Чому син Павла Чубинського не успадкував батьківське українофільство?

Відомий правник-криміналіст і державний діяч Михайло Чубинський походив з родини – видатного українського етнолога, фольклориста, громадського діяча, поета, автора слів національного гімну «Ще не вмерла Україна…» Павла Чубинського

Чубинський Павло Платонович (1839 - 1884) і його дружина Катерина Чубинська (Порозова), крім Михайла (1871 – 1943) мали ще трьох дітей. Павла (1873 - 1927) – інженера шляхів сполучень, який тривалий час працював на Далекому Сході, був заступником міністра шляхів у гетьманському уряді. Олександру (1873 - 1949) – оперну співачку, солістку Київської, Міланської опери, Великого театру в Москві. Федора (1878 - 1912) - за фахом ветеринара, який працював і помер у Сибіру.

Михайло з відзнакою закінчив юридичний факультет Київського університету св. Володимира,  учень відомого вченого – криміналіста професора Л. Білогриць - Котляревського. Був залишений в університеті, де певний час займався науковою і викладацькою діяльністю. Вдосконалював юридичну освіту в університетах Відня, Берліна, Лейпціга, Брюсселя, Лондона. В Московському університеті захистив магістерську (1900) і докторську (1905) дисертацію за монографією "Нариси кримінальної політики". Наступна викладацька діяльність М. Чубинського пов'язана з імператорськими університетами - Петербурзьким, Харківським, Дерптським, Демидівським юридичним ліцеєм та іншими навчальними закладами.

Михайло в дитячі роки залишився без батька і не зазнав у повній мірі його безпосереднього світоглядного впливу, хоч походження й родинне виховання сформувало у його ментальності український, а точніше малоросійський сегмент. У передвоєнні роки співпрацював з московським журналом "Украинская жизнь", редагованим О. Саліковським і С. Петлюрою. Добре володів українською мовою, знав українську літературу, навіть мав наукові публікації українською мовою.

 
Павло Чубинський

Водночас консервативна атмосфера університету св. Володимира, тривала наукова і викладацька діяльність в   імператорських навчальних закладах, визнання юридичною спільнотою Росії його наукових досягнень, призначення Тимчасовим урядом сенатором сформували в Михайла Чубинського російську лояльність. Стажування в європейських університетах сприяло утвердженню ліволіберальних поглядів, які привели його до партії кадетів, обирання членом її ЦК. Природно, що М. Чубинський не сприйняв жовтневий переворот у Петрограді й після ліквідації більшовиками Правительствуючого сенату повернувся до Києва.

У квітні 1918 року в Україні до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. За його дорученням формуванням Ради Міністрів займався М. Василенко – відомий громадський діяч, заступник міністра освіти Тимчасового уряду, член ЦК партії кадетів. У зв'язку з відмовою найпоміркованішої з українських партій - соціалістів-федералістів делегувати своїх представників до уряду його основний кістяк був складений переважно з кадетів. Увечері 2 травня під головуванням гетьмана відбулося перше засідання уряду. Посаду міністра судових справ посів Михайло Чубинський. Цьому сприяли особисте знайомство з М. Василенком і високий авторитет ученого-правника.

Гетьманська держава Павла Скоропадського успадкувала від УНР судову систему, яка являла собою переважання установ дореволюційного часу і часткових новоутворень Української Центральної Ради. Ухвалена в останній день функціонування Ради Конституція УНР визначала Генеральний суд як найвищу судову і касаційну інстанцію, декларувала верховенство права, неприпустимість втручання в судові рішення законодавчих і адміністративних властей.    Законами про тимчасовий державний устрій України, виданих гетьманом Скоропадським, Генеральний суд також оголошувався "вищим охоронителем і захисником закону та вищим судом України в справах судових та адміністративних". Всі генеральні судді мали призначатися гетьманом.

Михайло Чубинський усвідомлював всю складність перебудови судового устрою відповідно до задекларованої Скоропадським самостійності Української Держави. Для цього не було ні відповідної законодавчої бази, ні кадрового складу. Відмова від імператорської судової системи загрожувала колапсом судочинства в Україні. Вже 7 травня на засідання уряду Михайло Чубинський вніс питання, яке складалося з двох частин: від чийого імені вершити суд і про мову в судовому діловодстві. З першою – було все зрозуміло - "іменем закону Української Держави". А от щодо мови у судочинстві виникли розбіжності. Проте переважною більшістю (8 проти 2) міністри ухвалили розлогу постанову, у якій констатувалося, що діюче в Україні цивільне і кримінальне законодавство не перекладене українською мовою, а також не усталена юридична термінологія, то "обов'язкове судомовлення на українській мові тільки внесе непорозуміння при тлумаченні і застосуванні законів і відсторонить від участі у веденні справ цілий ряд видатних юридичних діячів і адвокатів, які ще не володіють українською мовою".

Міністерство судових справ мало невідкладно створити комісію для розробки юридичної термінології українською мовою і приступити до перекладу російського законодавства. Постанова уряду дозволяла надалі зберегти в судочинстві і судомовленні мову російську. Всім чиновникам судового відомства було запропоновано у чотиримісячний термін вивчити державну мову.

 В інтерв'ю газеті "Последние новости" Михайло Чубинський фактично прокоментував постанову кабінету міністрів. Він заявив, що "буде старатися проводити українізацію суду з відповідною постепенністю". Це дасть можливість залишити на місцях багато цінних судових діячів, непідготовлених зараз вповні до негайного переходу на українську мову. Державною мовою є українська, але в перших порах прийдеться користуватися законами російською мовою, бо досі ще немає їх перекладу. Так само немає установленої правничої термінології  українською мовою. Міністр також повідомив, що вже розпочав створення комісій для спішного вироблення правничої термінології українською мовою та перекладу законів.

Водночас опозиційні політичні партії, які об'єдналися в Український народно-державний союз, 21 травня оприлюднили звернення до гетьмана, німецького командування в Києві та депутатів Рейхстагу, в якому піддали нищівній критиці кабінет міністрів. Зокрема, Михайлу Чубинському закидалося, що він "дбає не про утворення українського суду, а про збереження прав і привілеїв бюрократів бувшої самодержавної Росії".

У травні за поданнями Михайла Чубинського уряд ухвалив закони про тимчасову заборону публічного продажу нерухомого майна, про поширення української державної влади на нові адміністративні одиниці Гродненської та Мінської губерній, які були приєднані до Української Держави. Міністр юстиції отримав право власною владою призначити на згаданих територіях мирових суддів і голів з'їздів на термін до 1 січня 1922 р. Був також схвалений порядок публікації затверджених гетьманом законів. Тимчасово вони мали оприлюднювалися в урядовому "Державному Вістникові".

Наказ командувача німецькими військами в Україні фельдмаршала Г. Айхгорна про запровадження німецьких військово-польових судів призвів до необґрунтовано широкого застосування їх юрисдикції до громадян України. 28 травня  Чубинський поставив це питання на розгляд уряду. Було ухвалено зробити подання до штабу Оберкомандо про бажаність більш точного визначення підсудності німецьким військовим судам, а також інформування про такі випадки української прокуратури. Наступного засідання кабінет міністрів обговорив цю ж проблему стосовно австро-угорських військово-польових судів. Було визнано за необхідне провести переговори з командуванням Східної цісарської армії і наполягати, що юрисдикції підлягають тільки вчинки українських громадян безпосередньо щодо вояків - австро-угорців.

30 травня Михайло Чубинський подав на схвалення уряду проект закону про обітницю державних службовців у цивільних та присягу у військових відомствах. Та обставина, що цей закон був прийнятий одним з перших, мала досить вагому політичну мотивацію. Апарат колишніх міністерств УНР був насичений представниками соціалістичних партій. Невизнання їх лідерами гетьманської влади могло спровокувати обструктивні дії з боку рядових партійців в управлінських інстанціях. Зокрема, саме в цей час страйкували працівники апарату міністерства земельних справ. Тому прийняття урочистої обіцянки було своєрідним тестом на лояльність до нової влади. Ті, хто відмовлявся її давати звільнялися, або ж не зараховувалися на службу.

Комісія під головуванням Михайла Чубинського, до якої входили відомі правники Б. Кістяковський і Є. Спекторський, здійснила розробку законопроекту про громадянство в Українській Державі. Після тривалого обговорення і узгодження поправок закон про українське громадянство був ухвалений Радою Міністрів. Цим актом скасовувався відповідний закон Центральної Ради (березень 1918 р.). Всі російські піддані, які перебували в Україні на час видання нового закону, визнавалися громадянами Української Держави. Небажаючі мали протягом місяця подати відповідну заяву в управління місцевого старости "для запису в особливий алфавіт підданих і громадян чужих держав". Подвійне громадянство не допускалося. До закону додавалося "заприсяжне обіцяння" вступаючих до українського громадянства. Воно містило обіцянку бути завжди вірним Українській Державі як своїй Батьківщині, охороняти інтереси держави, всіма силами допомагати її славі і розквіту, не жалкуючи для цього навіть й свого життя.

Михайло Чубинський був добре обізнаний з судоустроєм європейських держав, але в тогочасних українських реаліях схилявся до колишньої російської структури судочинства. Виношуване ним  реформування судової системи в Україні було дещо адаптованим до тогочасних умов поверненням старої моделі судоустрою. У середині травня при міністерстві створюються комісії з підготовки законопроектів про Державний сенат, судові палати, військову юстицію. До цієї роботи залучалися російські правники, які перебували в Києві, зокрема колишні сенатори і віце-прокурори Російського правительствуючого сенату.  

Засідання Ради Міністрів 2 липня майже повністю було присвячене обговоренню цих законопроектів. Першим розглядався проекту статуту Державного сенату. Михайло Чубинський доповів про підсумки роботи очолюваної ним спеціальної комісії. Генеральний суддя УНР С. Шелухін і його прихильники виступали проти побудови вищої судової інстанції Української Держави за взірцем Російського правительствуючого сенату. Вони пропонували передати законопроект на висновок до Генерального суду, який планувалося ліквідувати, але Рада Міністрів відхилила такі домагання. Обговорення було тривалим, особливо щодо термінів обрання голови і генеральних суддів – на певний час чи пожиттєво. Перевагою в один голос (Ф. Лизогуба) схвалили другу позицію.

Цього ж дня міністри розглянули і схвалили законопроекти про судові палати та апеляційні суди і погодилися на перейменування міністерства судових справ у міністерство юстиції, а підпорядковане йому головне управління місць замкнення – на Головне тюремне управління. Були також затверджені штати міністерства юстиції: міністр, два заступники, рада  міністра, директори департаментів, віце – директори, начальники відділів, – діловоди, урядовці, кур'єри, всього – 291 посада.

8 липня П.Скоропадський затвердив закон про утворення Державного сенату. Він мав десять розділів і 59 статей. Ним відмінявся закон Центральної Ради про Генеральний суд УНР, а замість нього утворювався Державний сенат "яко вища в судових і адміністраційних справах інституція". Устрій, компетенція, обсяг прав Державного сенату тимчасово визначався "Учреждением Российского Правительствующего Сената", "Учреждением судебных установлений", "Уставами уголовного и гражданского судопроизводства" та іншими чинними актами. Сенат складався з 45 членів, які входили до трьох генеральних судів – Адміністративного, Цивільного і Карного, та 10 – Загального зібрання. Кожен з генеральних судів мав прокурора та його заступників. Законом передбачалися щорічні витрати на утримання Державного сенату в розмірі 2 млн. 56 тис. крб.

 
Павло Скоропадський

  Орієнтація на судову систему царських часів виявилася й в утворенні Судових палат. Були відновлені три судові палати – Київська, Харківська та Одеська, які діяли в українських губерніях Росії. Для забезпечення їх функціонування відновлювалася чинність російського закону від 3 липня 1914 р. Продовжував працювати Одеський комерційний суд, який керувався імперським Статутом торгового судочинства. Окремим законом врегульовувалася проблема військової юстиції. Відновлювалася діяльність Головного військово-судового управління. Військові суди поділялися на вищі, як й раніше – Київський, Харківський, Катеринославський, а також корпусні та дивізійні. Участь прокурора і адвоката була обов'язковою тільки для вищих судів. Зазначалося, що військові суди, крім цього закону мали керуватися й колишнім російським законодавством.  

23 липня Михайло Чубинський вніс на розгляд уряду давно і активно обговорюване в столиці питання про персональний склад   Державного сенату.  Він запропонував кілька десятків кандидатур. Слід відзначити, що до списку ввійшли всі судді Генерального суду УНР П. - Ачкасов, Б. Кістяковський, О. Бутовський, Ф. Попов, М. Пухтинський, М. Радченко, О. Хруцький, М. Чернявський, С. Шелухін, діючі урядовців - правники М. Василенко, І. Кістяковський, С. Завадський, В. Романов, О. Романов, А. В'язлов. Визнали за можливе рекомендувати й відомого українського діяча П. Стебницького, незважаючи на "відсутність формального цензу". Однак переважну частину кандидатур членів Державного сенату склали колишні сенатори, заступники обер-прокурора Російського правительствуючого сенату, судові діячі, які перебували у той час в Україні.

Запропонований список майбутніх сенаторів викликав з боку україноцентричних міністрів низку зауважень персонального і технічного характеру. А слова глави МЗС Д. Дорошенка про те, що серед кандидатів мало людей, які б своїм внеском в український національний рух заслужили це право, викликали гнівну відповідь прем'єра Ф. Лизогуба. Він наголосив, "що вже давно пора зректися того вузького погляду, що монополія називатися українцем належить тільки маленькій кучці вибраних і що українцем є лише той, хто належить до якоїсь партійної групи, тим часом, як люди, що цілий вік прожили на Україні й працювали задля неї, чиї батьки були особистими приятелями Шевченка і які самі носять в душі заповіти Шевченка, то "не українці". Прем'єр вважав, що першими сенаторами Української Держави мають бути добрі юристи, сторожі законності і права, а не тільки добрі партійні діячі.

Після схвалення урядом складу майбутніх сенаторів Ф. Лизогуб оголосив про залишення Чубинським посади міністра юстиції і запропонував його кандидату в члени Державного сенату. Колеги одноголосно рекомендували гетьманові затвердити подання уряду. Лобіюючи створення Державного сенату, Михайло Чубинський готувався його очолити. Очевидно, це питання було погоджене з головою уряду, можливо попередньо й з П. Скоропадським. Оскільки голова Державного сенату не міг займати інші посади, то Михайло Чубинський мав залишити  міністрство.

Далі засідання уряду того дня вів ще МихайлоЧубинський. За його поданням були схвалені кандидатури прокурорів Державного сенату: Цивільного генерального суду – Я. Затворницького, Кримінального генерального суду – К. Тизенгаузена, Загального зібрання – Є. Лошкарьова.   Це було передостаннє засідання уряду, в якому брав участь міністр Михайло Чубинський. Він був упевнений у схваленні його кандидатури на посаду президента Державного сенату колегами-міністрами і затвердження гетьманом.

29 липня на пропозицію Ф. Лизогуба було проведене попереднє голосування кандидатур на посади президента Державного сенату і голів генеральних судів. Можливо у такий спосіб прем'єр хотів прозондувати настрої членів кабінету і не допустити небажаних результатів.   Претенденти на посаду президента Сенату отримали голосів: М. Чубинський – 9, М. Василенко і Д. Носенко – по 2. Однак Павло Скоропадський витримав десятиденну паузу і 9 серпня призначив головою Державного сенату міністра освіти М. Василенка, а уряд дозволив йому упродовж півтори місяця сумісництво посад. Ображений Михайло Чубинський не захотів повертатися на посаду міністра і був призначений головою Карного генерального суду. Новим міністром юстиції став Олексій Романов – син української письменниці Одарки Романової, відвертий українофоб.

 

Микола Василенко

Рішення гетьмана для Михайла Чубинського було несподіваним і прикрим. Адже він мав репутацію одного з авторитетних членів кабінету міністрів, за відсутності Ф. Лизогуба головував на засіданнях уряду та й утворення Державного сенату було реалізовано з під його керівництвом. Він усвідомлював свою професійну перевагу як відомого теоретика кримінального права, професора провідних університетів Росії, колишнього сенатора. Безперечно, М. Василенко також був авторитетним міністром, офіційним віцепрем'єром, адептом поміркованої українізації освітньо-культурної сфери. До того ж обидва належали до ліберального крила партії кадетів.  

Впроваджувана Михайлом Чубинським судова реформа фактично стала реставрацією колишньої імперської системи судочинства. Відсутність достатньої кількості місцевих правників змушувала уряд продовжити перебування на посадах працівників колишніх російських судових установ, направлених в Україну під час війни. Дана обставина стала нездоланним бар'єром у запровадженні української мови в судах. Загалом така ситуація була породжена кадровим дефіцитом місцевих правників і нерозвиненістю власної законодавчої бази. Однак надто широке впровадження дореволюційного законодавства, поглиблене надзвичайним станом іноземної окупації, діяльністю німецьких і австрійських військово-польових судів, об'єктивно підривали засади формування Гетьманату не тільки як правової, але й національної держави.

Павло Скоропадський у спогадах дав загалом позитивну оцінку діяльності Михайла Чубинського на посаді міністра, вважаючи, що працював він добре, був неупередженим у національному питанні й підбирав кадри з найвищими знаннями та моральними принципами, не поступаючись домаганням українських партій. Інакше до міністерства юстиції треба було б набрати людей "крайнього українсько-галичанського штибу, затятих шовіністів, абсолютно не рахуючись з освітою і стажем, проведеним в суддівському   відомстві".

Політичні погляди Михайла Чубинського він охарактеризував формулою "кадет чистісінької води", наголосивши, що у звичайний час це був би прекрасний міністр, але в тогочасних умовах виявився страшенним "медлителем". Гетьман так обгрунтовав   відмову М. Чубинському у призначенні головою Державного сенату: "Я шукав в головуючі людину, яка ні за яких умов не зронить цю висоту, хоча б довелося йти проти гетьмана. Я вважав, що Чубинський не така людина, і призначив Василенка. Правий я був чи ні, це інша справа".

В умовах очікуваного падіння Української Держави і курсу держав Антанти на відродження Росії, Михайло Чубинський виїхав на Дон. Там разом з представниками Особливої наради - цивільної адміністрації при Добровольчій армії, працював над створенням Правительствуючого сенату як вищої судово-адміністративної інстанції для територій Півдня Росії, звільнених від більшовицької влади. На той час установи сенатського типу вже функціонували в Донської області та Криму, а на Кубані велася робота по її створенню. Він виступає у за об'єднання кращих юридичних сил цих державних утворень, які не "ворожі один одному, а мають між собою зв'язок, який може лише зростати і зміцнюватися по мірі того, як росте і буде рости ідея відродження Росії".

У квітні 1919 року   А. Денінін і Донський отаман П. Попов підписали угоду про відновлення діяльності Правительствуючого сенату на території Збройних сил Півдня Росії. Михайло Чубинський отримав посаду   обер-прокурора   карного департаменту. Свою працю в сенаті він описав у   спогадах "На Дону. Из воспоминаний обер-прокурора". Відомий вчений і енергійний судовий діяч   був помітною постаттю в цивільно-владному істеблішменті денікінської адміністрації Генерал в мемуарах пише, що перед вступом Білого війська до Києва восени 1919 року він видав звернення до населення Малоросії. У ньому утворення гетьманської держави оцінювалося як "стремление отторгнуть от России малорусскую ветвь русского народа", російська мова оголошувалася державною, хоч допускалося вживання "малорусского народного языка".

А. Денікін відносить Михайла Чубинського до кола політичних діячів, які визнавали наявність окремого українського народу, вважали необхідним дати йому повністю українську школу, включаючи й вищу. Він моделює ставлення Чубинського до згаданого звернення: "Відозва генерала Денікіна боляче вдарила не лише по самостійниках, але й по всіх тих, хто, стоячи на грунті державного єднання Росії і автономії України, високо цінуючи російську мову, як виразника російської культури, бажав широких прав і для своєї мови, яку він гаряче любив по заповіту Шевченка "не цуратися свого". М. Чубинський в очах А. Денікіна був латентним українським сепаратистом, але він визнавав його як теоретика права, поміркованого ліберала, який не прийняв революцію з її свавіллям і правовим нігілізмом.

У січні 1920 року Михайло Чубинський разом з цивільними установами Збройних сил Півдня Росії евакуювався до Криму. Новий головнокомандувач Російської армії генерал П. Врангель вдався до різкого скорочення службовців державної адміністрації, включаючи й Правительствуючий сенат. 15 травня севастопольська газета "Военный голос" опублікувала його наказ: "Звільнюється сенатор М.П.Чубинський від виконання обов'язків обер-прокурора кримінального касаційного департаменту Правительствуючого Сенату з 29 січня цього року".

Михайло Чубинський у березні 1920 року виїхав до Сербії. Тут він був відомий як прихильник південно-слов'янської федерації. Ще в 1917 році  за працю "Історія сербсько-хорватських відносин і майбутнє об'єднання" спадкоємець престолу Олександр нагородив його орденом св. Сави. Теоретичні знання і практичний досвід М. Чубинського були запитані у Королівстві Сербів, Хорватів і Словенців. Він читав курс лекцій з кримінальної політики у Белградському університеті. До речі, професорами цього вузу були й інші гетьманські міністри – Г. Афанасьєв, Ю. Вагнер, В. Зеньковський. М.Чубинський входив до постійної законодавчої ради при міністерстві юстиції, разом з місцевими правниками підготував кримінальний і процесуальний кодекси Королівства. При його допомозі створений інститут і музей криміналістики. Був одним з фундаторів Товариства російських учених та Російської академічної групи.

Михайло Чубинський брав активну участь у громадсько-політичному житті російської еміграції в Королівстві СХС . Після поразки   Білого руху в кінці 1920 року  серед   російських емігрантів загострилися відносини між правими і лівими угрупуваннями. У зв'язку з цим він виступив з ініціативою створення позапартійного об'єднання російських діячів центристського спрямування, що базувалося на антибільшовицькій платформі і водночас виступало проти "певних реставраторів, які проповідували ідеї лихої пам'яті "Союза русского народа". Входив до керівництва Російського національного комітету в якості заступника голови.  

У 1926 р. з ініціативи проф. Михайла Чубинського у місті Суботиці при спілці студентів – росіян був утворений літературний гурток, влаштовувалися вечори, присвячені Л. Толстому, А. Чехову, іншим російським письменникам. Він також долучився до видання газети "Русская мисль". Колишній колега по гетьманському урядові Д. Дорошенко у спогадах писав: "І ось ми бачимо проф. М. Чубинського у Београді як російського професора і діяча такого російського напрямку, що виключає всяке визнання і порозуміння з українством". Помер в 1943 р. у Белграді. Похований на Російському кладовищі (Новє граблє) поряд з могилами матері, дружини і сестри.

КГБ УРСР проти "Летючих козаків" ВПС США

У москві поставили завдання перед кгб урср збирати всю доступну інформацію про всіх українців, які пішли на службу до армії США. Їх розглядали як таких, що можуть бути використані з диверсійною і шпигунською метою проти срср. Так, керівництво кгб з настороженістю сприймало здобуті агентурою відомості про "збільшення американцями набору до армії молоді українського походження".

"Сто днів" або останній король: епізод з історії визвольних змагань литовського народу

Кожному в Україні, мабуть, відомі події Української революції. Зокрема, обставини реставрації гетьманської влади у 1918 році. Втім, спроби повернення до історичних форм правління, у ту добу боротьби за незалежність колишніх підневільних Росії народів, характерні не лише для України. Подібне відбулося і у Литві. Майже одночасно з реалізацією ідей українського ІІ Гетьманату народився литовський монархічний проект.

Інтелектуали за викликом. Хто й навіщо створив легенду про "Петра Великого"

Як європейські інтелектуали волею, чи неволею допомагали російському імператору Петру І відбілювати власну репутацію.

Професор Дмитро Білий: "Після геноциду на Кавказі залишилося не більше 10% черкеського населення"

У травні 1864 року на Червоній Поляні неподалік від Сочі відбулася остання битва з російськими військами черкеських воїнів, під час якої всі вони загинули. Власне, місцина отримала таку назву, бо вся вона була залита кров'ю. А вже 21 травня 1864 року російські війська влаштували переможний парад. Це означало остаточну поразку черкесів у війні, яку вони вели проти царської росії понад сто років.