Ми з сестрою - перше серед чотирьох поколінь жінок у нашій родині, яке має можливість реалізуватися професійно. У моєї прабабусі цієї можливості не було через більшовиків, які прийшли в Крим. Все націоналізували та забрали. У бабусі - через депортацію. Їх вислали на Урал, де довелося працювати на лісовиробництві. А через два роки - збирати бавовну в Узбекистані. Мама не змогла вступити в медичний університет, бо ми були небажаними та «квотними» і треба було йти на угоди з совістю.

Нам допомогла вижити саме ця безоглядна любов до рідної землі. Запитайте у будь-якого кримського татарина, де б він не жив, не працював – вітчизною для нього завжди залишається Крим. Мої друзі – кримські татари – вчаться в різних містах України та світу, але практично всі мріють повернутись додому в старості (рос.).