Володимир Вернадський. Між російським та українськими берегами

Захищаючи цілісність Росії, Вернадський негативно ставився до щонайменших спроб здобуття української незалежності. Успіхи української державності, котрих він не міг не бачити, жахали його.

Ким насправді був Володимир Вернадський у ставленні до України та українського політичного проекту? Публікуємо дещо скорочений текст одного з ключових знавців історії Української Революції Ігоря Гирича.

Міф про українство Володимира Вернадського давно живе самостійним життям, він закріплений у свідомості пересічного сучасного українця.

Існує ще один міф про аполітичність Вернадського, його незаангажованість, нейтральність щодо будь-якої з ворогуючих у політичному конфлікті 1917-1921 років сторін. Що насправді, як побачимо, не відповідало дійсності.

Спробуймо з’ясувати ставлення Володимира Вернадського до України на підставі чудового джерела: його щоденника — концентрованого зібрання найінтимніших, найсокровенніших думок і переживань ученого.

Не хотілося б, щоб читач сприймав цей текст як негативну оцінку, критику великої людини з висоти сьогодення.

Володимир Вернадський. 1905 р.
Володимир Вернадський. 1905 р.
АРАН. Ф.518. Оп.2. Спр.112. Арк.7.

Коли говорять про Вернадського як українського вченого, то мають на увазі, що він:

1) пов’язував розвиток національної науки з українським політико-державним відродженням як силою, що підтримує науку і сама у ній зацікавлена;

2) визнав необхідність створення саме Національної Академії наук, української за своєю суттю: а) незалежної від інших АН, б) з обов’язковою українською мовою для видань усіх галузей знань;

3) підтримував ідею структурованої національної освіти (українських університетів, інститутів, середніх шкіл і т. п.);

4) незаперечно визнавав рівноправність української науки і культури з іншими культурами світу.

Ці компоненти годилося б ніби апріорно прогнозувати у першого президента УАН. А отже, Володимир Вернадський мусив би бути добре ознайомленим з українськими постулатами на модерному етапі розвитку українства — з мовою, літературою й культурою, мати хоч би поверхове уявлення про історію національно-визвольного руху в Україні. А як воно було насправді?

Володимир Вернадський та українська мова, література і культура

Щоденник кожною сторінкою демонструє надзвичайне зацікавлення українськими проблемами. І не просто зацікавлення, а велику внутрішню потребу розібратися в складних та швидкоплинних перипетіях бурхливого національного відродження. Ця тема є, без перебільшення, центральною у щоденнику.

Та більшість записів свідчать про несподіваність, раптовість зненацька для вченого посталої української проблеми. Володимир Вернадський не сприймав шлях на усамостійнення України.

Життєві обставини витіснили його, вже добре обрусілого українця, з милого йому Петербурга.

Фотографія-посвідчення Вернадського В. І., завірена Управлінням начальника Полтавської міської міліції від 15 квітня 1918 р.
Фотографія-посвідчення Вернадського В. І., завірена Управлінням начальника Полтавської міської міліції від 15 квітня 1918 р.
Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського НАН України

Він зненацька опиняється в Україні — незалежній, відділеній кордоном від Росії.

У мовній і культурній ситуації в Україні вчений орієнтувався досить кепсько.

Його навіть дещо турбує поширення української мови спілкування у суспільстві через власну російськомовність.

Але реалії заспокоюють Вернадського: українську мову у потязі й на вулицях Полтави чути рідко.

Себе Вернадський ідентифікував з тими українцями, які вважали російську мову (та й культуру) рідною так, як ірландці англійську. Але водночас чітко усвідомлювали свою нетотожність з великоросами (с.71, 5/18.IV.1918) 2.

Чи володів Вернадський сучасною йому літературною українською мовою?

Очевидно ні. Це для нього — „язычие“. Саме така, на його погляд, мова комерційних вивісок й „Історії України-Руси“ Михайла Грушевського (С.70, 12.IV.1918; С.98, 10.VI.1918).



Спроби Центральної Ради запровадити діловодство українською мовою він, разом з іншими полтавськими обивателями кваліфікував як „насильственную украинизацию“.

Крім праць Михайла Грушевського, томів „Історії України-Руси“ польсько-литовського періоду, Вернадський, нічого українського більше не читав, водночас віддаючи належне російським, німецьким, французьким книжкам (аж до романів Федора Достоєвського).

Сторінка щоденника Володимира Вернадського. 1918 р.
Сторінка щоденника Володимира Вернадського. 1918 р.
АРАН. Ф.518. Оп.2. Спр.10. Арк.1-2.

Якщо з пасивним знанням української мови було не все гаразд 3, то вже активно користуватися мовою свого народу Володимиру Вернадському було ще важче.

Розмовну практику з дочкою Ніною він ввів у звичай тільки з квітня 1918 pоку (C.71, 5/18.IV.1918), але психологічного відчуження так і не подолав.

Показовий тут приклад спілкування з антропологом Олександром Алешом. Той спершу звертався до президента Української академії наук українською, але відчувши нехіть Вернадського (він гадав, що Алешо „щирий“ українець), почав спілкуватися з ним лише по-російськи (С.122, 25.VIII.1918).

Олександр Алешо
Олександр Алешо

Уявлення Володимира Вернадського про тогочасний український національно-визвольний рух важко назвати інакше, як туманними.

Майже нічого не знав учений про діяльність і значення для модерної України такої ключової постаті, як Володимир Антонович.

Праць його він не читав, помилково вважаючи, що головні з них лише готуються до друку.

Тим-то його так вразив суспільно-політичний вплив ідей Володимира Антоновича:

„Любопытно, что влияние Антоновича очень сказывается кругом — Грушевский, Кистяковский, Ефремов и т. д. Надо ознакомиться и c ним, и c eгo трудами (С.97, 10.VI.1918).“

Але далі зі щоденника не видно, що це бажання він негайно здійснив.

Нічого конкретного Володимир Вернадський не знав про діяльність Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Він висловлював здивування, що ніхто у Києві не може йому дати відомостей про НТШ у Львові (С.93, 6.VI.1918).

Будинок Наукового товариства імені Шевченка у Львові
Будинок Наукового товариства імені Шевченка у Львові
ФОТО: Центр міської історії

Та це лише викликає зустрічне здивування, бо хіба ж не інформували його про НТШ Микола Василенко, Олександр Грушевський, Григорій Павлуцький, Орест Левицький та інші науковці, або хіба мало було видань товариства по бібліотеках, в університеті, у приватних осіб?

Вийшло так, що своє головне культурно-громадське завдання Володимир Вернадський бачив у збереженні панівного становища російської культури в Україні.

Він писав, що має на меті:

1) об’єднання українців, залучених у національний процес, але „любящих русскую культуру, для них тоже родную“;

2) збереження зв’язку всіх наукових й науково-навчальних установ з російською культурою та аналогічною російською організацією (С.98, 10.VI.1918).

Українська неструктурована культура, за Вернадським, мала бути складовою частиною стратифікованої російської.

Зводитися ця культура мала, по суті, до визнання прав на розвиток мови у шкільництві та українознавчих студій у науці (історія, література, етнографія).

План дачі Володимира Вернадського в урочищі Бутова гора на Полтавщині
План дачі Володимира Вернадського в урочищі Бутова гора на Полтавщині
http://vernadsky.name

Не йшлося про українську природничу, точну, прикладну науку. Такий вчений, як Олександр Яната — визначний творець національної ботаніко-зоологічної термінології й стійкий борець за рівноправність української природничої науки з російською, для Володимира Вернадського — „дрянная мелкота“ 4.

Українську культуру Володимир Вернадський вписував у контекст імперської „русской“ культури поряд з невизначеною „великороссийской“ культурой.



Якщо великоросійське розуміти передусім як етнографічний чинник (корінний етнос, позбавлений висот цивілізації), стає зрозумілим, що аналогічним чином мала б виглядати українська культура — культура для хатнього вжитку.

Володимир Вернадський відмовлявся збагнути необхідність державної підтримки українській культурі, визискуваній і придушуваній у попередні століття російської уніфікаційної політики.

Він не хотів визнавати, що без патронажних заходів з боку держави ця культура не зможе встати на ноги.

Такі заходи молодої держави для вченого — не більше як примусова українізація.

Подорож Володимира Вернадського зі співробітниками Дніпром. 1928 р.
Подорож Володимира Вернадського зі співробітниками Дніпром, 1928 рік

„Удивительно мало кругом веры в силу духовного возрождения Украины, — щиро дивується він, — и всюду стремление проводить силой то, что может проводиться только жизнью“ (С.122, 25.VIII.1918).

Він не враховував, що це життя в силу обставин попередніх років терором, силоміць придушувало розвиток української нації.

Вернадський та українська освіта

Самостійної національної освіти Володимир Вернадський рішучо не бажав.

За змістом вона мала залишатися російською з деяким українським забарвленням та переважно російською мовою викладання, бо вчений погоджувався з думкою про вибір мови навчання батьками.

У справі освіти найважливішою для Володимира Вернадського була спільність (а фактично російська домінація), „нежелательность“ різниці „между русскими и украинскими учреждениями“ (С.99, 11.VI.1918).

Показовою у цьому відношенні є реакція Володимира Вернадського стосовно утворення на базі Київського університету св. Володимира українського державного університету.

Закон Української Держави від 17 серпня 1918 року про перетворення Київського народного українського університету в Київський державний український університет
Закон Української Держави від 17 серпня 1918 року про перетворення Київського народного українського університету в Київський державний український університет
Державний вісник, 1918, № 41, 29 серпня.

Спочатку він погодився у спілці з Mиколою Василенком гальмувати затвердження статуту нового університету. Потім робив спроби розвести обидва університети - старий і новий, по різних приміщеннях, аби не дати українізувати старого університету.

Вернадський був упевнений, що національний університет обов’язково стане націоналістичним (С.116, 5.VII.1918), не усвідомлюючи, очевидно, різниці між поняттями „націоналістичний“ та „національно-державний“.

Російський націоналізм на українській землі не так лякав ученого, як український.

Аналогічні міркування висловлював Володимир Вернадський і щодо середньої освіти.



Національна школа як приватний заклад могла, на відміну від університету, існувати без державної підтримки. Це непокоїло вченого. Спостерігаючи величезну підтримку школи з боку кооперативного руху, він не висловлював захоплення з приводу громадської ініціативи, живого потягу мас до освіти.

Його лякало, що російські державники денікінської доби в Україні не зможуть контролювати напряму цих шкіл і спрямовувати їх в російське річище.

Розпорядження денікінської влади про закриття україномовних шкіл
Розпорядження денікінської влади про закриття україномовних шкіл

Адже кооперативна школа дешевша, ніж державна, а отже, фінансово конкурентоздатніша від неї.

Та головною небезпекою української приватної школи Вернадському видавалася її національна ідейність.

Його як російського державника більше влаштовувала стара безідейна школа, що продукує сірих людей, аніж нова українська школа, яка агітує за самостійність, виховує свідомих громадян (С.168, 23.ІХ.1919).

Як переконаний демократ, він не бачив можливості репресивної ліквідації українських приватних шкіл і тому вдавався до завуальованої форми їх поросійщення.

Володимир Вернадський радив, залишаючи українську національну форму шкіл, вихолощувати національну суть.

Він абсолютно слушно стверджував: „Единство государственного образования создается не единством языка, a единством системы и основных черт организации школы“ (С.189, 27.IX.1919).

Перший випуск відновленої за Денікіна українофобської газети
Перший випуск відновленої за Денікіна українофобської газети "Киевлянин"

Тому, на його думку, треба створювати державні школи хоч і з українською мовою, але однакового типу з російською школою (С.190). Така школа буде альтернативою приватній українській школі.

Ця ідея Володимира Вернадського втілювалася в життя за радянських часів. Україномовно декорована школа насправді нищила справжню національну освіту.

Чи вважав себе сам Вернадський українцем?

Чи вкладав він у поняття «українець» політичний зміст?

Факти, на жаль, змушують нас констатувати, що таким українцем Володимир Вернадський себе не вважав.

Він завжди протиставляв себе українцям-самостійникам, українцям-державникам.

Попри своє українське походження, вчений усвідомлював себе „русским человеком“, розрізняючи три поняття: українець, великорос, „русский“.

„Мне кажется, надо различать — русское, украинское, великорусское (С.71, 12.IV.1918); русский й великорос — разное, и все это чувствуют и знают“ (С.103, 14.VI.1918), — стверджував Володимир Вернадський.

Невипадково за гетьмана Павла Скоропадського учений відмовився „сделаться украинским гражданином“ 5.

Текст присяги при отриманні українського громадянства. Володимир Вернадський таку присягу не складав
Текст присяги при отриманні українського громадянства. Володимир Вернадський таку присягу не складав

Таке рішення випливало із політичного усвідомлення себе росіянином.

Його термін „русский“ має на увазі росіянина не за етнічним походженням, а за політичним вибором, за належністю до держави.

Володимир Вернадський був переконаним, стійким, принциповим, послідовним російським державником. Вирішення українського питання можливе, на його погляд, тільки при збереженні недоторканості старих кордонів Росії.

Вернадський сподівався на мирне співіснування й взаємний розвиток російської й української культури у „вільній“, демократичній Росії (С.105, 15.VI.1918).

Місцеві українські „единонеделимцы“ з власного досвіду добре знали, що український рух вже переріс суто культурницькі рамки і невмолимо прямує до політичного сепаратизму. Отже, залишається або поборювати українців, або погодитися з їхньою перемогою.

Портрет Володимира Вернадського змалюнку його доньки. 1920 р.
Володимир Вернадський
З малюнку його доньки, 1920 рік

Володимир Вернадський був не просто членом кадетської партії, але й досить впливовим, наближеним до керівництва політиком.

Як кадет Володимир Вернадський цілком засвоїв основні постулати цієї партії: неподільність Росії, негативна політична оцінка національних рухів.

Від своїх однодумців відрізнявся хіба тим, що вважав (хоч і декларативно) „возрождение украинского языка очень большим положительным явлением“ (С.71, 12.IV.1918).

До українського суспільно-політичного руху вживав стереотипні вислови, поділяв ті ж упередження, що й інші кадети або члени російських партій, користувався їхньою українофобською термінологією.

Самостійники — це „германофилы“, прагнення до соборності з Галичиною — „австрофильство“, літературна мова — штучне „язычие“, бажання паритетності культур — „узкий шовинизм“, національні аспірації — крайній націоналізм тощо.

Захищаючи цілісність Росії, Володимир Вернадський негативно ставився до щонайменших спроб здобуття української незалежності назавжди.

Подібно до Павла Мілюкова він розглядав Україну як плацдарм для відродження Росії в колишніх імперських кордонах.

Погоджувався з тактикою українських кадетів щодо приєднання з цією метою до України (унаслідок мирних угод між більшовицькою Росією та Українською державою) неукраїнських південноросійських територій (С.103, 14.VI.1918).

Успіхи української державності, котрих Володимир Вернадський не міг не бачити, жахали його.

Посмертна маска Володимира Вернадського
Посмертна маска Володимира Вернадського
merkurov.am

Він закликав до прискореного територіального відновлення Росії, бо, мовляв, „промедление все усиливает здесь отделение Украины от России более решительное: создается привычка, создается новое тело“ (С.112, 12/25.VI.1918). Мовляв, зараз ще міцного ґрунту немає, але з часом ґрунт зміцніє, і тоді – вороття до старого імперського ярма вже не буде.

Стежачи за міжнародною кон’юнктурою, вчений болісно переживав усі відомості про позитивне ставлення європейських країн до самостійності України.



„Антантой признана независимость Украины. Почти заключено? Верно ли? Возможно ли?“ — вихоплюється в нього стурбований вигук (С.132, 28.II.1918). А незабаром з жалем констатував, що в Німеччині перемогли сили, неприхильні до відновлення Росії у старих кордонах (С.105, 15.VI.1918).

Свідомі українці у нерівній боротьбі з польськими, російськими й білими військами раділи кожній звістці про прихильність Європи до незалежності їхньої держави.

Володимиру Вернадському ж, навпаки, такі звістки тільки псували настрій:

„Очень всех смущает Франция, ставшая на точку зрения необходимости образования ряда государств-буферов (здавалося б, прекрасно. — І.Г.) на восточной границе Германии, за счет Германии, Австро-Венгрии и России. Опасность такой политики для будущего России ясна“ (С.159, 17/30.ЇХ. 1919).

Екслібріс Володимира Вернадського
Екслібріс Володимира Вернадського

13 вересня 1919 р. прохопилася у нього здорова думка: „Неужели не удастся привести к свободной России? Россия может существовать в своих пределах, лишь сдерживаемая силой?“ (с.146).

Сам Володимир Вернадський дотримувався послідовної російської орієнтації.

За Української держави він думав про якомога швидший наступ генерала Алексєєва на Москву (С.102-103, 14.VI.1918). З постанням Добровольчої Армії покладав великі надії на Денікіна.

В той час, коли Дмитро Багалій й Агатангел Кримський втішали себе слабкістю Денікіна (С.138, 8/21.ІХ.1919), Володимир Вернадський радів кожному військовому успіхові останнього.

Як не осуджував він режиму Добровольчої Армії за його нетерпимість у національному питанні, однак альтернативи всілякій підтримці добровольчества не бачив.

„Только создание армии может дать возможность сохранить Россию от расхишения“ (С.161, 18.ХІ.1919).

Для Володимира Вернадського Добровольча Армія — єдина сила, спроможна вивести Росію з глухого кута, куди її завели стара й соціалістична влади (С.164, 20.ІХ.1919).

Науковець мав зустрічі з Антоном Денікіним, і той справив на нього враження розумної людини з почуттям „государственности“ (С.159, 18.ІХ.1919).

Генерал був останньою надією Володимира Вернадського на усунення від влади більшовиків і відновлення імперських кордонів.



Заради цієї мети можна перетерпіти диктатуру Добровольчої Армії, немає необхідності „очень ревниво защищаться при политических стеснениях“ від неї (С.150, 15.IX.1919).

Коли денікінська армія зазнала поразки, Володимир Вернадський почав продумувати можливі варіанти примирення з більшовиками.

„Не легче и не проще ли идти через большевизм“ до відновлення Російської держави у старих кордонах (С.186, 24.Xl.1919), бо поки „две русские армии дерутся — чужаки расколят всю нашу территорию“ (С.190, 27.ХІ.1919).

Політичні противники Антона Денікіна з українського табору викликали у Володимира Вернадського відразу.

Він не лише не сприймав Симона Петлюри й Директорії, але й з підозрою ставився до науковців, які підтримували національні політичні аспірації.

Особливо картав сизифові зусилля української інтелігенції у творенні незалежної від російської культури вищої освіти, науки.

Політика українців, за Володимиром Вернадським, „безумная и безудержная“, їхні дії неправильні й фальшиві; ідеологія — просякнута „ярым шовинизмом“, збудована „на лживых выдуманных положениях“, низьким є моральний рівень українських діячів (С.119, 11.VIII.1918), а політичний курс українських партій демонструє „узкий и мелкий шовинизм“, неадекватне дійсності „самохвальство“, несправедливе ставлення до російської культури (С.158, 17.ІХ.1919).

Як Вернадський оцінював антиукраїнські випади представників російського табору?

Він, безумовно, захищав культурні права української нації, переконував росіян у згубності нетактовної й образливої політики в національному питанні.

І все ж є нюанси.

Коли національні почуття українця, за Володимиром Вернадським, — „вузький шовінізм“, то аналогічне почуття росіянина — „огромное патриотическое чувство“ (С.143, 11.IX. 1919).

Володимир Вернадський не міг, не хотів повірити в історичну конечність й об’єктивність українського унезалежнення.

Вмовляв, переконував себе у випадковості самостійництва.

Шукав підтверджень у проросійських настроях більшості міщанської інтелігенції України.

Після більшовиків полтавцям шовіністи-
Після більшовиків полтавцям шовіністи-"великороси" здавались не такими уже й страшними. Денікінського генерала Володимира Май-Маєвського зустрічали як визволителя

Вчений фіксував, що в Полтаві російських газет і передплатників у кілька разів більше, ніж українських, що в Києві українською мовою розмовляють лише люди до 40 років (зі слів німецького офіцера), що в Харкові панують антиукраїнські настрої, а свідомих українців жменька.

Навіть елементи самостійницького світогляду серед політичних однодумців викликали у Вернадського роздратування:

„Как-то на совещании в Киеве, в небольшом кругу он (Микола Василенко. — І.Г.) говорил об автономии (України. — І.Г.) типа Канады. Потом в разговоре со мной он признался, что это он сказал сгоряча“ (С.183, 19.Xl.1919).

Володимиру Вернадському хотілося, аби український рух не поривав із Росією.

Сучасна йому незалежність, згідно з його опінією, — щасливий збіг виключно сприятливих обставин, історичне диво, яке ніким серйозно не очікувалося (С.119, 11.VIII.1918).

Він вірив, що орієнтація Директорії на Польщу стане історичним крахом українського самостійництва (С.168, 22.ІХ.1919).

Ідеальний політичний устрій України за Вернадським

Володимир Вернадський не уявляв української території соборною — з центром-столицею у Києві.

Він волів поділити Україну на кілька обласних, не зв’язаних між собою територій.

Позаяк серед мислячих прошарків українського суспільства українців значна меншість, то національний Київ не варто зв’язувати з Харковом й Одесою, бо зв’язок між ними, на його думку, штучний (С.183, 19.XI.1919).

Негайна організація „обласності“ на кшталт Дону й Кубані — найкраща форма боротьби зі самостійністю (с.182, 18.XI. 1919).

Етнографічна карта України Степана Рудницького. 1918 р.
Етнографічна карта України Степана Рудницького, 1918 рік

Водночас учений бачив Україну у її етнографічних межах, навіть коли політичної окремішності України не буде (С.135, 20.IV.1919).

Він вважав, що в сферу духовного впливу України мусили б увійти Балкани й Чорне море.

Відтак можемо зробити висновок, що попри те, що причорноморські степи й схід залюднені українським етносом, українські території, на думку Володимира Івановича, повинні перебувати під впливом міської російської меншості.

Ця меншість мала би гасити потяг українців до незалежності й тягнути у бік Москви, а не українізованого Києва, таким чином нейтралізуючи вплив останнього.

На приєднання до Росії на федеративно-автономних засадах Галичини й Закарпатської України Володимир Вернадський покладав слабкі надії, але такої можливості не відкидав.

Титулка рукопису Володимира Вернадського
Титулка рукопису Володимира Вернадського "Угорська Русь з 1848 р."
Архів РАН

Він передчував майбутні зміни в долі Угорської Русі — „форпоста русского племени“, якщо, звичайно, український рух не розірве з Москвою (С.93, 6.VI.1919).

З увагою й співчуттям Володимир Вернадський слідкував за спробами галицьких москвофілів порозумітися з Антоном Денікіним на умовах широкої автономії Галичини (С.184, 19.ХІ.1919).

Стосовно цих західноукраїнських теренів Володимир Вернадський малював таку тріаду: Галичина (Закарпаття) — Україна — Росія.

Українська Академія наук та Вернадський 

Творення ВУАН було для Володимира Вернадського найбільшим науково-організаційним й громадським звершенням за революційні роки.

Цій праці він присвятив більшість часу між 1918-1919 рр., віддав не мало сил і енергії, вклав у неї частку своєї душі.

Багато прогнозів і сподівань ученого за ці три чверті століття, що минули, не справдилися, але Академія наук у концепції Володимира Вернадського продовжує жити й тепер.

Чи так це добре, як вважає більшість сучасних дослідників? Спробуймо розібратися у цьому на основі матеріалів щоденника.

Прем’єр-міністр Микола Василенко звернувся до Володимира Вернадського з пропозицією очолити установчий комітет утворення Академії наук тоді, коли ця справа вже йшла до свого практичного завершення силами Михайла Грушевського.

І лише політичні події, в яких Михайлові Грушевському відводилася провідна роль, завадили реалізації справді національної концепції Української академії наук.

Машинописнас стоірнка спогадів Володимира Вернадського
Машинописна стоірнка спогадів Володимира Вернадського
АРАН. Ф.518. Оп.2. Спр.70. Арк.1.

Володимир Вернадський мав свою думку про УАН ще до лютневої революції.

Тобто він бачив її не як національну, а регіональну російську АН поряд з такими ж Грузинською та Сибірською АН.

Модель її наближено нагадувала б Баварську АН у Німеччині (на цю подібність звертав він увагу Антона Денікіна, захищаючи УАН від ліквідації).

Погодившись очолити комітет, учений розробив свою модель УАН — фактичної філії Петербурзької АН.

Для Володимира Вернадського УАН — це передусім великий дослідницький центр (С.91 4.VI.1918) з ухилом у природничо-прикладний бік — індиферентний відірваний від українського суспільно-політичного життя.

У специфічних умовах тодішньої України такий підхід не міг вважатися задовільним і цілком прийнятним.

Лист Михайла Грушевського Володимиру Вернадському
Лист Михайла Грушевського Володимиру Вернадському
Архів РАН

Українські гуманітарні науки свого часу стояли при джерелі національного піднесення.

Отже, на той момент та найближче майбутнє УАН мала стати важливим чинником культурного розвою України, кузнею кадрів національної інтелігенції. Знаючи ж політичні переконання Володимира Вернадського, можна безпомилково здогадатися, що така УАН його не влаштовувала.

Невже „узко шовинистические интересы превозмогут?“ — запитував він себе (С.91, 4.VI.1918).

Між тим, саме ці „вузькошовіністичні“ інтереси лягли в основу всіх східноєвропейських академій — Краківської, Хорватської, Сербської, Чеської, Болгарської.



Такий підхід виправданий історично, його підказувала логіка творення молодих незалежних держав. Та й у старих західноєвропейських академіях наук гуманітарний цикл наук вважався провідним.

Володимир Вернадський відразу ж наразився на опір з боку прихильників курсу національної УАН з-поміж представників Українського наукового товариства (УНТ). Відтак він почав шукати опертя через натуралістів, переважно індиферентних до українських аспірацій. Конфлікту з УАН вдалося загалом уникнути, залучивши до роботи комітету більшість визначних науковців з УНТ.

Під тиском Агатангела Кримського, Ореста Левицького, Дмитра Багалія й Миколи Василенка майбутній президент змушений був йти на компроміси.

Орест Левицький
Орест Левицький

В УАН усе ж взяли гору історико-філологічні й суспільно-політичні науки, навіть тричленний поділ на відділи нагадував аналогічний поділ НТШ й УНТ.

Болісно сприймав Володимир Вернадський ці уступки, зроблені під тиском українців.

Дуже не подобалася йому вимога обов’язкової української мови для наукової друкованої продукції УАН. Він бажав узаконити російську як другу офіційну мову.

Але в цьому його не хотів підтримувати навіть його партійний товариш Микола Василенко. „Хочет украинского — точно это надо делать насилием!“ (С.122, 25.VIII.1918), — обурювався учений.

Становище Володимира Вернадського у цей час справді було нелегким.

У зв’язку з працею в УАН він потрапив між двох вогнів. З одного боку українці, а з другого — вчені-росіяни, котрі звинувачували Володимира Вернадського в тому, що за його допомогою твориться „націоналістична“ інституція.

Павло Мілюков висловлював міркування, що даремно він „подвигает“ справу УАН (С.105, 15.VI.1918). На це Володимир Вернадський зауважував про бажаність для України принаймні російської АН (С. 108, 4.VI.1918).

Товариші з Петербурзької АН і з кадетської партії Олександр Ферсман, Сергій Ольденбург, Олексій Шахматов були рішуче проти УАН, бо боялися „шовіністичного результату“.

Володимир Вернадський такі думки вважав глибоко помилковими — нові наукові центри конче необхідні. Тут, у Києві, він зміг би бути корисним і для України, і для Росії (С.104, 14.VI.1918).

Прихід Антона Денікіна у Київ переніс справу існування УАН у політичну площину.

Парад російської Добровольчої армії після захоплення Києва, вересень 1919 р.
Парад російської Добровольчої армії після захоплення Києва, вересень 1919 року

Володимиру Вернадському як президентові було запропоновано два варіанти збереження академії: 1) як приватного наукового товариства „Киевская Академия Наук“ і 2) як відділення Петроградської АН, але після відкриття аналогічного відділення у Москві (С.140, 10/23.IX.1919).

Володимир Вернадський спочатку не погоджувався на жоден з варіантів, хоч другий відповідав його попереднім планам.

Але українські реалії і перший рік існування УАН напевно переконали його у неможливості відвертої залежності наукового Києва від Петербурга.

Володимир Іванович вдався до дипломатії, щоб методом „від зворотного“ переконати денікінський уряд зберегти УАН.

Свій захист академії він мотивував тим, що закриття її — це шлях до остаточного розірвання української й російської культур.

Наслідком цього постане нова УАН — за кордоном (пропольської чи пронімецької орієнтації) або в Києві (суто українська за змістом) (С.144, 12.IX.1919; С.160, 18.ІХ.1919).

Це, як бачимо, ще одне підтвердження регіональної, а не національної концепції УАН Володимира Вернадського.

Газетне повідомлення про скандал навколо русифікації Володимиром Вернадським Національної бібліотеки
Газетне повідомлення про скандал навколо русифікації Володимиром Вернадським Національної бібліотеки

Аргументи вченого не справили потрібного враження, і російський централізм вкотре придушив „українську зраду“.

„Гибнет Академия, — з приреченістю констатував Володимир Вернадський, — но у меня нет горького чувства, и я отношусь ко всему этому спокойно, ибо я чувствую, что след, ею оставленый, не пропадет и она свое дело сделала“ (С.162, 18.XI.1919).

Ці слова вченого виявилися пророчими. Невдовзі відновилася не лише УАН, але й, по недовгому періоді свого національного життя (1919-1929 рр.), після більшовицької реорганізації та зросійщення, відродилася модифікована регіональна концепція Володимира Вернадського.

Хіба що тепер чудернацька назва АН УРСР — НАН України більше відповідає її фактичному змістові.

Газетне повідомлення про поїздку Володимира Вернадського до Антона Денікіна
Газетне повідомлення про поїздку Володимира Вернадського до Антона Денікіна
Газета "Рада", 3 вересня 1919 року

Чи можемо ми після прочитання самовизнань Володимира Вернадського вважати його українським ученим?

Очевидно, має право на існування апробоване в наших енциклопедіях визначення: російський і український вчений. Бо ж справді — від російського берега він відплив, а до українського не пристав.

Однак уже цей початок шляху свідчить, що була в ньому частка й українського самовизнання, а не лише походження, а це — перший щабель українства.

Володимир Вернадський був дуже послідовною людиною. Російська державна свідомість чітко визначила його ставлення до всіх ключових питань української проблеми:

1) якщо український суспільно-політичний рух руйнує Росію в старих кордонах, то він проти нього;

2) якщо якийсь вчений співчуває цьому рухові, то він не схвалює такого вченого;

3) якщо національний рух поєднується зі справою академії, то він проти самої ідеї національної академії як такої, що сприяє українській сепарації.

Але, схоже українські гени вносили у струнку світоглядну позицію неподоланне протиріччя, що його Володимир Вернадський не усвідомлював.

Володимир Вернадський у 1934 р.
Володимир Вернадський, 1934 рік

Так, визнаючи право українців на мову, культуру, українознавчі наукові дисципліни, він не розумів, що:

1) розвиток їх можливий тільки при політичному розв’язанні проблеми; сепарація неуникненна, бо інакше ця культура буде здушена російською централізацією;

2) самим ходом історії вони вже задовго до 1918 року були пов’язані зі суспільно-політичним життям, впливали на нього й водночас від нього залежали;

3) українські гуманітарні науки як активний чинник у специфічних українських умовах були приречені стати пріоритетними серед інших дисциплін, а тому неможливо уникнути протистояння з російською наукою — прихильницею політичного статус-кво.

Отже, підтримуючи і підпираючи справу розвитку нібито лише мови й культури, Володимир Вернадський тим самим повертав важіль, який, проти його власного бажання, запускав механізм української ірреденти.

Так об’єктивно вчений робив послугу Україні політичній на шкоду Росії імперській.

Володимир Вернадський — людина імперського менталітету, і це цілком природно для особи, яка втратила глибинний емоційний зв’язок з етнічною батьківщиною.

Якби він був гуманітарієм за фахом, можливо, й трапилася б з ним національна метаморфоза, як з Михайлом Туган-Барановським або Вадимом Модзалевським — ученими, яких обставини вирвали з етноприродного контексту.

Для імперської свідомості характерна одночасна подвійна національна самоідентифікація — за етнічним походженням і за державною належністю.

Так було у середньовіччі, коли в Речі Посполитій українська шляхта визнавала себе „gente Rutenus, natione Polonus“, так є й нині — пригадаймо югославів (сербів або хорватів за походженням) або радянських людей колишнього СРСР.





„Дводушність“ імперської психології переживала більшість української інтелігенції XIX ст., вихованої Російською державою для потреб цієї держави. Для тих, що мешкали за межами етнічної батьківщини імперське („шлях у світи“) за логікою буденного життя стояло вище, ніж своє („шлях на манівці“).

Освіта часто відривала від народної маси. Творився новий „позанаціональний“ стан людей.

Володимир Вернадський — яскравий представник численної когорти „блудних синів“ України.

Стрижнем його суспільно-політичного мислення було поняття „русскости“ як певного наднаціонального феномену загальнолюдської вартості, вищої від просто національної свідомості.

Але протиборство російської й української національних ідей викликало у нього спалахи несподіваного спонтанного націоналізму.

Володимир Вернадський намагався балансувати між двома національними силами, всидіти між двох стільців, творити проміжкову, компромісну силу, об’єднуючи однодумців:

„Надо создать противовес в русском обществе тому положению, которое сейчас имеется [...] Мысли: или самостийныки или направление Струве-Шульгин“ (С.173, 14/27.Х.1919).

Для цього разом з Костянтином Василенком, Василем Зінківським, Володимиром Кістяківським, Борисом Личковим, Соломоном Франкфуртом й Костянтином Воблим він обговорює план видання журналу-збірника „Русь-Україна“ на противагу шульгинській „Малой Руси“. Симптоматично, що у назві мав використовуватися суто український термін самостійницького зразка, а фактичним змістом мало бути обґрунтування ліберального варіанту російського „єдинонеделимства“.

Журнал
Журнал "Малая Русь". 1918 рік

І це найкраще демонструє історіософське протиріччя, безвихідь, приреченість емоційно „русских“. їхній теоретичний еклектизм доводив неможливість подальшого національного розмежування табору „громадян імперії“ на суто росіян і українців.

„Русские“ у переважній більшості робили цей політичний вибір на користь росіян.

Російське суспільство було знане, стабільне, зрозуміле, забезпечене, українське ж лише складалося.

Тому й орієнтація Володимира Вернадського на Добровольчу армію, небажання суто української (власне національної) УАН, „ідейних“ гімназій, університетів, приватних шкіл, небажання, зрештою, повертатися в Україну після її остаточної окупації більшовиками.

Він обрав росіянство, показавши таким чином, яка з двох сил йому дорожча.

Відповідає такому виборові й конкретика національно-визвольного руху взагалі. Цей рух руйнував усталені багатонаціональні великі держави і тому для вченого був радше злом. Володимир Вернадський до всіх недержавних народів, незалежно від конкретного етносу, ставився дещо негативно й доволі зверхньо, а точніше, не помічав їх.

Його не лише не дуже турбував національний злет Галичини (у щоденнику немає жодної згадки про Листопадовий зрив, польсько-українську війну, Галицьку армію тощо), але й весь глобальний політичний переустрій Східної Європи на засадах національних держав.

Галичина цікавила вченого лише у контексті федеративних планів Антона Денікіна.

Чехи для нього — народ, позбавлений „чувства чести и чувства родины“ (С.113, 28.VI.1918). Батьківщиною чехів, за Володимиром Вернадським, є Австро-Угорщина, а не Чехія (як, власне, для українців батьківщиною мала бути Росія).

Балтійські народи теж „завинили“ тим, що порушили російську єдність, і вчений вважав за краще об’єднання Юденича з більшовиками, щоб „объединить“ Прибалтику (С.187, 24.ХІ.1919).

За Володимиром Вернадським, світову роль мають відігравати „великі“ народи (росіяни, німці, англійці, французи), а „малим“ народам (головно українцям) треба звільнитися від „наносов и наростов, вызванных желанием мировой роли“ (С.158, 17.IX. 1919). Мовляв, „каждый сверчок, знай свой шесток“.

Телеграма начальника управління справами російського уряду Миколи Горбунова президенту РАН Олександру Карпинському про звільнення Володимира Вернадського з Петроградської ЧК. 16 липня 1921 р.
Телеграма начальника управління справами російського уряду Миколи Горбунова президенту РАН Олександру Карпинському про звільнення Володимира Вернадського з Петроградської ЧК. 16 липня 1921 р.
СПФ АРАН. Р.V. Оп.1-В. Спр.57. Арк.31.

Володимиру Вернадському були притаманні слов’янофільські міркування катковського типу про об’єднання всіх слов’ян під берлом Росії. І саме під цим кутом зору розглядав він національне піднесення Закарпатської України (С.93, 6.VI.1918; С.190, 30.ХІ.1919).

І все ж серед пріоритетів Володимира Вернадського національне стояло вище від соціального.

Перемога Симона Петлюри над Павлом Скоропадським навіяла вченому такі думки:

„У многих даже является совсем неправильное отношение — пренебрежительное — к национальному элементу [...] Даже удивительно, до какой степени в сознании очень широких слоев выступает на первый план не национальная, а социальная сторона“ (С.126, 16.XII.1918).

* * *

Отже, з’ясувавши загалом, що Володимир Вернадський не належить до класичного зразка українського вченого (власне українця), чи повинні ми за звичним стереотипом ставитись до нього як до чужинця? Не такою була мета цієї студії. Приклад Володимира Вернадського показує, яка велика амплітуда українського світосприйняття існувала в суспільстві на початках XX ст.

Цей приклад повертає нас до винятково важливої, нерозв’язаної ще історіософської й історіографічної проблеми української історії, яку можна образно сформулювати як „український слід у російській культурі“.

Неправомірно зводити національну історію лише до змагань власне української еліти за свою політичну емансипацію.

Потрібно враховувати й ту велику частину української етнічної еліти, яка працювала на „чужому“ культурному полі, але не поривала остаточно зі своєю батьківщиною.

У її представників можна побачити не лише так звану національну зраду, а й традиції почуття „великої батьківщини“.

Для такого світосприйняття українця характерне розглядання України як ядра, з якого виросла велика Русь.

Ми тут маємо справу з рецепцією українського „імперського“ мислення, покликаного до життя князівською добою України-Русі.

Звідси, думається, „промосковські“ тенденції творів Інокентія Гізеля („Синопсис“) та Григорія Сковороди.

Ці тенденції пояснювалися:

1) сприйманням у XVII-XVIII ст. російської культури як частини української, котра у той час була більш розвиненою, ніж московська, і котрій не загрожувало зникнення;

2) відсутністю у той час в Україні єдиного політичного центру, який би акумулював культурні сили і таким чином припинив відтік інтелекту до Москви.

Володимир Вернадський і його однодумці, таким чином, є ланкою в ланцюжку „української Росії“ переломного часу. Часу, який ставив на порядок денний питання національного (політичного) вибору.

Вибір на користь нової України Володимир Вернадський не готовий був зробити.

Академік Агатангел Кримський свій вибір на користь України зробив, а академік Володимир Вернадський - ні
Академік Агатангел Кримський свій вибір на користь України зробив, а академік Володимир Вернадський - ні

На те було декілька причин, головні з яких — російське культурне укорінення та відсутність живого зв’язку з сучасним українським життям, неознайомленість з національним політичним рухом і культурними здобутками нової України.

Придивившись до еволюції поглядів Володимира Вернадського в бік українських інтересів у 1917-1921 рр., можна припустити таку реальність: у разі перемоги української незалежності і стабільного проживання в самостійній Україні відбувся б і політичний вибір ученого на її користь.

Бо ж зі щоденника видно, як за рік безперервного перебування в Україні Володимир Вернадський відчув на собі досить сильний вплив української стихії.

Якщо у 1918 р. у розмові з Павлом Мілюковим Володимир Вернадський допускав у Києві російську АН, то через рік у полеміці з Денікіним він уже відстоював УАН „російськоукраїнського“ зразка (С.140, 10.IX.1919).

 
З жовтня 2019 року Національний Банк України вводить у обіг банкноту номіналом у 1000 гривень із академіком Володимиром Вернадським та зображенням будинку Президії Національної Академії Наук України

Поглибився його внутрішній конфлікт з однодумцями на ґрунті національного питання. Науковець визнав, що шовіністичні судження стосовно української проблеми грунтуються на незнанні тих людей, які не жили в Україні.

Він щораз заново відкривав для себе український світ. Коли дізнався нове про Григорія Сковороду, зазначив: „Великая нация начинает себя осознавать“ (С.180, 2.XI.1919).

Магічна сила українських генів впливала на вченого на рівні підсвідомості, спрямовуючи його діяльність у несподіване для нього самого річище.

Будівля пансіонату Явдохи Левашової, у якій з лютого 1919 р. розмістилась Академія наук.
Будівля пансіонату Явдохи Левашової, у якій з лютого 1919 р. розмістилась Академія наук

Він творив УАН як галузку РАН, а отримав, не бажаючи цього, „шовинистический результат“.

Сам цього не бажаючи, Володимир Вернадський перейшов дорогу близьким за світоглядом людям, зробивши мимовільну, неусвідомлену шкоду російській державній ідеї.

Крізь призму думок Володимира Вернадського стає зрозумілішою нездійсненність надзавдання української еліти у творенні власної держави.

Коли існувала така величезна відмінність у візії майбуття нації серед людей, які тою чи іншою мірою належали до провідної верстви, - тим більше стає очевидною приреченість незалежницьких аспірацій у 1917-1921 роках.

1 Див. напр.: Ситник К. М., Апанович Е. М., Стойко С. М. В. И.Вернадский. Жизнь и деятельность на Украине. — К., 1988; Храмов Ю., Руда С., Павленко Ю., Кучмаренко В. Рання історія Академії наук України. 1918-1921. — К.,1993; Вороненко В. В., Кістерська Л. Д., Матвєєва Л. В., Усенко І. Б. Микола Прокопович Василенко. — К., 1991. — С. 147-151; Апанович О. Українське відродження завжди було мені дороге // Розбудова держави. — К., 1992. — №3. — С. 52-56. Виняток становить лише публікація: Білокінь С. Для повноти картини // Розбудова держави. — № 3. — С. 57-59.

2 Тут і далі в дужках подається сторінка і дата запису з щоденника В.І.Вернадського за виданням: Вернадский В. И. Дневники 1917-1921. Октябрь 1917 — январь 1920. — К., 1994. — С. 270.

3 Порівняймо суржикувату мову листа В. Вернадського з 1925 р. до празьких студентів Українського вільного університету, і зробимо сумний висновок про те, що вчений стояв лише на порозі до вільного володіння рідною мовою. Стає зрозумілим відтак і вперте небажання його визнати за українською мовою офіційний статус в УАНівських виданнях.

4 Из эпистолярного наследия В. И. Вернадского. Письма украинским академикам Н. П. Василенко и А. А. Богомольцу. — К., 1991. — С. 14.

5 Из эпистолярного наследия В. И. Вернадского... — С. 42.

[Mappa mundi, 1996. — C.735-756.]

Українці. Найнещасливіша нація чотирьох континентів

Українці — найнещасливіша нація Європи, обох Америк та Австралії. Таким є підсумок нашого розвитку напередодні 28-ї річниці Незалежности. Як українці змінювалися протягом років Незалежності? Чому ми впритул не помічаємо, що насправді Україна — не Уганда!?

Український парад у столиці Росії

Мрія? Ні – це вже було. І не один раз. Побутує думка, що в нашій історії мало світлих сторінок і перемог. Грандіозний український військовий парад в столиці Росії: як це було?

Омелян Ковч — священик, патріот та праведник

"Ковч, який досконало знав німецьку мову, крикнув до німецьких солдатів, щоб допустили його до синагоги. Останні оніміли від здивування і пустили його, а отець кинувся виносити людей із палаючої синагоги. Серед інших, яких врятував о. Ковч, був рабин м. Белз Аарон Рокеах".

Без комуністів і комсомольців. Як заснували Спілку незалежної української молоді

19 серпня 1989 року, на горі Маківка – місці боїв УСС з московським військом засновано Спілку незалежної української молоді (СНУМ). Основними напрямками діяльності задекларували політичний, культурно-освітній та спортивний. У статут без двозначностей внесли норму: "Комуністи та комсомольці членами СНУМу бути не можуть".