Спецпроект

"История в профиль" Бондаренка: від імпотенції до анамнезу

"То, что предлагается сейчас массовому читателю в качестве "истории Украины" – это средство, с помощью которого целая нация превращается в толпу духовных импотентов. Либо в толпу людей второго сорта...".

Так уже склалося у нашому аналітичному підсонні, що кожному культурно-історичному поколінню авторів-дослідників доводилося існувати у певному – стихійному, а чи вже сформованому – ідеологічному контексті, займаючись або розвитком жанрових форм, або змаганням з каноном, або зростанням у шорах традиції, обумовленої соціальним тиском.

Тому хоч який багатий був культурно-історичний спадок, що переходив від попередньої генерації, але за щоразу нових соціальних умов ним користувалися вже на іншому, більш вузькому соціокультурному полі.

Наприклад, на фізіологічному, хай хоч як дивно це виглядає в контексті проблематики, обраної автором збірки "История в профиль" (К.: Знання: Фонд "Українська політика", 2012), київським журналістом [і політичним консультантом] Костем Бондаренком.

Отже, у розлогій передмові до цього 600-сторінкового фоліанту ставиться класичне питання про залежність імпотенції народного духу від форми викладу вітчизняної історії.

Яку, коли пригадати Володимира Винниченка, нам пропонувалося читати з бромом, виходячи з чого автор значить: "То, что предлагается сейчас массовому читателю в качестве "истории Украины" – это средство, с помощью которого целая нация превращается в толпу духовных импотентов. Либо в толпу людей второго сорта, способных к биологическому, но не духовному воспроизводству. А значит – обречённых на деградацию".

Утім, кожна криза, товариші, прикметна тим, що з неї завжди існує вихід, і "профільні" заходи терапевтичного, а подекуди навіть хірургічного кшталту – саме те, що пропонує нам у своїй книжці Кость Бондаренко.

Зокрема у п’ятьох розділах передмови до "Истории в профиль" автор ставить невтішний діагноз, мовляв, у книжках з історії України відсутній Ерос, немає "живих" персонажів, зате широко представлений комплекс національних поразок, які масово святкуються віднедавна ще й на офіційному рівні – Крути, Броди, Голодомор. На це, згадаймо, вказували чимало дослідників новітнього часу, спираючись на праці своїх попередників кшталту Дмитра Донцова чи Євгена Маланюка, які закидали землячкам-ідеологам відсутність культу лицарства і наявність комплексу Санчо Панси.

Три "бузини" з Луганська: "Тарас Шевченко - крёстный отец украинского национализма"

Бульварні, чи пак "авторські", інтерпретації історії України – чи то з-під скандального пера Олеся Бузини, а чи в міркуваннях Сашка Кривенка про ура-патріотизм і жалі-плачі як символ української культури, а Олеся Донія – про Запорізьку Січ, яка "була не лише “колискою українського війська”, але й ареалом нетрадиційної орієнтації" – не єдині приклади "переосмислення" національного контексту, з яких формувався постмодерний канон розглядуваної тут ревізії тіла і духу української історії.

"Годі любити Україну містичну, – закликали, згадаймо О. Кривенко і В. Павлів у своїй "Енциклопедії нашого українознавства", – компіляцію поганських вірувань, героїчних вірувань та сентиментальних вивержень. “Заунывные песни моей Родины”, – влучно визначив цей стан свідомості Шевченко. “Заунивно” бути наприкінці ХХ століття січовим стрільцем. Вульгарно співати, що "ми тую червону калину піднімемо", коли кущ отої калини знаєш лише з малюнка в дитячій читанці. Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го в оперному театрі. В театрі треба слухати оперу, бо будь-яка театральна споруда служить для видовищ".

Олександр Кривенко: редактор від Бога і "вічний ревоюціонер"

Тож не дивно, що після масової профілактики національних захворювань зокрема у складі редакції журналу "Політика і культура", який у 1990-х редагували вищенаведені автори "Енциклопедії…", для тамтешнього дописувача Костя Бондаренка саме імпотенція і анамнез виявилися тим діагнозом, який він вже сьогодні, у власній "Истории в профиль" ставить офіційній історіографії.

Дбаючи при цьому насамперед про духовне здоров’я хоча б "народу" (якщо вже з «нацією» не склалося), бо, коли "вся история Украины для него сосредоточится в прилизанно-шаблонных "парсунах" или в образах мчащихся по степи на конях оборванных, пьяных и немытых казаках – то и отношение к истории у рядового гражданина будет соответствующее – либо скептическое, либо брезгливое".

У такий "гігієнічний" спосіб "сучасний" формат розмови про "українське" минуле, як на думку автора збірки, заповідає більш свійське, ніби як, нагадаймо, "авторське" (обивательське, а чи фрондерське) ставлення до "офіційного" предмету розмови.

Історик, політтехнолог і журналіст Кость Бондаренко

Тож зазвичай форма викладу, вибрана Костем Бондаренко – це журнальна есеїстика, і це не дивно, особливо після його участи у проекті журналу "Політика і культура" і загалом сьогоднішньої практики компіляцій, започаткованої колективними збірками "Ukraina Incognita", що виходили при газеті "День".

Нариси зокрема автора "Истории в профиль" друкувалися у відповідній рубриці журналу "Профиль", і вже від того часу він надійно обрав свій власний, постмодерний і пострадянський шлях оформлення історичних рефлексій, тому так само не дивує, що навіть назви статей (а також їхня псевдонаукова організація рефератно-дисертаційного характеру) часто-густо відсилають чи то до пріснопам’ятної класики партійної літератури, а чи до класики радянського кіно.

Отже, у збірці маємо глави "О национальной гордости малороссов" і "Три источника и три составные части Украины", "Любимая женщина Осмомысла" (як назва к/ф "Любимая женщина механика Гаврилова") і "Земля цадиков" (як, відповідно, "Земля Санникова"), "Генерал Парижской комунны" (як парафраз "Генералов песчаных карьеров") і просто мультиплікаційне "Как казаки царя на трон сажали".

Текст Костя Бондаренка про українця, який урятував Черчілля

Варто зазначити, що обране автором збірки лірико-епічне структурування матеріалу – що іноді руба, в анфас, а чи в називний профіль демонструє нам те, як звичайну снопов’язалку історії можна переробити на цілком сучасне авто з ярликом "Made in Ukraine" – претендує на певну завершеність моделі культури, суспільства, історичної рефлексії. Або хоча б на підручник з альтернативної історії України.

Скажімо, пізніша пост-структуралістська думка, якої безапеляційний автор цурається, виходила з нескінченності цієї тоталітарної моделі, в якій вона жила і любила, але яку не вміла або не хотіла описати.

І нехай "История в профиль" Костя Бондаренка не дає нам можливості увійти до свого минулого, уникнувши класичного структуралізму, але вона принаймні демонструє те цікаве, що було накопичене у книжкових шафах діаспори, і по архівних місцях культури й відпочинку радянського академічного люду.

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.