Українська правда
Історична правда

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус

04.09.2011 _ Василь Овсієнко
Версія для друку

Уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору особливого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. пішов із життя 47-річний поет і правозахисник Василь Стус. Версій, чому це сталося, кілька. Але я певен...

Я в той час перебував у 20-й камері цього ж бараку, тому вважаю своїм громадянським і людським обов`язком ще і ще раз свідчити перед новими й новими людьми про обставини й причини його загибелі.

З 1995 року в приміщеннях цього табору діє на весь світ нині відомий Музей історії політичних репресій і тоталітаризму "Перм-36". Востаннє я побував там 30-31 липня цього 2011 року.

Сучасний вигляд бараку, де провів останні роки життя Василь Стус. Перше вікно зліва - карцер, де поет провів останні свої дні. Фото Василя Овсієнка

Історія цього останнього заповідника ГУЛАГу коротка. Від 1 березня 1980 до 8 грудня 1987 рр. через нього пройшло всього 56 в'язнів. Пересічно нас тут утримували одночасно до 30 осіб.

За ці 7 років тут загинули 8 в΄язнів, у тому числі члени Української Гельсінкської групи Олекса Тихий (27.01. 1927 - 5.05. 1984), Юрій Литвин (26.11. 1934 - 5.09. 1984), Валерій Марченко (16.09. 1947 - 7.10. 1984), Василь Стус (7.01. 1938 - 4.09. 1985). Власне, тільки Стус помер безпосередньо в цьому бараці, а інші троє - по тюремних лікарнях.

День народження Української Гельсінської групи. КГБ салютує уламками цегли

У різний час і в різних камерах тут каралися, окрім уже згаданих, члени УГГ Данило Шумук, Богдан Ребрик, Олесь Бердник, Іван Кандиба, Віталій Калиниченко, Юрій Литвин, Михайло Горинь, Валерій Марченко, Іван Сокульський, Петро Рубан, Микола Горбаль, іноземні її члени естонець Март Ніклус та литовець Вікторас Пяткус, які вступили в УГГ в найтяжчу годину - у 1982 році.

Тут минули й мої 6 років життя.


Оригінальна вивіска останньої політзони СРСР, яка дивом збереглась. Фото Василя Овсієнка

Поруч, на суворому режимі, сиділи Голова Групи Микола Руденко та член-засновник Мирослав Маринович. Ніде й ніколи не збиралися ми в такій кількості, хіба на урочистих зборах з нагоди 20-річчя, 25-річчя, 30-річчя Групи.

Тут також каралися українці Іван Гель, Василь Курило, Семен Скалич (Покутник), Григорій Приходько, Микола Євґрафов, Олексій Мурженко. Як і в кожному політичному концтаборі, українці становили більшість його "континґенту".

Щойно з Кучина. Колишні політв'язні естонець Март Ніклус (зліва) і Григорій Приходько незабаром після звільнення

У цьому справжньому "інтернаціоналі" провели багато років литовець Баліс Гаяускас, естонці Енн Тарто і Март Ніклус, латвієць Ґунар Астра, вірмени Азат Аршакян і Ашот Навасардян, росіяни Юрій Федоров, Леонід Бородін. Більшість із цих людей були відомими правозахисниками і діячами національно-визвольних рухів, а звільнившись вони стали політиками і громадськими діячами. У радянської ж влади вони були особливо небезпечними рецидивістами.

Баліс Гаяускас: "37 років у неволі... Я ні про що не жалкую"

Фактично це був не табір, а тюрма з наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборах рецидивістів виводили в цехи робочої зони, то ми й працювали в камерах через коридор.

Прогулянки нам давалося годину на добу в оббитому бляхою дворику 2 на 3 метри, заснованому згори колючим дротом, а на помості - наглядач. З наших камер було видно тільки огорожу за 5 метрів від вікна і смужку неба. Огорож різного типу сім, у тому числі дроти під напругою. У периметрі заборонена зона становила 21 метр.

Кілька десятків політичних охороняли краще, ніж тисячі кримінальних

Харчування наше коштувало 24 - 25 рублів на місяць, вода іржава та смердюча. Ми стрижені, увесь наш одяг зі смугастої тканини. Побачення нам належалося одне на рік, пакунок до 5 кг - один на рік після половини терміну, та й тих старалися позбавити. Дехто з нас роками не бачив нікого, крім співкамерників і наглядачів.

Робота - прикручувати до шнура праски детальку, в яку вкручується лампочка. Робота не важка, але її багато: невиконання норми, як і будь-яке порушення режиму, каралося карцером, позбавленням побачення, пакунка, ларка (щомісяця дозволялося додатково купити продуктів на 4 - 6 рублів).

КГБ проти українців. Справа "Блок"

"Злісних порушників режиму" карали ув'язненням в одиночці на рік, переведенням у тюрму на три роки. За ґенерального жандарма Андропова, 1983 року, до Карного кодексу було введено статтю 183-3, за якою систематичні порушення режиму каралися додатковими п'ятьма роками ув'язнення - уже в кримінальному таборі. Так що відкривалася перспектива довічного ув'язнення, а надто - швидкої розправи руками кримінальників.

Проте найтяжче було витримувати психологічний тиск. Якщо в сталінські часи, коли винищувалися цілі категорії населення, непридатні для будівництва комунізму, кинутою на перетворення в табірний пил людиною влада більше не цікавилася, то в наш час винесений судом вирок не був остаточним.

Семен Глузман: "Стус не мог быть фальшивым"

У наш час уже рідко хто потрапляв у політичні табори "нізащо". Це були активні люди, які звільнившись, могли повстати знову. Тому влада пильно стежила за кожним, визначала значущість особи, її потенційні можливості - і відповідно до неї ставилася. Це була свого роду експертиза: вивчали тенденцію розвитку (чи занепаду) тієї чи тієї особи і вживали превентивних заходів, щоб з неї не виросло більшої для держави небезпеки.

З цього погляду український поет Василь Стус справді становив особливу небезпеку для російської комуністичної імперії, яка маскувалася назвою СРСР.

Пам'ятник Василеві Стусу у селищі Рахнівка на Вінничині, де він народився. Скульптор - Борис Довгань. Фото Василя Овсієнка

Стус, разом з іншими правозахисниками, справді підривав комуністичний тоталітарний режим, який лицемірно називався радянською владою. І ця імперія таки впала - вичерпавши свої економічні можливості, не витримавши воєнного протистояння з Заходом, зазнавши ідеологічного краху.

Ми боролися на цьому фронті - ідеологічному - і перемогли. Я не схильний перебільшувати нашу роль у цьому падінні: недавно в Києві побував лідер Литовської Гельсінкської групи Томас Венцлова. Він сказав, що дисиденти були тією мишкою, без якої дід, баба, внучка, собачка Жучка, кішка Мурка не вирвали б ріпку...

Відбувши 5 років ув'язнення в Мордовії та 3 роки заслання в Магаданській області, вдруге Василь Стус був заарештований 14 травня 1980 року під час "олімпійського набору": Москву і Київ, де мала відбутися частина ігор, очищали від небажаних елементів, у тому числі від решти дисидентів, що гуртувалися в Гельсінкських групах.

Стус після першого ув'язнення втримався в Києві всього 8 місяців. (Тоді жартували, що дисиденти бувають трьох видів: до-сиденти, сиденти і від-сиденти - вони ж знову до-сиденти).

Василь Стус: "Я захоплений польськими звитяжцями духу і шкодую, що я не поляк"

Про свою готовність вступити до Групи, попри дещо критичне до неї ставлення, Стус неодноразово писав із заслання, починаючи з жовтня 1977 року. Однак його прізвище кияни обачно не ставили під документами Групи. Та коли Стус у серпні 1979 року повернувся до Києва, то втримати його вже не міг ніхто: навіть 75-річна вціліла поки що Оксана Яківна Мешко поглядала на його постать знизу вгору.

"У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране - крихт я не потребую...

Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною - і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло - за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають - яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... ("З таборового зошита", запис 6. // В.Стус. Твори в 6 т. 9 кн. - Том 4. - Львів: Просвіта, 1994. - С. 493).

"Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину". (Та же, запис 4, с. 491.


З родиною незадовго до останнього ув'язнення

Зі стандартним вироком 10 років таборів особливого режиму, 5 років заслання та з "почесним" титулом "особливо небезпечний рецидивіст" Василь Стус прибув у Кучино в листопаді 1980 року. Тут його пильнували особливо ретельно. З Уралу йому вдалося відіслати в листах до дружини лише кілька віршів.

На особливому режимі дозволялося писати один лист на місяць. Так уже його вилизуєш - а таки знайдуть "недозволену інформацію", "умовності в тексті", або просто - лист "підозрілий за змістом". І конфіскують. Або посилають того листа на переклад у Київ, а потім вирішують, чи його відсилати. Пропонували: "Пишіть російською - швидше дійде". А як це дружині, рідній матері чи дитині писати чужою мовою?

"Серед українців було мало капітулянтів" - як і для чого КГБ стежив за дисидентами

Одержувати листи можна було від будь-кого, проте насправді віддавали тільки деякі листи від рідні. В останні тижні життя Василеві надійшла телеграма від дружини про народження онука Ярослава (18.05.1985). Майор Снядовський викликав Стуса в кабінет, привітав і зачитав частину телеграми, але в руки не дав: недозволена інформація. Це дуже обурило Стуса.

Обшуки. Їх проводили два-три рази на місяць, але були періоди, що обшукати в'язня могли кілька разів на день - аби познущатися. У камері можна було тримати 5 книг, брошур і журналів, разом узятих. Решту - винось до каптьорки.

А кожен передплачує журнали, газети, намагається над чимось працювати, хоч би вивчати іноземну мову. Це вже треба тримати словник і підручник. Але режим невблаганний: наднормові книги викидають у коридор.

Ми брали на роботу папірчики з іншомовними словами, щоб вивчати їх (Стус володів німецькою, англійською, читав усіма слов΄янськими, вивчав з допомогою естонця Марта Ніклуса французьку). Папірці відбирали.

Михайло Горинь у "рідній" камері №17. Фото Василя Овсієнка

Виводячи на роботу, заведуть у свою "діжурку" - і роздягайся догола. Перемацають кожен рубчик, заглянуть у кожну складку тіла. Як тепер чую зболений голос: "Лапають тебе, як курку...". Такої репліки було досить, щоб загриміти в карцер.

Особливо пильнували, коли наближалося побачення. Якщо в КГБ вирішили не надавати побачення, то позбавити його - справа техніки: наглядачам дається завдання знайти порушення режиму. Говорив через кватирку з сусідньою камерою. Не виконав норму виробітку. Оголосив незаконну голодівку.

Начальник режиму майор Федоров особисто виявляв пил на полиці. Той же Федоров покарав був Баліса Ґаяускаса за те, що "в розмові не був відвертим". А якби відверто сказав, що про нього думаєш - був би ще більшим порушником режиму.

Стус мав лише одне побачення в Кучино. Коли вели на друге - він не витримав принизливої процедури обшуку і повернувся в камеру.

Різдво Василя Стуса

Стуса особливо почали "пресувати" з 1983 року. На його день народження, тобто на Різдво Христове, зробили обшук. Забрали рукописи. Стус кличе чергового, майора Ґалєдіна, щоб повернули рукописи або склали акт про вилучення.

- А хто взяв?

- Отой новий майор, не знаю його прізвища. Отой татарин.

Складено рапорт, що Стус образив національну гідність майора Ґатіна. Хоч він справді яскраво виражений татарин, але, мабуть, уже записався до вищої раси - "великого русского народа". Стуса кидають у карцер. Одночасно кинули в карцер і естонця Марта Ніклуса:

- Стус, где ты?

- У якійсь душогубці імені Леніна-Сталіна! І Ґатіна-татарина!

У коридорі вмикають гучномовця.

Згодом Василь на роботі, енергійно закручуючи механічною викруткою ґвинтики, імпровізує: "За Леніна, за Сталіна! За Ґатіна-татарина! За Юрія Андропова! За Ваньку Давиклопова! І зовсім помаленьку за Костю, за Черненку. Бо як ти його в риму вбгаєш?".

"В "зоні", як ніде, проявлявся російський шовінізм"

Одного разу я чув, як Стус розмовляв з кагебістом Ченцовим Володимиром Івановичем:

- Кажете, що поклали мої рукописи в склад за зоною. Та я знаю, що ви хочете, щоб від мене нічого не залишилося, як я загину... Я вже не пишу свого, тільки перекладаю. То дайте мені можливість хоч щось завершити...

Хто міг у неволі не писати - тому було легше. Митець же, казав мій співкамерник Юрій Литвин, схожий на жінку: якщо він має творчий задум, то мусить розродитися твором. І як матері тяжко бачити, що нищать її щойно народжену дитину, так і митцеві, коли нищать його твір. А ще коли виривають ту дитину з утроби недоношеною і топчуть брудними наглядацькими чобітьми...

У лютому 1983 року Стуса запроторили в одиночку на рік. Коли він вийшов звідти, то нас із ним звели у 18-й камері десь на півтора місяця.

Я перечитав його саморобний грубий зошит у блакитній обкладинці (без назви) з кількома десятками віршів, написаних верлібром, та зошит у клітинку з перекладами 11 елеґій Рільке. Тоді я був у тяжкому фізичному стані і не спромігся вивчити жодного вірша. Та й не сподівався, що нас так швидко розведуть.

У листах від 12 вересня і від грудня 1983 року Стус називає ту збірку "Птах душі" і пише, що в ній біля 40 віршів (Том 6, кн. 1, с. 444 і 449), а в листі від 1 лютого 1985 року пише про 100 віршів. "А 50 іще визрівають у чернетках" (с. 483). А ще пише: "...горить мені в душі така збірка "Страсті по Вітчизні" (с. 479, лист від листопада-грудня 1984-го).

"Переклав "Елегії" Рільке - це біля 900 рядків поетичного надзвичайно тяжкого тексту" (с. 444, лист від 12.09.1983).

Той "Птах" не вилетів з-за ґрат. І не тішмо себе солодкою казочкою, що рукописи не горять.

Михайлина Коцюбинська писала: "...дерево поезії Стуса - з обтятою біля верхівки кроною..." (Т. 1, с. 28).

 Так виглядав написаний Стусом текст, що пізніше отримав назву "З таборового зошита"

Це ще один злочин російського імперіалізму проти української культури. З п'яти його кучинських років залишилося 45 листів, кілька віршів і текст, названий у виданнях "З таборового зошита". Ці 16 клаптиків дрібно списаного конденсаторного паперу десь на початку 1983 року співкамерник Баліс Ґаяускас передав на побаченні дружині Ірені Ґаяускене разом зі своїми рукописами. У книжці це 12 сторінок тексту, але їхня вибухова сила була така потужна, що погубила й самого Василя.

Комуністичний режим проти культури

Я вважаю, що однією з причин його знищення була поява на Заході цього тексту.

Друга причина - клопотання про висунення його творчості на здобуття Нобелівської премії 1986 року. Вірші Василя Стуса публікувалися кількома мовами. Світ бачив рівень таланту українського поета не через призму дисидентства, а як мистецьке явище.

У моїх давніших публікаціях сказано, що ніби висував творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії Генріх Бьолль, лауреат 1972 року і президент Міжнародного ПЕН-клубу (1971-76, він помер 16 липня 1985 року). Г. Бьолль справді щонайменше двічі виступав на захист Стуса. Так, 24 грудня 1984 року він разом з німецькими письменниками Зіґфрідом Ленцом і Гансом Вернером Ріхтером надіслав телеграму тодішньому Ґенеральному секретареві ЦК КПРС Костянтину Черненкові про загрозливий стан здоров`я В.Стуса. Відповіді не було.

10 січня 1985 року Г.Бьолль дав інтерв'ю німецькому радіо про В.Стуса. Воно було передруковане в пресі. Але документа про висунення на Нобелівську премію не існує, ніде про нього згадки не виявлено.

Історик і журналіст Вахтанґ Кіпіані у публікації: "Стус і Нобель. Демістифікація міфу" пише: "У газеті "Америка" за 17 грудня 1985 року (зверніть увагу - це вже три місяці, як Стуса немає в живих) подибуємо інформацію, що наприкінці 84-го у Торонто було створено "Міжнародний комітет для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові в 1986 році".

До складу Комітету увійшли видатні вчені і діячі української діаспори, авторитетні люди з багатьох країн світу. Головою комітету був доктор Ярослав Рудницький. Комітет поширив понад сто листів з проханням послати рекомендаційні листи до Нобелівського комітету, організовував переклади творів Стуса, але він розраховував на 1986 рік.

Посмертне відзначення Василя Стуса в Торонто. Спроба зробити його Нобелівським лауреатом була зроблена пізно й неуспішно

Кремль тоді мав доволі клопоту з нобеліянтами Олександром Солженіциним (1970), якого мусив викидати за кордон (13 лютого 1974 р.) , та Андрієм Сахаровим (1975), якого з початком Афґанської війни депортували в Ґорький (22 січня 1980 р.) і тримали там під домашнім арештом.

У Кремлі знали, що Нобелівська премія, згідно з її статутом, присуджується тільки живим, посмертно вона не присуджується. Кремль не міг допустити, щоб нобелівський лавріят, та ще й українець зיявився за ґратами (а це піднесло б "українську справу" на нечувану висоту).

У 1936 році у схожій ситуації опинився був Адольф Гітлер. Тоді Нобелівськую премію присудили німецькому публіцистові Карлові фон Осецькому. Але він сидів у концтаборі. Гітлер розпорядився його звільнити. Але поки прокручувалась бюрократична машина, лауреат помер у неволі.

Москва ж розв'язалася з українським кандидатом на Нобелівську премію за сталінським заповітом: "Нет человека - нет проблемы".

Друзі Стуса - Михайло Горинь, Паруйр Айрікян і Василь Овсієнко - на його могилі, на Байковому цвинтарі в Києві

Паруйр Айрікян: "Василь і Славко супроводжують мене все життя"

І сталося це вже в часи Горбачова, який посів кремлівський "престол" у квітні 1985 року.

Захисники Горбачова скажуть, що він, скоріше за все, й не чув про Стуса. Але я певен, що наші справи розглядалися і вирішувалися на найвищому рівні. Особливо небезпечних політичних рецидивістів тоді було чи не стільки ж, як у Кремлі членів Політбюро ЦК КПРС.

Горбачов, бачите, затіяв "перестройку", не випускаючи з неволі, здавалося б, найближчих своїх союзників - політв'язнів, як це всюди робиться. Але він тримав нас ще й у 1988-му, декого й у 1989-му році, а сам ставши нобелівським лауреатом миру (1990), розпочав новий набір політвיязнів. Він нас, бачите, помилував. Тобто вважав злочинцями, до яких проявив милосердя.

Реабілітація ж настала 1991 року...

Я певен, що адміністрація табору ВС-389/36 дістала завдання з Кремля в будь-який спосіб знищити Василя Стуса. 

Як це сталося? У тюрмі мало що бачиш, але за звуками визначаєш, що відбувається.

Улітку 1985 року Василь Стус лише ненадовго виходив з карцерів і сидів у камері №12 з Леонідом Бородіним (російський письменник, нині головний редактор журналу "Москва"). Камера маленька, розкинеш руки - і дістанеш стіни. Подвійні нари, дві табуретки, одна на двох тумбочка і параша. На нарах можна перебувати лише 8 годин - з відбою до підйому. Сидіти на них в інший час - порушення режиму.

Одного разу вночі солдат на вежі голосно співав. Бородін устав, натиснув на кнопку дзвінка, покликав наглядача і попросив подзвонити солдатові, щоб не заважав спати.

Назавтра виявилося, що це Стус розбудив усю тюрму - і його кинули до карцеру на 15 діб. Бородін ходив правдатися до начальника табору майора Журавкова - але той сказав, що довіряє своїм підлеглим. Він уже мав інше завдання: знищити Стуса.

Через кілька днів після карцеру, а саме 27 серпня, - нова напасть. Стус узяв книжку, поклав її на горішні нари і так читав, спершись на них ліктем. У прозурку (вічко) заглянув прапорщик Руденко: "Стус, нарушаете форму заправки постели!". Стус зайняв іншу, дозволену позу. Але черговий офіцер старший лейтенант Сабуров, наглядач Руденко і ще один наглядач склали рапорт, що Стус у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі і на зауваження громадянина контролера вступив у прирікання. 15 діб карцеру.

Виходячи з камери, Стус сказав Бородіну, що оголошує голодівку. "Яку?" - "До кінця".

У 1983 році було таке, що Стус тримав голодівку 18 діб. Казав мені потім: "Як то гидко виходити з голодівки, так нічого й не добившись. Більше я так робити не буду". Це була людина слова.

Карцери розміщені в північній частині бараку, в невеликому поперечному коридорі. Стуса утримували в 3-му карцері, що на розі, у найближчому до вахти. Звідти до нас не доходили ніякі звуки.

Карцер, де Василя Стуса утримували останні дні життя. Фото Василя Овсієнка

2 вересня нам з робочих камер було чути, що Стуса водили до якогось начальства. Повертаючись звідти, він у коридорі зумисне голосно повторював: "Накажу, накажу... Та хоч знищіть, гестапівці!". Так він оповіщав нас, що йому погрожували новим покаранням.

Естонець Енн Тарто ввечері забирав готову продукцію (шнури до прасок) з камер і розносив роботу на завтра. 3 вересня близько 17-ї години він почув, що Стус просить валідолу. Наглядач відповів, що нема лікаря. Тоді Енн Тарто сам сказав лікареві Пчельникову, і той дав Стусові валідолу. Отже, йому було прикро з серцем.

У протилежному кінці того коридору, навпроти, в робочій камері № 7, працював удень Левко Лук'яненко. Коли не чути було наглядача, Левко гукав: "Василю, здоров!". Або: "Ахи!". Василь відгукувався.

Але 4 вересня він не відгукнувся. Натомість близько 10 - 11 години Левко почув, що в коридор запасним ходом зайшло начальство. Він розпізнав голоси начальника табору майора Журавкова, начальника режиму майора Федорова, кагебістів Афанасова, Василенкова. Відчиняли двері, про щось стиха перемовлялися. А потім - якась незвична тиша.

"Навіть та язичниця не реготала", - згадував Левко. Це про жінку-майстриню.

Того дня на кухні замовили пайку хліба, так ніби хтось іде на етап. Ніколи в Кучино не давали пайку в дорогу: їхати в Перм чи в лікарню лічені години, там видавали пайку. Але про ту пайку забули.

Ще було, що сказали Бородіну подати Стусову ложку. Так хотіли посіяти думку, що він припинив голодівку.

Упродовж кількох днів ми з різних приводів записувалися на прийом до начальства. Нема лікаря Пчельникова. Нема кагебіста Василенкова. Нема майора Журавкова. Обов'язки начальника виконує майор Долматов, замполіт. На запитання про Стуса відповідає: "Мы не обязаны отвечать вам о других заключенных. Это не ваше дело. Его здесь нет".

Ще теплилася надія, що Стуса відвезли в лікарню на станцію Всехсвятська. Але в кінці вересня мене самого завезли туди. Тримають одного, а все ж я довідався, що Стуса тут не було. Може, повезли кудись далі?

5 жовтня викликають мене два кагебісти - якийсь місцевий (схоже на Зуєв чи Зубов) та Ільків Василь Іванович, що приїхав з Києва. У розмові з ними я називаю всіх померлих у Кучино, в тому числі Стуса.

- Ну, Стус... Серце не витримало. З кожним може трапитися.

Отут і моє серце впало...

Це цілком можливо, що смерть настала від серцевого нападу. Але зважмо, що Стус тримав голодівку в хододному карцері, маючи на собі лише штани, куртку, труси, майку, шкарпетки та капці. Постіль не видається. Хіба капці під голову. Температура тоді вдень навряд чи сягала 15 градусів. Сонце в той карцер не заглядає.

Вранці в своїй 20-й камері ми з Балісом Ґаяускасом бачили лід на шибках. А Стус же не мав чим укритися. І енергії, щоб зігрітися, не мав...

Лук'яненко переживав подібні ситуації і описав їх у нарисі "Василь Стус: останні дні" (Не дам загинуть Україні! К.: Вид. "Софія", 1994. - С. 327 - 343). Це психологічно достовірний нарис, проте мушу застерегти, що Лук'яненко почасти моделює поведінку Стуса і події довкола нього. Адже він не був поруч.

Удові Валентині Попелюх адміністрація табору мусила повідомити про смерть чоловіка. Вона замовила цинкову домовину і вибралася в дорогу з сестрою Олександрою та подругою Ритою Довгань. В аеропорту кагебісти категорично порадили їм не брати домовину, бо тіла їм не віддадуть.

Треба знати, що найгуманніший у світі совєцький закон не дозволяв забирати чи перепоховати тіло померлого в`язня, доки не закінчиться трив його ув`язнення. Так що мертві залишалися під арештом.

З Москви приїхав син Дмитро, який служив тоді у війську. Приїхали вони 7 вересня, і майор Долматов сказав їм: "Ну что же, пройдем на кладбище". І привіз їх на щойно засипану могилу в селі Борисово, за кілометрів три від зони.

На місці першого спочину на цвинтарі села Борісово Чусовського району Пермської області. Син поета Дмитро Стус, колишні політв'язні Віктор Пестов, Март Ніклус і Василь Овсієнко. Фото Вахтанга Кіпіані

...24 лютого 1989 року 46-літній майор Долматов ліг поруч зі Стусом, усього за кілька могил. А майор Журавков помер через днів 10 після Стуса. Журавков-молодший, лейтенант-оперативник, улітку 1987 року втопився в річці Чусова. Усе це викликає поважні сумніви, чи справді смерть Стуса настала внаслідок серцевого нападу.

Десь там в одному з карцерів (Баліс Ґаяускас каже, що в 6-му) сидів тоді Борис Ромашов, родом з Ґорького. Він убивця, що "став на політичну платформу". Його в черговий раз ув`язнили за примітивні антирадянські гасла, що ними він обписав свій паспорт та військовий квиток і кинув їх у двір військкомату.

Хоч Ромашов казав, що в нього є довідка про психопатію, то все ж таки йому дали 9 років ув'язнення та 5 років заслання. У нього був конфлікт зі Стусом: замахувався на нього в 13-й робочій камері механічною викруткою. Стус теж підняв викрутку - і той не посмів ударити. Обох посадили на 5 діб. А Баліса Ґаяускаса за рік до звільнення Ромашов намагався вбити, завдавши йому кілька ударів механічною викруткою по голові та в груди. Баліс упав під стіл, тому удар леза прийшовся навкіс, не діставши серця. За цей вчинок Ромашова покарали лише карцером, але кагебіст носив йому туди чай.

На нашій зустрічі в Кучино в жовтні 2000 року Ґаяускас висловив припущення, що Ромашова могли послати вбити Стуса...

Але в жовтні 1985 року Енн Тарто сказав, що ніби то Ромашов чув, як увечері 3 вересня, під час "відбою", Стус застогнав: "Убили, холєра...".

Через кілька місяців я мав нагоду спитати Ромашова, чи підтверджує він, що чув цей стогін Василя. - "Я об этом не хочу говорить".

А могло бути так. Під час "відбою" наглядач каже карцерникові: "Держи нары". Бо вони тримаються на шворні. Наглядач з коридору крізь дірку в стіні виймає шворня - і нари падають униз, в`язень має їх опустити. Під нарами приковано до підлоги табуретку, де тільки й можна сидіти. Наглядач міг несподівано вийняти шворня - і нари вдарили Стуса по голові...

Заднім числом ми, в'язні, згадували і порівнювали всі деталі.

Згадали, що вночі з 4 на 5 вересня в коридорі пролунав вепрячий рик наглядача Новицкого: "Давай нож!". Це вони вже запускали версію, що Стус провісився в робочій камері на шнурі.

Цю версію в 1996 році провадив мені в Кучино колишній наглядач Іван Кукушкін. Але Кукушкін під час загибелі Стуса в нас уже не працював. У розмові з Кукушкіним 2001 року Лук`яненко спростував цю версію. Він добре зауважив, що в його 7-й робочій камері, куди ніби-то виводили Стуса на роботу, в другу зміну ніхто не працював. Він зауважував, як залишав деталі на столі. Ніщо не було порушено.

Якщо Стус і був у другу зміну в робочій камері - то це у 8-й, яка в основному коридорі. Бо й я чув 3-го ввечері, що він вимагав дати йому черевики в робочу камеру (в карцері тримають у капцях). Його голосу з 7-ї камери я не почув би, бо вона за рогом, у поперечному коридорі.

Через кримінальника Вячеслава Острогляда намагалися запустити версію про самогубство в карцері № 3 загостреною швайкою. Але ні шнур, ні швайка ніяк не могли потрапити в карцер: Стуса дуже ретельно обшукували.

При ексґумації 17 листопада 1989 року ми не запримітили ніяких пошкоджень голови і шиї. Обличчя не було спотворене, як це буває у повішеного. Тільки носовий хрящ (кінчик носа) запав. Та, власне, ця процедура відбувалася в такому напруженні, що нам не до огляду було.

Київ, 19 листопада 1989 р.: перепоховання Василя Стуса та його друзів Юрія Литвина та Олекси Тихого

Я не віддаю переваги жодній з двох моїх версій: серцевий напад чи удар нарами по голові. Загадку загибелі Василя Стуса знають виконавці. Деякі з них невипадково скоро померли. Знають замовники, і деякі з них досі живі. Але вони до злочину не признаються.

Ось останній варіант відомого вірша Стуса, який я зберіг у пам΄яті. Це смертний вирок російській імперії.

* * *

О вороже, коли тобі проститься

Гик передсмертний і тяжка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах?

Державо тьми і тьми, і тьми, і тьми!

Ти крутишся у гадину, відколи

тобою неспокутний трусить гріх

і докори сумління дух потворять.

Казися над проваллям, балансуй,

усі стежки до себе захаращуй,

бо добре знаєш - грішник усесвітній -

світ за очі од себе не втече.

Це божевілля пориву, ця рвань

всеперелетів - з пекла і до раю,

це надвисання в смерть, оця жага

розтлінного весь білий світ розтлити

і все товкти, товкти зболілу жертву,

щоб вирвати прощення за свої

жахливі окрутенства - то занадто

позначене по душах і хребтах.

Тота сльоза тебе іспопелить

і лютий зойк завруниться стожало

ланами й луками. І ти збагнеш

обнавіснілу всенищівність роду.

Володарю своєї смерти, доля -

всепам'ятка, всечула, всевидюща -

нічого не забуде, ні простить.



Василь Овсієнко
Філолог. Громадський діяч, політв'язень (1973-1988). Історик дисидентського руху

Теми: Стус, XX сторіччя, memoriam, дисиденти, історія України, ЧК-КГБ, терор, Урал, Горбачов, письменники, Нобелівська премія




Принцип доміно. З чого почалася Велика Війна

30.11.2016 _ Сергій Махун, "Дзеркало Тижня"
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте