Титани і суперечності
15 травня 1990 року – 35 років тому – зібрався той склад Верховної Ради України, який проголосив Незалежність. І мало хто з тих, хто буде голосувати за Акт 24 серпня 1991 року міг би сказати, що очікував цього так швидко. Дехто – не очікував взагалі, але проголосував. Як так сталося?!
15 травня 1990 року – 35 років тому – зібрався той склад Верховної Ради України, який проголосив Незалежність. І мало хто з тих, хто буде голосувати за Акт 24 серпня 1991 року міг би сказати, що очікував цього так швидко. Дехто – не очікував взагалі, але проголосував. Як так сталося?!
Я запитував багатьох батьків нашої Незалежності: "Якби вам 31 грудня 1990 року сказали, що наступного разу ви будете піднімати бокали новорічного шампанського вже у незалежній Україні – щоб ви тоді відповіли?!"
І багато хто чесно відповідав у тому ключі, що за кілька місяців до проголошення незалежності України вони були переконані, що незалежність обов'язково буде, що вони розуміли, що до цього усе йде, але також вони були переконані, що це перспектива наступних 5-6 років, і треба буде ще багато працювати.
У цій історії еволюція поглядів як виборців, так і їх обранців відбувалася темпами, які випереджали спроможність суспільством відрефлексувати ці зміни. Але історія крутила свої жорна ще швидше. І примушувала змінюватися усіх. Щодня. Щохвилини.
"Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору", – за наполяганням комуністичної більшості саме цим імперативом закінчувався той документ, який парламент проголосував 16 липня 1990 року.
Улітку 1990 року це звучало, як зобов'язання для парламенту згодом підписати новий союзний договір. Горбачов сприймав це як інструмент повернення Балтійських республік, які вже оголосили про незалежність. Але в результаті комуністична більшість потрапила у пастку, яку сама приготувала.
Бо за наступні місяці відбулися радикальні зміни. Наприкінці вересня і в жовтні 1990 року сотні тисяч українців вийшли із протестами проти укладання нового Союзного договору. Київ раніше не бачив таких масових маніфестацій.
Кравчук потім сказав у розмові з Горбачовим: "Коли до тебе приходить сто тисяч людей – ти вже нічого не можеш зробити!" А до нього приходило і двісті, і триста тисяч людей, які не хотіли ані горбачовського договору, ані самого Горбачова.
І такі події поступово змінювали навіть налаштування значної частини комуністичної більшості.
На когось справило враження, як Центр (так тоді казали про Москву) спробував перекласти на Київ клопоти щодо ліквідації Чорнобильської катастрофи. Це руйнувало основи васального договору між Москвою та київською партноменклатурою. І перетворювало комуністичну більшість на предмет дошкульних кпинів.
Адже щойно другий (на той момент) секретар компартії УРСР Станіслав Гуренко сказав, що до комуністичної більшості записалися 239 депутатів, – для дотепників не треба було інших подач. Бо 239 – це атомна маса радіоактивного плутонія. У країні, що була опалена вогнем Чорнобиля, такі речі не треба було нагадувати. Країна відгукнулася жартівливим гаслом "Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС!"
Хтось з представників комуністичної більшості відчув порухи національних почуттів, які система не змогла випалити до кінця за усі попередні десятиліття.
Для когось не вистачало самостійності і можливості на власний розсуд приймати рішення – без нав'язливої необхідності їздити узгоджувати усе до Москви. "Як вони нас дістали!" – казали "червоні директори" депутатам з демократичної опозиції.
І це все поступово призводило до явної і прихованої корозії комуністичної більшості. 28 липня 1990 року стався перший масовий перехід комуністів з Демплатформи. "Демплатформа відчалює!" – відреагувала преса заголовками. Студентська революція восени 1990 року призводить до наступної ще більш масової хвилі, коли партквитки починають палити вже просто на вулицях.
27 червня 1991 року Верховна Рада починає обговорювати нову союзну угоду. І ось тут спрацювала розставлена комуністами пастка.
Раптом з'ясувалося, що фраза, якою закінчувалася Декларація про державний суверенітет працює у дві сторони. "Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору" – це також означає, що союзний договір не може суперечити положенням Декларації. А він суперечив.
І це пункт за пунктом розбирає комуніст, секретар Кіровоградського обкому компартії Євген Мармазов: новий союзний договір суперечить цілій низці положень Декларації!
Приїхали!
Верховна Рада мудро перекладає прийняття рішення на осінь – після відпустки. І вирішує до того часу не підписувати той договір.
Але це спричиняє паніку в Москві. Адже те, що з київської перспективи означало лише відтермінування рішення, з перспективи московських ортодоксів означало розрад СРСР. Бо непідписання союзної угоди Україною означало, що на папері буде зафіксований факт розпаду СРСР.
Щойно Горбачов оголосив дату підписання нового союзного договору – 20 серпня 1991 року – це також запустило активну фазу організації путча в Кремлі. Голова союзного уряду, шеф КГБ, міністр оборони та іще низка найвищих чиновників Союзу втрачали владу та важелі впливу. Адже після підписання нового договору на їх місця мали прийти інші люди. І вони це знали.
Випадково для себе українські депутати запустили механізм самоліквідації СРСР.
Путч провалився. Єльцин заборонив КПРС в Росії. А наступного дня Верховна Рада України зібралася на надзвичайну сесію.
Будинок парламенту був оточений людьми. Кравчук закрив підземний перехід на ключ. "Рєдкій комуніст добєжит до сєрєдіни Дніпра!" – переспівували Гоголя депутати опозиції натякаючи на перспективи, щоб сталося, якби комуністична більшість проголосувала не так, як того хотіли люди на вулиці.
"Українці ніколи не втрачають можливості втратити можливість!" – цей жарт був не про 24 серпня.
Комуністична більшість почувалася деморалізованою, демотивованою і розуміла, що компартія політично збанкрутувала. Опозиційна меншість навпаки чітко розуміла, що належало робити та нав'язала більшості порядок денний. Правильний порядок денний.
Опозиційна меншість та комуністична більшість домовилися із геніальною елегантністю. Вони знайшли компроміс, який ще й збільшив легітимність проголошення незалежності: "Акт проголошення незалежності України" був виставлений на референдум та отримав потім тотальну підтримку суспільства.
І це голосування означало референдум про подальше існування СРСР. Українці вирішили за всіх.
Цей результат забезпечили ті, хто на тлі багатьох депутатів теперішнього складу парламенту, виглядають як титани з античних міфів.
Багатьом здавалося, що "тепер Україна як рвоооне!" Багатьом здавалося, що знадобиться три, може, п'ять років, щоб Україна перетворилася на Швейцарію.
Проблема полягала в тому, що ніхто не усвідомлював масштабів економічного цунамі, яке затопило руїни СРСР.
Тотальна неефективність економіки, падіння виробництва, грандіозний дифіцит бюджету, триста відсотків інфляції на рік – це лише частина проблем. Але вирішувати їх нова українська держава просто не мала інструментів: треба було створити Національний банк, власну платіжну систему, власну банківську систему, власну валюту. І все це вимагало часу. А деструктивні процеси не хотіли чекати.
У 1990-1991 роках депутати того скликання "виїжджали" за рахунок інстинктів і політичного чуття: СРСР очевидно руйнувався, а ідея національного суверенітету навпаки – оволодівала масами. Та коли дійшла справа до економічної трансформації – з'ясувалося, що гарних інстинктів недостатньо. Потрібні гарні знання про економіку.
Як максимально ефективно і швидко перетворити Україну на Швейцарію – таких рецептів у тих умовах просто не існувало. Необхідно було скинути економічний баласт, знайти інвестиційний ресурс, дебюрократизувати економіку, приватизуати усе що стоїть, лежить, сидить валяється на правильному шляху на ринку.
І якщо у 1991 році цей склад парламенту не втратив жодної політичної можливості для політичних змін, то після 1991 року – відчувалася загальна розгубленість: багато хто насправді не розумів, що сталося із економікою і що треба зробити, щоб вона перетворила Україну, якщо не на Швейцарію, то хоча б на Польщу.
Але йти шляхом польської "шокової терапії" ніхто не хотів. У парламенті лякали "шоковою терапією". А коли на трибуні з'являлися віце-прем'єр Віктор Пинзеник, або голова Нацбанку Віктор Ющенко – їх прибивали до трибуни цвяхами запитань на зразок, "Чи не час заборонити комерційні банки?!" та "Чому не надрукувати грошей, скільки треба?!"
І Пинзеник з Ющенком демонстрували у відповідях дива дипломатії та ввічливості.
Той склад парламенту – це історія титанів і суперечностей.
Це були люди, які пройшли грандіозний відбір. І не тільки ідеться про відбір на перших демократичних виборах.
Практично про кожного можна було сказати, що це були масштабні особистості, яких відсіювало, відбирало життя.
Багато хто з тих, про кого можна було б сказати багато негарних слів, попри негативний баланс свого впливу на українську історію – усе одно були масштабними особистостями. Микола Багров та Євген Кушнарьов – два яскраві представники такого типу. Навіть негідники у тому складі парламенту були великими. Весільні фотографи і інші "депутати по оголошенню" з'явилися в парламенті потім.
На тлі складу Верховної Ради І скликання, нинішній має сумнівний вигляд: неймовірна концентрація випадкових і некомпетентних людей. Якщо той склад парламенту був центром влади – цей часто справляє враження інституції, яка власноруч знищила політичну суб'єктність.
У момент проголошення незалежності в сесійній залі парламенту знаходилося кільканадцять майбутніх генпрокурорів, віце-прем'єр-міністрів, міністрів, голів держадміністрацій, 5 майбутніх прем'єр-міністрів, три майбутніх голови парламенту, два майбутніх президенти України.
І вони сформулювали порядок денний наступних десятиліть в історії України. Навряд чи якийсь інший склад парламенту буде спроможний побити всі ці рекорди першого парламенту нашої незалежності.
Читайте також:
Перші демократичні парламентські вибори
Як я став депутатом. Спогади Володимира Філенка
Не товариш. Фантастичні вибори великого 1990 року
Політичний марафон: від кандидата до депутата
