Євген Березняк: "Якби не війна, мене б репресували за українізацію освіти у Львові"

"...Моя дружина Ольга без вагань вiддала рiдного сина до рук провiдницi УПА. А та, своєю чергою, не побоялась понести до греко-католицької церкви дитину комуніста..."

Євген Березняк із онуками. Фото: vrazvedka.com

У травні 2007 року журналісти "Газеты по-киевски" Павло Солодько і Наталя Бублій підготували два інтерв'ю до Дня Перемоги - вони сусідили на шпальтах під спільною назвою "Два генерали".

Ішлося про генерал-майора Збройних сил України Євгена Березняка (легендарного "майора Вихора" - керівника розвідгрупи 1-го Українського фронту, яка допомогла визволити від нацистів Краків) і генерал-хорунжого Української Повстанської армії Василя Кука - останнього Головного командира УПА (1950-1954).

Запитання в обох інтерв'ю переважно були однакові і стосувалися Другої світової війни. На жаль, газета припинила своє існування, включно з сайтом. Але інтерв'ю з Василем Куком збереглося, "Історична Правда" його передрукувала. Збереглося й інтерв'ю з Євгеном Березняком.

Сьогодні стало відомо, що "майор Вихор" помер. Редакція ІП висловлює співчуття рідним і близьким ветерана. І публікує два інтерв'ю Євгена Березняка, які доповнюють одне одного - для "Газети по-київськи" і для західноукраїнського "Експресу".

---------------------

- Як ви, викладач, потрапили на фронт, та ще й у розвідку?

- Моя військова біографія почалася по-особливому. Два роки я виконував підпільні завдання в окупованому Дніпропетровську - поширював листівки, передавав зведення "Інформбюро". Тут я пройшов першу школу розвідки.

Після звільнення міста мене зарахували в Московську розвідшколу. Я міг залишитись учителювати, але надивився на злочини гітлерівців і згодився на пропозицію.

Півроку навчання - і був призначений керівником групи військової оперативної розвідки Першого українського фронту. 18 серпня 1944 ми десантувалися на території Польщі.

Євген Березняк, у формі полковника Збройних сил України. Фото: ord.dp.ua

Нас було троє [четверта, радистка, вже була на території Польщі, єдина вціліла після провалу попередньої групи - ІП], а потім група поповнювалася за рахунок збитих військових льотчиків, утікачів з німецького полону - білорусів, росіян, молдаван, узбеків та інших. Наша інтернаціональна група нараховувала 42 людини.

У військовій розвідці гинуло 75%, один з чотирьох десантників мав щастя залишитися в живих після виконання завдання. Моя група під кодовою назвою "Голос" повністю, до єдиної людини вийшла з ворожого тилу. Пощастило нашій групі і тим, що вона стала широковідомою у Союзі і в усьому світі.

- Але ж таємниця ваших подвигів ховалася довгий час ...

- Наші імена були розкриті лише через 20 років після початку війни. Весь цей час в анкетах з обліку кадрів я писав: "Участь у війні. Військова частина № 70480" і більше ні слова. Я не мав права розкривати, які і за чиїм розпорядженням завдання ми виконували.

Ми з моєю радисткою Ольгою ["Ольга Комар", справжнє ім'я - Єлизавета Вологодська, перша дружина Березняка - ІП] потрапили на державну перевірку в підмосковний табір НКВД №174. Слідчий допитував мене про втечу з гестапо, говорив зі мною з недовірою і навіть презирством, як із зрадником. Він міг дозволити собі сказати: "Брешеш, сволото, так бути не могло".

Так, ми втекли з гестапо, а моїй радистці Ользі допоміг піти керівник німецької розвідки Курт Гартман - він довгий час був нашим інформатором. Все це не вкладалося в головах наших контррозвідників. 20 років під наглядом НКВД і КГБ - і тільки в 1965-му нагороджений першим радянським орденом - Вітчизняної війни 1-го ступеня.

За деякий час після визнання нашої групи з'явився художній фільм [за повістю Юліана Семенова з циклу про Штірліца - ІП] "Майор Вихор". У лютому 1968 року "Известия" опублікували статтю "Здрастуй, майор Вихор" про те, що "легендарний Вихор живий, проживає в Києві і працює в Міністерстві освіти України, звуть його Березняк".

За кілька тижнів після публікації я отримав близько 7 тисяч листів із усіх кінців Союзу, Німеччини, Польщі, Югославії та інших країн. Всі просили розповісти, як усе було насправді.

У відповідь я написав книгу " Я - голос", потім була - "Пароль Dum Spiro" (ці слова я прочитав на стіні в камері смертників гестапо "Dum spiro spero" - поки дихаю, сподіваюся "). Загальний тираж моїх книг про війну становить більше 2 мільйонів, видані українською, російською, польською та іншими мовами.

- Чи були чудеса у вашому житті? Випадки, коли ви були впевнені, що з ситуації вибратися не можна...

- Протягом 156-ти днів в операції зі звільнення Кракова ми зустрічалися зі смертю десятки разів. У моїй особистій військовій біографії таких миттєвостей, коли залишалися сантиметри, метри, хвилини, секунди до кінця мого життя, було близько 12-ти, і навіть більше.

Важко вибрати найяскравіший епізод. Коли я був у в'язниці гестапо, мене три дні у визначений час водили на краківський ринок - я видав німцям вигадану легенду про те, що тут у мене призначена зустріч з резидентом діючої розвідки в Кракові. Не було жодного шансу зробити крок вліво або вправо від охорони.

І тут мить: біля мене розпочалася бійка, охоронці відволіклися на постріли. Я вибрав момент і кинувся у натовп людей, поцупив у перехожого капелюх, одягнув на голову і зник. Або ще... Гітлерівці запеленгували нашу радіостанцію і під час передачі приїхали з обшуком у будинок, де ми жили, схопили Ольгу [радистку розвідгрупи, майбутню дружину Березняка - ІП].

Я сховався у криївку - в дощаній стіні сараю для сіна. Вони були в 5-10 см від мене, я бачив їх у щілину, чув весь допит Ольги. Потім вони почали скидати сіно, прохромлювати його багнетами. Бачу, спершу наді мною багнет, потім поруч, а я посередині.

Той допит тривав півтори години. Це була одна з найбільш драматичних ситуацій у моїй військовій біографії. У мене був пістолет, але один тільки постріл спровокував би знищення радистки і всієї групи. Потрібно було витерпіти, змовчати, витримати цю страшну картину тортур, не видати себе. Інакше, можливо, і не було би звільнення Кракова...

- Де ви зустріли 9 травня 1945? Які почуття переживали того дня?

- У Дрездені. Ми тоді вистріляли всі патрони - влаштували салют перемоги. День був дуже теплий, сонячний. Поїхали на озеро з моїм товаришем, керівником іншої військової групи розвідників, пірнали в це озеро і раптом майор пірнув прямо на міну. Прямо в День Перемоги...

А день переможного параду я провів за колючим дротом у таборі НКВД. Питав себе: за що ж я, переможець, потрапив сюди? Була страшна образа тоді. Але претензій до влади не мав і не маю - час був такий. Хоча, можливо, не варто було сусідів просити, щоб 20 років доповідали: хто до мене і коли приходить у гості. Це ображало і принижувало людину.

- А нинішня влада вшановує?

- Зараз я відчуваю повагу особливо підкреслену, ніби нинішня влада вибачається перед нами за радянську. В указі про присвоєння звання Героя України написано так: "За виконання особливо важливих завдань у ворожому тилу і проявлені мужність і героїзм".

У мене Зірка Героя №5. Вона відрізняється від інших, тому що вони нагороджені орденом Держави - ​​тризубом , а я - орденом "Золота Зірка". Такими зірками нагороджені в Україні всього 7 чоловік [зараз 27 - ІП].

- Які у вас були стосунки з націоналістичним підпіллям?

- У 1949 році я працював у Львівському міському відділі народної освіти. Раз заходжу я в кабінет, а телефон стоїть не на тумбочці, а прямо навпроти мого стільця. Я поставив телефон на місце, а під ним - записка: "Пане Березняк, якщо ви й далі так будете вести себе стосовно наших людей, то буде виконане рішення проводу УПА про ваше знищення".

А через два тижні пізно ввечері мені подзвонила моя сусідка, 18-річна дівчинка Ліда. Нервовим переляканим голосом сказала: "Пане Євгене, не йдіть сьогодні додому, бо на вас чекають під брамою хлопці!" і кинула слухавку.

Виявилося потім, що Ліда працювала на УПА - і їй як зв'язковій потрапила інформація про моє знищення. Ліда і зараз жива. Вона була у мене в Києві рік тому. Її діти працюють у мого сина у фірмі.

- Що для вас означає День Перемоги?

- У моїй пам'яті залишилися слова фронтового поета-артилериста Рибалко: "И будет так, необратимо будет: на сцену выйдет в орденах старик. Последний на планете фронтовик. Уйдет и он, участник битвы грозной, с букетом роз и маков полевых. Не забывайте их, пока не поздно, пока они живут среди живых".

Я хотів би звернутися до молоді і до всіх громадян нашої держави - не забувайте їх, поки вони живуть серед живих.

Розмовляла Наталія БУБЛІЙ ("Газета по-київськи")

--------------

ІНТЕРВ'Ю З ГАЗЕТИ "ЕКСПРЕС"

- Ви врятували не лише древній Краків, а й десятки тисяч людських життiв. А яка винагорода чекала на вас за цей подвиг на Батькiвщинi?

- Юрiй Шаповалов ("Гроза") i Ася Жукова ("Груша") отримали грошову премiю у розмiрi 1 тисяча i 500 злотих. А я i моя радистка Ольга "Комар" опинились у фiльтрацiй­ному таборi НКВД.

Взагалi, свою першу нагороду за порятунок Кракова я отримав аж 1964 року, i то не вiд своєї держави, а вiд Польщi. Це найвища їхня вiйськова вiдзнака — Срiбний хрест ордена "Вiртутi Мiлiтарi".

- У чому ж вас запiдозрили, що до табору вiдправили?

- Коли мене десантували на територiї окупованої Польщi 20 серпня 1944 року, я потрапив у гестапо. Але через тиждень утiк. Як? Вигадав легенду, що маю зустрiтись зi зв’язковим на базарi. Мене туди привели, а я, скориставшись облавою жан­дар­мерiї Кракова, неузгодженою iз гестапо, затесався помiж натовпу i утiк.

Схожа iсторiя була i в Ольги: її заарештувало гестапо, а потiм вербував офiцер Абверу. Але на допитах вона примудрилась схилити його на свiй бiк, пояснивши, що вiйну нiмцi програють, а в нього є шанс врятуватись, спiвпрацю­ючи з радянською розвiдкою. Неймо­вiрна iсторiя, чи не так?

Тому в СМЕРШi запiдозрили мене й Ольгу у зрадi. Я все розумiю. Проте бiль вiд такого несправедливого покарання залишився на все життя. Ми слухали радiотрансляцiю про парад Перемоги i вiдчували такий розпач! Чому, замiсть того, щоб радiти з усiма, сидимо, мов злочинцi, у бараках? Невже ми нiчого не зробили для перемоги?

Я й досi не розумiю: хто заважав мене перевiряти рiк, п’ять? Але навiщо було кидати людей за колючий дрiт? Це гiркi спогади для мене.

- Ваш син Василь народився у вереснi 1945 року. Отже, рад­ист­­ка Ольга "Комар" у час тих славних подiй уже була вагiтною?

- Це так. Страшно уявити, чого вона натерпiлась... Але не дала проти мене жодних свiд­чень. На щастя, за два мiсяцi до пологiв Ольги ми були на волi. Але остаточно мене реабiлi­тували лише 1965 року.

Як я пiзнiше довiдався вiд одного з генералiв розвiдки, всi цi роки я жив "пiд ковпаком", i люди, котрих вважав друзями, писали звiти — що я говорю, хто до мене приходить. Те досьє я не захотiв прочитати. Навiщо гiрко розчаровуватись у тих, кому довiряв?

- Куди ви потрапили пiсля табору?

- Повернувся до Львова, де вiд 1939 року i до першого дня вiйни працював на посадi начальника мiського вiддiлу освiти. Хай як дивно це звучить, але та вiйна врятувала менi життя!

- Як таке може бути?

- Коли я потрапив на посаду, мене вжахнула статистика. В українському мiстi на той час було 90 польських, 14 єврейських i лише 3 українськi школи. Я почав переводити школи на українську мову навчання, i вже за рiк їх було 70.

Серед населення це не викликало спротиву. Однак письменниця Ванда Василевська [польська письменниця, комуністка, з 1939-го - громадянка СРСР, дружина українського радянського драматурга Олександра Корнійчука - ІП] написала особисто Сталiну скаргу, що Березняк "извращает понимание национальной политики".

Вже за кiлька днiв приїхала комiсiя з Москви, яка мала завершити перевiрку до кiнця черв­ня. Я розумiв, що наслiдки для мене будуть невтiшними, якщо не трагiчними. Адже Ста­лiн прихильно ставився до панi Ванди, тож московськi гостi були налаштованi проти мене. До того ж секретар обкому Приходько злякався i збрехав їм, нiби я провадив реформу без вiдома обкому. Але 22 червня на мiсто впали першi бомби.

Мене викликали у мiськраду i дали зброю. А за годину я побачив в обличчя пер­ших ворогiв — полонених нiм­цiв-парашутистiв, яких узяли в районi Винникiв. Вони дивились на нас зверхньо, були переконанi, що ось-ось їх визволить їхня армiя. I в цей момент перед очима постали обличчя нiмецьких офiцерiв, яких бачив кiлька днiв тому, — теж нахабнi й зневажливi.

- Ви про що?

- Цей факт замовчується, мож­ливо, почуєте про нього вперше... За три днi до того у ратушi облвиконком дав грандi­оз­ний фуршет для групи нi­мець­ких офiцерiв. Мене теж запросили.

Нiмцiв було чоловiк iз десять, вони нiбито розшукували могили своїх спiввiтчиз­никiв, убитих на початку Другої свiтової вiйни. Вже пiзнiше стало зрозумiлим, що вивi­дували ситуацiю. А там, на фуршетi, їх приймали радо: голова виконкому Нiколаєнко навiть "цокався" з офiцерами чарками i фотографувався. Знiмок потрапив до газет, i бiдоласi потiм це вилiзло боком.

- Чому, пройшовши колосальну пiдготовку, ставши одним з найсильнiших розвiдникiв СРСР, ви не залишились у структурi безпеки по вiйнi?

- Розвiдником я став вiд необ­хiдностi. Але за своєю натурою завжди був освiтянином, вiд­коли двадцятирiчним хлопцем прийшов викладати iсторiю i географiю до сiльської школи. Тому i попросився знову в ос­вiту, куди душа лежить.

Спочат­ку очолював мiський вiддiл, потiм тридцять рокiв у мiнiс­тер­ствi працював. Написав чимало книжок з педагогiки, став членом-кореспондентом Ака­демiї педагогiчних наук. Знаєте, у мене безлiч нагород, але найдорожча — не вiйсь­кова. Це орден за трудову доб­лесть, який я отримав грiзного 1937 року з рук Михайла Ка­лiнiна.

I от що дивно: коли в тоталiтарнi часи я приїхав у Кремль за нагородою, то лише раз на входi у мене запитали паспорта. А потiм дозволили вiль­но ходити по всiх поверхах, роздивлятися.

Зате коли у 2005 роцi президент України вручав менi орден Богдана Хмельницького, то перевiрку проходив i на входi, i бiля гардеробу, i перед входом у зал. I мене щоразу суворо питали, чи маю зброю. Дивно, правда ж?

- Напередоднi Дня Перемоги з року в рiк загострюються суперечки мiж людьми рiзних таборiв, якi воювали за Україну. А деякi полiтики ще й роблять собi рекламу, спекулюючи почуттями людей. Як нам нарештi дiйти примирення?

- Я жив мiж двох ворожих систем i скажу так: люди, якi їм вiддано служили, нерiдко виявляли дивовижне спiвчуття одне до одного. Моя сiм’я, наприклад, дiлила спiльну квартиру з галичанами. Ми дiлилися харчами, i взагалi, були дуже друж­нiми.

Одного разу у коридорi я знайшов сумку з листiвками i зрозумiв, що вони належать моїй сусiдцi Лiдi. А її у той час не було вдома. От як я мав вчинити як комунiст i свiдомий громадянин? Без варiантiв: донести у НКВД. Адже це могла бути провокацiя — ану ж у такий спосiб вас перевiряли?!

А я тi листiвки просто знищив. А Лiдi сказав: "Будь ласка, не принось бiльше таких паперiв додому. I будемо вважати, що я нiчого не знаю". Зрештою, за якийсь час вона вiд­дячила — врятувала менi життя.

Я був на роботi, вже пiзня година. Коли раптом дзвонить Лiда: "Євгене Степановичу, молю вас, не приходьте сьогоднi додому. Бiля брами стоять хлопцi, вас хочуть убити". Я похолодiв. Справдi, напередоднi я знайшов у себе в робочому кабiнетi листа з вироком вiд УПА... Додому того вечора я не пiшов.

Не знаю чому, але вдруге на мене замаху не робили. Вже нинi думаю, що, може, члени УПА порадились мiж собою i зрозумiли, що я — не ворог?

I ще один приклад довiри та людяностi. Я ще нiколи не розказував про те, що у тi часи моя Ольга зважилась таємно охрестити нашого сина... Василь постiйно хворiв, а оця сусiдка Лiда каже: "Це тому, що немовля у вас нехрещене".

I моя Ольга без вагань вiддала найдорожче — рiдного сина — до рук провiдницi УПА. А та, своєю чергою, не побоялась понести до греко-католицької церкви наше дитя. Пiсля хрещення наш хлопчик справдi став мiцнiшим.

- Євгене Степановичу, ви з Єлизаветою Вологодською побували у самому пек­лi, але не зрадили одне одного. Чому ж розiйшлися у мирний час?

- Це справдi важко пояснити. Нас поєднала вiйна, кохання було щирим. Але змiнилися часи, i почуття змiнились. Згодом я одружився вдруге, Ольга теж вийшла замiж. У мене народився син Вiктор.

А ще я маю доньку Валентину вiд довоєнного шлюбу, яка живе у Днiп­ропетровську. У мене четверо онукiв, троє правнукiв. Я щасливий, що всi вони родичаються.

- Ви були знайомi з багатьма вiдомими людьми, якi нинi, як i ви, є частиною нашої iсторiї. Збереглися спогади?

- Добре пам’ятаю свою аудi­єнцiю iз митрополитом Андреєм Шептицьким. На той час пiд його патронатом була гiмназiя, а я був змушений зробити її державною, хотiв цього чи нi. Але найбiльше менi не хотi­лося робити це силою. Тому я попросився на зустрiч до митрополита.

Пояснив ситуацiю, що не я, то хтось iнший зробить цю справу — така полiтика нової держави. I змiнити щось — марнi сподiвання. Андрей Шептицький уважно мене вислухав, ми це питання вирi­шили.

- Ви пережили дуже рiзнi часи, а як оцiнюєте нинiшнє становище України?

- На жаль, за всi роки Незалежностi у нас ще не було при владi чесних i порядних людей, якi б по-справжньому дбали про народ. I менi це дуже болить.

Я завжди любив Україну, був ладен за неї померти. Це не пафос, а правда життя. Я воював за те, щоб простi люди жили у вiльнiй i заможнiй державi. Але наразi ще не дожив до таких часiв...

Розмовляла: Iрина ЛЬВОВА, газета "Експрес"

Дивіться також:

Від Дніпра до Ельби. Чотири Українські фронти

Останнє інтерв'ю з останнім командиром УПА

Заслужений ветеран Підмосков'я виявився колаборантом

Мер Донецька хоче забрати пільги у львівських ветеранів

Фальшиві ветерани. Кремль організував загін "ряжених"?

Італійський ветеран зізнався у затопленні "Новоросійська"

Політика і ветерани. Чудовий текст про 9 травня

Помер останній ветеран Першої світової війни

Інші матеріали за темою "Ветерани"

Незалежна Україна

Ніхто не міг сказати, скільки людей під Верховною Радою: тисячі, десятки тисяч? А може, всі сто тисяч? Депутати, які проходили крізь натовп, не знали точного числа. Був сонячний суботній ранок 24 серпня.

100 книг Незалежності. "Історична правда" рекомендує

Перелік видань, які вийшли за часів незалежності і які дають можливість пізнати історію України, Європи, наших сусідів, окремих людей і явищ. І які роблять це з різних перспектив. Певні, що час, витрачений на читання не буде втраченим.

Українці. Найнещасливіша нація чотирьох континентів

Українці — найнещасливіша нація Європи, обох Америк та Австралії. Таким є підсумок нашого розвитку напередодні 28-ї річниці Незалежности. Як українці змінювалися протягом років Незалежності? Чому ми впритул не помічаємо, що насправді Україна — не Уганда!?

Український парад у столиці Росії

Мрія? Ні – це вже було. І не один раз. Побутує думка, що в нашій історії мало світлих сторінок і перемог. Грандіозний український військовий парад в столиці Росії: як це було?