Українська правда
Історична правда

Запорожці як фактор політичної боротьби в Речі Посполитій

23.12.2013 _ Збігнєв Хундерт
Версія для друку

Історія участі Війська Запорозького у конфлікті між польським королем і опозицією в 1670-х. Коронна армія була в руках опозиції, тому королівський двір найняв козаків. І платив справно.

Роки правління Михайла Корибута Вишневецького [представника українського шляхетського роду, який у 1669-1673 роках був королем Речі Посполитої - ІП] пройшли під знаком нестримної політичної боротьби.

Боролися два політичні табори: регалісти [прибічники королівської партії. – перекладач Ю.Р.] i профранцузька опозиція, учасників якої називали мальконтентами [буквально: "невдоволеними". – Ю.Р.].

Першочерговою метою останніх було повалення володаря і впровадження на трон "французького" кандидата. Намірів цих мальконтенти не реалізували. Тим не менше, вони виявилися настільки сильним супротивником, що королівський двір не зміг нічого зробити, аби розвалити їхню партію.

Причин цієї сили належить дошукуватися в тому, що всі ключові уряди були зайняті прибічниками профранцузької орієнтації, котра сформувалася ще за панування попередника короля Михайла – Яна Казимира[1], з іншого боку – в сильному впливі, який мали мальконтенти в коронній армії.

Король Міхал Корибут Вишневецький

Цим впливом вони, без сумніву, завдячували одному з двох своїх головних лідерів – великому маршалкові і великому коронному гетьману Яну Собєському.

Від 1667 року він мав вирішальний вплив на справи коронної армії, що виражалося бодай у його кадровій політиці, яка полягала у призначенні на військові уряди, а також на очільників хоругов і полків людей, пов’язаних із ним і з його політичною партією[2].

Це мало істотне значення, адже ротмістри – в тому числі номінальні, себто фундатори підрозділів, рівно як і полковники піхоти (оберштери) значною мірою формували настрої власних жовнірів, відтак ті могли бути спрямованими супроти двору – навіть якщо серед них знаходилися представники шляхетських родин, котрі в цілому сприяли королю.

Про сильні антикоролівські настрої у коронному війську свідчить факт, що його слушно зауважив ще Лєшек Анджей Вєжбицький[3]: серед тих, хто підписав акт конфедерації мальконтентів від 1 липня 1672 р. про детронізацію короля Міхала, половину становили представники армії[4].

Регалісти від початку панування Міхала намагалися перейняти контроль над коронними військом, бажаючи використати для цього особистого супротивника Собєського, а заодно далекого родича короля, гетьмана польного, князя Дмитра Вишневецького.

Однак на перетині 1670-1671 років відбулося примирення обох коронних гетьманів, внаслідок чого князь Дмитро вже не втягувався в інтриги проти Собєського. Мало того – підтримав його власними підрозділами в листопаді 1672 року, коли коронні сили з великим гетьманом утворили конфедерацію в Щебжешині, формально на захист короля і давніх прав, фактично спрямовану проти королівського табору і утвореної при ньому голомбської конфедерації[5].

Попри кількох спроб, до яких вдався королівський двір, йому не вдалося перетягнути на свій бік всю коронну армію, або хоча би її значну частину, а найліпший цьому доказ – події згаданої вище щебжешинської конфедерації. Не підтримали її лише 5 хоругов кінноти вітчизняного строю [в оригіналі: "narodowego autoramentu". – Ю. Р.], що становило невеликий відсоток у порівнянні з усією коронною армією[6].

Зі значних впливів політичних супротивників у коронному війську регалісти здавали собі справу. Звідси виникала потреба знайти альтернативну збройну силу, яка моглa би становити опору для двору[7].

Опертям трону короля Міхала була середня шляхта, котрій цей володар направду завдячував короною. То власне вона, згромаджуючись у 1670-1672 роках, з року в рік, у посполитому рушенні мала становити одну з основних збройних сил регалістів.

Попри непридатність цього типу формацій до протистояння зовнішній загрозі, посполите рушення на початку виявилося успішним засобом тиску в конфлікті з опозицією. Завдяки шляхетському походу восени 1670 р. вдалося залякати політичних супротивників і вдало закінчити перший сейм часів Міхала I, після двох перед тим зірваних[8].

Однак у подальші роки посполите рушення не виправдовувало покладених на нього надій, викликавши розчарування [в оригіналі: "zawodząc" - Ю. Р.] під час походу 1671 р., а також заживши собі поганої слави в таборах під Голомбем і Любліном у 1672 р.[9]

В 1670 р. у зв’язку із загрозливим альянсом козаків Петра Дорошенка і кримської орди, рівно як і через можливість початку війни з боку Високої Порти [Туреччини. – Ю. Р.], з’явилася необхідність збільшення кількості державних військ, які до цього перебували в мирному стані (бл. 12 000 штатних одиниць [в оригіналі: "etatów" - Ю. Р.]), чинному від 1 серпня 1667 року.

Великий коронний гетьман Ян Собєський

Збільшення сил, залежних від Собєського і інших опозиціонерів, було для двору занадто ризиковим, тому, як було постановлено на осінньому 1670 року сеймі, нове вербування мало відбуватися в межах повітових військ, служба котрих повинна була розпочатися з 1 травня 1671 року на час мінімум двох кварталів (цей спосіб вербунку давав шляхті можливість більшого контролю над військом, ніж у випадку якби війська вербувалися з центру)[10].

Втім, повітові війська в 1671 році виявилися розчаруванням, тому багато з них, відслуживши два квартали, були розпущені, а в "українній" кампанії проти козаків Дорошенка і татар вони практично не взяли участі[11].

Тим не менше, ухвала сейму 1670 р. надавала правову підставу для вербування тих підрозділів пізніше, з чого двір скористався насамперед під час голомбської конфедерації[12].

Формовані на той час на противагу сконфедерованій коронній армії, вилучені з-під команди гетьманів – Собєського і Вишневецького, і віддані під команду маршалка конфедерації Стефана Станіслава Чарнецького, вони мали стати важливою частиною збройної опори регалістів.

Однак, як показали випадки, що мали місце на межі 1672-1673 рр., навербовані повітові війська не мали шансів на успіх у зіткненні з професійною регулярною коронною армією[13].

Інша ситуація була з регулярною литовською армією, скороченою в 1667 році до штату мирного часу в кількості 7238 ставок оплати. У переважній більшості вона складалася з військ давнього лівого крила, підлеглого Михайлові Казимиру Пацу, великому гетьману литовському.

Після обрання королем Міхала Корибута, великий гетьман рішуче підтримав нового володаря, у зв’язку з чим підвладне йому військо литовське майже в повному складі стало важливим інструментом тиску в руках королівського двору[14].

Однак у жовтні 1671 року дійшло до нетипової події. Литовські війська, що йшли на поміч коронним силам, які воювали на Україні, за згодою гетьмана Паца розійшлися, тим самим не надавши підтримку Собєському, якої він так сильно особисто домагався.

Великий гетьман литовський Михайло Казимир Пац

Нема сумніву, що санкція, видана воєводою віленським і великим гетьманом на розпуск литовської армії, була викликана острахом, що Собєський – його політичний опонент – використає успіх в "українній" кампанії на користь власного престижу, а потім за допомогою звитяжної коронної армії доведе справу до державного заколоту[15].

Розпуск литовського війська і непідтримка ним коронних частин привели до того, що відносний успіх, який полягав у опануванні Правобережної України, виявився нетривалим. З іншого боку, жовтневі 1671 року події суттєво послабили королівський двір, адже він позбавився вірної собі армії.

Пац швидко зрозумів свою помилку[16], відтак напередодні голомбської конфедерації, рівно як і під час неї, здійснювався процесс відновлення литовської армії, котра вже 22 листопада булла задіяна в обороні військової конфедерації короля в Кобрині.

У відновленій армії, підтриманій литовськими повітовими ротами і приватними ротами магнатів, знаходилися також підрозділи політичних супротивників Паца – Радзівілів і Сапєг[17], однак усі вони пристали до цієї спілки, що мала прокоролівське і антимальконтентське звучання.

При цьому вони мали у розпорядженні солідну силу, оскільки війська кобринських конфедератів нараховували 4-5 тисяч осіб, проте в силу перебування в фазі організації, з точки зору якості їм було далеко до вповні професійної і чисельнішої від них армії коронної[18].

Попри те, в грудні 1672 року литовські хоругви вдалися до певних зачіпних дій, супроти коронних частин, розташованих на зимових лежах у підляському воєводстві. Припинені вони були лише після жорсткої заяви Собєського, що якщо литовські сили перейдуть кордони Корони, їх буде трактовано як ворогів[19].

Двір, окрім посполитого рушення, воєводських виправ і литовських військ розраховував також на інші збройні формації, які могли би протистояти армії коронній, де домінував Собєський і його клієнтела, або ж нейтралізувати її.

Серед тих формацій згадаємо нечисельну королівську гвардію (згідно з конституцією 1669 р., вона не могла налічувати більш ніж 1200 осіб)[20], бранденбурзькі частини, які король Міхал мав у своєму розпорядженні ще в серпні 1672 року в таборі під Яновцем[21], а передусім – Військо Запорозьке його королівської милості гетьмана Михайла Ханенка, котре так сильно фаворизував один з головних творців державної політики часів Міхала I – підканцлер коронний Анджей Ольшовський[22].

Гетьман Правобережної України Михайло Ханенко

Михайло Ханенко, давній уманський полковник, нобілітований шляхетським званням у 1659 р. (повторно в 1661 р.), який віддавна сприяв Речі Посполитій, 23-24 липня 1669 р. на раді в Умані був обраний гетьманом частиною правобережної козацької старшини, незадоволеної протурецькою політикою Петра Дорошенка.

З того часу головним завданням Ханенка було знищення Дорошенка, у зв'язку з чим у жовтні 1669 р. під Стебловим дійшло до братовбивчої війни між правобережними козаками, які опинилися по стороні двох різних гетьманів.

У цій сутичці поразки зазнав Ханенко, однак, вірячи в допомогу з боку Речі Посполитої, не відступив від своїх претензій на владу над правобережним козацтвом[23].

Міхал Корибут, сходячи на трон, успадкував від своїх попередників так і не розв’язану і дедалі більш наростаючу козацьку проблему, котра в 1669 р., у зв'язку з внутрішнім конфліктом на Правобережжі і втручання в нього Оттоманської Порти, а також Кримського ханату, ставала для Польсько-литовської держави дедалі небезпечнішою.

Як Дорошенко, так і Ханенко дуже швидко хотіли довідатися, яку позицію обійме щодо них новий король, у зв’язку з чим на коронаційний сейм, що відбувався восени 1669 р., були вислані дві окремі козацькі делегації (хоча за дорошенківською делегацією деякі відмовилися визнавати статус послів війська запорозького).

Під час урочистостей була піднята козацька тема, передусім у пропозиціях від трону, виголошених A. Ольшовським, котрий наголошував на необхідності повернення України в підданство і заспокоєння козаків[24].

Сейм, у з'вязку з його зірванням, не сформував своєї позиції в цьому питанні, але на післясеймовій раді сенату було звернуто увагу на те, що в питанні внутрішнього конфлікту на Правобережжі двір мусить конкретно стати на чийсь бік: "Як відправити послів від Дорошенка, а також інших, від Ханенка, і котрого сторону тримати?"[25].

Як показало найближче майбутнє, ставка була зроблена на Ханенка, що в історіографії Міхалу Корибуту і його оточенню неодноразово ставилося в докір, бодай через те, що це Дорошенко мав більші впливи серед козацтва, ніж уманський полковник – і що саме з ним, як радив насамперед Собєський, належало домовлятися[26].

Однак Ольшовський, головний прибічник порозуміння з Ханенком, помітив дволикість Дорошенка в його контактах із Річчю Посполитою, і викрив її перед Собєським пункт за пунктом в офіціальній інструкції в 1670 р.[27]

Відтак єдиною альтернативою Дорошенкові, який занадто багато жадав від Речі Посполитої, на думку підканцлера, міг бути тільки Ханенко. Ставку на нього зробили під час комісії з запорожцями в Острозі, призначеній на післясеймовій раді сенату після другого підряд зірваного сейму, який відбувався навесні 1670 р.[28]

Гетьман Війська запорозького Петро Дорошенко

Угода з козаками Ханенка була укладена в Острозі 2 вересня 1670 р. в присутності королівських комісарів – воєводи чернігівського Станіслава Казимира Бєнєвського, каштеляна волинського Францішка Любовецького, Яна і Стефана Пясечинських, а також Єжи Манецького.

Взамін на повернення до підданства Речі Посполитої, король обіцяв збереження давніх козацьких прав, у тому числі повагу до православної релігії і засад, за якими гетьмана обирає старшина, а також звільнення козацьких маєтків від військових стацій.

Згідно з угодою, коронна шляхта могла повернутися до своїх українських маєтків, а козаки зрікалися можливості проводити переговори з чужоземними монархами без відома і згоди польського короля[29].

Адам Пшибось визнавав цю угоду певним успіхом польської дипломатії – за умови якби вона була тривалою; натомість, за оцінкою Ярослава Столицького, угода в Острогу не принесла Речі Посполитій жодної користі, закінчившись повним фіаско[30].

Належить однак узяти до уваги, що перед лицем загрози з боку опозиції, через яку були зірвані два попередніх сейми, набуття нового союзника було для двору надзвичайно істотним – особливо коли 9 вересня мав розпочатися черговий сейм, доведення якого до кінця регалістам було надзвичайно потрібне, а 6 вересня коронне військо на генеральному колі під Теребовлею рішуче висловило підтримку своєму великому гетьману, безпосередньо загрожуючи утворенням конфедерації[31].

Як слушно потім зауважив Ян Перденя, "через загрозу конфедерації коронних військ двір цього разу міг розраховувати на козаків Ханенка"[32].

На осінньому сеймі, який для двору закінчися щасливо, угода. Укладена в Острозі, була затверджена конституцією "Апробація комісії з військом нашим запорозьким"[33]. Як я згадував вище, привернення регалістами на свій бік острозькими трактатами козаків Ханенка несло за собою їхнє зміцнення у війні з опозицією.

Це однак призвело до відкритого виступу проти Речі Посполитої значної частини козацтва з його вождем Дорошенком – адже він, на підставі отримання в березні 1668 р. булави від короля Яна Казимира був повноправним гетьманом військ запорозьких на службі Речі Посполитої[34].

Збентежений цим фактом, Дорошенко висловив посланому до нього Собєським львівському владиці Юзефу Шумлянському, що острозькі постанови, затверджені сеймом, рівнозначні насмішці з боку короля і Речі Посполитої над ним і підлеглою йому козаччиною, тому (…) "християнська кров мусить пролитися"[35].

Це красномовне визнання Дорошенка, на котре не так давно звернув увагу один з українських істориків Тарас Чухліб[36], було ознакою цілковитого підпорядкування Оттоманській Порті і оголошенням війни Речі Посполитій.

Крім того, громадська думка, як підтверджують реляції свідків тих подій, схвалювала вибір Ханенка на гетьмана Правобережжя (немалу роль тут напевне зіграла пропаганда двору). Викладач Замойської академії Василь Рудомич уже в 1669 р. писав, що частина козаків обрала собі на той час гетьманом "(…) Ханенка, мужа побожного, тверезого і доброго, покинувши [Петра] Дорошенка, розпусника і т. д."[37]

Не інакше згадував їх через роки Веспасіан Коховський, який, описуючи історію панування короля Міхала, називав Ханенка "вірним прибічником Польщі", натомість Дорошенка – "гідним шибениці, віроломним ворогом Польщі"[38].

Король, реалізуючи постанови угоди, вислав Ханенкові штандарт і гетьманські клейноди (хоча вони, незважаючи на два посольства, не потрапили до рук адресата, оскільки були перехоплені проросійськими козаками Дем’яна Многогрішного), а до того ж надав йому волості Лишню і Ведмеже в самбірській економії, потім іще Брусилів, а також два містечка на Наддніпрянщині[39].

В першій половині 1671 р. він також видав Ханенкові охоронну грамоту, яка скасовувала вирок коронного трибуналу, який тяжів над ним[40].

Наказний же гетьман (ще не запорозький) мав досить швидко "віддячити" королю з метою дискредитації опозиції "досить вигідною" для двору інформацією, нібито гетьман Собєський заплатив татарам 40 000 злотих, аби ті вдарили на Річ Посполиту – що, звичайно, було неправдою[41].

"В станиці". Мірослав Шейб

Крім того, на переломі 1670-1671 рр. конфлікт між опозицією і регалістами дещо пригас.

В січні 1671 р. король Міхал видав кілька універсалів, у яких вказував українській людності на різні зрадливі практики [в оригіналі: "perfidia". – Ю. Р.] Дорошенка. Цим він прагнув схилити її до визнання Ханенка і острозьких постанов[42].

Один з універсалів король адресував до так званих "козаків-друковців" (назва походить від застосовуваної ними довгої древкової зброї – "дронгів" [вид спису. – Ю. Р.]), які входили до складу залоги фортеці в Білій Церкві.

За їхні попередні заслуги король обіцяв їм задоволення всіх потреб через посередництво висланого до них комісара і королівського дворянина Миколая Рачковського, котрий, як написав Міхал Корибут, "(…) корогву вам віддає, тільки аби ви в зичливості своїй були неустанними"[43].

Тут варто ще додати, що в 1671 р. була також оплачена "серденяцька" піхота [гетьманська гвардія, що перебувала на його особистому утриманні – пізніші "сердюки". – Ю. Р.], котра служила під штандартами Речі Посполитої і в кількості 400 осіб перебувала на приватному утриманні лідера опозиції Собєського.

Спочатку вона мала бути розпущеною, як занотовував 23 січня розгніваний на політику двору великий коронний гетьман: "Позбавляються в такий спосіб 400 "серденят", так нам зичливих і так нам потрібних, котрих я до того зі своїх гумен живив протягом літа, а взимку з військових поборів мали постачання"[44].

В квітні ця піхота, котрою командував полковник Ян-Самійло Мотовило, отримала допомогу з бюджету в сумі 10 000 злотих за рахунок внеску, виставленого за сприяння радомського трибуналу[45].

Вплив, завдяки якому вдалося добитися державного утримання для тих козаків, котрі, як ми пізніше ще побачимо, залишилися до кінця внутрішнього конфлікту в 1673 р. вірними Собєському, належить приписати великому гетьманові, а не дворові.

В 1671 r. козаки Ханенка взяли участь у бойових діях коронних військ проти козацько-татарських сил Дорошенка, показавши себе, наприклад, у битві з татарами під Кальником 21 вересня[46].

Гетьманові однак не вдалося зібрати значних сил. Сам Собєський, разом із його молодшим колегою, гетьманом польним Вишневецьким, оцінив кількість контингенту пропольського козацького гетьмана в 3000 піших і кінних разом[47].

Ханенко не почувався однак упевнено серед своїх вояків – у листі до Ольшовського від 30 жовтня Собєський звернув увагу на те, що гетьман пропольських козаків помітив двозначну поведінку сотників з брацлавського полку, тому попрохав прислати йому охорону в десять хоругов коронної кінноти[48].

Попри свою слабку позицію, Ханенко, від 27 листопада 1671 р. вже офіційно будучи гетьманом військ запорозьких його королівської милості, з початку 1672 р. виявлявся для двору щоразу придатнішим (навіть попри деяких починань, незгідних з інтересами Варшави[49]), адже в момент початку турецького нашестя внутрішній конфлікт набув іще більшої ескалації.

Ефективне використання королівським двором козацьких військ Ханенка вимагало певних фінансових витрат, бодай раніше обіцяних коштів на сукна для запорозьких вояків. Незважаючи на запізнення в реалізації цих зобов’язань, розрахунки коронного підскарбія Яна Анджея Морштина показали, що ці виплати були зроблені.

В 1672 р. видано на сукна Війську запорозькому з митних надходжень Речі Посполитої 10000 злотих "поганою монетою", а також 5000 злотих, котрі мали надійти з купецьких пожертвувань (з долі, внесеної в жовтні 1671 р.).

Додатковими видатками були грошові премії для тих, хто доставляв козакам сукна, як наприклад виплата Якубові Самойловичу 1920 злотих, асигнованих 24 березня 1672 р.

Істотним видатком королівського двору на користь прихильного до нього козацтва видаються кошти з надвірного скарбу Міхала Корибута в сумі 1000 талярів, перерахованих як 3500 злотих. Походили вони з субсидій цісаря Леопольда, швагра Міхала Корибута, а переказано їх низовим козакам на закупівлю пороху і куль[50].

Як показують рахунки сейму 1676 р., видатки на війська Ханенка, включно з періодом приготувань до хотинської 1673 р. кампанії, становили на самі лише сукна для козаків готівкою і в грошовому еквіваленті [в оригіналі: "w gotowiźnie i w pieniądzu równowartość". – Ю. Р.] близько 60 000 злотих[51].

Ці витрати засвідчують, що двір докладав немало зусиль, аби утримати в вірності запорожців гетьмана Ханенка[52].

В 1672 р. у результаті політичних суперечок були зірвані два сейми, і у зв’язку з цим в момент, коли султан вже оголосив Речі Посполитій війну, не було прийнято жодного рішення для поліпшення обороноздатності держави.

На той час козаки Ханенка, розквартировані в Ладижині в кількості близько 4500 осіб, були використані для протидії османській загрозі, будучи зобов’язаними разом з угрупованням реґіментаря Станіслава Кароля Лужецького (бл. 2500 осіб) захищати Правобережжя з використанням лінії річки Буг.

Із завданням цим вони однак не впоралися, оскільки 18 липня в битві під Четвертинівкою-Ладижиним сили Лужецького і Ханенка зазнали досить серйозної поразки від козаків Дорошенка і татар за підтримки турецьких яничарів (загалом близько 17-18 тисяч осіб).

Як уже зазначалося в історіографії, ця поразка мала поважні наслідки у вигляді втрати ослони польських оборонних позицій з боку Правобережжя[53].

Тоді Собєський видав наказ реґіментареві Лужецькому впровадити нові сили в склад залоги Кам’янця, "(…) до котрих бажав би і просив би про те його милість пана гетьмана запорозького, аби нам додав з 2000 запорозьких самопалів, оскільки такі люди є найліпшими для оборони і знаються на турках"[54].

Ханенко, незважаючи на подібний королівський наказ від 20 липня[55], не вислав жодних сил до кам’янецької фортеці, зате постановив рушити разом із Лужецьким в бік королівського обозу[56], де Міхал Корибут збирав власні відділи, котрі жодною мірою не думали про протистояння Високій Порті, а про загрозу з боку опозиції.

Монарх писав з Янівця 5 вересня до гетьмана литовського Паца, що Ханенко забезпечив провіантом власне Білу Церкву, Рашків, Браїлів, Могилів і має намір із 8000 запорожців разом із Лужецьким прямувати до короля[57].

Втім, перш ніж Ханенко дістався безпосередньо до монаршої особи, його людей використали при обороні Замостя під час широкого вторгнення татарських чамбулів.

Собєський, котрий на солі нечисленних коронних сил між 5 і 14 жовтня успішно розправився з цією загрозою, намовляв Ханенка, який стояв у Замості, до спільних дій. До цього однак не дійшло через відмову Ханенка, що свідчить про відданість запорозького гетьмана королівському двору, рівно як і про його ставлення до Собєського.

Самі козаки для оборони Замостя і його околиць зробили небагато. Окрім відносно успішного рейду під Краснобрід 5 жовтня[58], їхня присутність у заморських волостях була відзначена головним чином вибиранням контрибуцій і грабунками[59].

По підписанню ганебного з погляду Речі Посполитої Бучацького трактату (18 жовтня 1672 р.), внутрішня ситуація в державі набула ознак громадянської війни.

Ханенко на той час збирався до Міхала Корибута, котрий перебував віднедавна під Любліном – після переїзду туди з Голомба, де 16 жовтня булла зібрана прокоролівська конфедерація[60].

Гетьман, на думку Єжи Шонеля, вів із собою кілька тисяч "молойців", а також людність із земель "українних", котра, втікаючи з території, зайнятих Портою, приставала до козаків Ханенка[61].

В королівському обозі під Любліном козацькі війська перебували вже напевно 28 жовтня, коли гетьман зі своїм сином Павлом презентував королю Міхалу приведені відділи: "Три хоругви свіжо набрані, шляхти товариства доброго, і кілька десятків хоругов запорозьких козаків, котрі всі справно стріляли" [в оригіналі: "ognia sprawnie dawali". – Ю. Р.][62].

На увагу тут заслуговують насамперед три хоругви Ханенка по сто коней кожна, набраних як панцерних зі шляхти Речі Посполитої в якості товариства. В моменті з’їжджання до обозу повітових хоругов, литовських частин та інших відділів, які могли прислужитися справі королівського двору, роти польської кінноти, виставлені Ханенком, видавалися істотним зміцненням військ регалістів.

Сам Ханенко як фундатор аж трьох хоругов кінноти вітчизняного строю, підняв свою репутацію в очах шляхти. Гетьман домагався однак у своїй інструкції від 25 листопада 1672 р., представленій шляхті на сеймику сєрадзького воєводства, щоби його хоругви були включені до компутів коронних військ, оплачені за три квартали служби і допущені до коштів з військових поборів[63].

В 1673 р., коли на пацифікаційному сеймі було досягнуто примирення між регалістами і мальконтентами, була ухвалена плата хоругвам Ханенка в сумі 30 000 злотих, котрі, як показують сеймові рахунки 1676 р., справді були виплачені[64].

Самі ж "козацько-панцерні" хоругви Ханенка – перша під командуванням Яна Зберковського, друга – Петра Кошковського, а третя – Ієроніма Семашка - в момент впровадження "компуту воєнного" 1 травня 1673 р. були включені до так званого "старого вербунку"[65].

Надалі, попри перехід свого ротмістра на бік Москви, вони взяли участь у битві під Хотином 10-11 листопада 1673 р., а підтверджує це факт урахування їх у списку від 10 листопада, на підставі якого в 1674 р. війську була виплачена нагорода за внесок у хотинську перемогу[66].

Невдовзі після битви ці три роти були викреслені з компуту, а їхнє місце посіли інші частини, які до цього залишалися поза державним фінансуванням[67].

Змальовуючи чергову активність військ Ханенка вже в фінальному аспекті відкритого конфлікту двору з опозицією, знову варто надати голос Єжи Шорнелю:

"Це ж зрозуміло, що на закінчення цього кола [мається на увазі з’їзд регалістів – Ю. Р.], котре припадає на 4 січня у Варшаві, люди дуже озброюються, і король, Його милість, не тільки ті хоругви нового набору, але й військо литовське спровадити хоче. Тож і козаки Ханенкові, мабуть дуже обдерті, до Варшави ідуть. Одні повідомляють, що їх лише шістсот, інші свідчать, що дві тисячі"[68].

Шорнель, пишучи про озброювання регалістів з метою забезпечення перебігу варшавського з’їзду, підкреслює, наскільки активні на тому полі були козаки Ханенка. Це знову ж таки показує, що вони становили важливу збройну силу двору.

На увагу тут заслуговує однак їхній стан. Шорнель вказує, що вони були обдерті, а також нечисленні: від 600 до 2000 осіб. Кількість цю додатково занижує англійський дипломат Френсіс Сандерсон, інформуючи, що під Варшаву подалися лише 400 піших козаків[69].

Дані ці можуть буди вірогідними. Тим більше, як занотовував мальконтент і полковник військ коронних Мартін Замойський - на поміч королю прибуває сама піхота запорозька, без кінноти.

Важливим однак є те, що вона зробила це першою посеред інших прокоролівських сил, будучи під Варшавою напевно вже 5 січня[70].

Чисельність її була однак занадто малою, аби відіграти в рамках військ регалістів велику роль – навіть якщо вона була зміцнена українською людністю, що долучилася до Ханенка раніше (можливо, запорозька піхота саме разом із ними сягала наведеної Шорнелем кількості в 2000 осіб).

В той же час інші козаки на службі Речі Посполитої – "серденяки" Мотовила і "друковці" підтримали щебжешинську конфедерацію Собєського. Їхня чисельність певно що була близька до тієї групи приблизно в 400 козаків, котрі в січні 1673 р. знаходилися під Варшавою[71].

Як згодом побачимо, інша, також невелика частина козаків, у кульмінаційному моменті конфлікту регалістів з мальконтентами залишилася при Собєському.

В 1673 р. до громадянської війни, на щастя, не дійшло, оскільки загроза з боку Оттоманської Порти схилила зрештою обидві посварені партії до порозуміння, котре остаточно оформилося 11 березня в Варшаві.

Внаслідок цього і в результаті перетворення варшавського з’їзду на пацифікаційний сейм було ухвалене рішення про збільшення війська і спрямування його проти османів.

Козаки Ханенка, так важливі в починаннях двору в попередні роки, у випадку війни з Туреччиною в 1673 р. також мали відіграти істотну роль. З цією метою 28 березня король Міхал направив на Запоріжжя і до гетьмана Ханенка два універсали – [одних] закликаючи до витримки, а інших до повернення під владу Речі Посполитої, обіцяючи забути всі їхні провини проти короля.

Фрагмент гравюри "Битва під Хотином", 1673 р.

Згідно з першим універсалом, король Міхал вказував, що, згідно з пактами з московським царем, козаки Ханенка мали від нього отримати гроші на човни, оливо, порох, а також сукна[72].

Однак, як показують сеймові рахунки 1676 р., на побудову чайок "на Чорне море" Ханенко отримав на власні руки 13 255 злотих – грошей не московських, а Речі Посполитої[73].

Видатки ці показують, що в Варшаві пов’язували певні надії зі здійсненням козаками диверсійного нападу проти Туреччини на її Чорноморських узбережжях. Цього однак не сталося, а сам Ханенко під час приготувань до хотинського походу несподівано перейшов на бік Москви, про що в літературі вже згадувалося неодноразово[74].

Таким чином, з усієї козаччини у великій перемозі Речі Посполитої на полях Хотина 11 листопада 1673 р. участь брали тільки "серденяки" Мотовила, а також опосередковано січові козаки Івана Сірка, диверсія котрих в Криму в середині 1673 р. значною мірою спричинилася до відсутності татар у кампанії 1673 р.[75]

Козаки Ханенка натомість у мабуть найістотніший момент, панування Міхала Корибута, яким була Хотинська кампанія, підвели.    

Підсумовуючи викладене, стверджуємо, що Військо Запорозьке його королівської милості під командою Ханенка в період внутрішнього конфлікту саме по собі не могло бути альтернативою супроти "компутових" коронних військ, попри виразні прагнення двірського угруповання.

Передусім сили Ханенка були занадто малочисельні, бо ж новий гетьман Правобережжя, котрому віддавав перевагу передусім Ольшовський, не користався таким впливом серед козаччини, як Дорошенко.

У зв’язку з цим, в його розпорядженні було в середньому 3000-4000 козаків, а цифру у 8000, що її наводить король Міхал, у якій кількості Ханенко нібито у вересні 1672 р. стягував до нього своїх людей, видається сильно перебільшеною – хіба що монарх до тих людей зарахував усіх тих втікачів з України, хто випадково долучився до Ханенка.

В ключовому моменті конфлікту з опозицією запорозький гетьман привів під Варшаву мізерну кількість козацької піхоти; у будь-якому випадку, попри поганий стан, в якому перебували його власні підлеглі, дістався в той час до короля першим.

Козаки Ханенка, хоча самі не могли стати альтернативою супроти коронних військ, де домінувала опозиція, але у поєднанні з литовськими ротами, посполитим рушенням, повітовими відділами, королівською гвардією, а також іншими дрібними контингентами, як хоча б прислані в 1672 р. бранденбурзькими підкріпленнями, становили вже цілком достатню силу.

Тому Острозькі постанови, котрі являли собою преференцію Ханенкові коштом Дорошенка, виявилися корисними для двору – але, про що треба пам’ятати, тільки з точки зору боротьби з опозицією.

Від самого початку залучення на свій бік козаків двір мав намір використовувати їх у багатьох істотних для нього заходах, котрі не завжди стосувалися найбільш цікавої для Ханенка території – себто України.

На початку ж 1671 r., запорожці його королівської милості мали бути використані в планованій королівським двором каральній експедиції до Герцогства Прусії, у зв’язку з голосною справою викрадення з Варшави Крістіана Людвіга Калкштейна[76].

Швидкою користю для двору із залучення Ханенка у справі протистояння коронній армії – на котрій (користі) треба ще раз наголосити – було напевно те, що він виставив три хоругви панцерної кінноти в момент, коли для регалістів кожна військова поміч була на вагу золота.

Гріб короля Міхала Корибута Вишневецького на краківському Вавелю

Після примирення регалістів і опозиції ці три хоругви були по суті єдиним внеском Ханенка в підготовку до кампанії 1673 р., і в перемогу під Хотином. Він сам і його запорожці не відіграли у бойових діях 1673 р. такої вже великої ролі, насамперед через те, що перейшли на бік Москви.

На закінчення треба пригадати, що до повторних намагань привернути на свій бік козаків вдався наступник Міхала Корибута, Ян ІІІ – почавши з того, що заручився підтримкою наказного гетьмана Євстафія Гоголя і його людей у 1674 р.[77]

Переклад із польської: Юрій РУДНИЦЬКИЙ

Дивіться також:

Каналії і Король. Ян ІІІ Собеський, козаки і битва під Віднем

Козаки на Балтиці. Як запорозькі "чайки" воювали проти шведів

Три біографії українців-учасників битви під Віднем. Козак, шляхтич, священик

Як сплелися долі короля Собеського, гетьмана Дорошенка й отамана Сірка

Ярема Вишневецький - такий же українець, як Богдан Хмельницький

Патріарх РПЦ: "Визволення від Варшави - те ж саме, що від Гітлера"

У Сатанові вшанували захисників міста - українців, поляків, євреїв

Як православний сенатор Кисіль мирив козаків і шляхту

Інші матеріали за темою "XVII сторіччя"

---------------

ПРИМІТКИ:

[1] Див:. M. Nagielski, „Partia dworska" w schyłkowym okresie panowania Jana Kazimierza Wazy (1664-1668), [w:] Idem, Druga wojna domowa w Polsce. Z dziejów polityczno-wojskowych u schyłku rządów Jana Kazimierza Wazy, Warszawa 2011, s. 115-141; A. Przyboś, Michał Korybut Wiśniowiecki 1640-1673, Kraków-Wrocław 1984, s. 75-78.

[2] Z. Hundert, „Kopijników, czyli husarzy chorągwie, owo czoło wojska, owa nieodparta w wojnie potęga, powinny być pomnożone" – Hetman Jan Sobieski a husaria koronna w latach 1667-1673, [w:] Marszałek i hetman koronny Jan Sobieski i jego czasy (1665-1674), red. D. Milewski (w druku);

[3] L.A. Wierzbicki, Konfederaci szczebrzeszyńscy. Przywódcy związku wojska koronnego na przełomie 1672 i 1673 roku, „Studia z dziejów wojskowości", t. 1 (2012), s. 178.

[4] Поміж інших – гетьман Ян Собєський, високопоставлені командувачі, а також воєводи – київський Анджей Потоцький і руський Станіслав Яблоновський, гетьман польний литовський Михайло Казимир Радзівіл (в коронному компуті мав полк піхоти), полковники і ротмістри – Олександр Незабитовський, Миколай Сенявський, Францішек Сапєга, Домінік Потоцький, Олександр Заславський-Острозький, Войцех Пражмовський, Ієронім і Олександр-Францішек Любомирські, Мартін Замойський, Олександр Ходоровський, Анджей Моджеєвський, Мартіан Сцібор Хелмський, Ернест і Владислав Денгоффи, Ян Гужинський, Ян Липський (Akt konfederacji malkontentów zawiązanej w Warszawie, dnia 1 lipca 1672 r. po zerwaniu sejmu, [w:] Pisma do wieku i spraw Jana Sobieskiego, t. 1, cz. 2, wyd. F. Kluczycki, Kraków 1881, s. 1003-1004). 

[5] Див:. L.A. Wierzbicki, O zgodę w Rzeczypospolitej. Zjazd warszawski i sejm pacyfikacyjny 1673 roku, Lublin 2005, s. 45-48; J. Matyasik, Obóz polityczny króla Michała Korybuta Wiśniowieckiego, Warszawa 2011, s. 297; Z. Hundert, Jan Sobieski przeciw Dymitrowi Wiśniowieckiemu, czyli konflikt dwóch hetmanów koronnych w latach 1668-1670. Zarys problematyki, „Teka Historyka", z. 45 (2012), s. 126-138.

[6] Z. Hundert, Husaria koronna w wojnie polsko-tureckiej 1672-1676, Oświęcim 2012, s. 343.

[7] Востаннє слушно звернула на це увагу J. Matyasik, op. cit., s. 301.

[8] L.A. Wierzbicki, Pospolite ruszenie w Polsce w drugiej połowie XVII wieku. Ostatnie wyprawy z lat 1670-1672, Lublin 2011, s. 113-153. Про роль посполитого рушення у вдалому завершенні осіннього 1670 р. сейму занотовував напр. Теодор Ієронім Обухович (Pamiętnik Teodora Hieronima Obuchowicza, [w:] Pamiętniki Filipa, Michała i Teodora Obuchowiczów (1630-1707), oprac. H. Lulewicz, A. Rachuba, Warszawa 2003, s. 413).

[9] Див:. L.A. Wierzbicki, Pospolite ruszenie…, s. 155-277 (rozdz. III i IV).

[10] Konstytucja 1670 r. Przyczynienie sił Rzeczypospolitej, [w:] Volumina Legum (dalej: VL), t. 5, wyd. J. Ohryzko, Petersburg 1860, s. 30; D. Kupisz, Wojska powiatowe samorządów Małopolski i Rusi Czerwonej w latach 1572-1717, Lublin 2008, s. 280-282.

[11] Див:. D. Kupisz, op. cit., s. 288-289.

[12] В грудні 1672 р. коронна канцелярія видала кілька десятків "приповідних листів" на набір повітових рот, у тому числі козацьких хоругов, Миколаю Скшетуському, Анджею і Томашу Залеським, Владиславу Скорашевському (до воєводств познанського і калишського) Якубу Росцішевському (до воєводства плоцького), Якубу Рокитницькому (до землі добжинської), Яну Пясецькому, Олександру Коморницькому Адаму Тшецєскому, Самуелю Глоговському і Казимимру Радонському (до воєводства сандомирського). Див:. Regestr dokumentów, które wyszły z kancelarii koronnej, Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie (dalej: AGAD), Metryka Koronna (dalej: MK), Sigillaty (dalej: Sig.), nr 12, k. 30-30v.

[13] В грудні 1672 р., поз Зволенєм коронні регулярні війська під командуванням Марека Матчинського розігнали хоругву С. Глоговського, а під Равою Мазовецькою регулярні роти волоські Афанасія і Станіслава Мьончинських за підтримки угорської піхоти і козаків Яна Собєського вибили повітову хоругву А. Залеського із зайнятих нею зимових леж, вбивши і поранивши багатьох її жовнірів (J. Szornel, Zapiski z lat 1669-1673, oprac. L.A. Wierzbicki, Lublin-Radzyń Podlaski 2008, s. 23; L.A. Wierzbicki, Konfederaci szczebrzeszyńscy…, s. 182). Por. J. Matyasik, op. cit., s. 298-299. Сам Собєський в грудні 1672 р. писав: "Однак же і по всій Польщі наші хоругви, згідно зі своєю присягою, ті нові навербовані війська добре тріпають" (J. Sobieski do M.K. Sobieskiej, Łowicz 11 XII 1672, [w:] Listy Jana Sobieskiego do żony Marii Kazimiery, oprac. A.Z. Helcel, Kraków 1860, s. 256).

[14] A. Rachuba, Klientela hetmańska w armii litewskiej z lat 1648-1667, [w:] Patron i dwór. Magnateria Rzeczypospolitej w XVI-XVIII wieku, red. E. Dubas-Urwanowicz, J. Urwanowicz, Warszawa 2006, s. 35-36; Idem, Wysiłek mobilizacyjny Wielkiego Księstwa Litewskiego w latach 1654-1667, „Studia i Materiały do Historii Wojskowości" (dalej: SMHW), t. 43 (2007), s. 59-60; K. Bobiatyński, Wojsko i polityka – kilka uwag o udziale armii litewskiej w kampaniach przeciwko Turkom i Tatarom w latach 70. XVII w., [w:] Rzeczpospolita państwem wielu narodowości i wyznań. XVI-XVIII wiek, red. T. Ciesielski, A. Filipczak-Kocur, Warszawa-Opole 2008, s. 509-510.

[15] K. Bobiatyński, Wojsko i polityka…, s. 508.

[16] Див.: Idem, Michał Kazimierz Pac. Wojewoda wileński, hetman wielki litewski, Warszawa 2008, s. 263.

[17] У вересні 1672 р. Ян Антоній Храповицький інформував M.K. Паца, що гетьман польний M.K. Радзівілл вербував гусарську, п’ятигорську і панцерну хоругви, а також козаків (в оригіналі: "semenów". – Ю. Р.) і піхоту, а воєвода полоцький Казимир Ян Сапєга – панцерну хоругву (J.A. Chrapowicki do M.K. Paca, Żerów 4 IX 1672, [w:] Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej 1672-1676, oprac. J. Woliński, SMHW, t. 10, cz. 1 [1964], s. 261).

[18] K. Bobiatyński, Michał Kazimierz Pac…, s. 275-277; Idem, Wojsko i polityka…, s. 511.

[19] F. Sanderson do J. Williamsona, Gdańsk 31 XII 1672, The National Archives, Kew in London (dalej: TNA), State Papers Foreign (dalej: SP), nr 88/13, k. 77; J. Sobieski do M.K. Sobieskiej, Łowicz 11 XII 1672, [w:] Listy Jana Sobieskiego do żony…, s. 265; L.A. Wierzbicki, O zgodę w Rzeczypospolitej…, s. 40.

[20] Konstytucje sejmu elekcyjnego 1669 r., [w:] VL, t. 5, s. 12.

[21] Див.: A. Trzebicki do J. Sobieskiego, Kraków 26 VIII 1672, [w:] Pisma do wieku…, t. 1, cz. 2, s. 1057. O posiłkach brandenburskich w 1672 r. Див.: A. Kamieński, Polska a Brandenburgia-Prusy w drugiej połowie XVII wieku. Dzieje polityczne, Poznań 2002, s. 58-59.

[22] Див.: J. Matyasik, op. cit., s. 206-208, 342.

[23] M. Wagner, P. Kroll, Michał Chanenko hetman na Prawobrzeżu (ok. 1620-1680), [w:] Hetmani zaporoscy w służbie króla i Rzeczypospolitej, red. P. Kroll, M. Wagner, M. Nagielski, Zabrze 2010, s. 353-356; A. Przyboś, op. cit., s. 151.

[24] J. Stolicki, Wokół ugody polsko-kozackiej w Ostrogu w 1670 r., "Biuletyn Ukrainoznawczy", nr 9 (2003), s. 18-19.

[25] Punkta rady po zerwanym sejmie, 19 XII 1669 [?], [w:] Pisma do wieku…, t. 1, cz. 1, s. 461; A. Przyboś, op. cit., s. 153.

[26] Див. напр., J. Perdenia, Hetman Piotr Doroszenko a Polska, Kraków 2000, s. 239; Z. Wójcik, Jan Sobieski 1629-1696, Warszawa 1983, s. 175-176; J. Stolicki, op. cit., s. 23; M. Wagner, P. Kroll, op. cit., s. 357; U. Augustyniak, Wazowie i „królowie rodacy". Studium władzy królewskiej w Rzeczypospolitej XVII wieku, Warszawa 1999, s. 225.

[27] Odpowiedź A. Olszowskiego na instrukcję J. Sobieskiego, Warszawa 21 VII 1670, AGAD, Libri Legationum (dalej: LL), nr 25, k. 143-148, druk. [w:] Pisma do wieku…, t. 1, cz. 1, s. 535-543. J. Sobieskiego J. Stolicki, op. cit., s. 23.

[28] J. Stolicki, op. cit., s. 22-23. Прагнення Дорошенка див. напр.: Instrukcja od Doroszenka i wojska Zaporoskiego do króla Jmści i Rzptej, oddana w Warszawie 2 december anno 1670 przez Patranowskiego i Taraszenka, AGAD LL, nr 25, k. 58-63; J. Perdenia, op. cit., s. 242.

[29] Transakcyja albo pakta miedzy komisarzami Rzptej i wojskiem zaporoskim niżowym pod Chanenkiem, będącym w Ostrogu, anno [2 IX] 1670, AGAD LL, nr 25, k. 49-50v; A. Przyboś, op. cit., s. 153-155.

[30] A. Przyboś, op. cit., s. 155; J. Stolicki, op. cit., s. 24. Всі положення угоди згадує J. Perdenia, op. cit., s. 237-238.

[31] Див. напр.: L.A. Wierzbicki, Konfederaci szczebrzeszyńscy…, s. 177-178; T. Korzon, Dola i niedola Jana Sobieskiego 1629-1674, t. 2, Kraków 1898, s. 406-409. А Пшибось у згаданому творі (s. 115) зауважив, що коронне військо визнало угоду з козаками Ханенка від 2 вересня 1670 р. визнало за спробу короля опертися на нову силу, відтак серед коронних з’явилися конфедеративні настрої.  

[32] J. Perdenia, op. cit., s. 241.

[33] Konstytucje sejmu 1670 r., [w:] VL, t. 5, s. 30. Зміст конституції вписаний також до: AGAD LL, nr 25, k. 72-72v. Її передрук: J. Perdenia, op. cit., s. 239.

[34] Див.: Buława wojska zaporoskiego urodzonemu Doroszeńkowi, Warszawa 30 III 1668, AGAD MK, nr 206, k. 451v-452v; P. Kroll, Rzeczypospolita wobec Kozaczyzny w XVI-XVII wieku, „Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету", вин. 28 (2010), с. 30.  

[35] Genuina relatio bytności w Ukrainie ojca władyki lwowskiego [14 III 1671], додаток до листу: J. Sobieski do A. Trzebickiego, Lwów 16 III 1671, [w:] Pisma do wieku…, t. 1, cz. 1, s. 630. Por. J. Perdenia, op. cit., s. 259.

[36] Т. Чухліб, Козаки та Янчари. Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500-1700 рр., Київ 2010, с. 142.

[37] B. Rudomicz, Efemeros czyli diariusz prywatny pisany w Zamościu w latach 1565-1672, cz. 2, 1665-1672, oprac. W. Froch, M.L. Klementowski, Lublin 2002, s. 262.

[38] W. Kochowski, Roczniki Polski. Klimakter IV (1669-1673), oprac. L.A. Wierzbicki, Warszawa 2011, s. 79, 255.

[39] M. Wagner, P. Kroll, op. cit., s. 357; J. Perdenia, op. cit., s. 240; B. Rudomicz, op. cit., s. 329.

[40] Rejestr dokumentów wystawionych przez kancelarie koronną w 1671 r., AGAD, MK Sig., nr 11, s. 299.

[41] B. Rudomicz, op. cit., s. 330.

[42] Див. напр.: Ekspedycyja Kozaka Leska Rudomina, setnika Tarasowskiego i Raczkowskiego na Ukrainę oraz Uniwersał na Ukrainę w tejże materiej, Warszawa 24 I 1671, AGAD LL, nr 25, k. 191-194. Por. J. Perdenia, op. cit., s. 255-257.

[43] Do Kozaków Drukowców uniwersał, Warszawa 24 I 1671, AGAD LL, nr 25, k. 195.

[44] J. Sobieski do A. Trzebickiego, 23 I 1671, [w:] Pisma do wieku…, t. 1, cz. 1, s. 619.

[45] Asygnacja na zapłacenia z podymnego 10 tys. zł piechocie serdeniackiej Motowidły, Radom 23 IV 1671, AGAD, Archiwum Skarbu Koronnego (dalej: ASK), dz. VI, nr 14, f. 417.

[46] M. Wagner, P. Kroll, op. cit., s. 358; M. Jaworski, Kampania ukrainna Jana Sobieskiego 1671, SMHW, t. 11, cz.1 (1965), s. 69-130; U. Werdum, Dziennik wyprawy polowej 1671, [w:] Idem, Dziennik podróży 1670-1672. Dziennik wyprawy polowej 1671, tłum. D. Urbonaite, oprac. D. Milewski, Warszawa 2012, s. 247-251.

[47] J. Sobieski do A. Olszowskiego, 22 X 1671, [w:] Pisma do wieku…, t. 1, cz. 1, s. 708. В тому ж самому листі Собєський пише, що при Ханенку залишався тільки брацлавський полк, усі інші були при Дорошенку.

[48] Ten do tegoż, Bracław 30 X 1671, [w:] ibidem, s. 713; M. Wagner, P. Kroll, op. cit., s. 358-359.

[49] Ханенко чинив спротив, між іншим, впровадженню польських залог до козацьких фортець і міст, а також здійснив спробу поширити свою владу на Поділля, маючи намір сформувати там козацький полк (M. Wagner, P. Kroll, op. cit., s. 358, 360).

[50] Manual prowenentów Rzczptej ordynaryjnych, a to za urzędu podskarbstwa jaśnie wielm. jmści pana Jana Andrzeja z Raciborska Morstina, podskarbiego wielkiego koronnego, kowalskiego, zawihostskiego tucholskiego & starosty [1669-1676], AGAD ASK, dz. I, nr 153, k. 30v, 48, 62v, 71.

[51] Рахунки сейму 1676 р., ibidem, dz. II, nr 63, s. 160-161. Для порівняння: в 1677 р. Козаки Євстафія Гоголя мали, згідно з сеймовою конституцією отримати 60 000 злотих на всі свої потреби, а не тільки сукна (Konstytucje sejmu 1677 r. [w:] VL, t. 5, s. 224).

[52] Біографи Ханенка однак стверджують, що грошові виплати на його війська з боку Речі Посполитої були "дрібними і рідкими" (M. Wagner, P. Kroll, op. cit., s. 364).

[53] Див.: M. Wagner, Wojna polsko-turecka w latach 1672-1676, t. 1, Zabrze 2009, s. 230-236; Z. Hundert, Husaria koronna…, s. 323-324.

[54] J. Sobieski do S.K. Łużeckiego, Lublin 25 VII 1672, [w:] Pisma do wieku…, t. 1, cz. 2, s. 1028.

[55] Michał Korybut do M. Chanenki, Warszawa 20 VII 1672, [w:] Materiały do dziejów…, SHMW, t. 10, cz. 1, s. 248; M. Wagner, P. Kroll, op. cit., s. 361.

[56] Див.: S.K. Łużecki do Michała Korybuta, obóz pod Białą Cerkwią 21 VIII, [w:] Pisma do wieku…, t. 1, cz. 2, , s. 1056;

[57] Michał Korybut do M.K. Paca, [w:] Materiały do dziejów…, SHMW, t. 10, cz. 1, s. 263.

[58] Див. більше: M. Sikorski, Wyprawa Sobieskiego na czambuły tatarskie 1672, Zabrze 2007, s. 181-182; Z. Hundert, Husaria koronna…, s. 354-355.

[59] Див.: Rejestr szkód z arendy szczebrzeszyńskiej Stanisława Koniecpolskiego w 1672 r., Szczebrzeszyn 28 II 1673, AGAD, Archiwum Zamoyskich (dalej: AZ), nr 453, s. 5-7. Por. J. Szornel, op. cit., s. 19.

[60] Див. більше: A. Przyboś, op. cit., s. 221 i nast.

[61] J. Szornel, op. cit., s. 19.

[62] Ibidem. Por. Diariusz kołowania i konfederacji pod Gołębiem i Lublinem w 1672 r. wraz z aktem konfederacji, oprac. A. Przyboś, K. Przyboś, Wrocław-Warszawa-Kraków-Gdańsk 1972, s. 53; M. Sikorski, op. cit., s. 201;

[63] Instrukcja M. Chanenki przedstawiona na sejmiku woj. sieradzkiego, 25 XI 1672, Biblioteka Polskiej Akademii Umiejętności i Nauk w Krakowie (dalej: B.PAU-PAN Kr.), nr 8343, s. 233.

[64] Rachunki sejmowe 1676 r., AGAD ASK, dz. II, nr 63, s. 167; Konstytucje sejmu 1673 r., [w:] VL, t. 5, s. 63.

[65] Див.: Komput wojska JKMci Rzptej polskiego i cudzoziemskiego zaciągu, starego i nowego podług ordynacyi Rzptej na sejmie anno 1673 uczynionej i postanowionej, AGAD, Akta Skarbowo-Wojskowe (dalej: ASW), dz. 86, nr 61, k. 2.

[66] Komput wojska JeKmści i Rzptej tak chorągwi i regimentów do donatywy Rzptej należący die 25 Maj[a] 1674 anno pisany, [w:] Z. Hundert, Husaria koronna…, s. 427 (з помилкою – одна хоругва Ханенка була замінена ротою підкоморія київського Воронича, а не ротою підкоморія львівського Кшиштофа Ходоровського); Rachunki skarbowo-wojskowe trzech chorągwi M. Chanenki z 1673 r., AGAD ASW, dz. 86, nr 59, s. 96.

[67] То були хоругви хорунжого познанського Владислава Скорашевського, підкоморія київського Олександра-Костянтина Воронича, а також мечника львівського Станіслава Цетнера (Komput wojsk koronnych z podziałem chorągwi jazdy zaciągu polskiego na pułki 1673, oprac. Z. Hundert, „Studia z Dziejów Wojskowości", t. 2 [2013], s. 322).

[68] J. Szornel, op. cit., s. 23. Zob. też L.A. Wierzbicki, O zgodę w Rzeczypospolitej…, s. 112.

[69] F. Sanderson do J. Williamsona, Gdańsk 31 XII 1672, TNA SP, nr 88/13, k. 77.

[70] List M. Zamoyskiego z Warszawy, 5 I 1673, AGAD AZ, nr 455, s. 14.

[71] "Друковці" і "серденяки" Мотовила були допущені в 1672 r. до довольства з поборів на утримання війська (hiberny), а умовою його отримання стала підтримка щебжешинської конфедерації. Козаків мотовила мало бути 140 штатних одиниць, кількості "друковців" не подано (Dystrybuta starostw i dzierżaw na regimenty trybem cudzoziemskim służące, w województwach brzeskim-kujawskim i inowrocławskim na konsystencją, hiberna zaś w prowincji pruskiej, stanęła w Szczebrzeszynie, 4 decembris 1672, AGAD AZ, nr 3112, s. 382-393).

[72] Zob. Uniwersał królewski na Zaporoże i Uniwersał królewski dla hetmana Chanenki, Warszawa 28 III 1673, [w:] Materiały do dziejów…, SMHW, t. 10, cz. 2, s. 254-255.

[73] Rachunki sejmowe 1676 r., AGAD ASK, dz. II, nr 63, s. 167.

[74] Див. напр.: T. Korzon, op. cit., t. 3, s. 375-378; M. Wagner, P. Kroll, op. cit., s. 363-364; A. Przyboś, op. cit., s. 266.

[75] Див. напр.: List z obozu pod Kryłowem, 6 VII 1673, B.PAU-PAN Kr., nr 1070, k. 630; M. Wagner, Wojna polsko-turecka…, s. 339, 380; A. Przyboś, op. cit., s. 264; Z. Hundert, Husaria koronna…, s. 350-351, 362; Motowidło Samuel, [w:] M. Wagner, Słownik biograficzny oficerów polskich drugiej połowy XVII wieku, Oświęcim 2013, s. 196-197.
[76] Див.: A. Kamieński, op. cit., s. 64-69 (zwł. s. 68).

[77] Див. більше: M.R. Drozdowski, Jan III Sobieski wobec Ukrainy, [w:] Odsiecz wiedeńska, red. T. Chynczewska-Hennel, Warszawa 2011, s. 75-86.



Теми: козацтво, XVII сторіччя, історія України, Річ Посполита, армія, Османська імперія, Польща, Велике князівство Литовське, козацтво, Кримський Юрт, Запорізька Січ




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter