Останній бій повстанця "Сайгора"

Оцьому молодому чоловікові, що на світлині - Зеновію Ліщинському, тільки б у кіно зніматися! Правда..? Але ж, ні - після вторгнення радянських росіян до Галичини у 1944 році цей 20-річний стриянин зі священничої родини, не довго думаючи взяв до рук зброю і пішов у підпілля: "до лісу".

На вроджену інтелігентність і блискучий аналітичний розум Зеновія Лещинського, у Службі Безпеки ОУН одразу ж звернули увагу. Зрештою, півтора роки майже безперервних боїв зі "стребками" (НКВДистами) на Сколівщині і Дрогобиччині, зробили зі Зеновія Ліщинського вишколеного і досвідченого бійця-підпільника із позивним "Сайгор".

Скільки точно синьопогонників зі звіздами на фуражках відправив до праотців згаданий "Сайгор", зараз важко встановити. Очевидці стверджують, що їх (забитих ворогів) було чимало. Зважаючи на бойовий досвід "Сайгора" а, головно, на його вміння аналітично мислити, аналізувати і швидко приймати єдиноправильні рішення, то у травні 1946 року його, незважаючи на дуже молодий вік, призначили референтом Служби Безпеки Стрийського надрайонного проводу ОУН.

Скільки сала залив за шкіру радянським окупантам Зеновій Ліщинський свідчить те, як за ним тоді стребки "полювали". Із інформації, здобутої на допитах арештованих, НКВДисти створили свою "ориентировку на этого бандеровца", в якій було написано, що цей Зеновій Ліщинський "...высокого роста, шатен, волосы зачесывает на правую сторону, имеет худорлявый с горбинкой нос и наручные круглые часы небольшого размера из белого металла и черным ремешком. Одет в гражданский пиджак, немецкие штаны-галифе, хромовые сапоги с простыми передками, шапка гражданского местного кроя пепельного цвета, вооружен автоматом ППШ и пистолетом ТТ" (це за інформацією В. Ільницького, який відшукав цей документ серед архівних матеріалів у ГДА СБУ).

Небо над "Сайгором" почало хмуритися десь із 6 лютого 1948 року, коли під час проведення МГБістської операції "Ущелье" в районі села Верхнє Синевидсько на Сколівщині, синьопогонники заарештували місцевого мешканця, який здав їм інформацію про криївку УПА, в якій перебував "Сайгор" і вісім його бійців.

І, вже через два дня - 8 лютого 1948 року оперативною групою МГБ УССР і оперативним складом відділу 2-Н УМГБ, бункер з нашими упівцями було локалізовано і оточено. Зі слів очевидців того бою, "Сайгор" із побратимами "...встановили кулемет при вході до бункеру і запекло оборонялися, поки вистачало набоїв і гранат. Однак, вирватися із звідусіль оточеної ворогом криївки, хлопці так і не змогли". Всі до одного, у ній й загинули.

Загиблих повстанців росіяни забрали спершу до Корчина, де почали зганяти людей на впізнання померлих. Після того трупи наших повстанців перевезли до Сколього і скинули спочатку на подвір'я місцевого відділку МГБ, а за тим - просто вивезли за місто і там викинули...Через пів-століття після тих подій - у 1992 році, на тому місці де тоді скинули тіла тих дев'ятьох наших вбитих упівців, вдячні сколівчани насипали невелику могилу із пам'ятним хрестом нагорі. І, здавалось-би, на тому все...

Але, є у мене одне питання до стрийської, дрогобицької і сколівської влади: а, як нині бути із нащадками тих росіян-офіцерів, які тоді: у 1944-1948 роках працювали у стрийському, дрогобицькому і сколівському районних управліннях НКВД..? Адже, сім'ї тих російських офіцерів, які в немислимий спосіб мордували наших людей у своїх катівнях, отримали тоді власні квартири в Стрию, Дрогобичі і Скольому, потім дали потомство, з роками навіть трохи окультурилися у цивілізованому оточенні, а тепер окремі їх нащадки ще й українізувалися, мімікруючи під патріотів.

Крім того, майже усі тіла тих російсько-радянських НКВДистів-офіцерів, які завдавали нелюдських мук десяткам тисяч ні в чому неповинних галичан і вбивали їх у найжорстокіший спосіб, сьогодні преспокійно собі спочивають на цвинтарях у Стрию, Дрогобичі і у Сколе...