Нещодавно я намагалася пояснити, чому мені здається невдалою інсталяція Марини Абрамович в Бабиному Яру, і зрозуміла, що безкінечно заперечувати людям, які пишуть «так це ж концептуалізм, ви просто нічого не розумієте», безглуздо. Краще розповісти про проєкт, який, на відміну від роботи Абрамович, колись дуже сильно мене зачепив. Почати доведеться здалеку.

Наближаючись, ми стали помічати схожість із нашим старим Льодовиковим язиком поблизу Еребуса, і врешті-решт помітили на ньому прапор; раптово нам спало на думку, що цей уламок, мабуть, і справді відірвався від старого Льодовикового язика поблизу Еребуса. Авжеж, так воно й було; ми розбили табір біля його зовнішнього краю, залізли на нього і виявили там залишений Кемпбеллом склад корму та ряд кілків, вбитих як дороговкази для поні на осінь.

Найбільшим багатством нації є не лише її золоті запаси, чи навіть промисловість, а передо всім молодь з добрими педагогами, за допомогою яких будується добробут народу і його світле майбутнє. Тому головною турботою є те, щоб на чолі школи та держави завжди стояли високоосвічені та жертвенні люди

Уряд СРСР забороняв нерадянському режисерові… показувати його ж власний фільм у себе ж на Батьківщині. Звучить як нонсенс, однак такий випадок і справді був – радянська цензура відправила на полицю фільм польського режисера Анджея Жулавського на цілих 16 років!

Режим Лукашенка викинув з підручників історії все, що не вихваляє комунізм, Сталіна, СРСР, Лукашенка та "русский мир". Але є книги, які можуть дати цілком об’єктивне уявлення про події давньої та новітньої історії Білорусі

Маємо констатувати, що в Україні сьогодні пам’ять про Майдани притлумлюється, розвіюється під тиском розчарувань, «вигорання», нових викликів, політичних маніпуляцій. Соціологічні дослідження свідчать, що українці схильні забувати свою «гарячу історію». Особливу роль у збереженні та презентації травматичного минулого, реалізації державної політики пам’яті, а також формуванні відповідальної культури пам’яті відіграють музеї та меморіальні комплекси.

Недоліки нашого одягу – річ суто технічна, і обговорюємо ми її надто часто, щоб зараз детально розписувати; але за результатами цього нового дослідження наших арктичних попередників можу з задоволенням зазначити, що стає дедалі очевиднішим, що наше вбрання – найкраще з усіх, що будь-коли створювали для такої мети. Єдиний виняток – можливо, для весняних мандрів краще годилися б шкури, але ця альтернатива нам не доступна. Попри це, ми постійно вносимо дрібні вдосконалення

25 років тому – 2 вересня 1996 р. до обігу, на зміну гіперінфльованим купонам, прийшла гривня. Але історія наших грошей почалась задовго до того! Слово «гривня» - похідне від слова «гривна», яке походить від слово "грива"/"шия" і позначало срібний обруч, який носили на шиї і який мав свою вагу.

Повертаючись, вони побачили собаку, який ішов по крижині з півночі. Тварина помчала до них, вистрибуючи на радощах. Тоді вони збагнули, що це наш давно загублений Жулік. На гриві в нього запеклась кров, а від нього самого сильно відгонило тюленячим жиром: шлунок набитий, але, судячи з гострого хребта, цей стан для нього радше незвичний; у денному світлі він видається здоровим та сильним і він явно дуже радий повернутися додому.

Ім'я Ушакова - це сталінська модель Російської імперії. Зберігаючи сталінський імперський топонім, ми поза волею зберігаємо сталінські імперські міфи

Нечасто я відчуваю сентиментальну прив'язаність до предметів одягу, але маю зізнатися у ніжній любові до свого вірного форменого пальта, незмінно корисного. Йому вже щонайменше двадцять три роки, і можу засвідчити, що йому немало довелося пережити.

Його не щадили ні дощ, ні вітер, ні солоні морські бризки, ні тропічна спека, ні арктичний холод; воно пережило багато наборів ґудзиків від їхньої блискучої позолоченої молодості до позеленілої старості, але воно несе свої чотирисмужкові погони так само поважно, як колись у давнину носило одиноку тасьму із кільцем, яка засвідчувала його належність скромному другому лейтенанту

Президент Зеленський дедалі вправніше перебирається в українські шати, залишаючи осторонь історичну суть та призначення української держави. Це поки що лише фасад, за яким ховається малоосвічений радянський інженер. Проте, цей фасад є комфортним для його електората - людей, які до 2019 року вважали себе радше радянськими людьми, ніж українцями. Для таких радянський ресентимент в українських строях є прийнятною формою нової ідентичності

Нашою великою проблемою і бідою є брак знання про звичаї, побутуючі настрої і світогляд в різних куточках нашої великої і чудової (без іронії) країни

Вуличну виставку УІНП на Подолі в Києві вандали пошкодили чотири рази менш ніж за місяць! О це людям архівні факти, історичні фото і правда спокою не дає)))

Ми, нащадки тих, хто пережили страшну травму війн та штучних голодоморів осмислюємо свою ідентичність. А гастрономічна спадщина – це один із її чинників. Ми – постколоніальна країна. Ми ще добре пам’ятаємо голод, дефіцити харчів, уніфікацію кулінарних традицій та інші «фірмові» совєцькі практики приниження через їжу. Одночасно із цим творилася ідеологічно підкріплена нова гастрономічна традиція - совєцька їжа для совєцьких людей

Неділя минає за звичним розпорядком. Співи гімнів уже потихеньку стають для нас приводом для гордості. Тепер, коли всі співці у зборі, звучимо ми лунко

Квартира для середнього класу в Санкт-Петербурзі початку ХХ століття. Найчастіше це були 3-6-кімнатні квартири, з електричним освітленням, ванною і туалетною кімнатами. Доволі часто - з телефоном. Середній клас, який проживає в таких квартирах - чиновники до статського радника, офіцери до бригадира, вчителі гімназій, викладачі вищих навчальних закладів, а також від художників і письменників до інженерів, присяжних повірених (адвокатів) і лікарів з індивідуальною практикою

Щоб люди блукали в глибинах полярної ночі, терплячи у темряві найпохмуріший холод і найлютіші бурі, – це вже щось новеньке; щоб вони, попри всі напасті, витримували це впродовж п'яти тижнів, – це геройство. Так у нашого покоління з'явилося сказання, яке, сподіваюся, не обросте домислами

А ви знали, що парк Eugen Schaumanin puisto неподалік посольства України у Фінляндії носить ім'я того, хто вбив російського генерал-губернатора Ніколая Бобрікова? І що цей хлопака народився у Харкові? І що його закривавлена сорочка виставлена у Національному музеї Фінляндії?

Проблема не в тому, у кого більше грошей і хто яскравіше чи цікавіше побудує, а в тому, наскільки українське суспільство є частиною цього процесу і частиною дискусії про нього, наскільки воно розуміє і приймає цей об'єкт і каже: ось це наша пам'ять. І зрештою наскільки цей проєкт не зовнішній для українського суспільства, а внутрішній. Таке не можна нав'язати і купити не можна.