Спецпроект

"Міфи Другої світової війни". Без виправдання і засудження

Автор не розповідає зайвий раз про героїчну боротьбу українців проти нацистів у складі польської армії, його, як справжнього поціновувала історичної альтернативи, цікавлять ті, хто воював на боці Німеччини.

Якщо чесно, я б ніколи не відкрив книжку, на обкладинці якої зображені Сталін і Гітлер та ще й написано "Міфи Другої світової війни". Ні, я не збираюся захищати Сталіна чи Гітлера, але навіщо читати автора, який викриває міфи після Суворова?

Однак саме цю книжку я прочитав, насамперед, через автора – Дмитра Шурхала. Цікавлячись історією вряди-годи, я завжди намагаюся стежити за ним. Причина проста: читати щось хочеться, а читати апологетів "русского мира" чи їхніх антиподів – типових українських націоналістів – ні.

"Нацисти і українці в 1941 році: визволення чи окупація" (лекція німецького історика)

Персонально показувати пальцем не стану, але історія у викладі зазначених товаришів зводиться до постулатів: або "Бандера – герой!", або "Бандера – фашист!". А думки про те, що, наприклад, фашист теж може бути героєм, ні в кого не виникає. Адже, як говорив один російський класик "широкою є людина, широкою, я б її звузив".

Автор "Міфів…", щоправда, не говорить про героїв-фашистів, але, як історик за покликанням і журналіст за професією, людей не звужує.

Деміфологізація Другої світової поступово відбувається в Україні, в Росії ж і досі живуть міфи сталінсько-брежневських часів. Меморіал "28 загиблим панфіловцям" неподалік Москви

У книжці розглядається чотирнадцять найрізноманітніших міфів.

Насамперед, це міфи пов’язані із Україною , хоча автор доводить, що міфологізація – це не суто українська проблема. В одній із перших глав "Українці на сторожі Польщі" автор не розповідає зайвий раз про героїчну боротьбу українців проти нацистів у складі польської армії, що вже стало для багатьох популяризаторів української історії загальним місцем.

Його, як справжнього поціновувала історичної альтернативи, цікавлять ті, хто воював саме на боці Німеччини. А це й український легіон "Військовий відділ націоналістів", і сім тисяч оунівських бойовиків, що діяли в польському тилу…

Любомир Гузар: "Війна увійшла в моє життя 1.09.1939, з першими авіабомбами"

Згодом, саме у цьому контексті автор розглядає бій однієї з бригад Другої української дивізії, сформованої німцями з уродженців Східної України, із вояками прорадянського Війська Польського.

Про Першу українську дивізію – СС "Галичину" – Шурхало пише окрему главу, яка базується на спогадах майора Вольф-Дітріха Гайке, начальника штабу дивізії. Між іншим, начштабу досить високо висловлюється про бойові якості українців і, зокрема, повідомляє, що рівень дезертирства серед українців "навіть наприкінці війни не перевищував середній показник німецьких дивізій".

Народне віче в Станіславові (Івано-Франківськ). Йде набір до дивізії СС "Галичина"

А говорячи про битву під Бродами, Гайке говорить, що "дивізія не підвела, а навпаки, з честю виконала свої обов'язки в боях з ворогом". Щоправда, сам автор "Міфів" зауважує, що прихильники повної реабілітації "Галичини" думають як ревізіоністи, які називають солдатів ваффен-СС "солдати, як усі інші".

Капелани та духовна опіка в Українській Дивізії військ СС "Галичина"

"Міфи Другої світової війни" не ставлять собі за мету когось виправдати або засудити. Наприклад, про ОУН автор книжки пише: "Об'єктивною історії ОУН до сих пір немає. Є або лакована версія, що малює оунівців лицарями без страху і докору, або тотально викривальна, що зображує їх нелюдами".

Намагаючись неупереджено подавати матеріал, він виступає проти чорно-білого бачення історії. Це проявляється, зокрема, у його відповіді на таке складне питання, як: Хто насправді співпрацював із нацистською Німеччиною?

Дмитро Шурхало доводить, що з Німеччиною, скажімо так, "переспали всі", просто в різний час і по-своєму.

Гітлер - Сталіну: З днем народження!

Схожим чином він відповідає на складне запитання про військові злочини. У цьому контексті книжка звертає увагу, наприклад, на те, що англійці вбили більше французьких моряків, ніж німці, і розповідає про криваві розправи чехів над німцями… вже після війни.

Але Шурхало – не прокурор, він не поспішає засуджувати, а намагається підходити до всього із певною часткою розуміння.

Живучі радянські міфи у книжці розглядаються чомусь із технічного боку. Так зображене походження та трансформація міфу про атаку кавалерії на танки та про дурних командирів-кавалеристів. Тут-таки розповідається і про найбільшу танкову битву.

Згідно з "Міфами", вона відбулася зовсім не на Курській Дузі в 1943-му, а в червні 1941-го – в районі Броди-Дубно-Луцьк. Однак, у наступній главі, розповідається про те, як викриття довго замовчуваної співпраці із нацистами породжує нові курйозні міфи. Наприклад, про закоханого у мешканку російського Ліпецька Германа Герінга.

Не обійшов увагою Шурхало один із найпопулярніших українських міфів: наказ Жукова про депортацію всіх українців, які перебували на окупованій німцями території.

Більшість істориків вважають цей "документ" нацистською пропагандою

У главі "Маршальська депортація" він розповідає, як ця дезінформація з німецької листівки 1944 року стала популярною.

І, якщо вже чесно, то багатьом було б зручніше, щоб Шурхало "довів" справжність "злочинного наказу". Тоді автор став би черговим "національним" дослідником. В такому випадку він мав би однозначне схвалення з боку однодумців і багато-багато "лайків" у Фейсбуці.

Але "мінус" Шурхала в тому, що він не намагається вкласти факти в популярні політико-історичні доктрини.

У своїй книзі він насамперед зі співчуттям ставиться до всіх воюючих сторін і тим самим намагається прокласти якийсь Третій шлях між "ботами", які набиті незграбними, неотесаними, але такими звичними "пакетами ідентичності". І вони, на жаль, навряд чи будуть зберігати цю книжку на своїх полицях.

"Київ під ворожими окупаціями". Спогади мера 1942-1943 рр.

Викривши майже півтора десятки міфів Другої світової, автор, повертаючись до українського розуміння тих подій, говорить про необхідність примирення.

У цьому контексті згаданий двічі Герой Радянського Союзу генерал Василь Петров, який визнавав за своїми колишніми супротивниками право на визнання. Згадані також і польські єпископи, які в 1965 році сказали своїм німецьким колегам: "Прощаємо і просимо прощення"…

Мова йде про війну. Я теж закінчую статтю цими словами.

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?