"Цього разу це війна". Фрагмент із книжки Крістофера Кларка "Сновиди"
Уранці 28 червня 1914 року, коли ерцгерцог Франц Фердинанд із дружиною Софією прибули на залізничний вокзал у Сараєві, Європа ще жила в мирі. Через 37 днів спалахнула війна, яка забрала життя понад кільканадцять мільйонів людей, зруйнувала низку імперій і докорінно змінила хід світової історії. У книжці Крістофера Кларка "Сновиди" події, що призвели до Першої світової війни, розгортаються майже похвилинно.
Що читаємо? Крістофер Кларк "Сновиди. Як Європа ввійшла у війну 1914 року", видавництво "Локальна історія", 2025 рік
Наступного дня, 25 липня, відбулося ще одне, урочистіше засідання Ради міністрів під головуванням царя, на якому були присутні начальник Генштабу Янушкевич і великий князь Микола, командувач Петербурзького військового округу й чоловік чорногорки Анастасії, яка так щиро говорила із президентом Пуанкаре під час його візиту. На цьому засіданні було затверджено вчорашні рішення Ради міністрів і досягнуто домовлености про наступні, ретельніше продумані, військові кроки. Найголовніше, що Рада постановила схвалити комплексний пакет нормативних актів з назвою "Період підготовки до війни". Всі передбачені ним численні кроки, що мали підготувати країну до мобілізації, стосувалися не лише прикордонних з Австрією округів, а й поширювалися на всю європейську Росію.
Історичну роль цих двох засідань важко переоцінити. У певному сенсі вони уособлювали останнє відродження Ради міністрів, вплив якої на міжнародну політику зменшувався з часів убивства Столипіна. Так обговорювати міжнародну політику Рада зовсім не звикла. Зосереджуючи думки колег на Німеччині як імовірній призвідниці нової кризи, Сазонов продемонстрував, як глибоко він проникся логікою франко-російського союзу, за якою "головним ворогом" була не Австрія, а Німеччина. Те, що нова криза була саме австрійською, а не німецькою, нікого не бентежило —Австрію ж усі вважали "підставною конячкою", щоб реалізувати зловорожу німецьку політику; щоправда, цілі німців (окрім встановлення "гегемонії на Близькому Сході") залишалися нечіткими.
Що ж до проблеми відносної неготовности Росії до війни (порівняно з імовірним станом справ за 3 роки), то міністри зам'яли це питання загальними фразами про війну, яка "однаково почнеться", навіть якби Росія вирішила "умиротворити" німців, не напавши на їхніх австрійських союзників. Ця логіка трохи нагадувала логіку Бетмана-Гольвеґа в перші липневі тижні: сараєвську кризу, на його думку, можна було вважати випробуванням російських намірів — якщо росіяни, попри все, оберуть європейську війну, це означатиме, що вони й самі хотіли воювати. Але між австрійською та російською ситуацією була одна принципова відмінність: у випадку Бетмана-Гольвеґа цей аргумент працював на користь прийняття війни, яку, можливо, вирішить розпочати Росія; але ним ніколи (аж до моменту російської загальної мобілізації) не послуговувались, щоби виправдати превентивні військові заходи з боку Німеччини. У Санкт-Петербурзі ж, навпаки, розглянуті заходи були проактивними за наповненням і не випливали із прямої загрози для Росії й майже напевне (якщо не стовідсотково) могли призвести до подальшого поглиблення кризи.
Практичні військові заходи, схвалені впродовж обох засідань, дивують найбільше. По-перше, схвалена Сазоновим і Янушкевичем часткова мобілізація, яку підписали на засіданні 24 липня, була шалено непрактичною і потенційно небезпечною. Якщо навіть така мобілізація прямо загрожуватиме Австро-Угорщині, то неминуче (за логікою умов австро-німецького альянсу) викличе контрзаходи з боку Берліна, як і німецька часткова мобілізація для війни з Росією неминуче спричинила би контрзаходи з боку Франції, незалежно від того, чи вирішать німці мобілізуватися на своєму Західному фронті. А якщо цих контрзаходів таки буде вжито, удвічі вразливішими до ворожих нападів стануть не лише прикордонні райони, де не оголошено мобілізації, а й правий фланг південного угруповання військ, мобілізованих проти Австрії. Тому простір для маневрів, який буцімто давала частковість мобілізації, був переважно ілюзорний. Ще більше непокоїло те, що в Росії просто не було планів часткової мобілізації й окремого її графіка для війни лише проти Австрії.
Поточний планувальний режим, так званий графік мобілізації № 19, був "безшовною, монолітною пропозицією", що не розрізняла двох ворогів. Через різну густину населення в округах більшість армійських корпусів покладалася на резервістів з інших округів. До того ж деякі корпуси із прикордонних з Австрією регіонів у разі повної мобілізації було заплановано розгорнути на польському виступі, що межував із Німеччиною. Для тих, кому мало цих проблем, додам, що часткова мобілізація, дія якої обмежувалася кількома секторами, з великою ймовірністю зруйнувала б усі неймовірно складні підготовчі заходи для залізничного транспортування військових на передову й між різними ділянками фронту. Тому імпровізована мобілізація для війни з самою лише Австрією не лише була ризикована як така, а й ставила під загрозу здатність Росії перейти до повної мобілізації, якщо така згодом знадобиться.
Зважаючи на ці труднощі, дивно, що політику часткової мобілізації взагалі коли-небудь серйозно розглядали. Чому Сазонов так на ній наполягав? Звісно, можна зрозуміти поверхову привабливість цього кроку, який, здавалося, пропонував вихід, не вдаючись до загальної мобілізації, що напевно спровокує континентальну війну. Очевидно, Сазонов пам'ятав зимову кризу 1912–1913 років, коли у війську на коліні склали імпровізований план мобілізації проти Австро-Угорщини. Можливо, причина була в тому, що він, цивільний, який обертався в колах, де знання про реальний стан армії засекречували, а цивільно-військові комунікації змушували бажати кращого, майже зовсім не тямив у військовій справі й не бачив вигідніших варіантів.
Зрозуміло, що нічого путнього не порадив і начальник Генштабу Янушкевич — чоловік дуже скромних талантів, який обіймав свою посаду лише п'ять місяців і ще не зовсім орієнтувався що й до чого. Він був радше придворним, ніж солдатом, ніколи не служив, і причину його призначення на найвищу військову посаду, яке нібито всіх тоді безмежно здивувало, треба, мабуть, шукати в царевій прихильності, а не в його фахових навичках. Але навіть після того як Янушкевичеві підлеглі й сам начальник Генштабу висловилися про абсурдність плану часткової мобілізації, Сазонов від нього не відмовився. Може, він відчував, що мусить запропонувати цареві альтернативу до загальної мобілізації, а може, сподівався, що для відлякування австрійців із німцями вистачить і часткової. Проте є ще й імовірність, що після часткової мобілізації цар опиниться в становищі, звідки муситиме перейти до реальних дій. Усі ці непевності щонайменше свідчать про деяку розладнаність вертикалі виконавчої влади — і це враження посилював дозвіл цареві долучити до плану часткової мобілізації ще й Балтійський флот, попри всю безглуздість цього кроку в контексті наміру міністра закордонних справ не провокувати Німеччину.
Хай там як, а часткова мобілізація тоді радше нагадувала відволікальний маневр — принаймні до 28 липня, коли уряд вирішив офіційно її оголосити. Тим часом Рада міністрів ухвалила ще важливіше рішення про активацію — "Рішення про підготовчий до війни період за 2 березня 1913 року". Цей передмобілізаційний закон оголошував стан підвищеної готовности на складах і базах, пришвидшував ремонт залізниць, вводив перевірки в усіх відділах, наказував силам прикриття виходити на позиції на небезпечних напрямках і збирав резервістів на навчально-тренувальні збори. Передбачав він й інші кроки: військовослужбовці, які тренувалися далеко від своїх баз, мусили негайно повертатися в місця постійної дислокації; майже 3 тисячі курсантів ставали офіцерами, щоб довести офіцерський корпус до чисельности воєнного часу; порти мінували, коні й вагони підготовлені, а в усіх фортецях Варшавського, Вільнюського й Петербурзького військових округів оголошували воєнний стан, який передавав армійському командуванню всю повноту влади, що мала допомогти пришвидшити загальну мобілізацію, коли надійде відповідний наказ. Усі ці заходи починали діяти не лише на австро-угорському прикордонні, а й на всій території європейської Росії.
Годі й казати, що такі кроки були ризикованими. Як німцям з австрійцями розрізнити російські далекосяжні передмобілізаційні заходи й першу стадію загальної мобілізації? Текст "Рішення..." від 2 березня допомагає зрозуміти реальні масштаби приготувань. Один із його пунктів наказував резервістам прибути до фронтових дивізій і "отримати інструкції щодо розпізнавальних знаків та можливого розташування противника".
Коней треба перекувати. Нових відпусток нікому не давати, а офіцерів і рядових у відпустках чи інших місцях дислокації — негайно повернути до своїх військових підрозділів. Усіх підозрюваних у шпигунстві — арештовувати. Вжити заходів, що запобігають вивезенню коней, великої рогатої худоби й зерна. Гроші та цінні папери потрібно забрати із прифронтових банків і перевезти вглиб країни. Військово-морські судна необхідно повернути у свої гавані, а їхні екіпажі забезпечити провіантом і повним бойовим спорядженням.
Янушкевич вніс у ситуацію ще більше сум'яття, бо відкрито порадив командирам кожного округу не почуватися зв'язаними буквою "Рішення..." від 2 березня й порушувати його приписи, якщо ті вважатимуть за потрібне.
Звісно ж, багато спостерігачів сприйняли підготовку до мобілізації за часткову мобілізацію. Бельгійський військовий аташе в Санкт-Петербурзі 26 липня повідомив, що цар наказав мобілізувати "десять військових корпусів у Київському й Одеському військових округах", додаючи, що цю новину "з великим ентузіазмом сприйняли військові кола", й наголошуючи в надісланій наступного дня депеші, що преса вже знає: будь-яке громадське обговорення "мобілізації армії" суворо заборонене. Німецькі й австрійські консули, дипломати й аташе почали налякано строчити телеграми. Австрійський посол граф Сечені 26 липня повідомив із Копенгагена, що данський міністр закордонних справ Ерік Скавеніус отримав зі Санкт-Петербурга новину про те, що Росія вже почала мобілізацію, хоча з огляду на ці поквапливі наступальні заходи Сечені не думав, що Франція чи Англія почуватимуться зобов'язаними втрутитися. Наступного дня австрійський консул Гайн писав із Києва про повернення офіцерів у гарнізони й довгі черги артилеристів, які крокують на захід від Київської фортеці в невідомому напрямку.
Пізніше того самого дня, 27 липня, він згадував уже про 16 поїздів, завантажених артилерією, а також козаків, які виїжджали з Києва, і 26 військових поїздів, що перевозили артилерію та саперів з Одеси на австрійський кордон. Великий київський військовий табір спорожнів: солдати або перебралися в зимові казарми, або чекали відбуття на вокзалах. Зі Щакової на польському виступі прийшла шифрограма про те, що всі місцеві маневри перервано й усі солдати тепер у місті; "великий арсенал" артилерії завантажують у вагони на міському Віденському вокзалі. За минулу ніч звідти поїхало сім поїздів тільки зі саперами. З Москви передавали, що Імператорський військово-повітряний флот (який за чисельністю поступався лише французькому) перебирається на захід, і що в місто зайшов кавалерійський полк із далекого Катеринослава (тепер — Дніпро), що розташований за тисячу кілометрів на південь. Австрійські посадовці з Галичини звітували про "безсумнівно численні" військові загони (зокрема артилерію і козаків), що переміщуються на позиції попід самим кордоном. Із Батума (на східному Чорноморському узбережжі) надходили новини про піхотні, козацькі і драгунські полки, що крокують на Варшаву.
У консульських депешах, надісланих з усієї Російської імперії до німецького посольства в Санкт-Петербурзі, писали про мінування річок і реквізування рухомого складу, про помічену артилерійську дивізію, що маршувала з Києва на захід, про перехоплення німецьких шифрограм у Москві, про повернення військ із навчань, про загони піхоти й кавалерії на околицях Любліна та Ковеля, про забирання коней звідти, де їх було надто багато, про великі військові транспортні колони на марші і про інші ознаки масової підготовки до війни. Вже ввечері 25 липня, коли Моріс Палеолог вирушив на Варшавський вокзал Санкт-Петербурга, щоб попрощатися з Ізвольським, який "поквапно" вертався до Парижа, їх обох вразила довколишня метушня:
"На платформах панував хаос. У вагони під саму зав'язку набивалось офіцерів і цивільних. Усе вказувало на мобілізацію. Ми швидко обмінялися враженнями й дійшли спільного висновку: "Цього разу — війна"".
