Спецпроект

Спільний російсько-український підручник означає: Україна - це Росія

Росія не визнає нічого в українській історії, що руйнує міф про тисячолітні "братні відносини" двох народів. Як у мазохістський спосіб інтерпретував Солдатенко: "Героєм України не може бути людина, яка воювала проти Росії і Радянського Союзу".

Ідея спільних підручників виникла свого часу в країнах західної демократії, в період становлення спільного європейського ринку та Євросоюзу. Для гармонізації міждержавних відносин потрібне було узгодження позицій у сфері історичної пам’яті.

Локомотиви об’єднання Європи – Німеччина і Франція - намагалися згладити гострі кути своє історії і шукати спільні підходи у викладанні цього предмета. Чи вдалося їм це?

Частково — так. І лише тому, що обидві сторони відмовилися в суперечках про минуле від аргументу сили. Тривалий конфлікт навколо спірних місцевостей Ельзасу і Лотарингії був вирішений обопільною миролюбною позицією обох держав.

2006 року 60-тисячним накладом вийшов перший підручник для німецьких та французьких учнів, який охоплює післявоєнний період (з 1945 р. і до наших днів). Другий (від Віденського конгресу 1815 р. і до завершення Другої світової війни) побачив світ 2008 року. Готується останній, третій том спільної праці.

Проте підручники популярні виключно у прикордонних областях. З німецької сторони, наприклад, фінансує проект як федеральний уряд, так і уряди всіх 16 земель. А вже якихось обов’язкових для вчителів інструкцій – з Берліна чи Парижа – годі й чекати. Все ж таки Європа…

На мою думку, підручник для двох одночасно країн і політичних націй неможливий і непотрібний.

Не може існувати єдиного погляду на одну подію, немає об’єктивної істини, прийнятної для всіх. Не можуть французи, висвітлюючи франко-прусську війну (1870—1871), радіти перемогам німців під Седаном. Австрійці із сумом згадуватимуть поразку від Пруссії під Садовою, що не дозволила їм об’єднати навколо Відня німецькі клаптикові держави.

У добу глобалізації і заковтування національних пам’ятей "неісторичних" націй сильнішими відхід від національного дискурсу важко назвати прогресивним явищем.

В основі нинішніх розмов про спільний російсько-український посібник для вчителів лежить не пошук компромісної моделі спільного ставлення до історії, а нав’язування Кремлем свого погляду на нашу історію.

При такому підході говорити про паритетність, взаємоповагу, цивілізовані європейські цінності не доводиться.

Йдеться про цілковиту капітуляцію українців, добровільну відмову від власної історичної пам’яті для повного опанування українського історичного простору версією колоніальної, спотвореної імперським баченням російської колективної пам’яті.

Україна не проти того, щоб Москва теж користувалася спадщиною Київської Русі

Пошук компромісу між українською і російською історією можливий. Але для цього необхідна добра воля, передусім із російського боку. Чому з російського? Тому що українська сторона таку волю демонструє висвітленням минулого Росії.

Покажемо це на кількох конкретних прикладах дражливих моментів історії.

1. Українська сторона не заперечує впливу князівського часу на формування російської державності. Не стверджує, що спадщина Київської Русі належить виключно українцям.

2. Українці не нав’язують росіянам свого скептичного погляду на агресивну політику Московії-Росії щодо сусідів, із розумінням сприймають позитивне ставлення російської історіографії і підручників до імперського зростання її територій.

3. Українська історіографія і підручники з всесвітньої історії не називають Петра І "зрадником" російського народу за його бажання уніфікувати імперію та придушити всі опозиційні й національні рухи, які мали і суто російське звучання, якщо згадати репресії проти старообрядців та донських козаків.

4. Українські історики з розумінням ставляться до культурних досягнень Російської імперії, цінують цивілізаційні здобутки російської літератури, мистецтва, науки й на українській території.

Хоча ці здобутки досягнуто великою мірою коштом денаціоналізації України, з використанням українського культурного потенціалу для побудови імперської російської культури. А такі українські генії, як М.Гоголь, частково Ф.Достоєвський, А.Чехов, Д.Левицький, І.Рєпін (перелік дуже й дуже довгий), працювали для піднесення у світі не своєї, а сусідньої культури.

5) Українські підручники не втручаються в суперечку росіян — прихильників "білої" і "червоної" Росії. Об’єктивно ставляться до плюсів та мінусів тоталітарного більшовицького режиму в Росії.

Якщо росіяни вважають В.Леніна видатною постаттю російської історії, українська сторона не має нічого проти. Хоча, з іншого боку, і ми маємо право на власний погляд на діяльність більшовицької диктатури в Україні, її українофобську практику стосовно питомої української культури в 1917—1921 роках та, власне, й по 1991 рік.

Що ж ми маємо натомість з російського боку?

1. Якщо ми кажемо про пов’язаність доби Київської Русі — України-Русі з українським історичним процесом, нас звинувачують у "привласненні" давньої історії, продовжуючи мусувати заяложений міф "про колиску трьох братніх народів", в основі якого — стара великодержавна легенда про існування єдиного "русского" народу, який розпався на три гілки внаслідок того, що українці і білоруси потрапили під полонізаційні впливи.

Хоча, як давно вже доведено, на мовному грунті лексичні відмінності існували між росіянами та українцями вже в ХІ—ХІІІ століттях.

2) Українська сторона мусить визнати російський міф про відвічне прагнення українців протягом усієї історії злитися з росіянами у спільній державі. Незмінною залишається Карамзінсько-Устряловська концепція про добровільне "возз’єднання" українців і росіян за Переяславським договором 1654 року.

Антинауковість переяславської легенди доведена вже понад сто років тому працями М.Грушевського, В.Липинського, О.Оглоблина, А.Яковлева, російських істориків В.Сергєєвича, барона Б.Нольде та інших. Було це не добровільне приєднання, а лише тимчасовий мілітарний союз, який із часом перетворив Україну на частину імперії.

Проте російській стороні йдеться не про об’єктивність, а "єдинообразіє", як влучно й дотепно сказав про асиміляторські потуги царського режиму київський генерал-губернатор, українофіл М.Драгомиров.

3. Мазепа для росіян і далі "злий геній". І ми повинні саме так ставитися до цієї людини. А Полтавська битва 1709 року — це не трагедія України, а радісна урочиста подія, бо росіяни за наш рахунок розбудували після цього імперію.

Українці мають з приводу цього радіти, тобто ставати на бік свого завойовника, а не власної національної сили, що протиприродно. Французи радіють із приводу поразки Наполеона під Ватерлоо?

4. Росіяни хотіли б, щоб ми Українську революцію 1917 — 1921 років оцінювали так, як і в часи тоталітарного режиму — як боротьбу "українських буржуазних націоналістів". А на війну "червоної" і "білої" Росії проти УНР та Української Держави дивилися очима російської сторони й також вважали позитивом окупацію України червоною Москвою.

Для росіян це й сьогодні —"допомога братньому українському народу заради звільнення від націоналістів", така ж "допомога", як і розв’язання війни СРСР проти Афганістану в 1979 році.

Окупацію "червоною" Росією України в 1920 році росіяни досі вважають громадянською війною, хоч воювали ж дві держави. УНР програла комуністичній Росії, і Україні був нав’язаний тоталітарний режим. А від ставлення до подій 1917 — 1921 років як до міждержавної чи громадянської війни залежить і оцінка національно-визвольного руху 1930—1950 років, ОУН і УПА.

Для росіян і повстанський рух 20-х років минулого століття, і підпільна боротьба на Західній Україні, і дії українських повстанців у часи і після Другої світової війни — звичайнісінький бандитизм (до речі, підтримувала упівців більшість місцевого населення).

5. Голодомор 1932—1933 рр. Кремль не визнає наслідком державної політики більшовицької Росії проти українського села та національної інтелігенції.

І що, Україна повинна відмовитися від свого історичного процесу й погодитися з тезами ідеологів неоімперського єднання, що Україна — це та ж сама Росія? І вона — не національна територія, а лише географічний регіон?

На чому, власне, й наполягає російська сторона, яка саме в цих кількох наведених тезах-прикладах чомусь вбачає росієфобію і про цю буцімто фобійність українських підручників в останнє десятиліття друкує тонни газетно-журнальної продукції, ведучи холодну інформаційну війну проти України.

Росія не визнає нічого в українській історії, що руйнує міф про тисячолітні "братні відносини" двох народів.

А що лежить в основі такого її бачення, яке нинішній директор Інституту національної пам’яті В.Солдатенко інтерпретував у доволі оригінальний, традиційно мазохістсько-малоросійський спосіб: "Героєм України не може бути людина, яка воювала проти Росії і Радянського Союзу"?

В основі такого бачення лежить той простий факт, що Росія, попри всі свої запевнення й численні договори про мир і дружбу, не визнає Україну як національне утворення і національну державу. Вона продовжує великодержавно дивитися на неї як на свою частину, сферу своїх національних інтересів і культурно-цивілізаційних впливів, чим принижує і ображає національні почуття українців.

Як можна з таким контрагентом вести розмову про якийсь спільний посібник? Мають рацію ті вчителі й науковці, котрі вважають: спільна історія — ніщо інше як твердження, що Україна — це Росія. Частина нового СРСР.

Чим це, у такому разі, відрізняється від ідеології царського режиму? Його глашатаї, оборонці "русского единства" одностайно волали, що Україна — це "польська інтрига", що вона робиться за німецькі гроші, що українська мова — штучна мова М.Грушевського і тому подібні нісенітниці.

Для росіян Україна – частина "русского мира", про що недвозначно заявив московський патріарх Кирил, який не визнає української церкви, а отже — і самих українців як нації. Для Росії досі живі й актуальні старі фантоми ксенофобної великодержавної пропаганди про українців — "мазепинців", "петлюрівців", "бандерівців".

Доки ця шовіністична відрижка, цей націоналістичний чад суспільної пропаганди не будуть подолані на офіційному і побутовому рівнях, домовлятися про щось спільне у сфері духовності та культури – справа не просто марна, а й небезпечна.

Нинішнє керівництво України вдає, що не розуміє, яким чином під його правління закладається ідеологічна бомба. Бо якщо росіяни і українці — один "русский" (читай — російський) народ, то ні президент Янукович, ні його уряд не мають підстав цим народом керувати, а справжнім легітимним керівництвом України мусить бути визнаний провід російської держави.

Є, правда, й інше пояснення: теперішня українська еліта — компрадорська, колаборантська влада, яка свідомо визнає свою підрядну функцію.

Далекий від думки розглядати всіх російських істориків, педагогів, політиків як неоімперців. Насправді щирих прихильників української окремішності в духовній сфері є досить багато. Але не вони, на жаль, визначають російську політику в царині ідеології…

Ігор ГИРИЧ - кандидат історичних наук (Інститут археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України)

Джерело: "Дзеркало Тижня"

Андреа Халупа, авторка сценарію фільму «Ціна правди»: «це історія, яку розповів мені дідусь»

Сценарій до фільму «Ціна правди», який зняла польська режисерка Аґнєшка Голланд, написала Андреа Халупа – американська журналістка українського походження. Вона друкується в «The Atlantic», «TIME», «Forbes». Вперше про Голодомор Андреа почула в дитинстві від свого дідуся, який його пережив. А в студентські роки вона читала про життя репортера «New York Times» Волтера Дюранті в Москві. Саме тоді вона дізналася про Гарета Джонса, пригадала історію своєї родини і вирішила: «Я точно напишу сценарій до фільму, який розповідатиме про це».

Україна без Києва. Про що домовлялись у Парижі навесні 1920 року?

У Парижі Україні планували зберегти незалежність, але намалювали нові кордони. Без Києва, Лівобережжя, Сходу та Заходу.

Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР

У перших числах грудня 1919 року Армія УНР налічувала близько 10 тисяч осіб. З них боєздатними були біля 2 тисяч. Керівництво проводило нараду за нарадою у пошуках виходу з ситуації. Вирішили йти у запілля окупантів. Так почався Перший Зимовий похід.

Львів. 1918. Єврейський погром

Наприкінці листопада 1918 року світ отримав страшні відомості зі Львова: європейські та американські видання писали про жорстоку розправу над тутешніми євреями, яких впродовж двох діб, одразу після відступу з міста українського війська, безжалісно грабували, палили, мордували і вбивали.