Суспільству завжди були цікаві сильні постаті. Особливо сильні жінки, які добилися свого становища через потяг до знань, бажання нового досвіду й тяжку працю. Вони ламають стереотипи щодо того, якою повинна бути жінка, а якою ні. Вони діють всупереч умовностям, канонам і упередженням свого часу.

"Коли ви побачите людину у вигляді молодого капітана далекої плавби, що однак у футлярі несе дорожню машинку для писання, або, ще краще, коли ви побачите людину, що, маючи всі вищезгадані ознаки і хорошу європейську поставу, буде зі скаженим захопленням доводити гурткові письменників про незрівняну красу і насолоду їздити на мотоциклі, — то знайте, що це вже дійсно я, Леонід Чернов, що маю зараз на Україні цілком випадкове таке російське прізвище, бо справжнє у мене — Малошийченко".

Коли ви втомилися щось і комусь доводити – лиходійте, забудьте свої добрі справи, бо вони вже лишень приємний спогад. Уникайте буття гріховодом, не здіймайте своєї справжньої маски, бо ж вона у вас одна-єдина. Стійте зі злочинцями і ворохобниками, бо вони теж хочуть жити – не тужити.

Фактично вся антисемітська спрямованість процесу інспірувалася з імперського центру на Неві, хоча й з подачі та за активної підтримки монархістів і чорносотенців Києва.

На долю Парасковії Кук випало чимало випробувань: ще за життя вона втратила п'ятьох із восьми своїх дітей, пережила радянську та німецьку окупації, конфіскацію усього майна та зрештою ув'язнення. Усі ці події ретельно описує син Парасковії, останній Головний командир УПА, Василь Кук, подаючи цікаві факти із життя матері та усієї своє родини. Враження від книги підсилюють спогади доктора Степана Шухевича, котрий став свідком останньої зустрічі Парасковії із сином Іларієм перед його загибеллю.

Перша в Європі демократична конституція була розроблена українським Гетьманом Пилипом Орликом, але через історичні обставини вона не могла бути реалізована. У XVI столітті було ухвалено козачу Конституцію Стефана Баторія, яка офіційно встановила посаду Гетьмана. УНР розробила свій основний закон, але він залишився голою декларацією. Українські конституції, які функціонували за Радянського Союзу, були фіговим листком для прикриття комуністичної диктатури.

Вихід збірки статей і есеїстики лідера ОУН (революційної) Степана Бандери у “Нашому Форматі” став направду бібліографічною вдачею 2022-2023 років. Книга “вистрілила”. Це якраз той випадок, коли книга з’являється в потрібний час і в потрібному місці. З 2014 року, коли росіяни прийшли в Україну зі зброєю в руках, цікавість українців до особи і діяльності провідника українських революційних націоналістів значно зросла.

Вечірнє чтиво - "Львівські нотатки" професора університету, класичного філолога Ришарда Ґаншинця (1888-1958), які написані у формі листів до дружини і охоплюють 1944-1946 рр., з перервою на чотиримісячний арешт на початку 1945 р. Багато інформації про повсякдення "других совітів", нотатки розлогі і справді цікаві для тих, хто живе цією темою. До вашої уваги кілька замальовок.

Якщо вам немає чим зайнятися у житті цивільних, шукайте свого місця серед військових. Там знайдете сенс буття, хотіння боротися і здобувати трофеї, увінчувати свій чин славою і нагородами. А найперше, якщо бажаєте бути людиною на новій землі, служіть новій державі вірою і правдою. За це, плюс за присягу вірности їй, вона Вас ніколи, ані вдень, ані вночі, не забуде. Вірте військові, і все буде добре!

Сучасний новий консерватизм давно не сповідує ідеалістичні погляди на демократію. Сучасні консерватори проти того, щоб визнавати метою суспільного розвитку нестримну свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єдність інтересів держави та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не можна абсолютизувати громадську думку, адже в сучасних державах її цілеспрямовано формують, нею маніпулюють. Оскільки сучасне суспільство плюралістичне й охоплює багато культур, то єдиної громадської думки бути не може. Кожен обстоює власну позицію, від чого страждає нація і держава.

Це ніби вибух із минулого – доказ, що немає нічого нового в цьому світі. Десять років я вважав себе першим українським популяризатором прощі Шляхом святого Якова, стародавнього паломницького шляху, що проходить Іспанією, Португалією, Францією та іншими європейськими країнами, проте історія сміється наді мною. Виявляється, я запізнився майже на 60 років, адже виявилось, що перша відома стаття українською на цю тему вийшла друком ще у жовтні 1955 в бандерівській газеті «Шлях перемоги», що видавалася у Мюнхені.

У таборах страшно було. Розумієте, землянка, сходи. Вікна — то такий тонкий пасочок нагорі. Землянка довга, на двісті двадцять чоловік. Нари одні, нари другі. Я, як молодий хлопець, то все лягав на другі нари. Ні соломи, нічого не було, просто дошки, то навіть не дошки, а горбулі такі, з ґудзами, і на то лягаєш, жодної подушки. Холодно так, навколо шахти. Там пічка вроді горить, а барак довгий — і тепло майже не доходить. Лягаєш у валянках, шапку зав’язуєш і так лягаєш