Українська правда
Історична правда

Нема могили – не було українців. Як знищують кладовища у Польщі

Богдан Соколовський _ Вівторок, 17 вересня 2013, 14:49
Версія для друку
Богдан Соколовський
(Київ)

Село Бігалі (тепер Польща) лежить в Надсянні, за якигось 10-15 км від теперішнього українсько-польського кордону. Недалеко від села Краковець, де тепер розташовано прикордонний пункт пропуску між обома державами.

Бігалі - типове українське село неподалік містечка Любачів. Звідти походить і пам’ятає себе до 16-ти років мій батько Іван. Там він пас корову, бавився з хлопчаками у "вулькана", пішов до початкової школи, від'їхав до міста Ярослава у гімназію і мав багато інших розваг та обов’язків, які були перед Другою світовою війною у хлопців тих українських країв.

Але у 1945 році українська родина 45-літнього Федора Соколовського і 39-літньої Анастасії Соколовської (це мої покійні дідусь і бабуся) з 6-ма дітьми (серед них найстаршим був мій 16-літній батько) тоді були виселені із свого села.

Це були перші українці, які тоді виїжджали із східних теренів Польщі відповідно до домовленостей Сталіна і Президента Польщі.

Дідусь розповідав, що йому пропонували вибирати: чи їхати на Схід, до українців; чи – на Захід, на німецькі землі. Вибрав перше. Хоч і страшно було їхати в СРСР, але все ж до українців, до "своїх".

Розраховував, що перебуде там 2-3 роки і повернеться назад додому – не судилося, померли у 1980-му і у 1990-му, навіть ніколи не відвідавши рідного села Бігалі. Дідусь перед від’їздом із батьківщини навіть залишив гроші одному полякові, аби той доглядав пилорами (тартаки) в лісі, що їх дідусь прикупив перед війною.

Їхали поїздом через Раву-Руську до Радянської України. Документи оформили на переїзд у селище Борщовичі (Львівщина), але, як казав дідусь, "п’яна совєтська залізниця" все переплутала і завезла в містечко Борщів на Тернопільщині – мовляв: "похожие названия!".

Тоді ще на дві родини давали вагон, а худобу (коней, корів, кіз тощо) везли окремими вагонами – тобто можна було трохи із собою взяти речей, що селянин в кожній державі завжди цінував.

Вже пізніше вивозили українців з Польщі лише на підводі і майже без особистих речей. І назвали це "Операція "Вісла" [автор плутає депортації 1944-46 років, коли вивозили з Польщі в УРСР, і акцію "Вісла", коли українців депортували на новонабуті землі на півночі і заході Польщі, де до того жили німці - ІП].

Цікаво, що ідею про виїзд подав дідусеві друг – поляк, який, за словами дідуся, пояснював так: "Федьку, їдь звідси. Бо твою родину знищать або наша Армія Крайова, або ваша УПА". А було шестеро дітей. Дідусь прислухався. З іншого боку, яким же мудрим і надійним виявився друг поляк. Можна тепер сказати, що для простого поляка, як і для простого українця, і АК, і УПА були однаковими.

І тут виникає перше запитання до теперішніх польських політиків і наших українофобів: "Хто Вас, панове, уповноважив тепер сварити нащадків того поляка і мого діда? Чому ви сварите тепер поляка з українцем?"

Бо комусь так вигідно. Ми навіть знаємо, кому.

Але повернемося до історії. Пам'ять мого батька зафіксувала, як ставили пам’ятник на могилі його діда (мого прадіда) в 1938 році.

Тоді 10-річний батько вибивав напис на кам’яному надмогильному пам’ятнику (хрест з білого пісковика). І зробив помилку: вибив "Тут спочває……" замість "Тут спочиває…….". Пропустив літеру "и".

Хіба міг тоді юнак Іванцьо (так в родині називали мого батька) подумати, що саме ця помилка стане своєрідним символом на майбутні багато десятиліть? Стане... І пропаде.

Саме завдяки цій помилці ми знайшли згадану могилу на сільському цвинтарі, що розкинувся в ліску коло дороги, неподалік сільської церкви. Це було у 1988 році, коли я побував у Бігалях разом із батьком.

Загалом же могил з родини Соколовських українською мовою було кілька. Були на цьому кладовищі пам’ятники з XIX-го і XX-го століть. Українських могил - більшість, що свідчило, що село Бігалі було таки українським. Причому давно – щонайменше кілька століть.

Тоді, у 1988 році, ще за часів СРСР, Іван Соколовський із 34-річним сином (тобто, мною) і 10-річним онуком Олегом, моїм сином, поїхали до села Бігалі вперше після виселення в 1945-му році. Запам'яталися мені від тодішніх відвідин прадідова могила, пісчаний грунт, ранок і білий камінь-пісковик, з якого був зроблений надмогильний пам’ятник – яких більшість було на тому цвинтарі.

Ми їхали тоді автомобілем "Запорожець". Цілу ніч стояли перед КП на кордоні в автомобільній черзі. По дорозі до Бігаль зупинилися, щоби у перехожого років 60-ти перепитати дорогу. Тоді було перше моє здивування: у відповідь на запитання мого батька польською мовою чоловік відповів місцевою українською говіркою. Українець!

Після відвідин цвинтаря заїхали до костьола, у який перетворили нашу греко-католицьку церкву. Неподалік церкви жила батькова однокласниця, яку ми провідали і батько мав можливість згадати їх шкільні роки.

Потім поїхали у село. Батько показав, де була їхня хата, яку спалили поляки ще в 1945-му році, відразу після виїзду родини Федора Соколовського.

Далі зустріли поляка Володимира Соколовського (може, і якась родина). Його діти передали для моєї дружини Ліди подарунки – відрізи тканини на плаття чи спідницю. Очевидно, що у нас, у Львові, тоді все було дефіцитом. А хто їздив за кордон – часто привозив такі відрізи.  

Вдруге на цвинтарі і коло церкви в Бігалях я побував через 10 років, в 1998 році, разом із дружиною. Тоді я працював у Києві, в Міністерстві закордонних справ України, начальником управління міжнародного економічного і наукового співробітництва.

На вихідні приїхав додому, до Львова. І ми з Лідою вирішили з'їздити на цвинтар, до Бігаль. На кордоні не довго стояли – я користувався дипломатичним паспортом, який давав право перетинати кордон без черги.

Швидко ми знайшли ту могилу з татовою помилкою. Були й інші наші поховання. Але тоді ми помітили, що написи на памятниках нашої родини були недавно пошкоджені - побиті. Вже тоді в мене промайнула думка, що йдеться щонайменше про неповагу до українців (і похоронених, і живих). Йдеться, мабуть, про нашу пам'ять, історію!

Це не вкладалося у дух добросусідства, яке розбудовували президент України Леонід Кучма і президент Польщі Александр Квасневський. Що ж виходить: президенти думають по-своєму, а народ – по-своєму?

Про це я навіть розказав послу Польщі в Україні, з яким підтримував добрі стосунки. Але він пояснив усе побутовими причинами. А я, зі свого боку, скоро про все забув і далі займався рутиною.

В той час у Бігалях, зокрема на могилах, побували татові брати: покійний Михайло і Володьо.

Про побиті написи ніхто більше не згадував.

Утретє мені довелося побувати в Бігалях 2 вересня 2013 року з генералом Віктором Гвоздем, колишнім начальником військової розвідки України. Його батько походив з сусіднього (від Бігаль) села Щуткова (моя бабця здається називала його Щитків).

Там знайшли старших двох дядьків, які пам’ятають і Гвоздевого діда-столяра, і тата. Вони показали, де була хата "Гвоздиків" - так вони називали родину Гвоздів.

Цікаво, що вони також розказали, що коли закладали Гвоздикам фундамент – знайшли пляшку із запискою, яка свідчила, що хата збудована на місці старої хати... Соколовського.  

На Щутківському цвинтарі є (поки що є?) багато пам’ятників з українськими написами. Було щонайменше 5-7 могил Соколовських. Родичі? Не знаю.

Зі Щуткова ми заїхали у Бігалі, близько того місця, де стояла хата мого діда Федора Соколовського. Там розпитали сусідів і заїхали до Володимира Соколовського, який сам вже доживає віку, але мого діда пам’ятає добре. Вживає прізвисько "Столярчик" - так називали мого діда, бо він займався столяркою. Володимирова жінка померла, а його діти, які колись робили дарунки моїй Ліді, живуть у Любачеві.

Далі заїхали на сільський цвинтар. І ось тут я пережив враження, які не покидають мене вже довго: По-перше, я не знайшов згаданої могили і взагалі українських могил (є пам’ятник Соколовським - полякам); по-друге, кілька давніх українських надмогильних хрестів поставлені коло огорожі і не зрозуміло, з яких вони могил – написи збиті.

Загалом, цвинтар упорядкований і на ньому дуже багато польських дорогих, гранітних пам’ятків. Практично всюди.

Якщо подивитись тепер, то складається враження, що на цьому кладовищі ніколи й не було українських поховань. Тільки польські. Але це ж не так: Бігалі - українське село! Принаймні, було українським до виселення звідти українців, поза їхньою волею, у 40-х роках минулого століття. А, значить, і ховали наших людей там століттями.

Тож виникають запитання до поляків.

Зокрема: чи випадково у 1998-му році написи на надмогильні хрести моєї української родини були збиті? Чи це була кимось продумана підготовка до того, щоб українські хрести були викинуті з цвинтара як пошкоджені?

Невже той поляк, який порівнював АК і УПА дідусеві в 1945-му, був одним із останніх тверезих? Чому у польському Сеймі тепер порушують питання УПА, але не згадують Армію Крайову? Невже політики, що опікуються Бігалями, не розуміють, що нищити могили - не по-християнськи? Що нищенням могли вони лише сприяють тим, хто приніс на наші землі ворожнечу між українцями і поляками?

Чи тепер українці мають нищити старі польські поховання на Волині, Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині, Харківщині та інших українських землях? Бо виходить так, що таким чином в Польщі руйнується українська пам'ять віків, а в нас плекається польська?

Хочемо ми цього чи ні, свідки тих захоронень скоро повністю відійдуть в світ інший. І ніщо нікому не нагадуватиме про те, що села в Надсянні були здебільшого українськими – нема могил, не було тут і українців! Ніщо більше не тягнутиме і мене в Бігалі.

Невже ви, поляки, щиро вірите, що руйнуючи українські могили, стверджуєте себе європейцями? Наступними, треба думати, будуть німці, яких багато було у Східній Прусії, котра сьогодні належить Польщі. Чи з німецькими могилами воювати страшно, а з українськими можна?

Я запитав би про все президента Польщі Лєха Качинського, який вручав мені орден. Але не можу вже цього зробити.

Водночас маю багато запитань і до української сторони. Насамперед – до себе:

Чому ми, нащадки переселенців, так рідко відвідували батьківщини наших предків і створили підставу для ліквідації українських могил? Ми себе не поважаємо і хочемо, аби хтось за нас оберігав нашу історію? Що робить наша влада? Чи тепер там нема українців взагалі?

 Цвинтар українського села Жуків (теж на Любачивщині, як і Бігалі), відновлений українськими активістами з табору "Вирій"

Чому на Волині, або Львівщині чи ще де-небудь в Україні і в Польщі, поряд з імперськими польськими "вони загинули від УПА" не встановлено українських памятників на кшталт "вони загинули від АК"?

Список таких "чому" можна продовжувати безконечно. Але все зводиться до одного: треба себе поважати і шанувати. Тоді й від сусідів можна вимагати того ж!

Дивіться також:

Як поляки реагують на українські меморіальні написи. ФОТО

Польські праві не хочуть вибачатися за акцію "Вісла"

Польська історична політика сварить, а не примирює два народи

Як депортували з Польщі в Україну. Інтерв'ю переселенця

Як депортували з Польщі в Польщу. Інтерв'ю переселенця

АК і УПА. Не треба їх ані звеличувати, ані засуджувати

Після прийняття ухвали про "геноцид" у Польщі напали на українську церкву

"Остаточне вирішення української проблеми". Про акцію "Вісла"

"За те, що ти українець..." Спогади з 1944-47 років

Сейм визнав героями організацію, яка убивала українців та євреїв

Прометеї двох народів. Люди, які примиряли Україну і Польщу

Інші матеріали за темою "Польща"



Теми: некрополі, депортація, Польща, Закерзоння, Друга світова війна, XX сторіччя

АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter