Первомай. Про парад 1 травня 1986 року

У свідомість обивателя, який жив в часи глибокого застою, затурканого міфами про "дикий Захід" і "велику перемогу пролетаріатy" раптом увірвалася логічна думка: танцюючий на кістках борців і втоптуючий в бруд поезії дисидентів режим виявився імпотентом.

Першотравень для мене із шестирічного віку назавжди став днем безглуздя і втрати. Рішення про проведення - незважаючи на Чорнобильську катастрофу - демонстрації у 1986-му змінило життя нашої родини.

І для мене, малечі, День першотравневого безглуздого ходіння з кульками розпеченим асфальтом з усвідомленням наслідків перетворився на День безглуздя людської безвідповідальності.

Людські втрати, спровоковані бажанням приховати від людей факт аварії і продовжувати життя "ніби нічого не сталося", додали серед нас жертв "мирного атому". А тим самим, гадаю, додали нам свободи.

У свідомість обивателя, який жив в часи глибокого застою, затурканого міфами про "дикий Захід" і "велику перемогу пролетаріату над (потрібне дописати)" раптом увірвалася логічна думка: танцюючий на кістках борців і втоптуючий в бруд поезії дисидентів режим виявився імпотентом.

Брязкання перед усім світом атомною бомбою, яке підгодовувало гордість мас у кілометровій черзі за молоком, стало фікцією.

Номенклатура світової потуги, розімлівши від продпайків на державних дачах, забула про аскетичний фанатизм предків-будівників тоталітаризму, а з тим втратила контроль над ситуацією.

 1 травня 1986 року, урядова трибуна на площі Жовтневої революції (нині Майдан). Позаду видно готель "Москва" (нині "Україна"). Над гербом УРСР у чорному - перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький, праворуч від нього - голова Президії Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко. Всі архівні фото надані Богданом НАГАЙЛОМ

Духовного ворога, яким були дисиденти, ще треба було оцінити, а для цього бракувало інтелекту. Час силового спарингу із бандерівцями/лісовими братами минув, а "приручення атому" додавало відчуття всесилля.

Суспільство мирно спало, залишки воїнів затаїлися, поети мирно "освоювали" Колиму, дітки не сильно цікавилися школою, а більше джинсами.

Розслабленість провокує лінь. Лінь провокує невпевненість. Невпевненість провокує страх.

Радянський союз у 86-му повсюдно боявся. І коли раніше боявся вождів і чекістів, тепер боялися всі, хоч і різного. Номенклатура боялася рішень, люди боялися думок. Чорнобиль в одну ніч це зупинив. Страх невідомого атому заставив чиновників діяти, людей — думати.

Дії були хаотичними.

В країні, яка з першого класу готувала громадян бути солдатами атомної війни за панування пролетаріату, найефективнішим видом спецзахисту виявилася марлева пов'язка (рецидиви такої практики прийняття рішень добре помітні до сьогодні).

У країні трудового обов'язку добровольців гасити пожежу не забули обманути. Щоправда, згадали, що їх краще набирати з територій, де лояльність до влади була найменшою. Щоб заодно.

Святкова маніфестація на Хрещатику 1 травня 1986 року. Прохання до читачів допомогти з ідентифікацією людей на фото

Рішення ж вивести дітлахів, матерів та батьків на першотравневий парад було демонстрацією "доброї міни про поганій грі" - блідою, але достойною копією рішення експортувати зерно у 1932-33-му.

Проте реальні партійні боси і творці міфів відійшли у небуття, тож намалювати образ ворога забулося. Святе місце пустим не буває. Відтак цього ворога, до якого так звик обиватель, останній же і почав хаотично шукати.

Думки були спорадничими.

Думати було страшно. Але ж людина істота мисляча. І образ ворога поволі, впродовж не одного року і не одного вбитого радіацією, став зрозумілим для мільйонів людей. Які усвідомили (а іншу думку їм нав'язати вже не спромоглися), що їхніх дітей, родичів, знайомих убито не "заради", а через халатність.

Що їх життя і мрії — ґвинтики системи показухи, а натягнута посмішка на демонстрації при зашкалюючому радіаційному фоні — елемент пропаганди.

Що безвідповідальність "верхів" породжена безвідповідальністю кожного, хто припинив чи так і не почав боротьбу за свободу і права людини.

Що негаразди — далебі не "трусы только семейным". Що добробут — далебі не ковбаса "по руб двадцать". Що жити спокійно в країні, де громадянин усунутий від прийняття рішень — страшно. Що намагатися жити спокійно у такій країні — безвідповідально.

Евакуація дітей із Києва. Кінець квітня-початок травня 1986 року. Прохання до читачів допомогти з ідентифікацією людей на фото

Так Первомай 86-го став днем солідарності. Можливо, вимушеної і несвідомої. Бо навряд чи б совєтське суспільство добровільно вийшло на демонстрацію солідарності із загиблими пожежниками чи постраждалими жителями нового виду зони — атомної.

Втім, ця вимушена солідарність змусила всіх раніше чи пізніше глянути правді у вічі. "Open your mind!" — сказав Чорнобиль українцям вказівками Володимира Щербицького та Валентини Шевченко.

"Нікому не дано знати, чиїми вустами і коли Бог говоритиме до тебе", — пояснює кардинал Гузар. Чи змушуватимемо ми знову говорити до нас страшним способом?

Дивіться також:

1 травня. Плакати різних часів і народів. ФОТО

Першотравень у Києві. Наша столиця - колиска революції

1986: перше повідомлення про Чорнобиль у програмі "Время". ВІДЕО

КГБ і західні корпорації спільно приховували наслідки аварії на ЧАЕС

Початок Чорнобиля. КПРС ігнорувала попередження про можливу аварію

Інші матеріали за темою "Свято"

Інші матеріали за темою "Чорнобиль"

Ганна Шеляг: Вічна актуальність історичних текстів

Публіцистичні тексти істориків мають кілька життєвих циклів. Спочатку вони є попередження читачам про близьку загрозу. Потім у такому тексті читачі шукають розради. Пізніше – це зразок «пропаганди». А коли історія повернеться колом – стає виявом «інформаційного спротиву». Тексти, написані істориками, говорять більше про самих авторів, а не минуле.

Олена Рофе-Бекетова: Кілька штрихів до історії про Олексія Алчевського

Нещодавно «Історична правда» опублікувала статтю Олега Вишнякова та Івана Дубченка "Олексій Алчевський. Українець, який нам потрібен". Пра-праонука Олексія Алчевського, харківʼянка Олена Рофе-Бекетова має свій погляд на одного з перших українців-олігархів

Юрій Митрофаненко: Світла тінь "Чорного ворона"

Стрічка вийшла дуже вчасно! Коли знову в суспільстві панує дилема: боротися чи капітулювати?! Фільм застерігає від капітуляції голосом Василя Шкляра за кадром та самим сюжетом фільму.

Микола Бандрівський: Спалювання відьом та упирів у Галичині. Етнографічні етюди

У Європі живих людей почали масово спалювати з 1275 року, коли на півдні Франції, у Лангедоку, спалили Анжеліку Лабарет, запідозривши її у відьмацтві. Тоді ж, французи, почали «переводити через вогонь» осіб різного віку і статі, яких підозрювали у антикатолицькій єресі катарів. Такий спосіб «очищення людських душ» невдовзі перейняли Німеччина, Польща, Чехія та інші країни.