Спецпроект

Польща-Україна. Дуже важке дозрівання

Одним із найближчих випробувань результативності цих середовищ буде відзначення 70-річчя антипольської акції на Волині. Я переконана, що ми здатні спільно гідно вшанувати пам’ять її жертв і не допустити до зростання антиукраїнських настроїв.

У продовження дискусії навколо складних сторінок спільного минулого публікуємо думку одного провідних речників польсько-українського партнерства – Богуміли Бердиховської.

Цей текст був виголошений під час конференції "Україна та Польща у сучасному світі", що відбулася 7 липня 2012 року в Українському католицькому університеті у Львові, а згодом опублікований у "Газеті Виборчій" із коментарем Адама Міхніка. Саме у такому вигляді він і був перекладений і подається тут українською.

Політична ситуація, у якій опинилася сьогодні Україна, причинилася до того, що стало складно дискутувати щодо двосторонніх польсько-українських взаємин. Бо як можна говорити про виклики, які стоять перед поляками та українцями, коли якість демократії в Україні погіршується щодня, а прийняття закону, що надає додаткові переваги російській мові, може мати такі наслідки для української національної ідентичності, які складно передбачити?!  

Єжи Гедройць та його "Культура"

Яцек Куронь казав у таких ситуаціях, що невідкладні справи заступають важливі проблеми. Оскільки вважаю, що взаємини між Польщею та Україною є важливими як для обох народів, так і нашої частини світу, попри все омину те, що є невідкладним за для того, що є важливим.

Мета щоразу далі

Польсько-український діалог навколо складних проблем минулого триває практично від моменту набуття обома країнами повної суверенності і має досить великі досягнення, попри те, що по обидва боки кордону існують середовища, які хотіли би поставити їх під сумнів.

Окрім зустрічей і конференцій істориків ми бачили багато символічних жестів, які стали можливими завдяки добрій волі політиків. Йдеться, зокрема, про відзначення річниці Волинської трагедії в Павлівці/Порицку (місці масового вбивства польського населення скоєного УПА в 1943 році), відкриття Цвинтаря Орлят у Львові, чи пам’ятника українцям у Павлокомі (місці масового вбивства українців, здійсненого поляками у 1945 році).

Особливе місце у цьому діалозі має оцінка антипольської акції ОУН-УПА на Волині та Східній Галичині. Неповних десять років тому здавалося, що знаходимося як ніколи близько до спільної оцінки тих подій.

"Воїнам УПА" чи "повстанцям"? Як поляки реагують на меморіальні написи

Однак, це була ілюзія.

Діалог навколо оцінки антипольської акції ОУН-УПА останнім часом не тільки уповільнився, але навіть повернувся до стану самого початку 1990-х. Пропозиції таких істориків як Ярослав Грицак відділяти визвольний зміст тих дій тієї формації від її чорних сторінок ("Тези до дискусії про УПА" / "Критика", 2004, №7-8) більшість істориків зустріла мовчанням.

Тон публічній дискусії почали задавати такі історики, як Володимир В’ятрович, які представили як нові тези кількадесятирічної давнини, замінюючи – як писав Адам Міхнік – вчорашні дурниці дурницями позавчорашніми. Згідно із ними на Волині та на Східній Галичині під час ІІ світової війни не відбувалося нічого виняткового. На думку цих істориків це був звичайний польсько-український конфлікт, під час якого гинули також невинні жертви.

Така позиція, що повністю ігнорує встановлені раніше спільні позиції істориків, є неприйнятною для польської сторони цієї дискусії. Цю ситуацію добре підсумував Мирослав Чех: якщо далі йти цим шляхом, українські історики "і не помітять, коли із ними ніхто не буде дискутувати на жодні теми" ("Діти Сталіна хоронять примирення", "Газета Виборча", 2012, 17-18 березня).

Поляки обговорили Волинську трагедію без українців

Оцінка антипольської акції ОУН-УПА з очевидних причин є важливою для поляків, але також має свій внутрішній український контекст. Українці мають сьогодні сформулювати своє ставлення до цієї акції в першу чергу щоб продемонструвати що з визвольної традиції приймають, а що прагнуть чітко відкинути.

У 2003 році Яцек Куронь писав: "ми і Ви визнаємо Христове вчення, в якому Ісус звертається, як вірю, до кожного з нас: не шукай скалки в оці ближнього, лише колоду у оці своєму. Тому ідея, що євангельські істини не мають стосунку до взаємин між національними спільнотами, є нехристиянською і суперечить духу Євангелія. Саме тому звертаюся до Вас – і я переконаний, що не тільки від свого імені: вибачте нам. На жаль, ані ми, ані Ви іще до цього не дозріли, хоча без сумнівів дозріватимемо день за днем, рік за роком".

Маю таке враження, що сьогодні ми знаходимося іще далі від мети, ніж 10 років тому.

Польсько-українські стосунки в 1940-х. Пропозиція історичної дискусії

Андрій Портнов: "Історії для домашнього вжитку. Знову і знову"

Дискусія В'ятрович-Портнов: знову, знову і знову

Партнерство

До цього часу двигуном польсько-українських стосунків була польська сторона – річ до певної пори природна і зрозуміла. Польща, попри всі свої проблеми, була у незрівнянно кращій ситуації від свого українського партнера.

Польські політики загалом добре засвоїли вказівки Єжи Ґедройця, який вважав нормалізацію польсько-українських стосунків винятково важливим питанням.

Одна з книжок Богуміли Бердиховської

Останні роки показали однозначно: потрібно, щоб українці взяли більшу, ніж дотепер відповідальність за формування польсько-українських взаємин. Мені йдеться передовсім про те, щоби бодай не применшувати чи не замовчувати польського внеску в українські справи.

Якщо ми вважаємо, що добрі взаємини між нашими державами та суспільствами є цінністю самою в собі, то мій постулат не має сприйматися як невиправдане сподівання: у той момент, коли політики "втрачають азимут", голос мають взяти представники громадянського суспільства.

Знаю, про що говорю, бо багато разів брала участь у таких дискусіях по польському боці кордону.

Прикладів безтурботного ставлення до польського заангажування в інтересах України є багато, згадаю лише кілька прикладів.

Хоча саме Польща першою на світі визнала незалежність України, в українських медіях вперто повторюють, що вона була "однією із перших держав на світі". Скаже хтось – це ж дрібниця, яка не варта уваги. Мені вона видається важливою.

Після Помаранчевої революції одна з шановних організацій видала альбом, що був повністю присвячений міжнародному сприйняттю подій в Україні.

До нього увійшли статті зі світової преси, але не було жодної статті з польської преси, хоча вся польська преса рясніла матеріалами про українські вибори 2004 року, а "Газета Виборча", і "Жечпосполита" не тільки у деталях оповідали про події в Україні, але навіть вирішили видати свої україномовні спецвипуски, які потім роздавали на київському Майдані, а також у Львові.

Можна тут навести зневажливу думку, що побутує серед поважних українських коментаторів, мовляв, "поляки не мають іншого виходу, аніж підтримувати Україну".

Забракло також голосів українських публіцистів, коли пані прем’єр Юлія Тимошенко місяцями не знаходила часу, щоб зустрітися із польським прем’єром і т.д. і т.д.

Повторюю: не ідеться мені про встановлення справедливості в сферах вдячності чи зобов’язань, ідеться лише про прийняття українським партнером більшої співвідповідальності за формування наших взаємин. Хоча би таку, яку продемонстрував публіцист Борис Бахтєєв, вказуючи на майже цілковите ігнорування в Україні польського контексту спільно організованого обома країнами Євро ("Євро 2012 і український глобус").

"Газета Виборча" постійно звертає увагу на Україну - і до Майдану, і тепер

Зміна дискурсу

Протягом останніх років спостерігається виразне падіння зацікавлення українською політикою з боку польської громадської думки. Можна це пояснити розчаруванням політикою помаранчевих; але не менше вказує і на те, що існують і глибші, я би навіть сказала, цивілізаційні причини цього становища.

Поляки, які реалізували підставові завдання у закордонній політиці – безпека (НАТО) та модернізація (ЄС) – сконцентрувалися на споживанні плодів тих надбань.

Акції України – держави, яка весь час не може впоратися із інституційними патологіями, яка весь час має проблеми із демократією – її акції впали у ціні. Це знайшло віддзеркалення і в публічному дискурсі – мові, якою послуговуються учасники публічних дебатів.

Частина кресових середовищ (на чолі із о. Ісаковічем-Залеським) говорить і пише про Україну лише погано. Об’єктом критики є, мовляв, лишень інтегральний націоналізм, але річ у тому, що для цього середовища чи не кожний українець є націоналістом... Навіть ті особи, які мають великі заслуги у справі добрих польсько-українських стосунків, наприклад, як Мирослав Маринович.

У політичній дискусії набуває розповсюдження думка, яка нічим не завуальована: значення України у польській політиці було перебільшено.

Бартломей Сєнкєвіч, один з найбільш впливових політичних коментаторів, вжив щодо України терміну, який, як видавалося, безповоротно відійшов у минуле – "буферна країна". У мові польських селебріті з’явилися принижуючі ганебні спрощення на зразок "українок, як машин для прибирання". Обурює й те, що кожного разу знаходяться захисники цього роду одкровень.

Як можемо впоратися із викликами, які я назвала? Мені видається, що єдиним результативним способом є спільна діяльність людей, які усвідомлюють вагу польсько-української співпраці. Одним із найближчих випробувань результативності цих середовищ буде відзначення 70-річчя антипольської акції ОУН-УПА на Волині.

Я переконана, що ми здатні спільно гідно вшанувати пам’ять її жертв і не допустити до зростання антиукраїнських настроїв.

Провокаційна виставка Колесніченка і польських правих про "Волинську різню"

Коментар Адама Міхніка: Між чумою і холерою

Можна із впевненістю сказати, що Богуміла Бердиховска належить найбільших друзів України в Польщі.

Багато років вона виконує за власним вибором функції морального амбасадора України і важливого творця польсько-українського примирення. Завжди захищала українську перспективу розуміння світу та новітньої історії, а особливо – способу мислення українських дисидентів-демократів. Є авторкою багатьох важливих публікацій на цю тему. Пояснювала полякам складну історію України, героїзм українського патріотизму та трагічну долю цього народу.

Ніколи не захищала польської українофобії – не захищає її і тепер. Завжди нагадує про існування у Польщі середовищ, які "говорять і пишуть про Україну виключно погано".

Адам Міхнік і Володимир В'ятрович - полеміка і в пресі, і в житті

Бердиховська має значну заслугу у тому, що після 1989 року політика чергових урядів і президентів Польщі є розсудливою і приязною до України. Любов Бердиховської до України є у тому ступню ідеалістичною, в якому твердою.

Проте ця любов не є сліпою. Бердиховська є правдивим другом, коли на чистоту говорить друзям те, що є правдою. Саме тому так гостро критикує позицію, яка проявилася серед частини українських істориків. Не захищає їх, як не захищає націоналістів польських.

Ситуація в Україні є насправді невеселою. Українська демократія згасає на очах. Опозиційні політики – в ув’язненні, незалежні медіа знищують. Президент Янукович затягує Україну у статус спадкоємців посткомуністичного авторитаризму, здійснюючи символічну реабілітацію пострадянської ностальгії.

У Західній Україні посилюється шовінізм, пов’язаний із партією "Свобода", який реабілітує найсумніші традиції Української Повстанської Армії. Вибір між ностальгією шовіністичною та ностальгією радянською нагадує вибір між чумою та холерою.

Часто маю враження певної асиметрії у польсько-українських стосунках. В Україні Польща має не надто багато таких друзів, як Бердиховська. Є там прекрасні письменники, історики, публіцисти – але нема української Бердиховської.

Саме тому слова Богуміли Бердиховської – гіркі та щирі – є такими важливими та знаменними. І мають бути уважно прочитані у Києві, ві Львові, у Дніпропетровську.

Читайте також інші матеріали за темою "Волинська трагедія"

Ганна Шеляг: Вічна актуальність історичних текстів

Публіцистичні тексти істориків мають кілька життєвих циклів. Спочатку вони є попередження читачам про близьку загрозу. Потім у такому тексті читачі шукають розради. Пізніше – це зразок «пропаганди». А коли історія повернеться колом – стає виявом «інформаційного спротиву». Тексти, написані істориками, говорять більше про самих авторів, а не минуле.

Олена Рофе-Бекетова: Кілька штрихів до історії про Олексія Алчевського

Нещодавно «Історична правда» опублікувала статтю Олега Вишнякова та Івана Дубченка "Олексій Алчевський. Українець, який нам потрібен". Пра-праонука Олексія Алчевського, харківʼянка Олена Рофе-Бекетова має свій погляд на одного з перших українців-олігархів

Юрій Митрофаненко: Світла тінь "Чорного ворона"

Стрічка вийшла дуже вчасно! Коли знову в суспільстві панує дилема: боротися чи капітулювати?! Фільм застерігає від капітуляції голосом Василя Шкляра за кадром та самим сюжетом фільму.

Микола Бандрівський: Спалювання відьом та упирів у Галичині. Етнографічні етюди

У Європі живих людей почали масово спалювати з 1275 року, коли на півдні Франції, у Лангедоку, спалили Анжеліку Лабарет, запідозривши її у відьмацтві. Тоді ж, французи, почали «переводити через вогонь» осіб різного віку і статі, яких підозрювали у антикатолицькій єресі катарів. Такий спосіб «очищення людських душ» невдовзі перейняли Німеччина, Польща, Чехія та інші країни.