Валентина Романюк: «Ми маємо пишатися Анною Валентинович»

10 квітня 2010 року під Смоленськом сталася авіакатастрофа польського президентського літака, внаслідок якої загинули всі 96 пасажирів і члени екіпажу, зокрема, президентська пара – Лех і Марія Качинські. Серед загиблих була й легенда «Солідарності» – Анна Валентинович. Незабаром після її смерті стало відомо про її українське походження

"Історична правда" публікує цей матеріал з люб'язного дозволу редакції сайту "Наш вибір"

14 квітня 2010 року на сайті "Радіо Свобода" вийшов матеріал про те, що одна із загиблих пасажирок цього рейсу, легенда "Солідарності" Анна Валентинович, мала українське коріння. Це було інтерв'ю з її старшою сестрою, Ольгою Любчик, яка розповіла в найменших деталях подробиці дитинства Анни, невідомі раніше ані в Польщі, ані в Україні.

З того часу доля авторки того матеріалу, рівненської журналістки Валентини Романюк, тісно пов'язана з пам'яттю про Анну Валентинович.

Саме пані Валентина допомагала збирати матеріали співробітнику польського ІНП Ігорю Галагіді, стаття якого стала офіційним визнанням польською стороною українського походження Валентинович; сприяла в налагодженні контактів ґданських репортажистів "Газети Виборчої" з українською родиною Анни (у  2020-му вийшла їхня книга  "Валентинович. Анна шукає раю"); зрештою, минулого року опублікувала перший український переклад автобіографічної книги Анни Валентинович "Тінь майбутнього".

Про все це ми поговорили з Валентиною Романюк до одинадцятих роковин Смоленської катастрофи.

 

Обкладинка українського перекладу автобіографії Анни Валентинович "Тінь майбутнього"

– 10 квітня в Смоленську сталася авіакатастрофа, а уже 14 квітня з'явився Ваш матеріал на "Радіо Свобода". Що сталося за ці чотири дні?

– Власне, мені довелося дізнатися про українське походження польської героїні  лише на другий день після її загибелі. А вже третього дня навпроти мене стояла жінка, надзвичайно схожа на Валентинович, – її рідна, на три роки старша сестра Ольга Любчик. Думаю, цю зустріч нам підготувала сама доля.

10 квітня сталася Смоленська авіакатастрофа. Ми ще перебували в шоці від трагедії, коли мені подзвонив колега Сергій Штурхецький і повідомив, що в тому літаку загинула українка родом із Рівненщини.

Моя перша реакція була приблизно такою ж, як і в поляків, котрі не вірили в це ще багато років. Але дуже швидко з'ясувалося, що місцеві жителі добре знають родину Любчиків, не раз бачилися в селі Садовому з Анною Валентинович (Любчик). Відповідно, ми почали шукати номери телефонів. Старша сестра Анни, Ольга Любчик, на той час жила в Рівному.

 

Анна Валентинович і Ольга Любчик. Фото з архіву родини Любчиків.

Ми зустрілися – пані Ольга виявилася дуже інтелігентною, розумною жінкою старшого віку. Звісно, вона була вбита горем від втрати сестри, яку віднайшла 14 років до того. Вона вийшла з фотографіями і почала розповідати такі речі про новітню польську історію, яких і я не знала. Розповідала й одночасно показувала світлини.

Я записала це інтерв'ю і зателефонувала на "Радіо Свобода" з пропозицією опублікувати матеріал. Спочатку там не повірили, і лише після перевірки інформації погодилися опублікувати статтю, тому вона вийшла не 13-го, а 14 квітня.

 

Анна Валентинович з українською сім'єю. Фото з архіву родини Любчиків

– То це був перший опублікований матеріал про Анну Валентинович – українку?

– Якщо брати до уваги всесвітньо відомі ЗМІ, то так. Насправді ж цей матеріал не був першим про українське походження Анни Валентинович. Стаття про те, що вона знайшла свою українську родину, вийшла ще в березні 1997 року в газеті "Вісті Рівненщини". Її автором був Єфрем Гасай, історик, який допоміг рідним віднайти Анну в Польщі.

Просто це не мало великого розголосу, а дарма. Я про статтю дізналася лише минулого року від ксьондза Вітольда Коваліва, настоятеля парафії в Острозі, редактора часопису "Волання з Волині", віднайшла її в архіві наукової бібліотеки. Отже, певне коло людей про це знали, але публічно особливо не говорили.

 

Перша публікація про українське походження Анни Валентинович, газета "Вісті Рівненщини", березень 1997 року. З особистого архіву Валентини Романюк.

– Якою була реакція в Польщі?

– Тут цю інформацію прийняли з недовірою. Я дещо розумію і пана Ценцкевича (автора біографії "Анна Солідарність", що вийшла в 2010 році та в якій не було зазначено українське походження Валентинович. – О.Ш.), який дуже скептично це сприйняв. Напевно, вона йому про це не говорила.

І мене дуже мучило питання: чи маю я про це писати, якщо сама пані Анна не говорила, що вона українка? Але вона цього й не заперечувала. Хоча формально народилася в державі під назвою Друга Річ Посполита, все ж її батьківщина – волинське село Сінне (нині Садове) під Рівним, Україна. Польща стала їй другою батьківщиною.

Вона віднайшла українську родину в 1996 році. Варто подивитися на обставини її життя тоді і в наступні роки. Як розповідає племінник, щасливою він побачив Анну Валентинович лише в останні роки, перед загибеллю. Тоді президентом став її соратник Лех Качинський, вона відчула повагу та шану,  її заслуги були належно оцінені.

Знаєте, безпосередня реакція доходить дещо з запізненням. Мені тоді в 2010-му зателефонував Ростислав Крамар, який був редактором "Українського альманаху", і розповів, що в Польщі ця інформація багатьох обурила й була прийнята з недовірою. Він запропонував зробити більш розгорнутий матеріал, показати всю родину, могилу батьків.

Я поїхала в село, але частина української родини не погодилася розповідати подробиці без дозволу польської родини Анни Валентинович. Тому стаття в "Українському альманаху" вийшла лише на основі розповіді пані Ольги. Інтенсивне спілкування почалося тільки після моєї зустрічі з польською родиною в 2014 році.

– Як це відбулося?

– Тоді в Україну приїхали син Анни Валентинович Януш та онук Пйотр. Коли вони зустрілися зі мною, у них ще були сумніви. Я сказала, щоб вони поїхали передусім не в архів, а до родичів, і тоді все зрозуміють. Це при тому, що й пані Ольга, й пані Катерина (молодша сестра Анни Валентинович) до цього бували в Ґданську, в гостях у Анни. Але тоді польська родина їх сприймала як українізованих поляків.

І лише після того візиту, в 2014 році, вони остаточно переконалися – Анна Валентинович дійсно була українкою. Тоді ж, у непростий для українців час, вони побували в Києві та Острозі, були дуже зворушені цією подорожжю. Пйотр розповідав мені, що Анна Валентинович планувала вперше поїхати з онуками в Україну саме навесні 2010-го. Обіцяла щось важливе показати й розповісти. Цим омріяним планам завадила Смоленська авіатроща…

– У 2016 році дослідженням походження Анни Валентинович зайнявся Ігор Галагіда…

– Разом із ним ми їздили в Садове та знімали на відео брата Анни Валентинович Василя (нині, на жаль, покійного) і сестру Ольгу. Вони розповіли всю її історію. Цікаво, що дивлячись на пані Ольгу, Ігор Галагіда, сказав: "один в один, як пані Анна!". Далі Галагіда почав уже розповідати про це на офіційному рівні.

 

Ігор Галагіда та Ольга Любчик, 2016 рік. Фото з особистого архіву Валентини Романюк

– Як з'явилася ідея перекласти автобіографію "Тінь майбутнього"?

– Постать Анни Валентинович час від часу привертала мою увагу, тож, мабуть, це було моє призначення. У 2019 році Польща на офіційному рівні відзначала рік Анни Валентинович, у той час як переважна більшість українців не знала про цю людину.

А ще у 2018-му один український науковець пообіцяв видрукувати свою книгу-дослідження про Анну Валентинович. Але з невідомих причин цього не зробив,тому й не називаю його імені. Про існування автобіографічної книги Валентинович, яку літературно опрацювала Анна Башановська, я дізналася в тому ж 2018 році, коли в Україну приїхали репортажисти "Газети Виборчої" Дорота Карась і Марек Стерлінгов.

Вони шукали матеріали для написання біографії "Валентинович. Анна шукає раю". Ми поїхали до української родини. І ось під час зустрічі пан Анатолій, племінник Анни Валентинович, виніс старий екземпляр автобіографії 1993 року випуску.

Сказав, що пані Ольга через поганий зір уже не може читати, а інші не знають польської мови. Книга мала два написи рукою Валентинович. Перший – присвята рідним. І другий – дозвіл на переклад і видрук українською мовою. Саме тоді в мене виникла ідея перекласти цю книгу.

Я не розмовляю польською, але розумію майже все, адже мій батько досконало володів нею і в дитинстві вчив мене польських віршів. На той момент я стала безробітною, і це дало мені час. Пішла до бібліотеки на курси польської мови, щоб уточнити деякі нюанси щодо орфографії та стилістики, й засіла за перекладом.

Версткою довелося займатися також самотужки. До книги додала передмову, наприкінці – історію пошуків та возз'єднання родини, яке відбулося, на жаль, уже після загибелі Анни Валентинович. Власні кошти на опублікування книги вніс племінник пані Анни, Анатолій Вертелецький.

Після виходу книги Рівненська обласна рада додала до друку ще кілька десятків примірників і поширила їх по бібліотеках області. З електронною версією можна ознайомитися на сайті віртуальної бібліотеки Національного університету "Острозька академія".

 

Автограф Анни Валентинович на примірнику автобіографії, котрий вона подарувала українській сім'ї. З особистого архіву Валентини Романюк

– У Гощі існує ідея створення музейної експозиції про Анну Валентинович…

– Так, є така ідея. Це має бути частина краєзнавчого музею. Формально цього музею ще немає, хоча приміщення вже є, а ініціатор Валерій Бейлах зібрав багату колекцію пам'яток різних часів.

Зараз, у зв'язку з процесами децентралізації та утворенням самостійних територіальних громад, з'явилися шанси, що такий музей врешті постане. І в ньому буде експозиція, присвячена Анні Валентинович. Тому ми збираємо матеріали для цієї експозиції і будемо всім дуже вдячні за можливу допомогу.

– У 2019 році в Рівненській обласній бібліотеці та в місті Дубно відбулися вечори пам'яті Анни Валентинович. Розкажіть, будь ласка, про цю ініціативу.

– У цьому мені допомогло Козацьке товариство ім. С. Наливайка. Ми виписали пропозиції, що можна зробити, щоб увіковічити пам'ять про Анну Валентинович на Рівненщині. Подали до обласної ради, і була ухвалена постанова – провести такі заходи.

Окрім того, у Рівненській обласній науковій бібліотеці щороку проводять вечори пам'яті жертв Катині та Смоленської катастрофи. Один із таких вечорів і був присвячений пам'яті про Анну Валентинович.

Окрім того, бібліотека дуже посприяла у виході перекладу автобіографії "Тінь майбутнього", познайомила мене з видавцями Олегом Зенем та Романом Колодяжним.

Щодо Дубна – там взагалі цікавляться польською історією, і замок, і місто мають польських партнерів. Багато чого там зникло, наприклад, католицький  цвинтар за радянської влади був знесений з лиця землі. Але те, що можна відродити й згадати, вони роблять. На цьому вечорі міська влада пообіцяла, що в Дубні з'явиться вулиця Анни Валентинович.

Великою справою, зробленою до 90-річчя громадської діячки, стало відкриття меморіальної дошки на фасаді школи в рідному селі Анни Валентинович (Любчик). Відбулося це з ініціативи Культурно-просвітницького центру імені Томаша Оскара Сосновського за підтримки Генерального консульства Республіки Польща в Луцьку.

 

– Голова УІНП Антон Дробович говорив про те, що в польсько-українських стосунках варто акцентувати увагу на постатях, які нас об'єднують. Анна Валентинович є ідеальним прикладом такої історичної фігури, чи не так?

– Безумовно. Забувати про українку, яка зіграла ключову роль в антикомуністичному повстанні в Польщі, не можна. У контексті сприйняття цієї ситуації й увіковічення пам'яті Анни Валентинович мені дивно не за Польщу, а за Україну. Адже пам'ятати, постійно згадувати таких людей потрібно.

Наше ставлення  до видатних особистостей, які тут народилися, як і до тих, які сюди приїхали з інших країн, але відіграли видатну роль в історії України, досі неналежне. Мені один із наших чиновників на пропозицію щодо популяризації пам'яті про Анну Валентинович відповів: "Ми ж українські патріоти. А що вона зробила для України?".

Знаєте, якби у поляків був такий підхід, у них би й Шопена не було. А ми і про Липинського не надто пам'ятаємо. Поляки більше про нього пам'ятають, хоч він працював на благо України. І якщо Анна Валентинович зіграла величезну роль в історії Польщі, то ми маємо цим пишатися.






«Стежками предків»: українська Сяніччина

Цьогоріч у червні відбулася друга в своєму роді пошукова експедиція «Стежками предків», основна мета якої — фіксація культурної спадщини українців, які до середини ХХ століття жили на теренах сучасної південно-східної Польщі. Львів'яни, учасники експедиції, відвідали Сяніцький повіт, де за 7 днів зробили фото- та відеофіксацію близько 100 існуючих та неіснуючих сіл, щоб згодом сформувати популярний путівник для туристів та краєзнавців.

Чи здійснювала ОУН замах на Йозефа Геббельса?

У 2006 році в Україні вийшов доволі непогано зроблений десятисерійний документальний серіал Ігоря Кобріна «Собор на крові» про історію українського націоналістичного руху 1920-1940-х років. З нього можна отримати чимало цікавої інформації. Але навряд чи щось може зрівнятися за цікавістю з сенсаційною знахідкою творців серіалу: у червні 1934 році, здійснюючи вдалий атентат на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, Організація українських націоналістів насправді мала на меті вбити... Йозефа Геббельса, який саме перебував 13-15 червня у Польщі з візитом!

Вбивства в Бабицях: авантюра з трагічним фіналом

Ввечері 2 липня 1951 року в школі чехословацького містечка Бабиці, де саме проходили партійні збори, пролунали постріли. Невелика група підпільців застрелила трьох функціонерів комуністичної партії. Постріли в школі стали кульмінацією історії, котра тягнулась декілька місяців і стала приводом для масового терору комуністичної партії проти місцевого населення.

Ніжин. Серпневі дні 1918-го

Влітку 1918 року на українсько-російському кордоні було неспокійно. На різних ділянках виникали локальні сутички. Більшовики намагались підривати Українську державу зсередини. У Чернігівській губернії одним із більшовицьких осередків стало село Жуківка