Газ із відходів деревини та вугілля – як починалася газифікація в Україні ХІХ століття

У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття горючий газ в містах України використовували тільки для освітлення: як у приміщеннях, так і на вулиці. В той час цей газ іще не добували із землі – його виготовляли із відходів деревини чи кам'яного вугілля на спеціальних газових заводах – газівнях. Перший газовий завод на теренах сучасної України 165 років тому, в 1858 р. почав працювати у Львові. Наступні газові підприємства відкрилися в Одесі та Станіславові

У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття горючий газ в містах України використовували тільки для освітлення: як у приміщеннях, так і на вулиці. В той час цей газ іще не добували із землі – його виготовляли із відходів деревини чи кам'яного вугілля на спеціальних газових заводах – газівнях.

Перший газовий завод на теренах сучасної України 165 років тому, в 1858 р. почав працювати у Львові. Наступні газові підприємства відкрилися в Одесі та Станіславові (Івано-Франківську).

Газове освітлення в ХІХ столітті було достатньо широко розповсюджене в містах Європи – згадки про нього можна знайти, наприклад, у творах Артура Конан-Дойла та інших англійських письменників.

Власне Великобританія і була тією країною, де газове освітлення почали використовувати в промислових масштабах вже на початку ХІХ ст. В Україні газ для освітлення почали використовувати із кінця 1850-х рр.

Із давніх давен люди використовували для освітлення приміщень різноманітні горючі речовини – лій, дьоготь, олію, віск… Пізніше для освітлення почали використовувати нафту і нафтопродукти. Одною із проблем, які створювали згадані речовини, було те, що при згорянні вони чаділи.

В другій половині XVIII століття вчені почали шукати більш ефективні види палива для освітлення і звернули увагу на горючі гази штучного походження. Французький хімік Філіп Лебон (1767 – 1804) у 1790-х рр. отримав горючий "світильний газ" під час сухої перегонки відходів деревини та сконструював спеціальний газовий світильник для освітлення приміщень.

 
Філіп Лебон (1767 – 1804) – французький хімік, який винайшов технологію виготовлення "світильного" газу із відходів деревини

Патент на свій винахід він отримав у 1799 р., а у 1801 р. запропонував двигун внутрішнього згоряння, який би працював на "світильному газі". Ідею Лебона підхопили англійські інженери-винахідники Болтон та Уатт-молодший.

Джеймс Уатт-молодший (1767 – 1848) та Вільям Мердок (1754 – 1839) у 1802 р. влаштували освітлення заводу із виробництва парових двигунів за допомогою "світильного газу". На відміну від Лебона, англійські винахідники видобували цей газ за рахунок взаємодії кам'яного вугілля та води при високій температурі і без доступу повітря.

Промислові підприємства в околицях Манчестера швидко впровадили газове освітлення – воно дозволяло організувати роботу у вечірній та нічний час та було дешевшим і ефективнішим, а ніж освітлення виробничих приміщень свічками чи масляними лампами. У 1805 – 1811 рр. інженери Уатт-молодший та Болтон влаштували газове освітлення на 31 підприємстві.

Вуличне газове освітлення міських вулиць було запропоноване Вільямом Мердоком та Фредеріком Альбертом Вінзором (Вінцером) (1763 – 1830). За підтримки інвесторів вони у 1812 р. створили компанію "Gas Light & Coke Company" та збудували перший у світі газовий завод (газівню) та мережу газогонів. Винахідники рекламували "світильний газ" як дешевий та інноваційний продукт для освітлення міст вночі.

 
Прокладання газогону вулицям Львова. 
Світлина із кінця ХІХ ст. із колекції ПАТ "Львівгаз"

Виробництво "світильного газу" почало ширитися світом. Першу газівню в США відкрили в Балтиморів у 1817 р., в континентальній Європі перший газовий завод почав працювати в Парижі у 1818 р. Перша газівня в Німеччині відкрилася у 1824 р. в Ганновері, а у Австрійській імперії перші газівні були створені у Відні (1835) та Празі (1844). У 1835 р. почав працювати перший газовий завод в Російській імперії (в Санкт-Петербурзі).

На теренах сучасної України перша газівня з'явилася у Львові. Ідеї запровадження газового освітлення в Королівському столичному місті Галичини виникли після "Весни народів" 1848 р.; прихильником газового освітлення був Агенор Голуховський (1812 – 1875) – намісник Галичини із 1849 р. На початку 1850-х рр. будівництво газового заводу (газівні) у Львові обговорювалося на рівні влади міста.

За браком коштів у міській скарбниці про будівництво газівні за коштом бюджету мова не йшла, а через слабкість банківської системи в Галичині в середині ХІХ ст. не було можливості залучити довготривалу інвестиційну позику. Отож, влада міста Львова вирішила збудувати газівню на умовах концесії.

В такому випадку інвестор отримував монопольне право на виробництво "світильного газу" для потреб міста на певний період, а по закінченню цього періоду підприємство безкоштовно переходило у власність міста. В середині 1850-х рр. влада міста Львова розпочала пошук інвестора.

У середині ХІХ століття найбільший досвід із виробництва та розподілу штучного газу мали британській компанії, які збудували чимало газівень в європейських містах. Але британці не зацікавилися пропозицією влади міста Львова – вони вважали Королівське столичне місто Галичини занадто глибокою провінцією де відсутні умови для ведення прибуткового бізнесу.

Пропозицію щодо будівництва газівні у Льввоі надала компанія "Deutschen Continental-Gas-Gesellschaft zu Dessau", скорочено – DCGG (Німецька континентальна газова компанія із м. Дессау). Ця компанія була створена у 1855 р. і відома як "Газове товариство із Дессау", із 1979 р. вона має назву "Contigas Deutsche Energie-AG".

Створення Газового товариства із м. Дессау дозволив своїм наказом 12 березня 1855 р. герцог Фрідріх фон Ангальт-Дессау. На початку статутний капітал компанії складав 500 тис. талерів; установчі збори акціонерів відбулися 7 травня 1855 р.

Найбільші пакет акцій належали підприємцю Гансу Віктору фон Унру та банкіру Луї Нуландту. Перший газовий завод компанія побудувала в рідному місті Дессау. Далі такі підприємства були збудовані в Магдебурзі, Франкфурті-на-Одері, Потсдамі та Варшаві.

12 лютого 1856 р. у Львові було підписано концесійний договір між Гміною м. Львова та Газовим товариством із Дессау. Через тиждень, 19 лютого 1856 р. цей концесійний договір затвердили в намісництві. Концесійний договір передбачав, що влада міста Львова безкоштовно надає під будівництво газівні земельну ділянку відповідних розмірів, а німецька компанія власним коштом споруджує газовий завод для виробництва світного газу для освітлення громадських місць та приватних помешкань.

Газове товариство із Дессау отримувало монопольне право на виробництво і збут газу у Львові на 40 років. Через 25 років після запуску підприємства влада міста Львова отримувала право його викупу у власність громади. У випадку, якщо влада міста не скористається цією можливістю, газівня іще протягом 15 років залишається у власності Газового товариства і по закінченню 40 річного терміну безкоштовно переходить у власність громади. В концесійному договорі окремо було прописано, що Газове товариство із Дессау має влаштувати газове освітлення центру міста Львова та головних вулиць.

При цьому половину вартості влаштування ліхтарів та половину вартості матеріалів для газогонів мала взяти на себе громада міста. Концесійний договір передбачав навіть такі деталі, що кожен газовий ліхтар мав спалювати не більше 5 кубічних футів (0,14 кубометрів) газу на годину, а сила його світла мала бути еквівалентною 12 свічкам. Вартість 1000 кубічних футів газу (28,32 кубометри) була встановлена в розмірі 5 гульденів для міста та 6 гульденів для приватних споживачів. Передбачалося зниження вартості газу за умови значного збільшення його споживання.

Для будівництва газівні влада міста Львова виділила Газовому товариству із м. Дессау ділянку в районі вулиць Сонячної (нині – П. Куліша) та Зродланої (Джерельної) – раніше в цьому місці торгували худобою. Проєкт міської газівні компанія-інвестор розробила у березні 1857 р., дозвіл на будівництво підприємства був наданий Львівським магістратом 3 грудня 1857 року. Підприємство було збудовано у короткі терміни і було введене в експлуатацію 1 вересня 1858 року. До кінця 1858 р. газівня виготовила 143157 кубометрів газу.

Протягом першого десятиліття роботи львівської газівні тут використовувалася архаїчна на той час технологія виготовлення "світильного газу" із відходів березової та соснової деревини, винайдена Лебоном. Така технологія у 1860-ті рр. використовувалася лише газівнями у Вільнюсі та Тімішоарі, її застосовували тому, що залізниця іще не сягнула Львова.

 
Установка для виготовлення "водного газу", виготовлена компанією "Humphreys & Glasgow". Світлина із рекламного проспекту 1910-х рр.

Отож такий спосіб отримання "світильного газу" був єдиноможливим, бо відходів деревини (місцева сировина) було вдосталь, а доставляти кам'яне вугілля до Львова гужовим транспортом було дорого. Перша залізниця до Львова почала працювати у листопаді 1861 р., але контракт на постачання кам'яного вугілля із Забжеських шахт в Пруссії на львівську газівню було підписано лише у 1869 р., після того як почала працювати залізнична станція Львів-Підзамче.

Із 1870 р. у Львові почали виготовляти "світильний газ" за домінуючою на той час технологією – за рахунок взаємодії при високій температурі кам'яного вугілля із водою без доступу повітря. Через 35 років, у 1905 р. на львівській газівні було впроваджено технологію виготовлення т.зв. "водного газу" із коксу.

Виробництво штучного горючого газу у Львові було прибутковою справою навіть у перші роки роботи газівні. Обсяги виробництва газу щороку зростали і у 1877 р. було виготовлено майже 1 млн. кубометрів. Отож, у 1877 – 1878 р. було проведено перше розширення і модернізацію виробництва.

Тоді на підприємстві було збудовано шість горизонтальних ретортних печей у т.зв. "п'єцовні", що дозволило значно збільшити виробництво газу. Також було влаштовано новий резервуар (газгольдер) для зберігання газу.

 
Ємність для зберігання газу (газгольдер) Львівської газівні. Вигляд зі сторони вул. Джерельної. Світлина 1920-х рр.

У першій половині 1880-х рр. в бюджеті міста Львова бракувало коштів для викупу газівні, не змогло місто залучити і кредитні кошти. Відповідно 20 липня 1882 р. було вирішено продовжити дію концесійної угоди із Газовим товариством із Дессау та із 1 вересня 1898 р., відповідно до угоди 1856 р., безкоштовно отримати газівню у власність громади.

Зважаючи на прибутковість львівської газівні, Газова компанія із м. Дессау в 1870 – 1880-х рр. зробила кілька спроб продовжити термін концесії, проте отримала відмову від міської влади. Відповідно, у другій половині 1880-х рр. компанія перестала інвестувати кошти в газівню, яка мала відійти у власність міста. Інвестор також мляво виконував свої зобов'язання, щодо влаштування газового вуличного освітлення у Львові.

У 1858 р. за договором в місті було влаштовано 526 газових ліхтарів, через 23 роки, у 1881 р. їх кількість зросла до 705, із яких всю ніч горіли 151. У 1895 р. вулиці Львова освітлювало 829 газових ліхтарів, із яких всю ніч горіли 216. У рік переходу газівні у власність громади міста на майже 200-тисячний Львів налічувалося лише 854 газові ліхтарі та 30 кілометрів газогонів.

Влада Львова почала інвестувати кошти у розвиток газівні іще на початку 1890-х рр., тобто іще до її переходу у власність громади. Іще більші кошти в розвиток виробництва були інвестовані містом після 1 вересня 1898 р., коли газівня, відповідно до концесійної угоди 1856 р. перейшла у власні громади Львова.

Керівником муніципального газового підприємства було призначено Адама Йозефа Теодоровича (1863 – 1920), який до того керував міською газівнею в Станіславові (Івано-Франківську). Середню освіту Теодорович здобув у Вищій реальній школі в рідному Станіславові, а вищу технічну освіту – в найкращих технічних університетах Австро-Угорщини та Швейцарії у Відні та Цюриху. На початках він працював експертом-хіміком у відділі технічного контролю Цісарсько-королівського управління казначейства, а в 1893 р. очолив міську газівню в Станіславові.

Після того, як Антоній Теодорович очолив львівську газівню, він активізував науково-дослідницьку роботи щодо нових методів виготовлення штучного газу. Зокрема він запатентував технологію виробництва газу із мінеральних мастил та навуглероджування т.зв. "водного" газу. Результати своїх наукових робіт Теодорович публікував у наукових журналах Австро-Угорщини, Німеччини, а потім Польщі.

Наукову діяльність Адама Теодоровича помітили науковці Галичини, Вчена рада Львівської Політехніки присвоїла йому вчений ступінь доцентра в галузі газохімічної технології. Теодорович також став віце-президентом Асоціації газових інженерів у Відні, а у 1919 р. очолив аналогічну асоціацію в Польщі.

Адам Теодорович виступав ініціатором створення газівень у Бережанах, Коломиї, Стрию (1907) та Дрогобичі. Він говорив, що "жодна хата не повинна залишитися без газу". Інженер Теодорович помер 10 січня 1920 р. у Тарнуві в віці 57 років.

Масштабна модернізація львівської газівні, проведена на початку ХХ ст., передбачала впровадження виробництва т.зв. "водного газу" із коксу. Керівник газівні Адам Теодорович впровадив технологію "навуглецювання" "водного газу" із використанням відходів нафтопереробки. У перші роки ХХ століття влада міста Львова вклала у розвиток газівні 250 тис. золотих, отриманих від муніціпальної облігаційної позики.

За ці кошти, починаючи із 1900 р., було введено в експлуатацію дві печі системи Гассе – Вачеро (Hasse-Vacherot) із вісьмома ретортами. Таким чином, на підприємстві експлуатувалося дві батареї із дев'яти печей. Із них п'ять було сучасними, а інші чотири були старого типу і діяли від 1877 р. Загалом працювало 72 реторти, які забезпечували щодобове виробництво 15 – 18 тис. кубометрів газу, тобто річна продуктивність газівні зросла до 3,5 мільйонів кубометрів.

Навесні та влітку 1906 р. на львівській газівні було інстальовано обладнання для виготовлення "водного газу" і його збагачення вуглецем. У 1909 р. було проведено чергову модернізацію газівні, під час якої було замінено старі печі, збудовані у 1877 – 1878 рр. Внаслідок модернізації та розширення у 1912 р. львівська газівня виготовляла біля 7 млн. кубометрів "світильного" та "водного" газу.

 
Загальний вигляд Львівської газівні в період між двома світовими війнами. 
Світлина із колекції І. Котлабулатової

Побічними продуктами газового виробництва були аміак, аміачна вода (нашатирний спирт), кокс, різноманітні смоли та ін. Іще одну модернізацію газівні було заплановано у 1912 – 1914 рр., а роботи були виконані вже під час Першої світової війни.

Наприкінці ХІХ ст. газове освітлення Львова було малорозвинутом, порівняно із іншими європейськими містами – тут налічувалося тільки 854 газові ліхтарі. В той час іще у 1880-ті рр. у Парижі працювало біля 43 тис. газових ліхтарів, у Берліні – майже 13 тисяч. У Бреслау (Вроцлаві) – 3,8 тис., а у Варшаві – біля 2 тисяч. Після переходу газівні у власність міста мережу газового освітлення було значно розширено: у 1910 р. у Львові працювало 3400 газових ліхтарів, а на початку 1940 р. – 4100.

Цікаво, що навіть на початку 1940-х рр. кількість вуличних газових ліхтарів більш ніж вдвічі перевищувала кількість електричних – 4100 і 1950 відповідно. Для збільшення сили світла газових ліхтарів у Львові в кінці ХІХ ст. почали використовували т.зв. "ковпачки Ауера". Ці ковпачки, які являли собою сітку із оксидів рідкоземельних металів (торію і церію), винайшов у 1890 р. хімік Карл Ауер фон Вельсбах (1858 – 1929). Завдяки використанню "ковпачків Ауера" вдавалося зменшити витрати газу в ліхтарях на 50%. У Львові в 1894 р. всі вуличні газові ліхтарі були обладнані "ковпачками Ауера".

Газові ліхтарі Львова, як правило, були невисокими, адже світильник, який запалювався щодня із настанням темряви, мав бути легкодоступним. Газові ліхтарі старшої конструкції мали характерну планку, щоб ліхтарник міг сперти на неї драбину, а новіші запалювали із землі гнотом на довгій палиці.

Частина газових ліхтарів світили тільки до 23:00 (їх називали вечірніми), а частина світила усю ніч. Газове освітлення у Львові працювало іще на початку 1950-х рр., газові ліхтарі освітлювали, у т.ч. і площу Ринок. Зараз залишки газових ліхтарів у Львові можна побачити під фігурою Богородиці біля костелу Св. Антонія, а також на сходах до церкви Св. Миколая.

Газове освітлення було запроваджено у театрі Скарбека (нині – театр ім. Марії Заньковецької), в міській ратуші, у Львівській Політехніці, школах та державних установах. Єврейська громада влаштувала газове освітлення в синагозі.

У 1880-х рр. газ було підведено до кількох крамниць та біля 300 приватних споживачів. Із падінням цін на газ на початку ХХ ст. газове освітлення почали влаштовувати на сходових клітинах та у під'їздах. Але такі освітлювальні прилади, як правило, не зберіглися до наших днів.

Треба згадати цікаву деталь, щодо виробництва штучного газу у Львові. У 1893 р., під час обговорення питання будівництва електричного трамвая у Львові відомий залізничний інженер, професор Львівської Політехніки доктор Роман Гостковський висловився проти електричного трамвая.

Натомість він запропонував експлуатацію у Львові трамваїв із приводом від двигунів внутрішнього згоряння, які працювали б на "світильному газі". Пропонуючи такий проєкт Гостковський звертав увагу на значні втрати в мережах постійного струму, а також на те, що місто вже має газівню, в яку інвестує кошти, а через 5 років вона перейде у власність міста.

В кінці 1900-х рр., зважаючи на успіхи газифікації Львова штучним газом, влада міста запланувала збудувати нову, іще більшу міську газівню. Для неї навіть викупили ділянку неподалік річки Полтва на Гаврилівці (район сучасної вул. Промислової). Початок будівництва нової газівні було призначено на 1915 р., проте воно не розпочалося через початок Першої світової війни і російську окупацію Львова у вересні 1914 – червні 1915 рр.

Відповідно, замість нової газівні на викупленій ділянці розмістили вугільні склади. Із 1921 р. для постачання вугілля на газівню зі складів почали використовувати вантажні трамваї, збудувавши під'їзну лінію до газівні по вул. Під Дубом, Сонячній (Куліша) та газовій. Є світлини території газівні 1920-х рр., де видно трамвайні колії. На стінах будинків на вул. Газовій досі можна побачити кронштейни кріплення контактної мережі, які нагадують, що тут курсували трамваї.

 
Трамвайні колії на території Львівської газівні – саме вантажними трамваями сюди доставляли вугілля зі складів. Світлина 1920-х рр.

Переломним моментом для розвитку львівської газівні став 1912 р., коли під час буріння свердловин в пошуку калійних солей в районі Калуша та Дашави було відкрито поклади "земного" (природнього) газу. У наступні роки було створено кілька акціонерних товариств для добування природного зазу. Ґрунтовна розвідка газових родовищ в Дашаві на Стрийщині була проведена у 1914 р., але роботи зупинила Перша Світова війна.

Роботи по розробці газового родовища у Дашаві активно продовжилися із 1921 р. Поклади газу були виявлені на глибині біля 400 метрів. Окремі свердловини сягають глибини 740 метрів. У 1921 р. було споруджено газогін Дашава – Стрий довжиною 14,4 кілометри. У 1924 р. було збудовано газогін із Стрия до Дрогобича, а у 1925 р. введено в експлуатацію газогін Дашава – Стебник.

Будівництво магістрального газогону до Львова було завершене у 1929 р. Газогін "Дашава – Львів" спорудила акціонерна спілка "Газоліна", його довжина складала біля 70 кілометрів. Газогін заходив на територію міста в районі Кульпаркова, де було споруджено газорозподільчу станцію. Підвідним газогоном цю станцію сполучили із міською газівнею. Того ж року влада міста Львова уклала контракт на постачання природного газу.

Із 1930 р. львівська газівня припинила виготовлення "світильного газу" із кам'яного вугілля, проте виробництво "водного газу" із коксу продовжувалося. У міські газові мережі подавалася суміш "водного" та "земного" газу. Промисловість міста та центральне опалення отримували природний газ. На природний газ у 1930 р. було переведено міську електростанцію постійного струму на Персенківці.

Застосування мішаного газу було викликано тим, що газова апаратура споживачів була влаштована для спалювання штучного газу і не витримувала спалення природного. Роботу міської газівні зберігали в т.ч. і на випадок аварії на магістральному газогоні "Дашава-Львів", який на той час мав тільки одну нитку. У кінці 1940-х рр., після спорудження другої нитки газогону "Дашава-Львів" міська газівня поступово припинила свою роботу. Частина її споруд зберіглася дотепер, але основі виробничі споруди демонтовано вже у ХХІ столітті.

 
Магістральний газогін Дашава – Львів. Перехід через річку. Світлина 1930-х рр.

Друга газівня на території України з'явилася у 1860-ті рр. в Одесі. 7 квітня 1864 р. Одеська міська Дума та громадянин Баварії Август Рідінгер (відомий підприємець та інженер в галузі газопостачання) уклали концесійний договір на будівництво в Одесі газового заводу і влаштування в місті газового освітлення. Одеська газівня розмістилася в Ливарному (нині – Газовому) провулку на Пересипу.

Відповідно до концесійної угоди, будівництво одеської міської газівні завершилося до лютого 1866 р. Запуск підприємства святкували двічі – у суботи 19 і 26 лютого 1866 р. Урочистості відбувалися в будинку Одеської біржі (нині – будівля міськради), який було освітлено газовими ліхтарями.

На відміну від львівської газівні, одеська одразу виготовляла "світильний газ" із вугілля. Спочатку це вугілля доставляли морем із англійського Кардіфу, а в кінці ХІХ століття – залізницею із українського Донбасу. У перші роки своєї роботи одеська газівня щодоби виготовляла біля 8 тис. кубометрів газу.

Через 20 років після запуску одеської газівні довжина газогонів по місту становила 76 верст. Газове освітлення було влаштоване в центральній частині міста в межах Зовнішнього бульвару – вулиць Старопортофранківської, Новорибної, Лідерсовського бульвару. Пізніше газові ліхтарі з'явилися на Думській, Катериненській, Соборній та Тираспольській площах та на Сабаніївському, Строганівському, Поліцейському мостах та мості Новікова.

 
Зображення виробничих споруд одеської газівні. 
Світлини із газетної публікації середини 1940-х рр.

Загалом на початку 1910-х рр. в Одесі налічувалося біля 2 тис. вуличних газових ліхтарів. Цікаво, що "світильним газом", який виготовляла одеська газівня, на початку ХХ ст. наповнювали повітряні кулі. На таких кулях, зокрема, піднімався в небо і піонер української авіації одесит Сергій Ісайович Уточкін.

Одеська міська газівня продовжувала працювати і за радянських часів: у 1940 р. тут було виготовлено 18,5 млн. кубометрів штучного газу із вугілля. До газової мережі було в першу чергу приєднано промислові підприємства, а біля 25 % газу йшло до помешкань одеситів. До початку Другої світової війни в Одесі було газифіковано тільки біля 4 тисяч квартир. Значним споживачем газу в Одесі були міські лазні, які були дуже популярні серед одеситів, адже ван і гарячої води в квартирах майже не було.

На початку 1950-х рр. для потреб споживачів в Одесі постачалася суміш "водяного газу" із коксу і летких газоподібних відходів виробництва Одеського нафтопереробного заводу. Природний газ в Одесі почали використовувати тільки у 1962 р., це сталося після того, яку в 1956 р. почалася експлуатація Шебелинського газового родовища на Харківщині, а далі було споруджено магістральний газогін "Шебелинка – Дніпропетровськ – Кривий Ріг – Ізмаїл".

Для забезпечення Одеси природним газом на зламі 1950-х і 1960-х рр. було споруджено кілька газорозподільчих станцій та прокладено біля 700 кілометрів газових мереж. Магістральний газогін підійшов до Одеси у 1962 р., а 25 березня 1964 р. було зупинено роботу Одеського газового заводу.

 
Одеська газівня в кінці ХІХ ст. 
Рисунок із колекції одеського музею газифікації

Газівня, яка почала свою роботу в 1874 р. в Станіславові (нині Івано-Франківськ) стала третьою на теренах сучасної України і третьої на теренах австрійської Галичини (після Львова та Кракова). Цікаво, що Станіславів у 1868 р. пережив потужну т.зв. "Мармулядову" пожежу. Проте місто відроджувалося і модернізувалося дуже швидкими темпами.

Міська влада повітового містечка Станіславова прийняла рішення по використання для освітлення вулиць та приміщень "світильного газу". 16 травня 1872 р. міська прийняла рішення створити "газову комісію" із напрацювання проєкту міської газівні.

Остаточний проєкт будівництва міського газового заводу було схвалено 10 червня 1873 Перша газівня Станіславова розташовувалася біля Валів, на вул. Газовій (нині – Дністровській) навпроти сучасного продуктового ринку. На початку на газівні працювало біля 10 людей. Першою будівлею Станіславова, що отримала газове освітлення в 1876 р., стала ратуша, до цього, у 1874 р. в місті вже були встановлені газові вуличні ліхтарі.

У 1885 р. Станіславівська газівня перейшла у власність громади міста. Керівником муніципального газового підприємства став Францішек М'язга. Він перебував на цій посаді 8 років і організував розширення і модернізацію підприємства і будівництво нових газогонів.

 
Колектив Станіславівської газівні. 1885 р.
 Світлина із колекції РГК "Івано-Франківськгаз"

У 1901 р. в Станіславові збудували новий газовий завод – на вул. Фабричній, нині Ленкавського. Вартість його будівництва склала біля 200 тис. корон. Виробничі споруди цієї газівні збереглися донині, частина із них належить газовій компанії. Тут навіть влаштовано музей.

Планувалося, що Станіславів буде забезпечено природним газом іще в кінці 1930-х – на початку 1940-х рр. – у 1935 р. було розроблено проєкт будівництва магістрального газогону "Дашава – Станіславів", але його реалізації завадила Друга Світова війна. Ера використання штучного газу в Станіславові (Івано-Франківську) завершилася на початку 1950-х рр.

На той час газівня не могла забезпечити потреби обласного центру. 12 грудня 1952 р. виконком Станіславівської міськради прийняв рішення про перехід на забезпечення споживачів зрідженим природним газом із 1 січня 1953 р. Природний газ із Дашавського родовща надійшов до Станіславова у 1954 р. У 1956 р. на природний газ у місті було переведено міську електростанцію та низку великих підприємств міста.

 
Нова газівня у Станіславові, збудована у 1900 – 1901 рр. Листівка початку ХХ ст.

Згадаємо тут іще міську газівню Стрия на Львівщині, яка пропрацювала лише біля 14 років. Рішення про будівництво газівні і впровадження газового освітлення Стрийська міська рада приймає у 1903 р. В якості експерта, який підготував попередню проєкту документацію, до Стрия було запрошено керівника львівської газівні Адама Теодоровича.

У 1906 р. під керівництвом стрийського бургомістра Олександра Стояловського було створено "газову" комісію. Будівництво міської газівні обійшлося бюджету Стрия в 400 тис. корон., вона почала працювати у 1907 р. Тоді ж було прокладено 27 кілометрів газогонів. Першим керівником підприємства став інженер Мечислав Сайферт.

У 1909 р. в Стрию було влаштовано 420 газових ліхтарів, які обслуговувало 8 ліхтарників. У 1910 р. виробництво Стрийської газівні було розширено, у 1912 р. було виготовлено 280 тис. кубометрів газу, а у 1913 р. вже 318 тисяч кубометрів.

Робота стрийської газівні припинилася у 1921 р., коли акціонерне товариство "Міжміські газогони" проклало магістральний газогін "Дашава – Стрий". Міська влада передала цій компанії газівню в обмін на безоплатне освітлення вулиць міста Стрия 425 газовими ліхтарями. Вартість 1 кубометра природного газу для міста Стрия становила усього 10 грошів.

Цікаво, що газові ліхтарі в Стрию у 1920-ті рр. горіли і вдень, і вночі. Справа в тім, що газовому підприємству було дешевше цілодобово спалювати природний газ у ліхтарях, а ніж утримувати штат ліхтарників. Відповідно Стрий називали в ті роки "містом негаснучих ліхтарів". Дешевизна природнього газу затягнула електрифікацію Стрия, яка розпочалася тільки у 1928 році.

Наприкінці треба зауважити таку річ: в часі повномасштабної війни Росії проти України гостро стоїть питання газопостачання. Видобуток природнього газу на теренах України не може забезпечити всі потреби нашої країни, перш за все через те, що значні запаси газу із українських надр були викачані іще в радянські часи (в т.ч. і для газопостачання в Москві та ін. містах Росії).

Газ від європейських постачальників дуже дорогий. Отож, знову постає питання виготовлення штучного газу в промислових масштабах. Одною із технологій може бути технологія підземної газифікації вугілля, яка, між іншим, була вже зреалізована в Україні.

Вперше ідею підземної газифікації вугілля у 1868 р. висловив німецько-британський винахідник Карл Вільгельм Сіменс. В основі запропонованої ним технології був той же процес, який використовувався на газових заводах. Перший офіційний патент на підземну газифікацію вугілля у 1909 р. у Великобританії отримав Алан Бетс. У 1912 р. шотландський хімік Вільям Рамзай запропонував перший проєкт підземної газифікації вугілля, але не зміг його реалізувати.

Процес підземної газифікації вугілля вперше був реалізований саме в Україні. Промислово-дослідні роботи почалися у 1933 р. на Лисичанській станції "Підземгаз". Перша схема газифікації вугілля виявилася невдалою, та отриманий досвід дозволив розробити раціональну схему підпалення пласту і успішно реалізувати її на станції в Горлівці, де у 1935 р. вдалося отримати стійке газоутворення.

Над питанням підземної газифікації вугілля працювали випускники Донецького вуглехімічного інституту П. Скафа, В. Матвєєв та Д. Філіппов піл керівництвом професорів І. Коробчанського і В. Криму. Ці дослідники розробили т.зв. "поточний" метод газифікації вугілля.

У 1930 – 1950-х рр. в Україні діяли три станції підземної газифікації вугілля – Лисичанська, Горлівська та Синельниківська (в Луганській, Донецькій та Дніпропетровській областях). Це дозволило накопичить значний досвід таких робіт. У 1954 р., зокрема, було успішно здійснено перший в світі гідравлічний розрив вугільного пласту.

Технологія підземної газифікації вугілля була визнана переспективною, хоча генерований газ мав нижчу питому теплоту згоряння, а ніж природний. У 1960-х рр., після початку промислового видобутку природного газу в Західному Сибіру інтерес до підземної газифікації вугілля було втрачено, адже отримуваний таким чином газ був значно дорожчим за природний.

На початку ХХІ століття, через зростання природного газу в ціні, відновився інтерес до підземної газифікації вугілля. Адже, наприклад, у США поклади кам'яного вугілля становлять до 87% всіх покладів енергетичних корисних копалин.

2015 р. Україна та Австралія підписали "Меморандум про взаєморозуміння щодо початку підготовки спільного проекту підземної газифікації вугілля в Україні" за участю австралійських компаній "Linc Energy" і "Bond Bros Contracting". Найбільш перспективним для реалізації проекту бачиться Дніпровський буровугільний басейн.

Перелік основних джерел інформації

1. Історія Львова. Короткий нарис. / Ред. кол. Гебрільський Г.Ю., Лазаренко Є.К. (відп. ред.) та ін. – Львів: Видавництво Львівського університету, 1956. – 296 с.;

2. Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів та матеріалів. – Київ: Наукова думка, 1986. – 424 с.;

3. Степанів О. Сучасний Львів. В 700-ліття заснування міста Львова. Видання друге, доповнене. – Нью-Йорк: Говерля, 1953. – 168 с.;

4. Dywan T. Przemysł gazowniczy we Lwowie w latach 1856–1914: przyczynek do dziejów industrializacji miasta. / T. Dywan // Roczniki Dziejów Społecznych i Gospodarczych. – 2018. - № 89. – с. 91 – 125;

5. Urbaniak M. Gazownie komunalne Poznania i Lwowa na początku XX w. Próba charakterystyki i porównania ich rozwoju. / M. Urbaniak // Kwartalnik historii nauki i techniki. – 2019. - № 1 (64). с. 57 – 75.

Окрім цього використано матеріали таких інтернет-ресурсів: РГК "Львівгаз"; газети "Одесская жизнь"; інтернет-виданнь "Думська" та "Репортер"; РГК "Івано-Франківськгаз"; Туристичного інформаційного центру Стрийщини.

Дев’ять імен: репресована свобода

Народи Балтії у 1918-1920 рр. зуміли здобути та захистити незалежність. У Литві, Латвії та Естонії утворилися національні держави. Втім, у 1940 р. після окупації балтійських держав Червоною армією, між жорна радянських репресій потрапили представники усіх груп політичних еліт трьох країн, без різниці, якою була їхня попередня орієнтація – демократична чи вождистська.

Член РУП Дідковський – організатор Уралу

Він народився в Житомирі. Закінчивсь кадетський корпус в Києві. Друкував українські видання в Петербурзі. Повернувся в Україну для розгортання РУП. Закінчив університет в Женеві. Партизанив на Уралі, який вже добре пізнав. Саме він прийняв і поселив царську родину в Єкатеринбурзі, яка у подальшому була розстріляна. Його ім’я носить гора – одна з трьох найвищих на Уралі.

Данило Скоропадський. "Валет" у колоді карт МГБ СССР

"33-літній принц України одного дня може стати центральною фігурою у великім повстанні, від якого може залежати доля Європи і України", - так наприкінці 1930-х років писали у пресі про гетьманича Данила Скоропадського після його поїздки до США та Канади за дорученням батька. З 1941 року син Павла Скоропадського став об'єктом уваги радянських спецслужб під оперативним псевдо "Валет".

Життя на війні та поза нею. Уривок з книги Івана Гоменюка "Мурашник. Нотатки на манжетах історії..."

Багато науковців називають Першу світову війною технологій. Справді, безліч технічних новинок і новацій випробовувалися саме тут. Зросла роль авіації, яку раніше воєначальники вважали дорогою й непотрібною розвагою. Авіатори були потрібні для розвідки та спостереження, набувала поширення бомбардувальна авіація, а повітряні бої вже не були дивиною навіть на Східному фронті.