Українська правда
Історична правда

Володимир В'ятрович: "Волинська трагедія - частина польсько-української війни"

12.07.2011 _ Павло Солодько
Версія для друку

"Не знаю, чи маємо право пробачати чи просити вибачення від імені тих, хто брав участь у цій війні. Це не наша війна, це війна попередніх поколінь..."

11-12 липня 1943 року вважається початком Волинської трагедії, коли українці розпочали масову атаку на польські села. Поляки не залишилися в боргу - так звершилася одна з найганебніших сторінок у стосунках двох сусідніх народів. 

"Історична Правда" розпитала про трагічні події Другої світової війну у голови вченої ради Центру досліджень визвольного руху, директора Галузевого архіву СБУ (2008-2010), старшого запрошеного дослідника Українського наукового інституту Гарвардського університету (2010-2011) історика Володимира В'ЯТРОВИЧА.

- Деякі дописувачі ІП вважають, що зараз відбувається активне переосмислення пам'яті про Другу світову, в якому Україні накидають відчуття співпричетності до нацистських злочинів. При цьому українська роль у перемозі применшується.

- До певної міри можна сказати, що так і є. Якщо Україна не проводить власної історичної політики, то стає об'єктом історичної політики сусідніх націй. Відсутність знань у керівництва держави, відсутність навіть бажання захищати нашу історичну пам'ять створює велику спокусу для сусідів просунути їхні бачення українського минулого, часто абсолютно далекі від історичної правди.

В першу чергу мова йде про Росію. Опираючись на проросійську владу в Україні, вона нав'язує власні історичні погляди, значною мірою радянські.

Ця проблема стосується й інших наших сусідів, поляків, які активізували зусилля щодо просування свого бачення польсько-українського конфлікту, де поляки - виключно жертви цієї війни, а українці - виключно ініціатори та організатори.

До певної міри помітні деякі такі кроки із боку Німеччини. Мова йде, до прикладу, про цілий ряд конференцій, публікацій, у яких дедалі частіше з боку німецьких істориків звучать звинувачення українців в колаборації та участі в Голокості.

Визволення чи окупація? Українці і німці в 1941 році

Всі ці приклади, як на мене, є виявом відсутності історичної політики теперішньої України. Країні, яка не підтримує українських істориків, навіть переслідує їх за роботу з архівами, накидаються абсолютно чужі погляди.

- Польський сейм готував дуже різку заяву про Волинську трагедію, але все ж таки відклав її...

- Польська концепція зумисне розглядає Волинь і 1943 рік окремо від решти подій. Але фокус виключно на одному регіоні і одному році неправильний з методичної точки зору. Щоб зрозуміти причини, перебіг і наслідки українсько-польського конфлікту, треба говорити про значно ширші рамки.

Безпосередньо це збройне протистояння почалося вже влітку 1942 року на Холмщині, продовжилося у 1943-му на Волині, і тривало там до початку 1944 р. В 1944 році найбільшою ареною конфлікту стала Галичина, де було розвинуте і польське, і українське підпілля. В 1945-1947 роках війна виходить поза рамки Другої світової і триває на території теперішньої Польщі, на землях, які українці називали Закерзонням.

Чи можна різати поляків?

Відповідно, для того, щоб спробувати дати відповідь про причини і наслідки конфлікту, слід говорити про його реальні масштаби.

Мета ж використання прийому звуження до Волині і 1943 року для мене очевидна: показати поляків як єдиних жертв і українців як ініціаторів. Адже справді серед людей, які загинули на Волині - більшість поляків, на відміну від, до прикладу, Холмщини, Закерзоння, де загинуло більше українців.

- Польська сторона використовує щодо Волинської трагедії термін "геноцид".

Ця концепція не має наукової основи, а виключно політичну. Геноцид передбачає цілковиту безоборонність, нездатність іншої сторони захищатися. Якщо ж говорити про польсько-країнську війну, такої диспропорції між українцями і поляками не було.

Ба більше, з боку польського підпілля так само було безліч агресивних дій щодо українців, ліквідація українців чи у відповідь, чи на випередження. Через це говорити про геноцид не доводиться.

Це була війна, потворна війна, з притаманними Другій світовій воєнними злочинами, і ці злочини чинили, на жаль, як українці, так і поляки.

Польські націоналісти в Україні. З архівів радянських спецслужб

Слід дати можливість науковцям висловити історичні оцінки, насамперед опублікувати документи, провести між собою фахові, оперті на архіви, різносторонні документи дискусії. Наступним кроком можуть бути якісь політичні чи політично-правові висновки.

- Ви бували на подібних дискусіях?

- Так, неодноразово брав участь у конференції Польща-Україна: важкі питання". Дискусії бувають гарячими, бувають некоректними. Їх організаторами були спочатку Об'єднання українців у Польщі (ОУП) і Світовий союз ветеранів Армії крайової.

ОУП вийшло із організаторів в знак протесту проти спроб польської сторони не розглядати питання акції "Вісла" чи подавати її в абсолютно виправдувальному дусі. Згодом самі польські організатори заявили, що метою дискусій вважали визнання вини і покаяння з боку українців.

Володимир В'ятрович. Фото: focus.ua

Розрахунок ішов на те, що буде прийнята спільна резолюція, яка врешті-решт розставить крапки над "і". І цією крапкою мало бути каяття українців. А з таким підходом дуже важко розібратися із тим, чим була та війна. Історики мають спокійніше ставитися до предмету, ґрунтовно досліджувати і, в першу чергу, шукати документи.

Останнім часом в Польщі відбулася дуже серйозна зміна акцентів в історіографії щодо польсько-українського протистояння. Протягом 90-х років вона дуже впевнено і цікаво розвивалася.

Прометеї двох народів. Люди, які примиряли Україну і Польщу

Один із, як на мене, найкращих польських істориків, нині покійний Рішард Тожецькі писав доволі об'єктивно про польсько-український конфлікт, події на Холмщині, Волині і Галичині. Наукова дискусія була доволі спокійною і зваженою, але у 2003-му, у зв'язку з політичними відзначеннями річниці подій на Волині, відбулося зміщення акцентів.

Негативну роль, як на мене, відіграла не тільки політизація вшанувань, але й надзвичайно велика увага до видання Владислава і Еви Сємашків "Геноцид, вчинений українськими націоналістами на Волині".

Ця збірка спогадів, видана за підтримки канцелярії президента Польщі, стала своєрідним зламом в оцінці польсько-українського протистояння. Незважаючи на те, що перевірка даних українськими краєзнавцями, дослідниками зафіксувала дуже багато перекручень, перебільшень і відвертих фальсифікацій.

- Це зумисні перебільшення?

- Очевидно, самі автори, свідомо чи не свідомо, але допустили багато серйозних помилок, з метою показати надзвичайні страждання лише поляків і применшити жертви з українського боку.

В результаті, інші науковці, опираючись на цю книжку, перебільшують кількість жертв конфлікту, однобоко його висвітлюють. Усі цифри, мають більше спекулятивний, політичний характер, ніж опираються на фактичні дані

- Чи можна точно назвати, скільки загинуло поляків і українців за весь час протистояння?

- Ця цифра, як і більшість інших щодо катастроф у ХХ ст., ще не обрахована. Називають дуже різні дані. Деякі польські дослідники говорять про 250 тис., при тому, що до середини 90-х рр. мова йшла про 30-50 тис. Тобто кількість загиблих постійно зростає.

Якоїсь серйозної методології підрахунку кількості втрат ні з польського, ні з українського боку я не бачив. Мені здається, які б цифри не називали, вони потребують дуже серйозної кореляції і вивчення.

Порахувати важко. Ми можемо мати певні цифри поляків, які жили на території західної України до 1939 р., але ми не маємо точної цифри, скільки з них було депортовано в 1939-1941 роках, скільки було вивезено німцями на роботи, скільки загинуло від німців, совєтів і тих же українських повстанців. Поки нема таких даних, всі інші є дуже приблизними.

Сємашки, наприклад, говорять про 30 тисяч вбитих поляків на Волині, з них за іменами вони встановили лише близько 10 тисяч. Але разом з тим є дуже серйозні зауваження українських істориків, наприклад, Ярослава Царука, Івана Пущука, які перевіряли роботу Сємашків і показали, наскільки там є багато перебільшень і некоректної інформації.

Як вигадують міфи професійні "борці з українцями" в Польщі

Тобто зараз усі цифри мають більше спекулятивний, політичний характер, ніж опираються на фактичні дані.

Інший приклад спекуляцій - відзначення пам'яті жертв польсько-українського конфлікту відбувається щороку, починаючи з 2003, 11 липня. Приводом для цього є теза про те, що 11 липня 1943 року відбулася масова атака українських повстанців на польські села.

Польські дослідники, опираючись, зокрема, на дані Сємашків, спершу говорили про 80-90 знищених в той день сіл, зараз - мова йде про понад 160. Це використовувалося як аргумент системності антипольської акції, її серйозної координації і широкого ареалу.

Але коли починаємо шукати документи на підтвердження такої масовості, то є єдиний документ - звіт генерала Армії Крайової Коморовського, і то він говорить про значно меншу кількість населених пунктів - 60. Це, в принципі, теж досить велика цифра, яку потрібно верифіковувати.

Настільки масштабна акція, очевидно, мала залишити письмові сліди в документах УПА. Як провести таку операцію без зв'язку, координації?

- Невже немає таких документів?

- Жодного. Більш того, ми не маємо жодних документів про таку масштабну акцію і радянських партизан, які спостерігали і доповідали керівництву Комуністичної партії про розгортання війни між поляками і українцями. Ми не маємо німецьких документів, котрі теж збирали дані про події в тилу.  

Мова не йде, що в ніч з 11 на 12 липня не було жодних нападів на польські села. Очевидно, були. І серед знищених сіл був Порицьк - теперішня Павлівка, де відкрито пам'ятник. Мова йде про те, що масштаби надзвичайно перебільшені і ці завищені цифри стають ґрунтом для висновків про "програму винищення поляків".

Постійні пошуки неіснуючого наказу українського підпілля про знищення всіх поляків спотворюють об'єктивну картину протистояння.

Часто для того, щоб обґрунтувати існування цього наказу, наводять свідчення одного з командирів УПА Юрія Стельмащука, який під час допиту НКВД в 1945 р. нібито сказав про те, що отримав усну вказівку від Клима Савура про знищення всіх поляків.

Скільки ж солдатів було в УПА? Секрети розкриває Клим Савур

Я вирішив подивитися цей документ, і замовив його в архіві СБУ, очікуючи, що отримаю справу Юрія Стельмащука з протоколами його допитів. Але це виявився один із томів справи "Берлога" - заведеної НКВД проти проводу ОУН.

І в цьому томі справді був документ, який називався "Секретные директивы об уничтожении польского населения", представлений як нібито виписка з протоколу допиту Юрія Стельмащука від 28 лютого 1945 р. Звірка із справою Юрія Стельмащука, де би мали бути ці протоколи допитів, показала, що не існує протоколу допиту від 28 лютого 1945 р.

Тобто згадана і цитована виписка зроблена з неіснуючого протоколу, я думаю, що вона з'явилася у 1960-тих роках, коли КГБ творило єдиний масив матеріалів про УПА. І брак важливого документа для компрометації УПА було просто заповнено таким чином, що створено псевдо-директиву.

На жаль, цей документ досі часто використовується польськими істориками, які не читають справу Стельмащука. А в ній, зокрема він говорить про найбільші атаки в серпні, а не в липні 1943 року.  За його свідченням, він отримав від Клима Савура вказівку про знищення поляків одного з районів.

В той самий час на Волині перебуває представник Романа Шухевича Олександр Луцький, який говорить, що жодної вказівку з центру про рішення в антипольській справі немає, тому це все місцева ініціатива.

- Але нема диму без вогню. УПА ж справді розпочала масову акцію з ліквідації поляків.

- УПА долучилося до стихійного конфлікту між поляками і українцями десь у квітні 1943 року. На той момент вже палала селянська війна, село проти села...

Якщо слідкувати за звітами польського підпілля, то, на їхню думку, одним з ініціаторів конфлікту були загони Тараса Бульби-"Боровця". Можливо, тут є певна рація, зважаючи на те, що вони не мали чіткої структури, дисципліни і значною мірою нагадували отаманські загони в центральній і південній Україні 20-х рр.

Ймовірно, їхнє долучення до селянської війни надало їй додаткової гостроти. Бандерівська УПА ж до осені 1943 року не контролювала повністю територію Волині. Тут діяли, принаймні до літа, загони того ж Бульби, мельниківці. Отже, в середовищі українського руху ще були серйозні непорозуміння, які виливалися навіть у взаємну збройну боротьбу.

Волинь-1943. Український комплекс жертви з чистим сумлінням

Щойно влітку 1943 року бандерівцям вдалося опанувати ситуацію. Але навіть в самій ОУН(б) в цей період тривали суперечки, які закінчилися усуненням Миколи Лебедя, і затвердженням серпні 1943 року керівником підпілля Романа Шухевича.

Ці всі внутрішні непорозуміння в українському визвольному русі, є аргументом про неможливість рішення щодо проведення антипольської акції, адже його просто не було кому приймати. Крім того, повстанська армія тільки формувалася, відповідно ставити перед нею такі завдання, про які пишуть деякі польські історики, було нереально.

- Чому тоді стільки жертв?

- Щоб зрозуміти, чому конфлікт на Волині весною-влітку 1943 року набрав такої динаміки, слід придивитися до його учасників. Розпочалися стихійні антипольські акції, в яких масову участь брало цивільне українське населення, з згодом - польське, до кого вже як захисники долучилися військові підрозділи обох підпільних рухів. Через це така велика кількість цивільних втрат з обох боків.

Якщо підсумувати - на Волині конфлікт розпочався як стихійний з масовою участю цивільного населення, загострився після долучення до нього загонів Бульби-"Боровця", а потім вже й УПА.

Очевидно, що рішення про втручання відділів УПА приймав Дмитро Клячківський - "Клим Савур", якого в серпні 1943 року на Проводі ОУН засуджували Микола Лебедь (до речі, часто звинувачуваний поляками в авторстві міфічного наказу №1 про знищення поляків) і Михайло Степаняк.

Михайло Степаняк: комуніст і член проводу ОУН

Але після обговорення Провід виправдав дії "Клима Савура", адже коли почалася бійня, відділи УПА не могли стояти осторонь, не захищаючи українське населення.

- Що спричинило бійню?

- Причин є дуже багато. Це і польська довоєнна політика, доволі жорстка, особливо на Волині....

- А чому власне в 1943-му? Чому стільки чекати, чому не в 1941-му?

- Справа в тому, що до 1943 року і українське і польське підпілля дотримувалося концепції вичікування в розгортанні збройних сил. ОУН чекала, коли Німеччина і Радянський Союз себе достатньо виснажить у взаємній боротьбі, щоб почати власну повстанську. Так само робили поляки, які розгортали підпільні структури, озброювали їх, але не давали сигналу про початок.

Цей баланс у 1943 році порушився через кілька причин.

Перша, політична: поразка німців під Сталінградом показала, що вони програють і відступатимуть, а отже постане питання, кому будуть належати землі Західної України: українцям чи полякам.

Друга, тактична: з кінця 1942 року - на початку 1943 радянські партизани намагаються опанувати українську Волинь і Полісся так, як уже опанували Білорусь. Але тут українське підпілля практично заблокувало можливості для розвитку червоних. Власне поява радянських партизан дестабілізувала хитку рівновагу між українцями і поляками, і стала однією з причин початку конфлікту.

- А як червоні могли спровокувати війну між українцями і поляками?

- Приблизно в квітні 1943 року селянський польсько-український конфлікт набув масштабного характеру, і в звітах як українського, так і польського підпілля, принаймні про період весни постійно говориться про стихійні заворушення.

В той час в квітні 1943 р. німці виявили поховання польських офіцерів в Катині і, очевидно, використали в пропаганді. Це вилилося в серйозне загострення стосунків між польським еміграційним і радянським урядами. Врешті відбувся розрив відносин, і для СРСР виникла серйозна проблема: червоні партизани на Волині і Поліссі, крім спротиву українців, могли зіткнутися із спротивом поляків. Цьому вдало завадила війна між українцями і поляками.

Поляки, яких на Волині була меншість (приблизне співвідношення 1:7), на початковому етапі не змогли організувати системний опір. Відповідно, поклалися на радянських партизан, тому польські села стали їх базою. Це і зруйнувало хиткий спокій. З одного боку, радянські партизани ніби надавали охорону і справді обороняли польські села, але з другого боку часто були причиною конфліктів, бо проводили антиукраїнські акції чи підставляли їх під удар німців.

Найкращим прикладом такої політики є сумнозвісне польське село Гута Пеняцька, де радянський партизанський загін вбив кілька німців і відступив, залишивши село на поталу ворогам.

- Там і СС "Галичина" брала участь?

- Німці вирішили провести каральну операцію, зокрема і руками українців. Вони використали добровольців з поліційних полків, які потім стали вояками дивізії СС "Галичина".

Гута Пеняцька: село, від якого залишився тільки цвинтар (ФОТО)

Ця трагедія показує, наскільки неоднозначним був конфлікт, наскільки в ньому було різних дійових осіб, що, на жаль, не українці і не поляки були головними акторами, і це, можливо, стояло на заваді примирення. Адже переговори між українським і польським підпіллям тривали ще від літа 1942 року. Цікаво, що посередником у цих переговорах виступала, зокрема, і Греко-Католицька Церква.

- І були успішні переговори?

- Важко їх назвати успішними, адже політичні позиції, з яких виходили сторони, практично прирікали їх на поразку. Для поляків беззаперечною ціллю було відновлення кордонів 1939 року, включно із Галичиною і Волиню. Це - основа польської політики в роки Другої світової війни.

Український визвольний рух, для якого землі Західної України були головною базою розвитку, не міг із цим погодитися. Через це перемовини 1942-1943 років ні до чого не привели, а з огляду на те, що жодна із сторін не поступалася, війни між українцями і поляками було не уникнути.

Станом на 1942 рік, ситуація була настільки вибухонебезпечною, що спалах збройного конфлікту в одному із регіонів спричинився до його швидкого поширення по всіх західноукраїнських територіях.

Взагалі для розвитку тієї війни характерний своєрідний "ефект доміно": за документами все починається влітку 1942 року на Холмщині. Масштаби війни були ще невеликі: з українського боку близько 500 постраждалих.

Тут поляки ліквідовували українців, вважаючи їх колаборантами, українці ж були переконані, що їх вбивають за національність, тому що жертвами були вчителі, солтиси, громадські активісти - люди, які лідирували в українському русі.

У 1943 році конфлікт розростається і перекидається на територію Волині, де постраждалою стороною є, в першу чергу, поляки, а одним із каталізаторів - інформація про події на Холмщині. Ефект "доміно" ще спрацює і в 1944 році на Галичині, і в 1945 на Закерзонні.

- Чому він спрацював?

- Суворого кордону між цими землями не було і інформація про вбивства циркулювала з одного регіону в інший. Вона помножувалася, перебільшувалася і представлялася як абсолютні жахи, чим провокувала випереджувальні дії.

- Але ж на Галичині в той час спокійніше. Хіба можна говорити, що інформація з Холмщини рухалася лише у бік Волині?

- На Волині поляки спромоглися на організований спротив з серпня 1943 року, створили бази самооборони, боївки. Звіти українського підпілля розповідають, що у вересні-жовтні окремі райони цілковито контролюються поляками і українці втікають в ліси. Волинь палатиме до приходу німецько-радянського фронту на початку 1944 року.

Тим часом 1943 рік на Галичині був відносно спокійним: м'якша окупаційна німецька політика, сильніші позиції і бандерівців, і польського підпілля, які були здатні контролювати стихійні заворушення. Нагадаю, обидва рухи застосовували тактику вичікування. Волинь ж була не достатньо опанована ні одними, ні другими. Через це стихійні виступи відіграли вирішальну роль.

- Якщо Волинь - батьківщина УПА, то як там поляки можуть контролювати цілі райони?

- Так, Волинь є батьківщиною УПА, але створенню УПА сприяв той же стихійний момент. З одного боку було підпілля, яке мало свої структури і готувалося до розгортання армії, а з другого - стихійний опір, який спонукав керівників ОУН почати творити армію значно швидше, ніж вони планували.

На Волині окупаційна політика німців була надзвичайно жорстокою - люди почали втікати до лісу, озброюватися. Бандерівцям залишалося або очолити цей процес, або залишитися поза ним. Вони вирішили його очолити, і власне, так було створено УПА.

- Повернімося до Галичини.

- В 1944 році до Галичини підходить фронт і загострюється питання майбутнього цієї території. Поляки ставлять собі за мету ще перед вступом радянської влади підняти повстання, оголосити державу і змусити визнати кордон 1939 року.

Завадити цьому могли українці, які володіли розгалуженою підпільною мережею. Аби їх паралізувати, проводяться наступальні дії, зокрема так звана Грубешівська революція - в березні-квітні 1944 року знищено 36 українських сіл і сили перекидаються з центральної Польщі під Львів. Це призводить до спалаху весною 1944 року війни між українським і польським підпіллям вже на території Галичини.

- Не цивільне населення?

- Головними учасниками війни на території Галичини були підпільні структури: АК і УПА, хоч теж не обійшлося без жакерії. Останні акти війни відіграно в липні 1944 року у Львові. 27 липня, коли німці вже відступили, а радянська влада ще не прийшла, поляки вирішили проголосити Львів польським містом.

Польські підпільники з червоно-білими пов'язками розпочали операцію "Буря", арештовували і розстрілювали потенційно небезпечних для них українців. Але дуже скоро радянська влада завдала поразки польським зусиллям.

УПА і АК: без возвеличення і паплюження

Проте навіть із приходом спільного ворога польсько-українська війна не скінчилася. Після Другої світової вона перекинулася на Закерзоння - землі, населені українцями, а віддані Польщі.

І знову в силу вступили різні каталізатори. Це - пам'ять про акти взаємної агресії на Волині і Галичині, ненависть одних до других. Бажання СРСР ліквідувати український визвольний рух підсилило апетити поляків. Відповідно, на початку 1945 року польське антикомуністичне підпілля починає атаку проти українців Закерзоння.

Тоді у січні-березні знищено кілька сіл, серед них Павлокому, де нині стоїть пам'ятник. В квітні ж відбулися відплатні акції УПА, які змусили поляків піти на переговори і зупинили розростання війни між польським і українським підпіллям.

- І змогли зупинити цивільне населення?

- Так.

- А як вони це зробили?

- Я думаю, що в першу чергу через те, що структури польського і українського підпілля тут були значно сильнішими, ніж на інших територіях. По-друге, СРСР чітко проявив себе як спільний ворог і для українців, і для поляків. Власне, підписанням угоди травня 1945 року було поставлено крапку принаймні в війні між українським і польським підпільними рухами.

Але польсько-українська війна не припинилася, тому що у вересні 1945 року комуністичний польський уряд вирішує пришвидшити виїзд українців із Закерзоння. Згідно польсько-радянської угоди 1944 року українці мали залишити території Східної Польщі, а поляки - Західної України.

Добровільно люди не бажали переселятися, відповідно польська влада у вересні 1945 кидає армію на цивільне населення. У відповідь УПА оголошує акції масового спротиву. Так почалася боротьба між партизанами УПА і польським комуністичним військом, яка завершилася сумнозвісною акцією "Вісла" у 1947 році.

Операція "Вісла": останній акт українсько-польської трагедії

Строкату картину війни доповнює те, що українське і польське підпілля не просто мало переговори і перемир'я, а й навіть провели кілька спільних атак. Найвідоміша - штурм міста Грубешова у травні 1946 року проти польського комуністичного війська і НКВД.

Ця успішна операція показує, що люди, які воювали між собою, стріляли один в одного, були здатні переступити через упередження, через взаємно пролиту кров і об'єднатися хоча б перед спільним ворогом.

- В серпні заплановано відкриття пам'ятника загиблим українцям і полякам, за участі президентів Польщі і України. Здається, примирення двох народів відбувається, до того ж на державному рівні...

- Вшановувати пам'ять необхідно, але мова має йти про симетричні заходи. На жаль, така ідея серйозно і неодноразово порушена: до прикладу, вже два роки на території Польщі не можуть відкрити пам'ятник в Сагрині - українському селі, знищеному в березні 1944 року вояками Армії Крайової.

Планувалася участь президентів Ющенка і Качинського, але так нічого і відбулося. Отже, симетрії поки що в цих вшануваннях, як це не прикро, немає.

- Формулу "Вибачаємо і просимо вибачення" використовували Кучма і Ющенко, тепер те саме робить Янукович. Чи правильні ці дії?

- Я не знаю, чи правильна ця формула.

- Примирення ж треба якось шукати?

- Примирення можливе і потрібне через пізнання правди, історичних фактів, а не міфів чи фальсифікацій. Я не знаю, чи ми маємо право говорити від імені тих людей, які брали участь в цій війні, що ми пробачаємо, чи що ми просимо вибачення. Це не наша з вами війна, це війна попередніх поколінь.

Ми повинні вивчити цю проблему, зрозуміти її. Але ми не маємо права говорити від їх імені, оцінювати їх з висоти свого становища. Наше завдання зараз - спокійно знайти справжні причини протистояння, бо тільки тоді ми зможемо убезпечитися від його повторення.

Якщо ж будемо шукати якісь міфічні або політично зручні для однієї чи другої сторони відповіді, то ніколи не дізнаємося правдивих мотивів, які штовхали українців і поляків на взаємне вбивство.

- Кого варто читати з істориків про Волинь?

- Наразі єдина серйозна робота, яка з'явилася, - це Ігоря Ільюшина, що була опублікована десь два роки тому у видавничому домі Києво-Могилянської Академії - "Українська Повстанська армія і Армія Крайова: протистояння в Західній Україні 1939-1945 рр.". Є цікаві публікації Юрія Шаповала, Івана Патриляка, Леоніда Зашкільняка, Ярослава Дашкевича.

Сподіваюся, незабаром ви зможете почитати і мою книжку - "Друга польсько-українська війна 1942-1947 рр." Для мене важливо було показати, що все, що відбувалося, мало свою внутрішню логіку, закономірність, часто абсолютну симетричність у використовуваних методах та інструментах. Це була війна від 1942 до 1947 року, друга в ХХ столітті між українцями і поляками після 1918-го.

Також Центр досліджень визвольного руху у вересні видає упорядкований мною двотомник документів українського підпілля про цю війну.

- Що за архіви використовувались?

- Архів СБУ, де дуже багато польських і українських документів, а також велика частина документів з архіву Миколи Лебедя, частина якого в Гарварді, а частина - в Центрі досліджень визвольного руху.

Це надзвичайно цікаві документи, це протоколи про знищення Армією Крайовою українських сіл в березні 1944 р., протоколи допитів членів польського підпілля Службою безпеки ОУН, звіти українського і польського підпілля, радянські документи, документи радянських партизанів, які доповідали про ситуацію на Західній Україні.

Документи, що публікуватимуться вперше і досі не використовувалися дослідниками, скорелюють уявлення про польсько-український конфлікт, і, сподіваюсь, підтвердять мою концепцію, що це була друга польсько-українська війна.



Павло Солодько
Pедактор "Історичної Правди"

Теми: Волинська трагедія, XX сторіччя, історія України, Польща, Друга світова війна, УПА, АК, ОУН

АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter