Жінка в чоловічому морі
Спогади народного депутата України І-го скликання Валентини Єщенко про передвиборчу кампанію у березні 1990 року. До того складу українського парламенту обради лише 13 жінок.
18 березня 2025 року – 35 річниця як українці обрали той склад Верховної Ради, який проголосував за Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення Незалежності України. 15 травня 1990 року те скликання парламенту зібралося вперше. "Історична правда" публікує серію спогадів депутатів про те, як відбувалися перші в нашій новітній історії демократичні вибори.
На момент виборів я працювала головним лікарем Новопетрівської дільничної лікарні, яка обслуговувала чотири села Вишгородського району Київської області.
Я жила поруч із людьми, які з 1986 року, після аварії на Чорнобильській АЕС, перебували на території з підвищеним радіоактивним забрудненням. Вони не мали соціального захисту, можливості дозиметричного контролю і навіть мінімальних гарантій для збереження здоров'я власних дітей.
Це обурювало мене і колег-медиків, які вже бачили перші важкі наслідки катастрофи. Потрібно було боротися — за здоров'я земляків і за майбутнє їхніх дітей.
Мене висунули кандидатом у народні депутати від Вишгородського виборчого округу №218, який охоплював усі села Вишгородського району та придеснянські села Броварського району. Рішення погодитися далося непросто, але я чітко розуміла: настав час відстоювати права тих, хто постраждав від Чорнобиля, і впливати на закони, що регулюють ці питання.
Я також добре знала реальні проблеми системи охорони здоров'я, порушення прав жінок і дітей, що потребували змін на державному рівні.
Передвиборча кампанія була нелегкою. Опонентами стали семеро чоловіків — усі з вираженою політичною приналежністю: або члени КПУ, або активісти Народного Руху України. Лише я була позапартійною.
Висунули кандидатом у народні депутати мене трудові колективи Новопетрівської дільничної лікарні, середньої школи, радгоспу ім. Ватутіна та хлібозаводу. Особливою була підтримка колективу Вишгородського заводу "Карат" — трьохтисячного промислового гіганта району.
Там висунення пройшло через гарячі дебати на дводенній конференції, де розглядали п'ять кандидатур. Чотири з них були представниками інженерно-технічного складу заводу. Тож вибір на мою користь став великою честю і водночас відповідальністю.
Не маючи політичної чи фінансової підтримки, я відчувала допомогу "каратівців": на підприємстві, попри компартійний контроль, надрукували передвиборчу програму, а поруч із заводом встановили бігборд — єдиний у районі.
Основою програми було законодавче врегулювання "чорнобильських" проблем, організація посиленого радіаційного контролю і забезпечення соціальної допомоги населенню, що жило й працювало в небезпечних умовах. Ці теми найбільше хвилювали виборців під час численних зустрічей.
Також я говорила про охорону здоров'я, материнство й дитинство, про необхідність захисту прав жінок. Ми зустрічалися, дискутували, і навіть у суперечках відчувалася підтримка.
До другого туру вийшли двоє: директор ДППЗ "Поліський", член бюро обкому КПУ Віталій Бородай і я. Його перевага склала третину голосів. Зізнаюся, сумнівалася, чи варто йти далі.
Але сумніви розвіяли дії партійних структур. Райкоми КПУ, що досі залишалися нейтральними, раптово активізувалися. Вся компартійна машина працювала на опонента.
Поширювали чутки про неспроможність захищати "інтереси трудящих". Використовувалися і матеріальні заохочення — "кури", "гречка", концерти самодіяльних колективів. Лунали погрози звільнення з посади, а довіреним особам — відмовою у працевлаштуванні.
Вибору не залишили: йду до кінця. Поруч були колеги, друзі, сім'я, і, головне, люди. Особливо активно підтримували довірені особи: Лідія Горбач — вчителька Новопетрівської школи, Микола Вітченко — завідувач відділення Вишгородської лікарні, інженер "Карату" Микола Кацімон. До нас приєдналися й осередки Народного Руху України.
Загалом я мала 98 зустрічей із виборцями. Підтримка ставала все відчутнішою. У день другого туру, 18 березня, представники нашої команди контролювали голосування на всіх дільницях.
Фальсифікацій, які були у першому турі, не допустили. Коли партійні функціонери спробували "підкорегувати" протоколи, ми вже мали на руках копії з мокрими печатками.
Перемога з перевагою у 166 голосів стала шоком для опонентів. Але це було свідченням перемоги правди і демократії. Попри шалені зусилля і ресурси, компартійній машині не вдалося зламати волю людей.
Були й курйози: перед другим туром зникли передвиборчі листівки на всіх дільницях Броварського району. Іноді блокували доступ до агітації, і доводилося йти на нестандартні кроки: приїжджати на концерти на підтримку опонента, дивитися їх із залу, а потім виступати перед цією ж аудиторією.
Були й випадки, які назвати випадковістю важко: під час зустрічей проколювали шини автомобіля.
Сьогодні, озираючись назад, можу сказати: кампанія була унікальною. Без грошей, без спонсорів, лише завдяки наполегливості, підтримці людей і вірі у справу. Єдиними витратами було пальне для автомобіля, яке оплачувала із власної зарплати.
Перемога стала можливою завдяки великій мотивації, довірі колективів, які висунули мою кандидатуру, самовідданості команди й активній участі спостерігачів. Вона стала відповіддю на суспільний запит на демократичного кандидата.
У перші дні роботи парламенту відчувала, що ми стали частиною великої історії. Зала Верховної Ради стала ареною палких дискусій. Під стінами — тисячі українців, небайдужих до кожного слова, кожного голосування.
Це був час пробудження, час, коли правда і сміливість могли перемогти. Горда, що мала честь стати частиною цього часу, а згодом працювати у Верховній Раді України як секретар, а потім голова Комісії у справах жінок, охорони сім'ї, материнства і дитинства.
Читайте також:
Перші демократичні парламентські вибори
Як я став депутатом. Спогади Володимира Філенка
