Рейтарська, 37. Нариси до історії, роздуми про сучасність

Досліджуючи історію Києва та його мешканців, я нерідко натрапляю на адреси, які притягують особливу увагу. Однією з них стала Рейтарська, 37, згадана у путівнику "Київські адреси Української революції 1917–1921" авторства Я. Файзуліна, М. Майорова та О. Кучерука.

Адреса здалась мені напрочуд знайомою. Пошуковий запит розставив усе по місцях: за цю будівлю та її охоронний статус уже не один рік точиться боротьба між громадою і забудовниками. Професійна деформація взяла своє, і мені захотілося заглибитись в історію будинку і з'ясувати, чи є в ній щось, що досі не потрапило на сторінки довідників і статей. Як виявилось, є.

Земська управа: початок

Будинок на Рейтарській, 37 стоїть за кілька хвилин ходи від Золотих воріт, у кварталі між Стрілецькою вулицею і Ярославовим валом. Зведений на місці садиби, він став новим домом для Київської повітової земської управи, що переїхала сюди з вулиці Трьохсвятительської у 1915 році.

Архівні документи зберегли бухгалтерські записи про виплати підрядникам за облаштування нового приміщення: електрифікацію, проведення телефону, ремонтні та господарські роботи.

Ця установа, попри свою бюрократичну назву, займалася цілком живими справами: доглядала за дорогами та лікарнями, піклувалася про освіту, організовувала пошту й протипожежну охорону, тощо.

До квітня 1917 року управу очолював Всеволод Якович Демченко – людина, чий слід буквально вкарбований у бруківку київських вулиць. Інженер шляхів сполучення, підприємець і депутат 4-ї Державної думи, він із 1908 по 1912 рік керував міською мостовою комісією і особисто курував замощення центральних вулиць: Хрещатика, Олександрівської (нині вулиці Грушевського та Сагайдачного), Миколаївської (вулиця Городецького), Фундуклеївської (Богдана Хмельницького) та Великої Васильківської.

Всеволод Демченко певний час також обіймав посаду повітового комісара Київщини. Ця посада була запроваджена Тимчасовим урядом, який призначав своїх повноважних представників на місцях, покладаючи виконання відповідних обов'язків на голів повітових земських управ. Як повітовий комісар, Демченко очолював Київську повітову громадську управу, що діяла 1917 року паралельно із земською. До її обов'язків належали контроль за діяльністю місцевих управ і міліції, забезпечення громадського порядку та виконання урядових постанов. Також управа мала інформувати населення про новий державний лад і координувати роботу громадських та урядових інституцій у повіті.

При ній відбувалися з'їзди Повітової громадської ради, до якої входили представники різних установ: волосних і міщанських управ, службовці повітового земства, виконавчих комітетів, земського самоврядування тощо.

Громадська управа, найбільш імовірно, була ліквідована наприкінці 1917-го, а її функції перейшли до земської. Цікаво, що юридичною адресою комісара також значилась вулиця Рейтарська, 37.

Революція відкинула Всеволода Демченка далеко від Рейтарської. За Гетьманату Скоропадського Демченко діяв у Всеукраїнській спілці промисловців і торговців, брав участь в Ясській конференції Антанти 1918 року, а на початку 1919-го опинився у тоді французькій Одесі, де став "міністром" уряду Андро де Ланжерона. До Києва він більше не повернувся, емігрувавши до Італії у 1919 році.

Революційний злам: 1917 рік

Справжнє потрясіння для будинку настало з лютим 1917 року. Саме тоді тут зосередилося кілька ключових фігур Української революції.

З грудня того ж року головою Повітової земської управи став Борис Преснухін, який у 1920 році обійняв посаду губернського комісара Київщини.

Але найяскравішою постаттю, пов'язаною з Рейтарською, 37 у революційний час, був Микита Шаповал – майбутній міністр пошт і телеграфу УНР, міністр земельних справ Директорії, а згодом доктор соціології і один з фундаторів української еміграційної науки в Празі та Подебрадах.

28 березня (10 квітня за новим стилем) 1917 року його обрали членом і заступником голови Київської повітової земської управи, а також призначили Київським повітовим комісаром Тимчасового уряду (та сама посада, яку першим обійняв Всеволод Демченко).

В автобіографії Шаповал залишив живий спомин про той час:

"…По приїзді в Київ маю присягу [внутрішню] примиритись з усіма, на кого нападав, служити одному — єдності… Я був тихий і смирний, давши собі слово не вилазити "на верх", ніде "не фігурувати", а згинути в праці. Тому я пішов у Київське Земство і на комісара Временного П-ва, щоб одержати прямий зв'язок з селом. "Принести Україні один українізований повіт" стало моїм ідеалом. Я здійснив свій намір. По-три рази або двічі був у селах: об'їхав майже всі села Київського повіту, скрізь улаштовуючи зібрання і мітинги…"

На цих посадах Шаповал пробув до 1 (14) жовтня 1917 року, після чого очолив лісовий департамент УНР.

Позірно мирне життя

1919 рік поставив крапку в "земській" сторінці історії будинку. Повітову земську управу ліквідували, будинок перейшов до Київського повітового виконкому Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Ідея самоврядування поступилась диктатурі пролетаріату.

З 1922 року тут почалось нове, позірно мирне життя. В будинку оселився Київський землевпорядний технікум, який після кількох реорганізацій 1930 року став Київським інженерно-меліоративним інститутом (КІМІ), а з 1933-го – Київським гідромеліоративним інститутом (КГМІ). Тут він пробув аж до 1959-го.

Станом на 1928 рік в установі викладала плеяда видатних науковців. Частина з них увійшла до скорботного списку жертв сталінського терору.

Євген Володимирович Оппоков – академік ВУАН і ВАСГНІЛ, основоположник наукової гідрології в Україні, засновник кафедри гідрології КПІ, директор НДІ водного господарства. Заарештований у 1937 році за звинуваченням у "контрреволюційних настроях і шпигунстві на користь Німеччини". Розстріляний у Биківнянському лісі. Реабілітований 1963 року.

Євген Дмитрович Сташевський – доктор історичних наук, автор фундаментальних праць з економічної історії України, завідувач кафедри в Кам'янець-Подільському, керівник Музею сільськогосподарської промисловості Цукротресту. Заарештований 1930 року у справі "Спілки визволення України" (відпущений), 1938-го – знову заарештований. Розстріляний.

Дмитро Євстахійович Белінг – іхтіолог і гідробіолог, засновник зоологічного відділу Дніпровської біостанції, завідувач дніпровської біостанції ВУАН. Заарештований у 1937 році за звинуваченням в "участі у контрреволюційній організації і шпигунстві".

Шкабара Олексій Степанович - фундатор науково-освітньої культури боліт та луківництва в українському Поліссі, викладач. За часів Української Центральної Ради, Української Держави гетьмана П. Скоропадського та Директорії Української Народної Республіки - голова Спілки працівників земельних організацій Волині і агроном губернії. У 1933 році заарештований за сфабрикованою справою про агрономів-шкідників, яких радянська влада звинуватила у спричиненні голоду в Україні 1932–1933 років, а також у нібито шпигунстві на користь Польщі. Пережив і ув'язнення, і заслання.

Роздуми про сучасність

Усі, хто проходив через цей будинок упродовж минулого століття, жили в часи, коли держава будувалась і руйнувалась одночасно, а завтрашній день не обіцяв нічого певного. Ми живемо в час, разюче схожий на їхній. Не за деталями, але за відчуттям. Захищаємо державу, ухвалюємо рішення в умовах невизначеності. І знову перед нами постає те саме питання: що залишиться після нас?

Будинок на Рейтарській, 37 стоїть досі. У самому серці Києва він зберігає пам'ять про земське самоврядування, революційні перетворення і трагічні долі вчених, репресованих сталінським режимом. Шкода лише, що зберігає її майже непомітно.

До прикладу, академік Георгій Сухомел, який також викладав у Київському гідромеліоративному інституті й уник долі багатьох своїх колег, отримав меморіальну дошку в Інституті гідромеханіки. Натомість Оппоков, Сташевський, Белінг і Шкабара, яким пощастило значно менше, досі не мають жодного матеріального знаку пам'яті, пов'язаного з місцем, де вони працювали. Можливо, саме Рейтарська, 37 могла б стати простором такої меморіалізації. Простором не лише як вшанування конкретних науковців, а і як нагадування про ціну, яку платять люди науки тоді, коли держава обирає терор замість розуму. Так, як це робить наш східний сусід.

Парадоксально, але сьогодні під загрозою опинився й сам простір, що зберігає пам'ять про далеко не одну сторінку історії Києва й України. І питання – далеко не в міцності стін. Питання в тому, чи залишиться цей будинок узагалі.