Спецпроект

Історія, яка розминеться з правдою

Hайприроднішим чином пишеться історія України з погляду українського народу. Погляд з Росії чи з Польщі - це вже щось зовсім інше. Теоретично можна зібрати під однією палітуркою абсолютно різні думки. Та чи не буде від того в головах студентів і учнів суцільна каша?

Серед вітчизняних кандидатів і докторів гуманітарних наук стало модним обговорювати тему написання спільних історій: українсько-російської, українсько-польської, українсько-литовської, ба навіть українсько-угорської.

Поштовх цьому дав міністр освіти й науки Дмитро Табачник, запевнивши вчительство, що вже до кінця 2010 року Україна й Російська Федерація підготують перший спільний навчальний посібник. Закінчується березень 2011-го, а про посібник, на щастя, ні слуху ні духу (Зате для 11-класників з'явився підручник, звідки викинуто розділ "Русифікація", а замість Другої світової вживається термін "Велика вітчизняна).

Чому на щастя, про це трохи далі. Наразі ж хотів би засвідчити власну прихильність до ідей такого штибу, але тільки при одній умові - що їх втілюють у життя серйозні й відповідальні науковці з країн, яких прийнято іменувати Західною Європою. Або з Великобританії.

Охоче прочитав би спільний підручник з історії Німеччини й Франції чи Італії й Англії. Такий проект, якби його вдалося реалізувати, напевно ж посприяв би ще кращому взаєморозумінню цих народів, а де є взаєморозуміння, там важко сходити зернам недовіри й чвар.

Однак легше уявити собі кота, який полюбляє гірчицю, ніж українсько-російську історію під спільною обкладинкою, яка задовольняла б патріотично наснажених представників однієї й іншої сторін.

Як російські інфомагенції пишуть агітпроп про нашу історію

Візьмімо хоча б таку далеко не найдражливішу тему як запорізьке козацтво. Ось позиція Росії, висловлена вустами історика Сергія Соловйова: нічого, крім шкоди державі, козаки не принесли, вони шукали в степах лише власної свободи, бажаючи не працювати, а жити за рахунок інших.

Це ще не найгірша характеристика запорожців, тому що російські послідовники Соловйова взагалі мали їх за диких мамлюків і розбійників.

А ось позиція України, висловлена академіком Дмитром Яворницьким: синонім до слова козак - герой, лицар.

Хіба боронити християнський світ - це не подвиг, не тяжка праця?

Неможливо узгодити точки дотику й до факту знищення Запорізької Січі за царювання Катерини ІІ. На переконання російських істориків, Січ ставала гальмом прогресу.

На переконання ж істориків українських, запровадження після знищення Січі кріпацтва, передача родючих запорозьких земель у руки князів В'яземського, Прозоровського, Потьомкіна зовсім не свідчать про соціальний прогрес.

Російський автор спільного посібника про історію України

Не кажучи вже про трагічні долі кошового Петра Калнишевського, якого запроторили на Соловки, чи військового судді Павла Головатого, що опинився аж у Тобольську.

"У нас писали й пишуть історію російської держави так, - з гіркотою зауважував той же Яворницький, - що лише зрідка подають історію народу...

Маючи три університети на Півдні Росії і ті наукові сили, що є в них, ми все ще дуже бідні на спеціальні праці з історії Малої Росії, а разом з тим і з історії малоросійського козацтва".

Думаю, немає потреби нагадувати, що після 1917 року історична наука майже не змінила орієнтирів. І після 1991 теж.

Послухайте, що говорять російські політики, дипломати, а чи й патріарх Кирило - і матимете вичерпне уявлення про російську концепцію спільного підручника з історії.

Мабуть, розумному досить. І справді, частина українських істориків схиляється до того, щоб спільно писати історію не з Росією, а з Польщею.

Ярослав Грицак: "Потрібен спільний українсько-польський підручник"

Польське суспільство, переконаний львівський історик Ярослав Грицак, перейшло те, чого не перейшло російське, поляки провели дуже серйозну ревізію власної історії, отож тут нас начебто чекає успіх.

Наводять для заохоти приклади співпраці на цій ниві Польщі й Німеччини. Як єпископи з обох сторін проголосили: "Прощаємо і просимо прощення". Як вийшов друком польсько-німецький посібник для вчителів, а 2013 року планують уже випуск спільного підручника з історії...

Гаразд, забудьмо про "багатоголового звіра", яким обзивали польські історики те ж запорозьке козацтво, і про багато чого іншого. Повернімося в день сьогоднішній, гляньмо, що ж то за ревізія зроблена в країні, яка є вже повноправним членом європейської спільноти.

І навіть далеко не йдімо за прикладами цієї ревізії, достатньо нам купити в кіоску хоча б двотижневик "Кур'єр галицький", що виходить таки, перепрошую за грубувате слово, під носом львівських інтелектуалів.

Півтора року тому український телеканал "24" дозволив собі продемонструвати сюжет про гайдамацького ватажка Максима Залізняка. "Кур'єр галицький" зчинив з цього приводу цілу веремію. А оскільки в сюжеті пройшла кілька разів реклама пива львівської броварні, газета негайно закликала поляків до бойкоту львівського пива.

Броварам, а разом з ними й тележурналістам було дано європейський урок ставлення до історії. Ідучи слідами колишніх польських істориків, які вогнем дихали на Коліївщину, газета надрукувала вибачення виробників львівського пива, не шкодуючи місця, аршинними літерами на цілу сторінку, так щоб міг прочитати й сліпий.

Вибачення, треба визнати, було сформульоване в правдивому малоросійському стилі: фірма "Славутич", мовляв, не мала жодного впливу на авторів сюжету, нам дуже прикро, більше таке не повториться.

Ні слова, ні натяку на те, що Тарас Шевченко, полемізуючи з тодішніми польськими істориками з приводу українського визвольного руху, писав: "За святую правду-волю розбойник не стане".

Та хто такий для "Кур'єра галицького" Шевченко?! Редактор газети Марчін Ромер так закінчує свій нервовий опус з приводу присвоєння Степанові Бандері звання "Герой України": "Шевченко писав: "В своїй хаті своя правда, і сила, і воля". Та він помилився. Сила і воля - так...Але правда тільки одна".

Звичайно, за Ромером, Віктор Ющенко не мав права присвоювати Бандері високе звання. Звичайно, більшість тих, хто сприйняв рішення президента з ентузіазмом, а таких в українському суспільстві нікчемно мало, не знає правдивого життєпису провідника ОУН.

Звичайно, мало хто знає й правду про ОУН і УПА, особливо стосовно періоду першої половини 1940-х...

О, ця газета розповіла б незнайкам геть усе. І вона розповідає. Послідовно, з номера в номер. Про те, що селяни на Волині й досі невимовно тужать за порядками, які існували при пануванні Речі Посполитої . Наскільки занедбані в Галичині чи на Поділлі колишні замки, костели.

Замки і церкви Західної України з пташиного польоту (ФОТО)

З приводу палацу Потоцького в Івано-Франківську газета присвятила нещодавно цілий розворот. Варварство натуральне, гине палац!

А як йому не гинути, підкидає дрівець у вогонь львівський історик Василь Расевич, якщо наша галицька інтелігенція така недолуга! Це ж завдяки їй на перші ролі в нас завжди вибиваються люди примітивні й неосвічені...

Хоча якщо послухати, наприклад, голову Івано-Франківської облдержадміністрації, то не такі вже й примітивні, як здається професійному історикові.

Палац Потоцьких у Франківську хочуть перетворити на Культурний центр

Ну і що накажете відновлювати? - дивується Михайло Вишиванюк. Суцільні руїни? У ХVІІІ столітті це був пишний палац, ніхто не перечить, тепер же сама назва залишилась. Тому куди розумніше використати 150 мільйонів гривень не на відновлення палацу, а на спорудження в Івано-Франківську сучасного пологового будинку - смертність серед немовлят дуже висока.

От вам і спільна історія. І надія на те, що поляки перейнялися тезою покійного Єжи Ґедройця: "Для добра Польщі ми повинні визнати, що Львів - українське місто, а Вільнюс - литовське".

Мабуть, найвища пора нашим історикам трохи охолонути, трохи пильніше розглянутися навсебіч. Хоча б тому, що поки вони зайняті публіцистичними вправами, їхній святий хліб їдять письменники.

 
В історії України ще стільки білих плям, недосліджених подій і явищ, що роботи вистачить десяткам і десяткам наукових інститутів. А найприроднішим чином пишеться історія України, як цілком доречно зазначає Олександр Палій, з погляду українського народу.
 
Погляд з Росії чи з Польщі - це вже щось зовсім інше.
 
Теоретично можна, певна річ, зібрати під однією палітуркою абсолютно різні думки. Та чи не буде від того в головах студентів і учнів суцільна каша?

Тамара Скрипка: «Всі ми вмремо, а Україна буде жити!»

В ніч з 4-го на 5-те грудня 1934 р. НКВД арештувало по всій Україні 65 письменників.

Володимир Чистилін: Подорож до Сковороди

3 грудня – день народження діда української нації Григорія Савича Сковороди. Через два роки на державному рівні будемо святкувати його 300-ти річний ювілей. А ось як сьогодні виглядає садиба у Бабаях, де мешкав видатний філософ і творив свої "Байки Харківські". Не факт, що цієї зими історична пам'ятка зможе пережити інтелектуальний локдаун.

Олександр Зінченко: Якби Чорновіл. Можливо ми б знову жили в СРСР

1 грудня – і знову почався стогін: «От, якби у 1991 році виграв Чорновіл… Ми б жили як в Польщі… Краще, ніж в Польщі! Ми б провели люстрацію комуняк! Ми б мали своїх бальцеровичів і реформи…»

Ярослав Ведмідь: Україна розпочала наймасштабніший фандрейзинговий проєкт незалежності на створення Музею Голодомору

Голодомор. Надзвичайно важка тема для України та для мене персонально. Мої баби і діди були позбавлені свого майна, худоби, засобів праці і їх результатів. Їх зірвали з хуторів, загнали в колгоспи і якимось чудом, вони вижили в нелюдських умовах і дали життя моїм батькам. Ці історії важко відновлювати — батьки знають мало. Баби та діди померли.