Жінка в чоловічому морі

Спогади народного депутата України І-го скликання Валентини Єщенко про передвиборчу кампанію у березні 1990 року. До того складу українського парламенту обради лише 13 жінок.

18 березня 2025 року – 35 річниця як українці обрали той склад Верховної Ради, який проголосував за Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення Незалежності України. 15 травня 1990 року те скликання парламенту зібралося вперше. "Історична правда" публікує серію спогадів депутатів про те, як відбувалися перші в нашій новітній історії демократичні вибори.

 
В залі Верховної Ради, перші дні роботи парламенту, травень 1990 року. Народні депутати України від Київщини
ФОТО надала  ВалентинА Єщенко 

На момент виборів я працювала головним лікарем Новопетрівської дільничної лікарні, яка обслуговувала чотири села Вишгородського району Київської області.

Я жила поруч із людьми, які з 1986 року, після аварії на Чорнобильській АЕС, перебували на території з підвищеним радіоактивним забрудненням. Вони не мали соціального захисту, можливості дозиметричного контролю і навіть мінімальних гарантій для збереження здоров'я власних дітей.

Це обурювало мене і колег-медиків, які вже бачили перші важкі наслідки катастрофи. Потрібно було боротися — за здоров'я земляків і за майбутнє їхніх дітей.

Мене висунули кандидатом у народні депутати від Вишгородського виборчого округу №218, який охоплював усі села Вишгородського району та придеснянські села Броварського району. Рішення погодитися далося непросто, але я чітко розуміла: настав час відстоювати права тих, хто постраждав від Чорнобиля, і впливати на закони, що регулюють ці питання.

Я також добре знала реальні проблеми системи охорони здоров'я, порушення прав жінок і дітей, що потребували змін на державному рівні.

Передвиборча кампанія була нелегкою. Опонентами стали семеро чоловіків — усі з вираженою політичною приналежністю: або члени КПУ, або активісти Народного Руху України. Лише я була позапартійною.

Висунули кандидатом у народні депутати мене трудові колективи Новопетрівської дільничної лікарні, середньої школи, радгоспу ім. Ватутіна та хлібозаводу. Особливою була підтримка колективу Вишгородського заводу "Карат" — трьохтисячного промислового гіганта району.

Там висунення пройшло через гарячі дебати на дводенній конференції, де розглядали п'ять кандидатур. Чотири з них були представниками інженерно-технічного складу заводу. Тож вибір на мою користь став великою честю і водночас відповідальністю.

Не маючи політичної чи фінансової підтримки, я відчувала допомогу "каратівців": на підприємстві, попри компартійний контроль, надрукували передвиборчу програму, а поруч із заводом встановили бігборд — єдиний у районі.

Основою програми було законодавче врегулювання "чорнобильських" проблем, організація посиленого радіаційного контролю і забезпечення соціальної допомоги населенню, що жило й працювало в небезпечних умовах. Ці теми найбільше хвилювали виборців під час численних зустрічей.

Також я говорила про охорону здоров'я, материнство й дитинство, про необхідність захисту прав жінок. Ми зустрічалися, дискутували, і навіть у суперечках відчувалася підтримка.

 
До Верховної Ради було обрано 13 жінок. 6 із них працювали у складі Комісії ВР у справах жінок, охорони сімʼї, материнства і дитинства (зліва направо - Галина Архіпова, Катерина Завадська, Галина Васил'єва, Станіслава Янушевич, Валентина Єщенко, Катерина Бойко)
ФОТО надала  Валентина Єщенко 

До другого туру вийшли двоє: директор ДППЗ "Поліський", член бюро обкому КПУ Віталій Бородай і я. Його перевага склала третину голосів. Зізнаюся, сумнівалася, чи варто йти далі. 

Але сумніви розвіяли дії партійних структур. Райкоми КПУ, що досі залишалися нейтральними, раптово активізувалися. Вся компартійна машина працювала на опонента.

Поширювали чутки про неспроможність захищати "інтереси трудящих". Використовувалися і матеріальні заохочення — "кури", "гречка", концерти самодіяльних колективів. Лунали погрози звільнення з посади, а довіреним особам — відмовою у працевлаштуванні.

Вибору не залишили: йду до кінця. Поруч були колеги, друзі, сім'я, і, головне, люди. Особливо активно підтримували довірені особи: Лідія Горбач — вчителька Новопетрівської школи, Микола Вітченко — завідувач відділення Вишгородської лікарні, інженер "Карату" Микола Кацімон. До нас приєдналися й осередки Народного Руху України.

Загалом я мала 98 зустрічей із виборцями. Підтримка ставала все відчутнішою. У день другого туру, 18 березня, представники нашої команди контролювали голосування на всіх дільницях.

Фальсифікацій, які були у першому турі, не допустили. Коли партійні функціонери спробували "підкорегувати" протоколи, ми вже мали на руках копії з мокрими печатками.

Перемога з перевагою у 166 голосів стала шоком для опонентів. Але це було свідченням перемоги правди і демократії. Попри шалені зусилля і ресурси, компартійній машині не вдалося зламати волю людей.

Були й курйози: перед другим туром зникли передвиборчі листівки на всіх дільницях Броварського району. Іноді блокували доступ до агітації, і доводилося йти на нестандартні кроки: приїжджати на концерти на підтримку опонента, дивитися їх із залу, а потім виступати перед цією ж аудиторією.

 
Члени Президії Верховної Ради 1-го скликання
ФОТО надала  Валентина Єщенко 

Були й випадки, які назвати випадковістю важко: під час зустрічей проколювали шини автомобіля.

Сьогодні, озираючись назад, можу сказати: кампанія була унікальною. Без грошей, без спонсорів, лише завдяки наполегливості, підтримці людей і вірі у справу. Єдиними витратами було пальне для автомобіля, яке оплачувала із власної зарплати.

Перемога стала можливою завдяки великій мотивації, довірі колективів, які висунули мою кандидатуру, самовідданості команди й активній участі спостерігачів. Вона стала відповіддю на суспільний запит на демократичного кандидата.

У перші дні роботи парламенту відчувала, що ми стали частиною великої історії. Зала Верховної Ради стала ареною палких дискусій. Під стінами — тисячі українців, небайдужих до кожного слова, кожного голосування.

Це був час пробудження, час, коли правда і сміливість могли перемогти. Горда, що мала честь стати частиною цього часу, а згодом працювати у Верховній Раді України як секретар, а потім голова Комісії у справах жінок, охорони сім'ї, материнства і дитинства.

Читайте також: 

Перші демократичні парламентські вибори

Як я став депутатом. Спогади Володимира Філенка

Не товариш. Фантастичні вибори великого 1990 року

Найбільша мрія у житті

Політичний марафон: від кандидата до депутата

Юрій Рудницький: Самореабілітація полковника. Враження й нотатки читача

У 1928 році полковник Січових стрільців Євген Коновалець видав брошуру "Причинки до історії української революції". Всупереч назві, брошура мало схожа на нотатки чи роздуми з приводу всього спектру історії визвольної боротьби 1917-1921 рр. Радше маємо справу з прагненням її автора пояснити позицію і свою, і "січовиків" у різні періоди - Центральної Ради, Української Держави і Директорії.

Олексій Мустафін: Руйнівник системи. Іполіто Ірігоєн на чолі аргентинських радикалів

Історію держав Латинської Америки по інший бік Атлантики звикли сприймати як "вічне повторення", що нібито ніяк не дозволяє їм позбутися статусу периферії індустріального (а тепер вже й постіндустріального) світу. При цьому відмінностям між країнами регіону – а йдеться про величезний простір від Каліфорнії до мису Горн, який може вмістити кілька інших континентів, – уваги приділяють набагато менше. Для багатьох стає справжнім відкриттям, що, скажімо, Аргентина на початку XX сторіччя входила до першої "десятки" держав з найвищим рівнем доходів на душу населення.

Юрій Юзич: Козацький хрест і тризуб на могилі вояка Армії УНР у Франції

Могила 16-літнього вояка Армії УНР із Харківщини. Одного із сотень, долі яких переважно невідомі. Павло Роговий захищав Україну в складі 2-го Запорозького полку під командуванням Петра Болбочана, а згодом – у 1920 році – вже ройовим в складі 6-ї Січової дивізії під командуванням Марка Безручка допоміг врятувати Польщу від московської окупації. Як і тисячі вояків Армії УНР вірив, що поляки допоможуть відвоювати Україну.

Юрій Юзич: Могила українських воїнів "під ліквідацію"

Білий папір на хресті – це повідомлення, що дане поховання має бути знищеним. За несплату оренди місця. Найближчим часом, можливо через кілька тижнів. Це збірна могила старшин 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, яку вдалось цього літа виявити експедиції "У пошуках Героїв".