Його помешкання у Мюнхені у 1950-60-х роках стало своєрідним центром зустрічей культурних діячів української діаспори, а в просторій робітні було створено близько 300 станкових скульптур в глині та бронзі, що експонувались на 10 персональних виставках у мистецьких центрах Західної Європи та США.

Восени 1933-го, після першого заслання до Котласу, Охрім Кравченко повернувся в Україну. Проживати у Києві заборонили, тому поїхав у рідні Кищенці – і не впізнав: "Село заросло бур'янами, коло хат ніякої огорожі, нема ні стаєнь, ні клунь, ні хлівів – усе попалили взимку. Аж страшно стало. По вулиці ні живої душі – собак поїли, котів поїли… Батька не застав – помер з голоду…"

Молодший брат Михайла Бойчука – Тимофій – прожив коротке, але яскраве мистецьке життя. Тимкові навчання і творчість випали на швидкоплинні роки існування Української Академії Мистецтва в рамах Української державності. Й помер він у рік, коли червонозірчасті "соціальні експериментатори перетворили її на інститут пластичних мистецтв". Йому завжди буде двадцять шість...

Твори художниці експонували на міжнародних виставках у Відні, Лондоні, Берліні, Стокгольмі та в інших європейських культурних центрах. Софія Налепінська-Бойчук була відомим українським гравером, професором Київського художнього інституту, яка виростила цілу плеяду учнів і заснувала школу сучасного українського граверства. Для більшовиків, які боролись проти української культури і всіма засобами знищували її, мисткиня стала таким же "ворожим елементом", як і інші бойчукісти.