовзі після цього російська бригада СС перейшла на бік червоних партизанів на умовах амністії. Її командир був нагороджений орденом Червоного прапора і поновлений у званні та на посаді полковника радянської армії.

Найчисленнішим російським підрозділом Вермахту була Российская освободительная армия (РОА) генерала-зрадника А.Власова, чисельність якої (130 тис.) вдесятеро перевищувала склад дивізії "Галичина".

Число ж добровільних помічників німців (так званих хіві), які служили в бойових частинах вермахту, а також в поліції, каральних підрозділах, воєнізованій охороні, допоміжних службах (водії, сапери, санітари, кухарі тощо) не підлягає точному обліку і сягала кількох сотень тисяч осіб (від 300 до 600 тис.).

Як російські СС душили Варшавське повстання 1944 року

Варто згадати тісну співпрацю Москви з Гітлером за пактом Молотова-Рібентропа, масштабні поставки військових ресурсів вермахту під час нападу німців на Францію та Англію, узгоджене з Гітлером розчленування Польщі і спільний фашистсько-радянський парад з цього приводу у м. Брест тощо.

Так що не поспішаймо каятися в гріхах державної зради, колабораціонізму з фашистами поперед більших грішників, які на відміну від українців, що не мали власної держави, такі держави мали і зраджували їм, колаборуючи з гітлерівцями у значно більших, ніж українці, масштабах.

Гріх заборони УПА колаборації з совєтами

На стор. 89 книги Я.Грицак звучить гамлетівське "варто чи не варто" було повставати УПА. Адже жертви жахливі – 150 тисяч вояків, а разом з депортованими членами сімей - 450 тисяч (с.89).

Тим більше, що "своєї мети здобути українську державу УПА не досягла". "А жертвування власним життям не є… найефективнішим засобом досягти політичних цілей. Чехи у ХХ ст. не вели воєн, однак здобули незалежність завдяки прагматичним розрахункам національної еліти".

"Забороною на будь-яку колаборацію, зокрема на вступ сільської молоді в комсомол, керівництво УПА заблокувало рух догори тим хлопцям і дівчатам", які б очолили незалежну Україну після 1991 року.

"Замість гинути в героїчній боротьбі" слід було "виховувати у почутті патріотизму своїх ненароджених дітей і внуків, працювати у школах і університетах, писати статті й книжки тощо". Тоді б "в 1960-70-х рр. Україна розцвіла плеядою науковців, художників, поетів, режисерів – бо очевидно, що серед того "втраченого покоління" були неабиякі таланти" (с.90).

Націоналізм шкодить. Краще творити культуру, ніж героїчно вмирати

Таланти, без сумніву були, але чи розцвіли б вони на користь українцям, якщо б замість супротиву окупаційному режиму пішли на колаборацію з ним? Сумніваюсь.

Адже історія поставила контрольний експеримент у Східній Україні, де українці були лояльними до сталінської радянської влади (навіть столицю регіону перейменували в Сталіно), молодь повально вступала до комсомолу, через який "рухалася догори" по радянським кар‘єрним щаблям.

А результат? Україна стала демографічним і фінансовим донором "Великой России". Українські "комсомольці-добровольці" будували ГЕСи на Єнісеї та Ангарі, піднімали цілину, прокладали БАМ, склали ядро радянської армії (яка успішно їх русифікувала), воювали за "Великую Россию" на о.Доманському, в Анголі, Афганістані тощо.

На початку 1980-х рр. райкоми комсомолу Києва отримували з Москви рознарядки на комсомольців-добровольців на БАМ, яких вони забов‘язані були відшукати серед київської молоді.

Перша у світі енциклопедія кібернетики була видана в Києві. Українською

А хіба стали українською елітою ті, що не загинули в Афганістані чи не переселилися до Тюмені, а лишилися в Україні? Вони поповнили ряди колоніальної адміністрації на землях московської провінції Малоросії, що звалася Радянською Україною.

Класичним представником цього повоенного покоління українців, що через комсомол досягло вершин влади в Україні, був Володимир Щербицький. Він особливо переймався фінансуванням Україною проектів освоєння Сибіру, зокрема Тюмені та БАМу, та збільшення чисельності російських шкіл у Києві, про що з гордістю звітувався перед Москвою на кожному з‘їзді КПУ.

Згадується ще один представник "української" еліти, вихованої в СРСР – нардеп Чародєєв, який казав: "Мой дед Чародий жил в селе на Черкащене и говорил по-украински, а я теперь Чародеев, живу в городе и говорю по-русски". І немає ліку чародєєвим, лисенкам, колесніченкам, бондаренкам, табачникам, які через комсомол стали "елітою" сучасної України.

Щодо плеяди науковців, поетів, музикантів, то тут уже вродило як ніколи. Один колишній міністр А.Толстоухов чого вартий: ораторії з симфонічним оркестром, ліричні поезії, гімни, пісні у власному виконанні, на державну премію висунута і видана державним же коштом його фундаментальна праця "Харцызск: времена, события, люди" собівартістю 350 грн за томик.

А згадаймо останній опус, виданий під патронатом металурга-історика-нардепа В.Зубанова, де відомі художники Ель Греко та фон Блок фігурують під іменами Ялина Греко та геть Блок.

"Проффесоры" на марші. Як створюють підручники за допомогою гугл-перекладача

Та й президент не пасе задніх. Його свіжа книга "Україна – країна можливостей" повна запозичень з творів різних авторів від наукових монографій до студентських рефератів, звичайно ж без посилань на джерела. Цей особливо популярний у сучасної української держ. еліти дуже продуктивний метод літературної творчості першим масштабно застосував спікер українського парламенту В.Литвин, за що, мабуть, отримав високе звання академіка.

Та воно й зрозуміло. Ящо біблійна заповідь "не вкради" не діє щодо матеріальних благ (а клептоманія визначальна, видова ознака нашої "еліти"), то чому вона повинна діяти на рівні духовних цінностей?

Символічно виглядає натхненне виконання заступником генерального прокурора України Ренатом Кузміним на білому роялі по першому каналу державного телебачення "Мурки" - гімну кримінального світу СРСР.

Сучасна українська державна еліта настільки талановита, що диплом кандидата наук отримує разом з дипломом про вищу освіту (заступник мера Києва), а "проффесором" стає за чотири роки після закінчення магістратури (президент України). Дарма що плутаєм Бабеля з Бебелем, Ахматову з Ахметовою, а генофонд з геноцидом.

Зате ми, виявляється, "благородного сословія", про що промовисто говорять і "тектоника движения", і "абрис, поворот голови", і навіть сам Йосип Кобзон з Ларисою Скорик. Як кажуть: "пана видно по халявах" і нема тому ради.

Дмитро Табачник - "знаменитый украинец голубых кровей"

Ця нова "українська еліта" спілкується російською, не визнає голодомору 1933 р., ненавидить бандерівців і виправдовує кривавий терор московського НКВД-МГБ над українцями Галичини. Як сказав поет: "раби, підніжки, грязь Москви…".

То чи варто тужити, що через заборону Проводу УПА "на колаборацію та вступ до комсомолу" молодь Галичини не мала змоги дряпатися по радянській кар‘єрній драбині, щоб поповнити ряди таких керівних кадрів "незалежної" України?

Державної еліти, вихованої комсомолом та партією, зараз більш ніж досить. До чого вона довела Україну - відомо.

Сподіватися, що на відміну від Донбасу, в Галичині через комсомол та партію виросла б інша, справжня українська еліта не доводиться. Прямий доказ цього – відомі затяті прибічники чергового "єдіненія" з Росією комуністи А.Мартинюк та О.Голуб, що родом із Західної України і потрапили до Верховної Ради зі Львова.

Помер "донецький" прем'єр УРСР, який побудовав більшість доріг в Україні

Та й саме "гамлетівське" "повставати чи не повставати" у кінці статті звучить дивно, якщо врахувати, що на її початку сам автор визнав, що волиняни та галичани пішли в "партизанку" тому, що на 1942 р. "всі можливості виживання поза збройним опором уже вичерпано" в умовах надзвичайно жорстокого окупаційного режиму (с. 69).

Нагадаю, що в Україні цей режим був найкривавішим в Європі. Тому українські втрати найбільші у Другій світовій війні. На сході країни населення зазнавало тиску двох окупантів (німців та червоних), а на заході трьох (ще й поляків).

Окупаційний терор в Україні, особливо Західній, не можна навіть порівнювати з відносно м‘яким режимом у Західній Європі. Тому посилання на Чехію чи Францію, які без збройних повстань через масову колаборацію з німцями не тільки вижили, але й зберегли незалежність, на нашу думку, науково некоректна.

Українці Галичини та Волині на кінець 1942 року були поставлені перед альтернативою не "колаборувати чи повставати", а "вмирати чи повставати". З другим приходом радянської влади ситуація для місцевої людності лише погіршилася. Історія не лишила західним українцям альтернативи збройному опору.

Як відомо, численні польські повстання проти окупантів (росіян та німців) 1794, 1830, 1863, 1944 років незмінно терпіли поразку з великими втратами з боку повсталих. Щодо сумнівів відносно доцільності цих повстань один відомий поляк відповів, що в стратегічному плані вони виправдані, оскільки Польща демонструвала світу, що "єще Польска не згінела". Може, варто екстраполювати цей підхід і на нашу історію національно-визвольної боротьби?

Скандал у Варшаві. Поляки дискутують, чи треба було повставати проти німців

Переможному повстанню Богдана Хмельницького передувало кілька повстань, що закінчилися поразками, але без них не було б перемоги 1648 р. Без збройних змагань за незалежність 1917-1921 рр. не було б Української Повстанської армії.

УПА надихало шестидесятників та націонал-демократів 90-х, створюючи підгрунтя і передумови сучасної незалежної Української держави. Хоча "своєї мети здобути українську державу УПА не досягла", її героїчний приклад цементує національну самосвідомість українства.

З відносно благополучного сьогодення нам слід обережно і зважено оцінювати такі трагічно-героїчні сторінки української історії як народні повстання проти загарбників, зокрема і воїнів УПА. Вони вмирали не за бізнес, маєтки чи теплі крісла, а за дещо вартісніше, на жаль, незрозуміле багатьом їхнім критикам.

"Це люди на сталь перекуті в огні, Це люди як брили камінні", що жили в "добу жорстоку, як вовчиця", - писав про них український націоналіст О. Кандиба-Ольжич. Однак, що нам думка замордованого в Заксенхаузені, але не зламаного гестапо провідника ОУН. У нас вищі вимоги.

Ольжич у Києві в 1941-му. Як і чому загинули діячі ОУН(м)

Не так вони, бачте, гинули як слід було вмирати! Розумніше було б узагалі колаборувати з усіма окупантами, що вдиралися в Україну, заявляють зі своїх теплих та безпечних квартир надто вимогливі до своїх героїчних предків прагматичні нащадки.

"Врешті решт, хіба так важливо під яким прапором грабувати свою країну?", - дивуються непрактичності своїх пращурів "славних прадідів великих правнуки погані".

Це вже безвідносно до збірки статей Ярослава Грицака, інших фахових істориків, що володіють фактами і методиками історичних досліджень, а отже - мають право як фахівці на критичний аналіз тих героїчних, на мою думку, подій.

Що ж до галасливого хору різноманітних професійних українофобів (комуністів, шовіністів, КГБістів тощо) та солідарних з ними по молодості, незнанню чи просто "по врожденному недоумию" деяких представників владної "еліти" та простих посполитих, які вправляються в лайці на адресу УПА (в т.ч. і на блогах УП), доречно нагадати слова Тараса Шевченка з "Холодного Яру".

Вони звернені до знаного історика Малоросії ХІХ ст. А.О.Скальковського, який мав необережність зневажливо висловитись про героїв іншого народного повстання – Коліївщини:

…Дурний шию підставляє

І не знає за що!

Та ще й Гонту зневажає,

Ледаче ледащо!

"Гайдамаки не воины –

Разбойники, воры.

Пятно в нашей истории…"

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Разбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний, не заріже

Лукавого сина,

Не розіб‘є живе серце

За свою країну.

Ви – розбійники неситі,

Голодні ворони.

По якому правдивому,

Святому закону

І землею, всім даною,

І сердешним людом

Торгуєте? Стережіться ж,

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо!.. Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть бога.

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

З Холодного Яру.

Краще не скажеш про ситуацію в "незалежній" Україні. Може різкувато, так би мовити, неакадемічно відносно деяких інтерпретацій української історії. Зате вірно. Та й слів з пісні не викинеш.

Читайте також: "Частина 1. Провини УПА перед українцями та їхніми сусідами"

Українці - громадяни Польщі: За вашу і нашу пам’ять! До 100-ї річниці війни 1920 року. ЗВЕРНЕННЯ

Українці – громадяни Республіки Польща до сторіччя війни 1920 року та напередодні визначальної у цій війні битви за Варшаву написали звернення, яке «Історична правда» публікує у повному обсязі.

Анатолій Івах: Навіщо Путіну в Криму Республіка російських німців?

Те, що Росії Крим потрібен лише як військова база і вкладати колосальні кошти на його утримання вона не готова, - питання очевидне. Тому сьогодні РФ намагається використати анексований півострів як розмінну монету для торгівлі з європейськими державами.

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Дев`ята зупинка. Зупинка «Вулиця Госпітальна»

Ця зупинка завжди була якоюсь незахищеною, зсутуленою, затисненою галасливим бульваром Лесі Українки та вулицею Мечникова. Проте її місце опинилося на перетині усіх найкрутіших та найпрестижніших київських перехресть. Вона стоїть, як "хрущівка", що вижила серед сучасних багатоповерхових "монстрів" - хоч і стара та занедбана, проте на умовному ріелтерському ринку дуже затребувана, бо ж – надпрестижний район.

Сергій Громенко: 30 років, як синьо-жовтий повернувся до Києва

Саме сьогодні, 24 липня, - ідеальна дата для святкування Дня прапора. 23 серпня слід залишити на згадку змови Молотова-Ріббентропа. У 100500 раз повторю свої аргументи.